Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.
Що може зробити сильна віра, маємо на це очевидний приклад у нинішньому
Євангелії, де сотник з вірою приступає до Спасителя і отримує від Нього все,
чого просив. Послухаємо уважно, як це сталось.
„Як увійшов Іісус у Капернаум, - мовить Євангеліє, - підійшов до Нього
сотнику і благав Його ” (Мф. 8,5).
Той сотник був у римському війську старший над сотнею воїнів. Хоч він
був військового стану і був старшим над іншими, хоч був вихований у язичестві і
сам був язичником, проте не зважаючи на все це, підходить до Іісуса з своєю потребою.
Подібно і ми, коли молимось Богу і віддаємо Йому хвалу, не повинні
звертати уваги на своє походження, ні на свій стан. Чим би ти, християнин, не
був: для тебе Господь Бог твій Творець, Іісус Христос – Спаситель і Дух Святий
– Просвітитель. На всякому місці і на всякий час кожен з нас має потребу від
Бога у Його милості. І якщо ми будемо пам’ятати про Бога, то і Він про нас не
забуде.
Якщо сказати більш докладно по
відношенні до євангельського тексту, то хоч би і хто з нас був і військовим, чи
іншого звання, то і такий не повинен встидатися ввійти у храм Божий,
перехреститися, стати на коліна і молити Всевишнього, щоб Він змилувався над
ним і допоміг у його службі, яку він несе далеко від свого дому, можливо у
далеких краях.
Яке ж прохання мав сотник до
Іісуса: „Господи, - благав він, - слуга мій вдома лежить розслаблений
і тяжко страждає ” (Мф. 8,6). Бачимо, що язичник-сотник не виганяє свого
хворого слугу з дому, але доглядає його як рідну дитину, а коли вже не зміг
нічим допомогти йому, залишає все і кличе на допомогу Іісуса.
Цей приклад служить для всіх нас і особливо для тих, хто має під собою
людей, якими керує, щоб не проганяли від себе людей, які впали у хворобу, або
постаріли, але всіляко про них турбувались, а при смертній небезпеці –
сподобили би їх причастя святих Христових Таїн. Крім цього, старші не повинні
своїм підлеглим боронити відвідувати храм Божий, молитися і творити діла милосердя.
Там, де це буде мати місце, там, на той дім, на ту установу зійде благословення
Боже, як у Старому Завіті воно зійшло на дім Лавана з-за побожного Якова і на
дім Пантефрія з-за справедливого Йосифа. До цього так само закликає господарів
святий апостол Павло: „Господарі, віддавайте рабам належне і справедливе,
знаючим, що і ви маєте Господа на небесах ” (Кол. 4,1). А в іншому місці він
пише: „Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той
відрікся від віри і гірший за невірного ” (1 Тим. 5,8). Так само, з боку
тих, хто находиться на службі, чи на роботі у кого би то не було, повинен
старатися заслужити собі любов у своїх господарів. А для цього необхідно у
кожному ділі, навіть самому дрібному, бути вірним і щирим не тільки в очі, але й
поза очі. Про це теж нагадує нам святий апостол Павло, коли пише: „Слуги,
слухайте в усьому господарів ваших по плоті, не для очей тільки прислуговуючи
їм, як чоловікоугодники, але в простоті серця, боячись Бога. І все, що робите,
робіть від душі, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду від
Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу ” (Кол. 3,22-24).
Якщо так будуть поступати і господарі і слуги, то цим утворять одну родину,
яких сполучить взаємна любов, а Господь, бачачи це, пошле Своє благословення.
