Проповідь
на 5-ту неділю
по
П’ятидесятниці.
Коли ми читаємо Євангеліє, то
помічаємо, що деякі люди, які слідували за Христом, виявляли маловір’я. Тому
Господь повів цих людей у середовище язичників, де панувала непроглядна темрява
безбожності, щоб таким способом викрити
їх і пристидити. А що відбулось, послухаємо сьогоднішнє Євангеліє.
«Коли Христос прибув … до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що
вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. І
ось вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий?прийшов Ти сюди
передчасно мучити нас. А далеко від них паслося велике стадо свиней. І біси
благали Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм:
ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося
з кручі в море і втопилося у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто,
розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло
назустріч Іісусові; І, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні.
Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста» (Мф.
8, 28 - 9,1).
Отже, Христос
зустрів двох біснуватих, які кричали: «Що
Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас».
Тут саме важливіше те, що біси, на відміну від багатьох сучасників Христа,
пізнали Іісуса і сповідали Його Божественне достоїнство. Проте сповідували Його
не з почуттям радості, але закричали зі страхом і трепетом, побачивши перед
собою свого Суддю. Закричали вони у
відчаї, подібно до багатьох людей, які лише у муках і відчаї відкривають уста,
щоб промовити і закликати ім’я Боже. «Прийшов
Ти сюди передчасно мучити нас». Так!
Біси очікують судного дня і мучень після закінчення віку. Але й одна поява і
присутність Христа ще до закінчення віку викликало у них жах і страждання. У той час, коли Христос був
відсутній, біси відчували себе в людях сміливими і безсоромними, і тримали всіх
навколишніх у страхові. А у присутності Христа вони затремтіли і принижено
стали просити Господа, щоб Він не посилав їх у пекло, яке є їх справедливим
житлом і місцем мучень. Чому вони просили цього? Просили, бо коли вони у людях,
то хоч випробовують великі муки, але ці мучення послабляються тим, що їх
розділяє хтось інший і від цього їм стає легше.
Ап. Павло пише,
що біс є пакосником для тіла - «жало в плоть» (2 Кор 12,7). По тілу він
як по драбині піднімається до душі, чіпляється за серце і розум людини поки не
спотворить, не опустошить і не забере божественної краси, і чистоти, розуму і
правди, любові і віри, надії на добре і волі до добра. І тоді біс сідає у
людині, як на своєму престолі, бере у свої руки і душу, і тіло, і як вершник
поганяє людиною. Ось такий стан біснуватих про який описує Євангеліє. І
вилічити таких людей означає воскрети їх з мертвих і навіть більше. Якщо душа у руках Божих, Він може вернути її в
тіло – і тіло оживе. Але з цими біснуватими сталось те, що страшніше смерті. Їх
душі були украдені і поневолені бісами. Отже, потрібно було забрати душу у
біса, а для цього потрібно була його вигнати з людини і вернути людині чисту
душу.
Ціль бісів не
тільки отруїти людське існування, але й погубити душу як для цього життя, так і
для майбутнього. І якщо б Господь не утримував їх, попустив би їм, вони б
погубили людський рід так, як вони в одну мить погубили велике стадо свиней.
Але Бог любить людей, підтримує їх і захищає нас від цих самих страшних ворогів
вічного спасіння.
І коли Христос
Своєю божественною силою зцілив біснуватих, вигнав з них всю нечисту силу, то
жителі тієї місцевості замість подяки за спасіння свої співбратів, показали
великий жаль за втрату свиней. Замість того, щоб позвати Господа у гості, вони
просять як можна скоріше покинути їх. Замість того, щоб прославити Бога, вони
оплакують свиней. Але не будемо спішити
осуджувати цих мешканців: перш всього
поглянемо на сьогоднішню обстановку. Скільки тепер людей навіть тих, які
накладають на себе хресне знамення і які сповідують Христа устами і язиком, але
які не довго думають, щоб убити двох людей, щоб привласнити собі дві тисячі
свиней. З іншого боку, чи багато знайдеться сьогодні людей, які би пожертвували
дві тисячі свиней, щоб спасти двох людей? Для таких Євангеліє велика перепона і
вони женуть від себе Христа, лиш би залишитися наодинці з своїми бісами.
Євангельська
розповідь закінчується словами: «Тоді Він
увійшов у човен, переплив назад і
повернувся до свого міста». Ані жодного слова не сказав Він гергесинцям.
Хіба допоможуть слова, коли не допомогли великі божественні чудеса? Він не
дорікнув їм. Він мовчки ввійшов у човен і відплив від них. Бачимо: яка
поблажливість, яке терпіння, яка божественна висота! Римський полководець Цезар гордо писав своєму
сенату: «Прийшов, побачив, переміг!» А Христос прийшов, побачив, переміг і –
промовчав. І зробив Свою перемогу дивною і вічною. І хай язичники вчаться на
прикладі цього гордого полководця, а ми будемо учитися на прикладі кроткого
Господа Іісуса Христа. Він нікому не нав’язується, але хто Його приймає,
приймає Життя, а хто від Нього віддаляється, залишається у вічному біснуванні і
вічній смерті.
Господи Іісусе
Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних, зціли і спаси! Бо Тобі належить честь
і слава з Отцем і Святим Духом - Тройці Єднносущній і Нероздільній, нині і
завжди і на віки вічні. Амінь.
Проповідь на 5-ту неділю
по
П’ятидесятниці.1
В сьогоднішньому Євангелії
від Луки, яке повіствує про зцілення Іісусом Христом гадаринського біснуватого
є такі слова: «Біси, вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо
з кручі в озеро, і потонуло» (Лк. 8, 33).
Як не дивно, але до цього
часу ще є люди, які сумніваються у реальному існуванні темної бісівської сили,
яка спосібна вселятися в людей і робити їх своїми послушними знаряддями. Особливо,
непростимо це для правосланих людей нашої країни, які пережили і продовжують
переживати весь жах за останні майже сто років.
А Святе Євангеліє нас ясно вчить,
що біси дійсно існують і можуть вселитися в людей, які і стають «біснуватими»,
втрачаючи контроль над собою і стаючи іграшкою в руках безпощадної бісівської
сили.
І ось якраз сьогоднішньої
неділі за Літургією читається Євангеліє, в якому говориться якраз про такий
випадок. Христосприходить у Гергесинську країну і зцілює там двох буйних біснуватих,
які були настільки лютими, що нікому не давали пройти тою дорогою, біля якої
вони мешкали. І як на це відреагували гергесинці? Замість того, щоб з подякою припасти
до ніг Іісусових і просити Його залишитися в них, вони раптом всім містом
виганяють Його геть.
Що ж це таке страшне
осліплення і таке незрозуміле затьмарення умів і сердець? Їх визволили від великих
небезпек, а вони проганяють Благодійника і не бажають скористатися ще більшими
благами, які безсумнівно проявились би, якщо би Христос Спаситель залишився з
ними. Але вся справа в тому, що гергесинці втратили стадо свиней і їм жалко
стало тварин.
Всупереч строгій забороні
Мойсеєвого закону, вони розводили свиней, а Господь вигнав з бісів з тих двох
людей і звелів їм ввійти в свиней, після чого оскаженіле стадо кинулось з кручі
в озеро і затонуло. І Господь поступив
так нарочно, щоб знищити таким способом плоди беззаконної діяльності жителів
Гергесина. Проте цей випадок їх нічому не навчив! Їхня совість не пробудилась!
То, що двоє їхніх мешканців перестали бути сташними і визволились від хвороби і
зробились нормальними людьми їм не було
дорого. Те, що Господь прийшов до них просвітити світлом Своєї Божествественної
науки, вони не поцінили. Ними заволодів нестерпимий жаль про матеріальну втрату
і побоювання, що дальше перебування у них Господа прнесе їм ще нові матеріальні
шкоди і порушить їх звичний, давно заведений гріховних образ життя.
Ця приведена у Євангелії
життєва картина зустрічається постійно і серед нас. Бо настрій гергесинців не
що інше, як затаєне біснування, яке полягало у противлінні Богу і Його
Божественному закону.
Види і зовнішні форми
біснування можуть бути різними: від самих страшних і буйних до малопомітних і
штучно утаєних. Святитель Феофан Затворник проьцуе говорив так: «Коли біси
вселяються в людину, то вони не завжди виявляють свою присутність, але
затаюються і нишком, стиха повчають свого господаря всякому злу і відхиляють
його від добра, так що той упевнений, що все робить сам, коли насправді виконує
волю свого ворога».
Как передают все
три евангелиста-синоптика, повествующие о чудесном исцелении гадаринских
бесноватых, бесноватые, при виде Господа Иисуса Христа, стали кричать «гласом
велиим»: «Что нам и Тебе, Иисусе Сыне Божий? Пришел еси прежде времене
мучити нас» (Мф. 8:29).
Но разве
Христос-Спаситель пришел мучить этих несчастных, а не спасти их от мучивших их
бесов?
В этом-то и
состоит разгадка ужасной тайны вселения бесов в человеческую душу. Коль скоро
человек, по неосмотрительности, допустил в свою душу беса, бес, вселившись в
него, поглощает собою его личность, пленяет его «я», овладевает его волею и делает
человека послушным орудием своей злой воли. Такой человек
думает, что он самостоятелен в своем поведении, что он «сам все делает», а в
действительности всеми его поступками руководит поселившийся в нем бес, или
даже целый легион бесов, как в этом несчастном бесноватом. Поскольку воля его в
плену у беса, то он и начинает отождествлять себя с живущим в нем бесом: все,
что приятно бесу, ему приятно; все, что враждебно и мучительно бесу, и ему враждебно
и мучительно. Вот почему, увидев своего Спасителя, этот несчастный человек,
вместо того, чтобы радоваться, отчаянно кричит: «Что Тебе до меня?
Умоляю Тебя, не мучь меня!» (Лк.
8:28).
Каким же образом
можно дойти до такого ужасного состояния? Как бес может получить доступ в душу
человека?
На это мы находим
много указаний и в Слове Божием и в писаниях святых отцов Церкви и великих
христианских подвижников благочестия. Каждое забвение Бога, в чем бы оно ни
проявлялось, каждое произвольное нарушение заповедей Божиих, сколь бы маловажным
оно ни казалось, всякий проступок против совести, этого голоса Божия в душе
человека, уже открывает бесу доступ в его душу. Особенно же любезны бесу
греховные страсти, то есть часто-повторяющиеся грехопадения,
которые вошли у человека в привычку, стали как бы его второй природой.
«Гордость –
демон», говорит наш великий праведник святой Иоанн Кронштадтский: «злоба – тот
же демон; зависть – тот же демон; мерзость блудная – тот же демон; насильная
хула – тот же демон; насильное сомнение в истине – тот же демон; уныние –
демон; различны страсти, а действует во всех один сатана; различны страсти, а
вместе – лай сатанинский на различные лады, и человек бывает одно –
один дух с сатаной» (Моя Жизнь во Христе» т. 2, стр.6).