Коли сотник почав розповідати про свою потребу, Іісус сказав йому: „Я
прийду і зцілю його ” (Мф. 8,7). Ми бачимо, як тільки сотник розповів про
свого хворого слугу, Господь був уже
готовий йому допомогти. Для Господа, бачимо, не треба багато слів, щоб Він
почув щире прохання вірної людини. Він пообіцяв не тільки зцілити слугу, але й
піти туди, щоб це зробити. Так через щиру і побожну молитву, яка виходить з
глибини серця, а не тільки промовлена устами, Господь дає більше, ніж можна
було б гадати. І навпаки, коли ми тільки формально, про людське око просимо
Бога, то і мало що одержуємо, а можливо і нічого не одержуємо. Тому будемо
просити у Господа з твердою вірою, від
усієї сили нашої душі, молитвою побожною і чистою, сердечною і витривалою, і
така молитва поєднана з вірою і надією, подасть нам все і більше того.
Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Почувши, що Господь
хоче відвідати його дім, сотник каже до Іісуса: „Господи! я недостойний, щоб
Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ” (Мф. 8,8).
Вислухавши ці слова сотника, ми не можемо не подивуватись чого тут
більше: віри чи покірності волі Божій? Напевно, тут присутнє і те, і інше, бо
ці чесноти одна без іншої існувати не можуть. Покірністю язичник-сотник проник
у тайну Божества Христового і зрозумів те, чого не розуміли і не хотіли
розуміти юдеї, зрозумів те, що Господь „втаїв ... від мудрих і розумних і те, що відкрив ... дітям ” (Мф. 11,25).
А вірою сотник пізнав, що на світі він ніщо без Божої сили і допомоги; він
пізнав, що стоїть перед всемогутнім Богом в образі скромної людини, одне слово
Якої може зробити все, може оздоровити його хворого слугу навіть на відстані.
Покірливість і віра хай будуть завжди перед нашими очима, особливо у
відповідальні моменти нашого життя, особливо, коли ми приступаємо до святих
Христових Таїн. Подумаймо тоді: Хто є Христос, а хто ми; подумаймо, яким
повинно бути чистим і прибраним наше серце, щоб туди увійшов і поселився наш
Господь і Бог Своїми Пречистими і Животворчими Тайнами. І чим більше ми
признаємо себе недостойними і негідними приймати Господа, тим досконалішими і
гіднішими будемо в очах Божих, Який „прийшов покликати не праведників, а
грішників до покаяння ” (Мф. 9,13).
Що дальше говорить сотник до Господа: „Бо і я людина підвладна, але,
маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить;
і слузі моєму: зроби це і зробить ” (9). Цими словами сотник хотів сказати,
що якщо і мене, як людину, котра має під собою воїнів і слуг, слухаються, то
тим більше послухають Тебе, Господа, як всемогутнього і слову Якого покоряється
все небесне і земне створіння, то, безсумнівно, покориться Тобі і хвороба, яка
вразила мого слугу.
Як бачимо послух, який виявляли підопічні до свого сотника кладеться за
основу порядності людини і за підґрунтя спокою і безпечності життя на землі. Кожен
з нас має над собою вищих і старших, кожен з нас має також під собою і підлеглих.
Подумаймо, що станеться у світі, коли ніхто нікого не захоче слухатись? Який
безпорядок настане тоді, яке насилля, жах і безвладдя пануватимуть серед людей.
Тому послух підноситься до висоти Божої заповіді. Сам Спаситель нагадує нам: „Віддайте
кесареве кесареві, а Боже Богові ” (Мф. 22,21). „Нагадуй їм, - пише святий апостол Павло своєму учневі Титу,
- щоб слухалися і корилися начальству і властям, були готові на всяке добре
діло, нікого не лихословили, були не сварливі, а тихі і виявляли всяку лагідність
до всіх людей ” (Тит. 3,1-2).
Дальше у Євангелії говориться, що коли Іісус почув прохання сотника, то
здивувався і сказав оточуючим: „Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої
віри ” (Мф. 8,10).
Сотник глибоко упокорився перед Господом і за те Господь підносить
його: Він підносить його вище язичників і вище за юдеїв. Придивимось уважніше
тепер, чи не вище сотник і від нас, християн? Дивувався Христос, що сотник не будучи
юдеєм, не знаючи Святого Письма, так легко увірував у Нього як у Бога. Ще
більше треба дивуватись тепер, коли ми, будучи християнами, так часто слухаючи
про Іісуса Христа і про Його науку, не слідуємо цій науці. Що з того, що ми
носимо ім’я християн, що своїми устами сповідуємо православну віру, коли діл
віри не сповняємо і буваємо спокусою для іновірних і невірних.