И весьма
характерно: каждый, одержимый какой-либо страстью, как бы эта страсть его ни
мучила и не терзала, с самой крайней враждебностью относится ко всему, что
противится его страсти. Так: гордый ненавидит смиренных, злобный и гневливый не
выносит кротких и тихих, блудник пылает крайним раздражением на целомудренных,
и т.д. и т.п. И самыми большими врагами своими одержимые страстями считают тех
людей, которые обличают их или как-то стараются помочь им освободиться от той
или иной страсти, указывая на нее, уговаривая и вразумляя их или принимая
какие-либо решительные меры к их отрезвлению и возвращению на путь нормальной,
здоровой, духовно-трезвой жизни. Совершенно точно так, как враждебно встретили
Христа-Спасителя гадаринские бесноватые или жители той страны, не пожелавшие,
чтобы Господь у них остался: ведь и они были в сущности тоже бесноватыми, хотя
и в менее заметной форме. Сжившись вполне с своими любимыми страстями, или, что
тоже, с обитавшими в них бесами, они не желали исцеления от Господа-Чудотворца,
а потому и не приняли Его.
Как убеждает нас
повседневный жизненный опыт, а особенно в страшное, как никогда прежде,
переживаемое нами время, одержимость страстями и есть беснование.
Посмотрите, как
преданный греховным страстям и сам внутренне терзается и других мучит. Страсти,
как учат наставники духовной жизни, это – тайные змеи, которые постоянно грызут
сердце человека и никогда не дают ему покоя. Одержимый страстями не знает
душевного мира, да и не может приобрести его, пока не преодолеет своих
страстей. Мало того: он способен разрушать душевный мир и всех тех людей, с
которыми приходит в соприкосновение.
Искоренить
страсть – это и значит изгнать мучающего беса.
Чтобы убедиться в
истине всего вышесказанного, надо только хорошо понаблюдать окружающую нас современную
жизнь и углубиться в собственную душу.
Все то, что
произошло на нашей несчастной родине, да и теперь еще не изжито, – разве это не
подлинное беснование и притом в самых ярко-выраженных формах?
А то, что
происходит сейчас в так называемом «свободном мире» и что в начале лишь тайно,
изподтишка подготовлялось; разве это не то же самое беснование? На наших глазах
и оно начинает принимать те же самые грубые формы, что и у нас на родине, ибо
источник всего этого ведь один и тот же – все та же темная злая
бесовская сила, жаждущая гибели человека!
Страшно сказать,
но и то, что творится сейчас во всех поместных православных церквах и в так
называемом «христианском мире» – мире «инославном» – со всем этим подрывом всех
вековечных устоев, с этой беспощадной ломкой древних установлений Церкви,
ведущих свое начало от апостольских времен, порою грубым, а иногда
хитро-лукавым ниспровержением всех исконных верований и благочестивых традиций,
завещанных нам первохристианством, – кто, положа руку на сердце, по чистой совести,
осмелится возразить, что все это не самое настоящее беснование –
попытка диавола через верных слуг своих искоренить истинную веру и Церковь?
Сатана, нагло
подняв голову, триумфальным маршем шествует уже по всему миру, пожиная себе
обильные плоды.
Жутко становится,
когда подумаешь, как мало сейчас осталось людей, трезво смотрящих на все в мире
происходящее, людей честных и искренних, не продавших душу
свою сатане за те или иные земные блага, не работающих всецело своим греховным
страстям и не беснующихся, подобно огромному большинству.
Весь мир сейчас
становится похожим на страну Гадаринскую, не желающую исцеления от
Господа-Исцелителя и изгоняющую Его прочь от себя.
Пусть даже слышим
мы иногда лицемерно произносимые слова правды, но самые дела произносящих
ясно показывают, что это – только одни слова: на
словах – одно, а на деле совсем другое! А ведь Господь понятно и
вразумительно сказал: по плодам их узнаете их (Мф. 7:16-20).
Сколько красивых
слов нередко произносится сейчас о мире и любви, но где этот
«мир» и «любовь» видны в делах? А если и показывается иной раз видимость таких
«добрых» дел, то за ней ясно скрывается грубый расчет и
то или иное своекорыстие, совершенно обесценивающее их.
Фальшь и ложь
воцарились в мире, как это и предрекал святой Апостол Павел в своем Втором
Послании к Солунянам, говоря, что наступит время, когда люди «будут
верить лжи» (2Фес.
2:11), «да будут осуждены все, не веровавшие Истине, но
возлюбившие неправду» (там же, ст. 12).
Надо знать, что об
этом опасно сейчас открыто говорить вслух перед всеми: возненавидят и заклюют,
не дадут жить на этом свете, или объявят сумасшедшим, как это и в действительности
нередко теперь практикуется в отношении неприятных и нежелательных людей,
которых нужно куда-то запрятать подальше, чтобы они не беспокоили и не мешали.
Поистине мы дожили уже до того времени о котором предрекали древние
отцы-подвижники, говорившие: Наступит время, когда люди будут безумствовать,
а тому, кто не безумствует, станут говорить: «Ты безумствуешь, потому что ты не
похож на нас».
Но не думают, не
помышляют эти безумцы-бесноватые мира сего, во зле лежащего, о том, какая
участь их ожидает.
Бесы, изгнанные
Господом из Гадаринских бесноватых, вошли в свиней, а свиньи, взбесившись,
бросились в Генисаретское озеро и утонули.
Подобная же
участь ожидает и этих людей, одержимых бесами, но с тою разницею, что ввержены
они будут в «озеро огненное, горящее огнем и серою», где
будут мучиться «во веки веков» (Апок. 21, 8; 20, 10), вместе с диаволом, зверем-антихристом
и лжепророком, которым они верно служили на земле, ведя борьбу с Господом
Иисусом Христом и Его истинными и искренними последователями.
А нам, которые
хотят работать Господу нашему Иисусу Христу и только ЕмуОдному,
необходимо вооружиться в переживаемые нами страшные временатерпением,
памятуя Его наставление: «В терпении вашем стяжите души ваши!» (Лк. 21:19)
и другое: «Претерпевый до конца той спасен будет» (Мк. 13:13).
Пусть другие
беснуются – пусть даже все беснуются вокруг нас – не будем принимать никакого
участия в этом всеобщем бесновании, чего бы нам это ни стоило! Аминь.
Публикуется по
изд.: Аверкий (Таушев),
архиеп. Современность в свете Слова Божия. Слова и речи.
Том III. Джорданвилль, 1975.- С.68-74
архиеп. Современность в свете Слова Божия. Слова и речи.
Том III. Джорданвилль, 1975.- С.68-74
Проповідь
на 5-ту неділю
по
П’ятидесятниці.
Сьогодні ми слухали Євангеліє наступного змісту: одного разу, коли
Господь „прибув ... до країни Гергесинської,
Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що
ніхто не міг пройти тією дорогою. І ось, вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе,
Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. А далеко від них паслося
велике стадо свиней. І біси благали Його:
якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм: ідіть. І
вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі
в море і втопилось у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли
про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч
Іісусові, і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні. Тоді Він,
увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста ” (Мф. 8, 28-34;
9,1).
Отже, за словами нинішнього Євангелія Господь прийшов у гергесинську
країну і зцілив двох біснуватих, які жили на міському цвинтарі. І були ці
біснуваті до того люті, що ніхто не смів проходити поблизу.
Цим зціленням Господь зробив благодіяння як самим біснуватим, так і жителям
того міста, визволивши їх від злоби цих біснуватих.
Своїм оповіданням євангеліст Матфей нагадує нам, що і ми також
піддаємось спокусам і бісівським підступам, які роблять як нас самих, так і
всіх хто нас оточує, нещасливими.
І дійсно! Дехто з нас має біса гніву, інший – біса самолюбства, інший –
біса заздрості, інший – біса гордості, інший – біса насолоди, або розкоші, чи
сріблолюбства, чи лінощів, і т.п.
Тож будемо просити Господа від всього серця: як зцілив Він гергесинських
біснуватих, так визволив би і нас від всіх спокус, щоб і ми були лагідними,
терпеливими, милосердними, працелюбними, смиренними, справедливими, тобто щоб
ми були справжніми християнами, які б служили Всевишньому від всього серця і
любили ближніх, як самих себе.
Між тим, гергесяни, які звільнилися від страшних біснуватих замість
того, щоб подякувати Спасителю за Його благодіяння, просили Його відійти з
їхньої країни.
Така недостойна поведінка, на жаль, викриває злу душу. Якщо ми повинні
любити всяку людину, то тим більше ту людину, яка зробила нам те чи інше добро,
ту чи іншу добру послугу. Тому не будемо слідувати невдячним гергесянам, але
будемо висловлювати вдячність всім, хто тим чи іншим чином, в тій, чи іншій
мірі зробив нам добро.
Проте Іісус, почувши прохання відійти, не обурився і не став докоряти
жителів за їх невдячність, але ввійшов у човен і відплив у Капернаум.
Так і ми не повинні обурюватись і роздратовуватись, коли зазнаємо
невдячності від тих, кому ми творили добро. Не повинні ми також чекати нагороди
за наші добрі діла, тому що приносячи користь своєму ближньому в надії одержати
на неї нагороду, ми, напевно, будемо поступати так задля особистої користі і
наші благодіяння назавжди втратять своє моральне значення.
Отже, невдячність злих не повинна знищувати прекрасних плодів нашої
християнської любові. Ніякої нагороди за наші благодіяння ми не повинні чекати,
крім задоволення, яке виникає в нас при виконанні наших обов’язків і
милостивого благословення, яке Бог посилає доброчинцям.
Будемо, дорогі, молитись, щоб і нам виконанням добрих діл удостоїтись
цього Божого благословення і удостоїтись вічних Його благ у Царстві Небесному.
Амінь.
Проповідь
на 5-ту неділю
по
П’ятидесятниці.
Те, що нам запропонувала сьогодні свята Церква, читає вона два рази на рік:
один раз сьогоднішньої п’ятої неділі, а
другий раз - двадцять третьої неділі
після святої П’ятидесятниці. Два рази повторює це Церква для того, щоб нам
краще уявити той страшний стан, у якому перебуває кожен грішник, який уподібнюється
до тих двох біснуватих, про яких пише святе
Євангеліє. Коли Іісус Христос прибув на протилежний берег
Генісаретського озера „до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих,
що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою
” (Мф. 8,28). Жахливий стан тих двох біснуватих є найкращим доказом лютості
нечистого духа і невимовного нещастя тих, котрі своїми гріхами сприяють дияволу
заволодіти ними і затягти у вічну погибель. В чому ж полягав жахливий стан тих
двох біснуватих? Полягав у тому, що вони були надзвичайно лютими і не давали
нікому перейти тою дорогою. Той стан подібний до стану кожного грішника,
особливо п’яниці і розпусника. Як лютували біснуваті, так поступає й п’яниця:
він не звертає жодної уваги на просьби жінки, на плач дітей, на застереження
свого духовного отця і на громадський осуд, а тягне останнє, що має, а що не
має, то украде, щоб до кінця упитися. І не досить, що сам п’є, але вабить
кожного, кого знайде, щоб пив з ним і гнівається на сусіда, лає жінку, проклинає
дитину, коли його не слухають і не хочуть приймати з ним участі. А це значить:
він лютує і нападає.