Дивувався Христос колись, що знайшов таку сильну віру у язичника-сотника.
Дивується Христос і тепер, коли після всього того, що Він зробив для світу, коли
звільнив його від гріху, прокляття і вічної смерті, бачить тепер серед
людей злодіїв, перелюбців, неслухняних,
віроломних, ненависних, лінивих до роботи і недбайливих до молитви. Що очікує
таких людей, нас дальше повчає Євангеліє.
Спершу Христос Спаситель, похваливши сильну і велику віру сотника,
додав: „Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу і заходу і возляжуть з
Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному, а сини царства вигнані будуть у
тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів ” ( Мф. 8,11-12). Що
сказав Христос, те і сталось: багато народів зі всіх сторін світу прийняли віру
Христову і стали християнами. А сини царства, тобто юдеї, котрих Господь Бог
через пророків приготовив до Христового пришестя, до яких Христос прийшов з
проповіддю – відкинули і немилосердно замучили. І за цю сліпоту вони були
вигнані з свого краю, розпорошені по всьому світі і жили як вівці без пастиря.
Але гірше попереду, коли за словами Спасителя їх очікує безпросвітна темнота,
плач і скрегіт зубів. Замість них Господь покликав нас і ми стали синами і дочками
Царства, дітьми Божими. Хай доля юдейського
народу буде нам пересторогою і попередженням. Бо як давні євреї вважали себе
спадкоємцями Царства Небесного, так і християни, іменуючись ними, хочуть тільки
самим хрещенням зійти на небо, хочуть без світильника і без віри, і добрих діл
бути присутніми на бенкеті Царства Небесного. Як здивується багато з таких
християн, коли застануть двері Царства зачиненими, а з зсередини почують голос
Небесного Жениха: „Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня
” (Мф. 7,23).
Отож, прийнявши віру Христову, будемо старатись виконувати її ділами
своїми; будучи християнами, будемо жити по-християнськи; будучи прийняті
замість древніх юдеїв за синів і дочок Царства, будемо пам’ятати про ту гордість
з-за якої вони все втратили.
Сказавши Своє пророцтво про рід юдейський, Христос сказав сотникові: „Іди,
і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить ” (Мф. 8,13).
Слова, які Спаситель сказав сотнику упевнюють нас, що все залежить від
нашої віри. Якщо про щось просимо у Господа, будемо вірити, що Господь подасть
нам, будемо вірувати, що наша молитва буде вислухана. У клопотах і печалях
будемо вірити ще сильніше, що Господь не залишить нас без утіхи і без допомоги.
І як Він оздоровив слугу сотника, так оздоровить і нас від гріховної недуги і душевної нечистоти, щоб ми у здоров’ї
душевному і тілесному могли прославляти Небесного Отця, з Його Безначальним
Сином і Животворящим Духом завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.1
(Мф. .8,5-13)
„Як увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до нього сотник і благав Його:
Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить
йому: Я прийду і зцілю його. Сотник же,
відповідаючи сказав: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою;
але промов тільки слово і видужає слуга мій ... Почувши це, Іісус здивувався і
сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої
віри ... І сказав сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І видужав
слуга його в ту ж мить ”.
Ось як буває! Сотник тільки попросив – і слуга в ту ж мить видужав, хоч
він тяжко страждав і навіть не міг піднятися. А ми часто молимось за хворих і
молимось довго, і нічого не виходить. І ось сьогодні Господь подає нам приклад
сотника. Якщо ми будемо слідувати йому, то і наша молитва буде такою ж діючою.
Тому нам треба дуже уважно вникнути у це Євангеліє, щоб ми теж свою молитву
могли зробити такою ж плідною.
Чим незвичайний цей сотник? По-перше, він просив не за себе, не за
сина, не за дочку чи внучку, навіть не за воїна, який був у його
підпорядкуванні, а за свого слугу. Це говорить про його велику любов, бо рідко
який начальник так любить свого підлеглого, що буде турбуватись про нього,
кудись буде йти і клопотати. Ось перша чеснота: у сотника було дуже милостиве серце,
яке було спосібне любити людину, яка була від нього набагато нижча по своєму
стану.
Далі йдеться, що сотник сказав: „Господи! я недостойний, щоб Ти
увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ”. Чоловік
цей мав велике смирення. Він міг просто послати пару воїнів і наказати: ось
Цього приведіть до мене. Адже сотник був окупантом, стояв на чолі капернаумського
гарнізону і був великим начальником. Але замість того, щоб послати за Іісусом
своїх підлеглих, він сам йде до Нього і
просить Його. І мало того, що просить; бо коли Господь, побачив, що цей чоловік
милосердний і дійсно співчуває хворому і сказав: „Я прийду і зцілю його ”,
то він відповів: „Я недостойний, щоб Ти
увійшов ” у мій дім. Тобто сотник
мав велике смирення, маючи при цьому велику владу. А як влада страшно псує
людей?
Мало хто з людей може витримати
тягар влади, бо всі перед нею починають гнути спину, догоджати. І людина, якщо
у неї не достає розуму, починає ці знаки уваги приймати на свій рахунок, хоч
люди смиряються не перед нею, а перед владою. І коли таких зміщають або вони
помирають, то всі раптово про них забувають і навіть не згадують.
Але сотник цій спокусі не піддався,
він з великим смирення підійшов. І до кого він підійшов? До мандрівного
Проповідника, Якого всякий міг образити, Який навіть не мав свого постійного
мешкання, не мав де голови прихилити, попросту був бідняком. І він цьому
Бідному говорить: „Я
недостойний, щоб ти увійшов під покрівлю мою ...І далі: „Я людина підвладна, але, маючи
під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і
слузі моєму: зроби це і зробить ”. Тобто сотник
показав, що підлеглі слухаються його не гаючись – але тут він зустрів
Божественну владу, і з-за цього він складає свою владу і признає, що вона ніщо
не варта у зрівнянні з тою владою, яку має Син Божий. Тобто будучи людиною, яка
має великі можливості, він все ж таки у глибокому смиренні підійшов до Спасителя.
„Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно
кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ”. В
чому ж ця віра проявилася? Проявилась у словах сотника: „Скажи тільки слово
і видужає слуга мій ”. Він не говорив: треба обов’язково щось зробити, щось
обов’язково заказати, провести якісь дії. Він мав таку глибоку віру, що не
потребував якихось доказів того, що Іісус – Син Божий. „Скажи тільки слово і
видужає ”, - і все. Тому
Господь здивувався і говорить: „І в усьому Ізраїлі не знайшов Я такої
глибокої віри ”.
Тобто у діях і словах сотника ми бачимо самі найголовніші християнські
чесноти: сильну віру, нелицемірне милосердя, любов до людини і, нарешті,
величезне смирення. Тому „і одужав слуга
його в ту ж мить ”.
Праведний був цей сотник і Господь почув його негайно. І коли Господь
не зразу сповняє наші молитви, то це не тому, що Він нас не чує. А чому, запитаємо, бариться? Бариться, бо ми
далеко не праведні. Господь, сказано у Писанні, любить праведників і грішників
милує. Тому якщо ми хочемо заслужити у Господа милості, бажаємо схилити Його
волю до нашого прохання, то повинні свою волю поєднати з волею Божою. Сотник з
вірою, любов’ю і смиренням підійшов до
Спасителя і попросив: зціли мого отрока. І якщо б Господь Іісус Христос відповів
йому: ти знаєш, голубчику, Богу угодно, щоб твій отрок хворів, - то можна бути
впевненим, що він би смиренно відійшов і сказав: що ж? хай буде воля Твоя. Але
Богу було угодно, щоб отрок видужав.