Подібно поступає й розпусник. Для нього немає нічого святого: він не
кориться присязі супружної вірності і
нічим не гидує, тільки б задовольнити своїй бридкій пожадливості. А щоб до
цього добитись всюди наглядає за своєю черговою жертвою. Він буде просити, обіцяти
і горе тому, хто наважиться повірити його словам! А це значить, що він не
знаходить собі місця; отже він лютує і нападає.
Що ж робити нам, християнам, щоб
не підпасти владі таких біснуватих? Всіма силами треба уникати їх і не вступати
з ними у спілкування, але здалеку їх обходити, як обходили люди біснуватих, про
яких читалось у Євангелії. А щоб не дати дияволу оволодіти нами, будемо всіма
силами зберігати себе у чистоті і невинності, розум свій утримувати від всяких
нечистих і гріховних думок. У Святому Письмі говориться: „Жертва Богові –
дух упокорений; серця скорботного і смиренного Ти не відкинеш ”(Пс. 50,19).
Отож, коли тільки у нашому серці виникне нечисте побажання, чи забагнемо чогось
злого, яким є п’янство, тілесна нечистота і розпуста, тієї ж хвилини подавимо
пожадливість, умертвимо злу похіть і твердо наміримось навіть не мислити про
подібні речі. При цьому треба пам’ятати, що Господь завжди бачить нас, завжди
перебуває з нами і знає, що діється у серці кожної людини. Тому, коли нас хтось
схиляє до гріху, або власна думка тягне до злого поступку, повторимо слова
Йосифа, які він сказав у Єгипті жінці Пантефрія, яка схиляла його до гріху:
„Як же мені вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом?”(Бут 39,9). У хвилини
такої спокуси будемо молитись: „Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене
грішного!”; „Пресвятая Богородице спаси нас; віджени від мене смиренного і
окаянного раба Твого всі скверні, лукаві і огидні думки і погаси полум’я моїх пристрастей.
” Також не забудемо звернутися і нашого Ангела-хранителя: „Святий
Ангеле-хранителю мій, поможи мені, не відступай від мене за неутримання моє і
не дай лукавому демону оволодіти мною!” Так поступаючи, ми не впадемо у диявольські
сітки і не піддамося намірам злих людей, а будемо служити Єдиному Богу.
Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Біснуваті закричали:
„Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас ”(Мф.8,29).
Чуємо, що біснуваті назвали Іісуса Сином Божим. Це сповідання явилось дією
всемогутності Христа, Який і злих духів нахиляє коритись Йому, щоб учні та
народ побачили, що Він має владу і могутність над дияволом. Тим часом, нечисті
духи стали нарікати, що їх передчасно прийшли мучити. З цього дізнаємось, що
для диявола є великою утіхою перебувати в людині і мучити її, і є великою
карою, коли його звідти виганяють. Бо диявол ні про що так не думає, тільки би,
оволодівши людиною, перебувати і ній як можна довше і тримати над нею владу аж
до конечної її загибелі.
То ж якими ми повинні бути завжди обережними, щоб перемагати спокуси диявола
і не датися йому, і знову: яку повинні мати
силу, щоб вирватися з його влади.
Нечисті духи, які перебували у біснуватих нарікали на Іісуса, що Він
нібито передчасно їх мучить і велить їм вийти з них. Так і грішники, а якраз
пияки і розпусники, нарікають на Бога і на людей. На Бога нарікають, що на
старості до гріху втратили спосібність, що з роками вони вже не мають сили, здоров’я і коштів, щоб пити і блудити. На
людей нарікають, що їх відволікають від п’янства і розпусти, і настановляють на
праву дорогу. Щоб і ми не дійшли до цього, щоб не стали такими грішниками,
біснуватими, будемо пам’ятати слова Святого Письма: „Не покладайся на
прощення занадто, додаючи гріхи до гріхів і не кажи: а що, милосердя Його
велике, то й безліч гріхів мені Він відпустить ... Не гайся повернутися до
Господа, не відкладай з днини на днину, бо зненацька вибухне гнів Господній, то
й загинеш у годині помсти ”(Сир. 5,5-7). Це значить, що коли згрішиш, не
нарікай ні на кого, але ж зразу без відстрочки покайся. Бо грішники привикли
відкладати покаяння, наприклад, аж до Великого посту, але хто їм сказав, що
вони доживуть до того часу.
„А далеко від них, - говориться дальше у
Євангелії, – паслося велике стадо
свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли у стадо свиней ”(Мф.
8,30-31). Чому злі духи просять Іісуса, щоб
Він не виганяв їх з тієї країни, а послав їх у стадо свиней? Тому, що вони привикли
перебувати серед людей, чинити їм всякі пакості, спокушати їх на всякі
беззаконня і, нарешті, щоб через потоплення стада викликати у народу ненависть
до Іісуса.
Того самого бажають запеклі грішники. Вони бажають жити на цьому світі
як можна довше, але не для того жити, щоб покаятися і зректися попередніх
гріхів, не для того, щоб стати чемнішими і мудрішими, а для того, щоб
продовжувати свій гріховний образ життя і надалі спокушати людей. Вони хотіли
б, щоб після смерті не було ніякого суду і ніякої кари за гріхи і, уподібнюючись безсловесній худобі, ухилитися за свої злі поступки від усякої
відповідальності.