Ми часто хочемо одержати від Бога одного, другого, третього – і не
одержуємо не тільки тому, що у нашій молитві немає смирення і віри, але в нашій
молитві часто відсутня любові. У ній в основному присутнє самолюбство, бо ми
здебільше просимо собі. І якщо навіть молимось за когось, то це частіше всього
не з-за співчуття до цієї людини, а тому, що її тяжка доля досаждає нам і нам
важко терпіти. Тому ми і просимо за нього, щоб одержати облегшення собі. І
Господь, знаючи це, не припиняє наші скорботи. Він чекає, коли окріпне наша
віра, коли зросте наше милосердя до ближніх, коли наше смирення дасть дорогу
благодаті Божій. І якщо ми хочемо, щоб Господь звернув на нас увагу і був радий
за наші поступки, думки і слова, нам потрібно досягнути успіху у цих трьох
чеснотах: тобто у вірі, милосерді чи любові та смиренні.
По-перше, у смиренні. А смирення – це значить завжди мати мирний
незворушний дух; вважати себе гіршими всіх, недостойними всього того, щоб нам
подається.
По-друге, у вірі. Необхідно безсумнівно і твердо вірувати у істинність
кожного слова, яке сказав Господь. Тобто потрібно свою душу так повернути до
Євангелія, щоб кожне слово дійсно сприймалось нами як істина. Так, на словах ми
нібито віруємо Євангелію, а на ділі ні, бо творимо такі діла, які незгідні з
євангельським духом.
І, звичайно, мало у нас милосердя. Господь дав головну заповідь, без
якої не можливо ввійти до Царства Небесного і яка гласить: полюби ближнього. І
не просто полюби, а полюби як самого себе; не бажай йому того, чого не хочеш,
щоб зробили тобі. Як це все просто! Якщо не хочемо, щоб нас убили, - і ми не
повинні убивати нікого. Якщо не хочемо, щоб нас образили, - не будемо і ми ображати.
А у нас виходить так, що ми собі завжди віддаємо перевагу. Нам потрібно навчитися
входити у становище іншого, сприймати оточуючих людей, не як біологічних об’єктів,
які мішають чи допомагають нам жити у даний час, а подумати, що у них теж є
почуття, турботи і, можливо, скорботи. Потрібно, отже, навчитись сприймати іншу
людину, як самого себе.
Ось як цей сотник: захворів слуга. Він би міг сказати: нехай помирає,
яка різниця. Візьму іншого, подумаєш, слуга! Але, ні. Його біль він сприйняв
близько до себе. Хворіє-то один, а співчуває інший. Але у нас так не завжди виходить.
І тому, що ми порушуємо цю заповідь, ми часто робимо страшні поступки:
наприклад, мама в утробі вбиває своє дитя.
І чому це відбувається? Відбувається тому, що людина не відчуває чужої
болі; вона не розуміє, що рядом жива людина і не співчуває їй.
Господь говорить: „Щоб усі
були єдине ” і Він молився про цю єдність (Ін. 17,21). А вона може настати
тільки тоді, коли буде любов. Без неї досягнути Царства Небесного неможливо, бо
туди можна ввійти тільки люблячи Бога. І коли людина любить Бога, то це
значить, що вона буде любити і милувати все. Тому Господь і сказав, що друга заповідь
подібна до першої. Якщо людина навчиться любити Бога, то вона не буде вибирати
кому і чому дати перевагу, а буде любити все: і дерева, і тварину, і тим більше
людину, як вище творіння Боже.
Чому багато людей по неділях не ходять до храму, а надають перевагу мирським справам, або сплять
до обіду. Інше діло, коли виникають серйозні перепони. Але коли все нормально
і церковна служба пропускається, то це
говорить, що людина зовсім не розуміє, що там у храмі відбувається; у неї зовсім
холодне серце; вона абсолютно не відчуває присутності Бога у своєму житті. А
раз людина не відчуває Бога, то як вона може Його любити? А раз вона не любить
Бога, то як може любити іншу людину? А якщо немає любові, тоді можливий всякий
гріх, всяке безумство, будь-які навіть уму незбагнені жахливі проступки.
Чому це відбувається? Тому, що людина живе гріхом, а не любов’ю до
Бога. І коли щось з людиною станеться і вона почне молитись, спробує якимось
чином увернутися від тяжких обставин, то нічого не відбувається. Каже:
„Господи, поможи!”, але відповіді ніякої. Вона нічого не одержує, бо Господь
знає: якщо зараз їй допомогти, звільнити її від того, що її мучить, дати
то, що вона просить, ця людина знову
вернеться до своїх попередніх діл. Тож хай краще вона посумує і, перебуваючи у
цій скорботі, постійно просить Бога, стукаючи то в одні, то в інші двері і,
можливо, поступово щось зрозуміє і в її серце проникне хоч один промінь
благодаті Божої.
Для того, щоб ми закріпили у своєму розумі і серці образ євангельського
сотника, нам треба зрозуміти: якщо ми хочемо щось негайно одержати від Бога, то
повинні володіти, по-перше, міцною вірою в те, що Господь нас чує. А якщо Він
нам чого-небудь не дає на даний момент, то, значить, що Господь знає, що нам це
не на користь. Тобто, ми повинні мати велике смирення і просити у Бога якраз зі
смиренням.
І обов’язково потрібно прагнути до милосердя. А милосердя можна
придбати тільки тоді, коли ми будемо відказувати собі, відривати від себе
заради наших ближніх. І до цього треба прагнути постійно, цим треба займатись кожен
день і кожну годину. І якщо ми досягнемо у цьому успіхів, то молитва наша буде діючою і Бог
нас почує. Йому ж слава честь і поклоніння з Єдинородним Його Сином і Пресвятим
і Животворящим Духом нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.
Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.
Сьогоднішнє євангельське
читання відкриває віру язичників і невір’я тих, які хвалькувато називали себе
вибраними і правовірними. Цей невеличкий євангельський уривок строго застерігає
нас, що, ми, християни, не повинні забуватися і гордитися тим, що ми ходимо до
храму, молимось Богу і сповідуємо Христа, щоб на суді Божому не виявилося того,
що ті, які перебували поза Церквою мали більше щирої віри і більше добрих діл.
Нагадаємо євангельський
текст: «Як увійшов Іісус у Капернаум,
підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить
розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його.
Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! я недостойний, щоб ти увійшов під
покрівлою мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій: бо і я людина
підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому:
прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить. Почувши це, Іісус здивувався
і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої
віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть з Авраамом,
Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму
безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Іісус сотникові: іди, і,
як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8,
5-12).
Те, що Христос сказав і що
зробив у приведеному випадку, Він використав з найбільшою користю: Він зцілив
хворого, відкрив велику віру сотника, докорив юдеям за їхнє невірство і
промовив важливе пророцтво про прийдешнє Царство, а якраз, що ввійдуть до нього
не ті, які були надто упевнені, а ті, які й не думали що воно існує.
Сотник був язичником. Він не
знав ні Мойсеєвого закону, ні учення пророків. Але користуючись одним природним
розумом він пізнав, що Христос не є звичайна Людина, а що Він Бог. Тому він
говорить: Господи! я недостойний, щоб Ти
увійшов під покрівлю мою; але промов тільки одне слово і хвороба відступить
і слуга мій встане! Яка сильна віра цього сотника у Христа і в Його силу! У
Христовій присутності сотник бачить присутність самого неба, бачить полум’я
небесного вогню, бачить сяйво небесного світла. І він подумав: для чого такому
Вогню входити у мій дім, коли достатньо буде одної іскри?
Але сотник не обмежується цими словами.
Він пояснює, що у його підпорядкуванні сто воїнів, а сам він підпорядкований
вищим. Але ті, що у його підпорядкуванні слухають його і виконують всі його розпорядження.