З цього видно, до якого великого падіння доводить людину нерозумне життя. Тому будемо
просити Господа Бога, щоб дав нам духовні і тілесні сили, уникати гріху і не
ступати на стежки неправди.
Дальше у Євангелії: „І Він сказав: ідіть. І вони вийшовши, пішли в
стадо до свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилося у воді
”(32). Свиня у євреїв вважалась самою нечистою з свійських тварин з-за
своєї нечистоплотності, а також через те, що вона грала важливу роль у
язичеських жертвоприношеннях ( Іс. 65,4; 66,3; 2 Макк. 6,18-31). Тому звідки
взялися свині серед жителів тих країв, можна тільки догадуватись. Напевно, як
думають деякі тлумачі, євреї вирощували їх на продаж язичникам. Втім, у тих
краях жили також язичники, яким могли належати ті тварини. Але якби то не було,
запитаємо: для чого Христос, Який всім чинив добро, гадаринським жителям зробив
таку шкоду, тобто допустив загибель великого стада тварин? Якщо свині належали
євреям, то така втрата була зрозумілою, бо вони тримали їх всупереч закону.
Якщо ж свині належали язичникам, то й вони поступали незаконно, бо тримали цих
тварин серед народу, для якого вони були гріхом і спокусою. Крім всього цього,
Христос, як всевідаючий Бог, знав, що жителі Гадаринської країни були
жорстокосердими і тісно прив’язаними до
свого господарства і не про що не думали, тільки б примножити своє майно, навіть
таким незаконним способом і зовсім не думали про душу та її спасіння.
Подібне може статися з нами. Коли ми так погружаємось у земні справи,
що й думки ніколи піднести до неба і забуваємо про Бога і про вічну душу,
Господь як Небесний Лікар посилає нам або хворобу, або якусь втрату, або якусь
неприємність. Як ми маємо це приймати? Маємо приймати з щирою подякою, бо то є
лікарство для нашої душі і при цьому все терпеливо переносити і думками не відганяти від себе Іісуса, як це зробили
жителі Гадари, про що дальше мовиться у Євангелії.
„Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все, що було з
біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові, і, побачивши Його,
просили, щоб Він відійшов за межі їхні ”(Мф.8,34). Чому
мешканці Гадари просять Іісуса, що Він покинув їхні краї? Просто говорячи, вони
побоялись будь-якої переміни у своєму житті і зовсім не взяли до уваги, що від
тепер у їхньому місті вже буде спокійно, і можна буде всюди безпечно пройти, і
що біснуваті стали здоровими і нормальними людьми. Але що ж? Як жили вони у
духовному неуцтві, не мали правдивої віри, не думали про своє духовне просвітлення,
то так привикли до того порядку, що
вважали його непохитним і вічним. Але коли до них прийшов Христос і
показав перед ними Свою божественну силу, створив перед ними чудо зцілення
біснуватих, то вони не на жарт стурбувались, і побоялись мати близько біля себе
таку Людину, яка заподіяла їм таку велику шкоду і порушила порядок їхнього
порочного життя. Це був страх не перед Божим величчям і силою, а страх невір’я
і марновірства, який виявив у людей тільки одне бажання – бажання „щоб Він
відійшов за межі їхні ”. Тому ким був Іісус і для чого Він до них приходив,
вони не питали, але хотіли якнайскоріше збутися Його.
Як було з тими жителями, так часто буває і серед нас. Ми так привикаємо
до світського і безрелігійного життя, що в серці виростає холодне відношення до
всього святого і духовного. Ми так любимо свій образ життя, свій мнимий спокій
душі, що зовсім не помічаємо свого духовного омертвіння. В багатьох людей не
тільки пропадає бажання поглянути на становище своєї душі, але, напроти, виникає
якась прихована ворожнеча по відношенні до Церкви і по відношенні до вимог
нашого християнського закликання. Для таких стає тяжко і неспокійно, коли їм
нагадують, що існує всевідаючий Бог, що душа людини безсмертна і що кожному по
закінченні земного життя прийдеться дати відповідь перед правдивим Суддею за
всі свої поступки.
І що робить Христос у подібних випадках? Він поступає так, як поступив
з жителями гадаринської країни. Євангеліст пише: „Тоді Він, увійшовши в
човен, переплив назад і прибув до Свого міста ”(Мф. 9,1). Тобто Христос Сам
іде від тих, хто боїться Його благодатного відвідання. І хто знає, чи ще колись
відвідає Він душі таких людей, хіба, можливо, на Своєму Страшному і останньому
суді.
Апостол пише: „Коли
почуєте голос Божий, не робіть жорстокими сердець ваших” (Євр.
3,7-8). Отож, будемо, дорогі, молитися і
праведно жити, і не станемо уподібнюватися гордим і невдячним жителям
гергесинської країни, щоб Господь не відійшов від нас, як колись відійшов від тих,
які образили Його. Підемо слідом за зціленими і помолимось Богу такими словами:
„Яви нам, Господи, милість Твою і Твоє
спасіння дай нам! ”(Пс. 84, 8). ”Засвіти
в серцях наших нетлінне світло Твого Богопізнання і очі розуму нашого розкрий
на розуміння Твоєї євангельської науки. Дай нам страх Твій і любов виконувати
Твої блаженні заповіді, щоб подолавши усі тілесні пристрасті, ми провадили
духовне і праведне життя та думали й чинили тільки те, що угодне Тобі. Бо Ти є
освячення наше і Тобі славу віддаємо Отцю і Синові і Святому Духові, нині і
повсякчас і на віки вічні. Амінь.”1
Проповідь
на 5-ту неділю
по
П’ятидесятниці.2
(Мф. 8,28-9,1)
Сьогодні у євангельському читанні ми
слухали розповідь про зцілення Господом Іісусом Христом біснуватих у
Гергесинській країні. Коли Господь проходив через ту частину Галілеї, де рядом
з євреями проживали язичники, Йому прийшлось зустрітись з двома біснуватими чоловіками.
Вони вели образ життя помішаних і жили у печерах, нападали на прохожих, і людям
було страшно проходити тою місцевістю. Всі ми чули, що Господь зцілив їх.
Хочеться звернути увагу не на обставини
самого зцілення, а на його наслідки, на наслідки тієї милості Божої, того втручання Бога у діла людей і побачити,
як люди сприйняли цю милість Божу, це чудо Боже і це Божественне милосердя.
Коли після повеління Господнього стадо
свиней затонуло в морі, пастухи побігли і розказали про це жителям, і ті вийшли
назустріч Господу і просили Його вийти від них. Запитаємо: чому? По-перше,
тому, що Господь заподіяв їм матеріальну шкоду. Вони були язичниками і на
відміну від євреїв, тримали свиней. І ось, коли був заподіяний збиток їхньому
багатству, вони просто, по-людськи, не стерпіли, бо вважали своє матеріальне
благоденство самим важливішим у житті. Нажаль так буває.
По-друге, ці люди злякалися
порушення звичайного образу свого життя. Люди привикають, як і ми з вами, до
відомого порядку життя, знають, що є ось такі і такі діла, і за цими ділами
ідуть такі-то наслідки, і коли вони бачать, що образ їхнього життя порушується,
в їхнє життя вторгається щось незрозуміле, щось чудесне, щось надприродне, щось
таке, яке суперечить їхнім звичкам, то ці люди лякаються і уникають його і якби
відштовхують це нове і незрозуміле від себе. Нажаль, так бувало через всю
історію людства.
Таким чином, люди самі попросили
Господа відійти, бо своє матеріальне благоденство, привичний, розмірений
порядок, уклад свого життя, його звичай
і спосіб вони ставили вище всього. Вони не були готові до жертовності, не були
готові постраждати матеріально і не були готові дивитись в обличчя новим
незвичайним змінам.
Так завжди було в історії світу і
народів, і ця євангельська розповідь стосується не тільки минулого, але й усіх
часів, всіх місць і нас з вами. І дальше говориться у Євангелії, що Господь
відійшов від них і пішов у місто, яке Він вважав Своїм.
Господь на протязі історії християнства,
історії Церкви, з тих часів, коли Він втілився, постраждав, воскрес, викупив
рід людський і заснував Свою Церкву, часто змушений був йти від людей. Теж і
люди часто віддалялися від Господа з-за свого матеріального благоденства, з-за
своїх матеріальних міркувань, звичаїв і образу свого життя. І Господь як тоді,
так і до нині віддалявся у Своє місто.
Тоді було зрозуміло в яке місто
віддалявся Христос. А коли Він воскрес і вознісся на небо, коли Його Церква
розповсюдилась по лицю всієї Землі, і коли люди продовжували виганяти від себе Бога,
запитаємо: де Його місто в яке Він відходить? І ось відповідь на це дає св. ап.
Павло у сьогоднішньому посланні. „Браття! –пише
він, - бажання серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасення. Бо свідчу їм,
що мають ревність Божу, та не за розумом. Бо, не розуміючи праведності Божої і
намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ”
(Рим. 10,1-3). Ап. Павло у посланні до римлянів торкається питання
вибраного народу. У Старому Завіті до явлення Христа жив Богом вибраний народ
ізраїльський - народ, з яким Господь Бог уклав союз для того, щоб цей народ
серед зла, язичеського середовища, серед загального затьмарення тих часів
зберіг істинну віру в Бога, істинне одкровення Боже, істинне богошанування, і ще
для того, щоб з цього народу вийшов Спаситель світу. І народ Ізраїлю, старозавітний
народ Божий, відчував себе вибраним народом, народом Божим, який мав обітницю
Божу. По їх розумінні, відповідь на поставлене питання – куди Господь йде, якщо
люди просять Його відійти, де це місто, куди Він йде, де Він буває, як дома,
був таким: Він йде в наше місто, бо народ наш вибраний Богом і наш народ має
Божу обітницю.
Але коли народ єврейський відпав від обітниці, бо не прийняв Месію,
відкинув Спасителя світу, Якого чекав, Якого обіцяли пророки, Який явився, щоб
спасти рід людський, коли богообраний народ відкинув Його і, мало того, вимагав
Його розп’яття, вимагав смерті Його, коли, таким чином, богообраний народ
перестав бути богообраним народом, - тоді явилась Церква Христова, тоді віруючі
в Господа Іісуса Христа стали новим Ізраїлем, новим обраним народом Божим, який
має обітницю Божу і має союз з Богом.
Колись єврейський народ так твердо вірував у свою праведність, свою
законність, свою богообраність, що поставив цю свою богообраність, цю свою віру
наріжнім каменем всього свого життя. Але коли прийшов Христос і сказав, що
приніс спасіння всім людям, а не тільки богообраному народу, то народ єврейський
не прийняв Його, бо по їх розумінні це суперечило почуттю богообраності, тому
почуттю, що спасіння тільки у них і від них.
Що ж сталось після цього, тобто після приходу Спасителя? Сталось майже
те саме, що з старозавітним єврейським
народом. Коли Церква Христова, християни, стали новим Ізраїлем, з якими
Бог уклав союз, через який повинен був спастись весь світ, то і ми зіткнулися з
подібною спокусою. Бо церковний народ теж став у цій спокусі відчувати, що
тільки ми вибрані Богом, тільки ми спасемося. А решта? Решта, говорили, загине,
- бо всі вони не вибрані Богом, вони не віруючі, вони не християни, вони не
сповідують Бога. Таким чином і перед нами повстала ця спокуса – спокуса
особистої праведності Божої, як і апостол пише: „Бо свідчу їм, що мають
ревність Божу, та не за розумом. Бо не розуміючи праведності Божої і намагаючись
поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ” (Рим.
10,2-3). Ось це сталось і з нами - християнами, коли ми у цьому своєму
віруванні стали упевнювати, що ми – народ Божий, що ми – праведники, які вірні
Богу, які успадкують спасіння і цим поставили особисту праведність вище
праведності Божої. А праведність Божа полягає в тому, що Бог „хоче, щоб усі
люди спаслися і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4), кожній людині, а не
тільки богообраному, не тільки законному, не тільки цьому праведному, не тільки
тому, хто відвідує і буває у храмі. Кожній людині Бог хоче спастися і досягти пізнання
істини.
Дальше апостол пише: „Бо всякий, хто покличе ім’я Господнє,
спасеться. Але як покликати Того, в Кого не увірували? Як вірувати в Того, про
Кого не чули? Як чути без проповідника? І як проповідувати, коли не будуть
послані? Бо написано: які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто
благовістить добро!”(Рим. 10,15-15).
Таким чином, апостол дальше говорить цьому богообраному народу Божому і
всім нам, що вони, а після і ми, не тільки поставили свою праведність вище праведності
Божої, (а праведність Божа полягає в тому, що всі люди повинні спастись і всі
люди одинакові перед Богом), але, нажаль, вони перестали іншим людям
проповідувати цю істину, і апостол говорить: звичайно, що „всякий, хто
покличе ім’я Господнє, спасеться ”. Але як вони будуть закликати, якщо вони
не увірували? А як вірувати, якщо вони не чули, а як можна чути, коли не було
проповідника?
Таким чином, задача, обов’язок кожного віруючого не в тому, щоб він
почував себе праведником, вибраним, а задача полягає в тому, щоб він
проповідував, свідчив Божу істину, Божий спадок, Боже буття, Боже спасіння
перед усіма людьми. Немає християнської громади, немає християнської церкви,
якщо немає проповіді, якщо немає розповсюдження вчення Христового по всьому
лицю Землі. Це наш святий обов’язок, це не право наше, це наш обов’язок. Бо сказано: „І як проповідувати, коли не
будуть послані? І дальше: „Які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир,
хто благовістить добро!” Ми всі послані на проповідь слова Божого, ми всі
свідки Божі на землі. І через нас люди можуть і повинні приходити до Христа.
А якщо вони не приходять? Апостол відповідає на це словами пророка
Ісайї: „Господи! хто повірив тому, що почув від нас?”(Рим. 10,16; Іс. 53,1).
І дальше говорить, що очі їх сліпі, вуха їх німі, ми проповідуємо, а вони не
приймають (Рим. 11,8). Ось так буває. Буває, що істина Божа падає на кам’янисту
ниву, у людей очі як би осліпли і вуха не сприймають, і вони глухі та сліпі по
відношенні до істини Божої. Так буває часто. І тому апостол запитує: якщо вони
невіруючі, то невже загинуть? І відповідає: „Невже Бог відкинув народ Свій ”
(Рим. 11,1), який був Ним вибраний? Зовсім ні. „Не відкинув Бог народу Свого, який Він наперед знав ”, - пише
апостол, навіть у тому випадку, коли він не вірить і відрікся від Нього (Рим.
11,2). А яким чином? А таким, що серед загального моря невір’я „за обранням
благодаті, зберігся остаток ” (Рим. 11,5), корінь віруючих і ось цей
остаток, цей корінь, ця основа, ця група віруючих, цей стержень Церкви Христової
пробуде повіки і він ніколи не зникне. І з-за нього, з-за цих віруючих, з-за
цих святих праведників Бог може спасти і помилувати всіх інших. Мало того, щоб
спасти і помилувати, говорить апостол у цьому посланні, Господь через цей
остаток віруючих, через цей корінь і стержень Церкви, який повіки перебуває
вірним Господу, може з часом навернути і невіруючих до Бога.
Ось так, дорогі, нам треба розуміти прочитані сьогодні Євангеліє і
послання апостола. Коли люди Господа виганяють, Він видаляється у своє місто, а
це місто – наші серця, місто це – ми з вами, віруючі Йому до кінця свого життя
і всі інші віруючі, які будуть до закінчення віку. Ми то місто, де Господь мешкає.
Але ми не просто місто, де Господь мешкає. Наш обов’язок, як говорить
апостол, проповідувати, сіяти слово Боже
життям, своєю діяльністю і свідченням
своїм показувати людям спасіння, щоб навернути їх з дороги невір’я і беззаконня
на стежку істини, праведності і святості. І якщо це нам удасться, якщо вони
будуть мати вуха – і не чути, очі – і не бачити, то все рівно праведністю
праведників Божих, якими позначається святість Церкви, всі по милості Божій
спасуться. І апостол закінчує такими словами: „О, глибино багатства і премудрості і розуму Божого! Які незбагнені
суди Його і недосліджені путі Його! Бо хто пізнав ум Господній? Або хто був порадником
Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і
для Нього. Йому слава повіки, амінь ”(Рим.
11,33-36).
Немає коментарів:
Дописати коментар