А Христос, розмірковував сотник, зможе зробити більше, бо Він нікому не
підпорядковується і під Його всесильною владою перебувають всі створіння
природи і всі люди у світі. Перед Його словом долу схиляються ангельські полки
і ніщо не може противитися Йому. «Він
сказав, і сталося, Він повелів, і створилося» (Пс. 32,9), - каже пророк
Давид. Тому для Христа зцілити слугу – діло невелике. Йому не треба йти туди
особисто, не треба бачити хворого, не потрібно брати за руку і піднімати його.
І тому хай скаже тільки слово і видужає слуга мій. Такі були думки
сотника про Христа і така була його віра у Христа.
«Почувши
це, - пише євангеліст, - Іісус
здивувався і сказав тим, що йшли за Ним:
істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри». Чому Христос здивувався? Адже Він заздалегідь знав,
що скаже сотник. Здивувався Він тому,
щоби врозумити всіх, хто йшов за Ним. Здивувався,
щоб показати всім, чому треба у цьому світі дивуватися. Здивувався великій вірі сотника і щоб навчити Своїх послідовників
дивуватись великій вірі. І воістину, ніщо у цьому світі не достойне такого
здивування, як велика віра людини. Христос не дивувався красі Генісаретського
озера, не дивувався людській мудрості, ні багатству, ні силі, бо все це мізерне
у зрівнянні з красою, багатством, премудрістю і силою Царства Небесного. Не
дивувався Він великому плину народу на свята в Єрусалимі, бо надто мале це
скупчення у порівнянні з чисельним ангельським собором, який Він споглядав від
початку створення світу.
Отже дивувався Христос великою вірою
людини, яка являється найдорожчою цінністю від усіх благ на землі. Бо вірою раб
стає вільним, наємник – сином Божим, а смертна людина стає безсмертною. «І в Ізраїлі, - сказав Христос, - не знайшов Я такої віри». Тобто, не
знайшов Я її в юдейському народі, якому би належало мати найміцнішу віру
від усіх народів на землі. Бо цьому народу
з самого початку через чисельні знамення і чудеса, через полум’яні слова пророків
Господь відкрив силу і могутність, показав Своє піклування і любов. Такої віри,
як сотник не мали на початку навіть апостоли, ні сестри Лазаря у домі якого
часто бував Христос, ні Його рідні і друзі у Назареті, серед яких Христос зростав.
Тому Господь промовляє пророцтво, яке
було скорботне для юдеїв і радісне для язичників: «Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть … у
Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде
плач і скрегіт зубів». Це пророцтво на сьогодні у значній мірі сповнилось і
до тепер продовжує сповнятися. Багато народів прийняли Христа, а між тим євреї,
яким спочатку було запропоновано Царство, і донині продовжують впиратися у
своїм невір’ї у Христа і перебувають ще в дальшій країні, ніж у якій перебував
блудний син. Так вибрані стали невибраними, а невибрані – вибраними: перші
стали останніми, а останні першими.
«І сказав
Іісус сотникові: іди, і, як вірував
ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить». Господь
сказав слово - і стало так. Без лікарств хворий встав. Бо не лікарства зцілюють,
а Бог. Бог зцілює – або безпосередньо Своїм словом, або через лікарства і трави
– відповідно меншої або більшої віри хворого. Бо не має у світі лікарства від
будь-якої хвороби, яке б могло відігнати хворобу і вернути здоров’я без сили
Божої, без присутності Божої, без слова Божого.
Хай буде слава Живому Богу за
Його незліченні зцілення вірних Своїх могутнім Своїм Словом – і в минулі часи,
і теперішні, і майбутні. Поклонимось Його Святому і Всесильному Слову, Яким Він
творить нове, лікує хворих, піднімає занепалих, прославляє забутих, стверджує
вірних і навертає заблуканих, і все це – ради Іісуса Христа, Сина Свого
Єдинородного, Господа і Спаса нашого. Поклонимось також разом з воїнствами
ангелів і святих Отцю і Сину і Святому Духу – Тройці Єдиносущній і
Нероздільній, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар