Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.
„Погляньте, - говорить Господь, - на птахів небесних:
вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець Ваш Небесний годує їх.
Чи ви ж не багато кращі за них? ...Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть:
не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався
так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута
в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? ... Та і хто з вас,
піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть ” (Мф. 6, 26-30).
Хто з найбільш турботливих людей може узнати наперед, яким буде завтрашній
день, або хто зможе обіцяти собі продовження життя і здоров’я хоч би на одну
годину? Хто з самих турботливих може відгородити своє життя від біди і
скорботи, від зла і напасті? Хто з самих вправних і знаючих, кидаючи насіння в
землю, може надіятись, що посіяне принесе йому багатий урожай? Хто з самих
працелюбних і попередливих може бути упевненим, що нажиті ним блага послужать
йому „на багато років ” (Лк. 12,19)?
Все це у волі Божій, все залежить від Його благовоління або гніву.
Відніміть благословення Боже від землі – і вона закам’яніє під нашими ногами, і
на ній сама собою не проросте ні одна жива билинка. Відніміть благословення
Боже і від людини, від її життя і сил, від її діл і трудів – і ніяка умілість
не продовжить її життя ні на одну мить, і в результаті усіх людських зусиль
вийде тільки „марнота й гонитва за вітром, і ніякої з того користі під сонцем
” (Екл. 2,11).
Тому-то і учить нас свята наша віра, щоб ми надіялись не на свій розум
і сили, але на всеобіймаючу премудрість і всемогутню силу Божу; надіялись не на
земні скарби, „де міль та іржа точить і де злодії підкопують і крадуть ”
(Мф. 6,19), але на немеркнучий скарб доброти і милосердя Божого; надіялись „не
... на князів, на синів людських, в яких нема ... спасіння ” (Пс.
145,3), але „щоб служити Богові Живому і істинному ” (1 Фес. 1,3); щоб
ми всього очікували не від своїх трудів, турбот і піклування, але від доброти і
милосердя Отця Небесного, Який знає всі наші потреби і подає нам усе потрібне
раніше нашого прохання; щоб ми страшились не тимчасових бід і небезпек, які не
можуть постигнути нас без волі Божої, не злоби і підступності людей, які не
можуть причинити нам зла, якщо не попустить Господь Бог, але страшились гніву і
неприхильності Отця нашого „що єси на небесах ” (Мф. 6,9). Які б
не були ми щасливими і благополучними у всьому, будемо пам’ятати, що все, що
маємо, чим користуємось і утішаємось у житті, не наше, а все подається нам з
неба від Отця світів, все подаровано нам тільки на деякий час і все може бути
взято від нас назавжди.
З іншого боку, яке би не було тяжке становище, в якому ми опинилися,
якими би сумними обставинами ми не були оточені, ніколи не будемо забувати, що
є всевидюще око, яке і бачить, і лічить всі наші сльози; є всевідаюче вухо, яке
чує наші стогни і зітхання; є всемогутня
премудрість, яка може звільнити нас від усіх можливих неприємностей; є
щонайвища любов, яка любить нас більше, ніж матір дитя своє; є щедра рука, яка
готова подати нам все потрібне у свій час. Від яких бід не спасав Господь
вірних рабів своїх? Скрізь які небезпеки не провадив їх неушкодженими? „Ти
- Мій! Чи через воду йтимеш, Я з тобою,
чи крізь ріки, - тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, - не попечешся, і
полум’я тебе не обпалить ” (Іс. 43, 1-2).
Зрештою, дорогі, ми б глибоко помилялись у надії на Бога, якщо би у
всякому випадку і у всіх наших потребах чекали якихсь надзвичайних і чудесних
явлень Провидіння Божого над нами. Ми не повинні ні вимагати, ні очікувати, щоб
над нами і для нас здійснювались якісь знамення і чудеса: це значило би не
уповати на Бога, а спокушувати Його милість і премудрість. Тільки озлоблене
невір’я фарисеїв могло вимагати від Господа небесних знамень, а істинна віра
бачить всевладну руку Божу у всьому, що не трапляється з нами у житті, яким б
воно не було малим чи випадковим. Та і чи потрібно Богу творити чудеса для
підтримки нашого життя, коли Його премудрість приготовила все потрібне для
нашого тимчасового життя від самого створіння світу, коли весь світ і все, що у
світі, існує і живе Його завжди існуючою силою?
Хіба потрібно, щоб хліб наш насущний сходив нам з неба, коли Господь
повелів його вирощувати, коли достатньо того, щоб Господь не відняв Свого
благословення, щоб не заборонив хмарам орошати землю і сонцю зігрівати своєю
живодайною теплотою?
Хіба потрібно, щоб наші будинки виростали, так би мовити, з землі, або
щоб одежа наша шилась сама собою, коли для цього потрібно тільки, щоб Господь
благословив наші труди, укріпив наші сили і здоров’я та продовжив наше життя?
Хіба потрібно, щоб Господь
видимо посилав своїх ангелів для
допомоги у наших потребах, для полегшення наших трудів, для подання нам доброї
поради у скруті і непорозумінні? Благочестива людина – хіба не той самий ангел
Господній? Щирий друг та добрий порадник – хіба не той самий посланець Божий? Турботливий і добрий начальник –
хіба не слуга Божий нам на добре? Лікар, який допоміг нам у хворобі, хіба не
посланий Самим Богом наш цілитель? Нежданий збіг сприятливих обставин чи не є справжнім
чудом Божої доброти і любові до нас? Треба уміти, дорогі, бачити і цілувати доброчинну
руку Отця Небесного у всьому, чим користуємось у своєму житті, що подає вона
нам і раніше нашого прохання, і не шукати знамень і чудес, які являються тільки
там і тоді, де і коли їх находить потрібними величніша премудрість Божа.
У цьому-то, дорогі, і полягає наша злочинна невдячність перед Отцем
Небесним, що, безперестанно користуючись Його незліченими благодіяннями і
дарами, живучи і існуючи Його завжди діючою силою і Його божественною
благодаттю, ми не відчуваємо і не усвідомлюємо цього. Ми користуємось сонячним
світлом, якому сяяти повеліває Отець Небесний, дихаємо повітрям, яке Господь
пролив на землю, живимось плодами землі, які Господь повелів вирощувати для
нас, одіваємось в одежу і будуємо собі житла, насолоджуємось всім, чим так
багатий прекрасний світ Божий, заставляємо служити своїм потребам, своїм
задоволенням, і небо, і землю, і море, і ріки, і рослин і тварин. Але чи часто
ми піднімаємо свій подячний погляд на Того, Хто все це створив і оберігає і
подає нам, силою Чиєю ми самі „живемо і рухаємось і існуємо ” (Діян.
17,28)? Чи не достойна гніву Божого така невдячність? Чи достойні ми
іменуватись синами Отця Небесного, надіятись на Його Провидіння, чекати від Нього
милості і благовоління? Але цього мало. Ми обертаємо навіть у знаряддя гріха і
беззаконня ті самі блага, які подає нам любов Отця Небесного. Одні обертають їх
у предмет марнославства і зневажливості, інші - у привід до нестриманості і розпусти. Одні
зловживають ними до виснаження сил і здоров’я, інші все переводять у золото і
роблять його своїм кумиром. У кого більше земних благ, той невгамовно віддається гріховному
життю і почуттєвим насолодам. Чи дивно після цього, що Отець Небесний,
Який зневажений нашою невдячністю іноді не подає нам Свої благодіяння, відбирає
від нас Своє благословення, посилає нам мізерність хліба і олії? І чи не
повинні ми дивуватись більше тому, що праведний гнів Божий відвідує нас рідше,
ніж це по справедливості повинно би бути, і що милосердя і довготерпіння Божі
щадять нас від давно заслуженої загибелі?
Бачите, дорогі, що надіятися на Провидіння Отця Небесного необхідно
розумно, благочестиво і з страхом Божим. Чи може уповати на любов і милість
своїх родичів син-злочинець, який забув їхні благодіяння, знехтував їхньою
любов’ю, не покорився їхній владі і волі, не виконав їхніх повелінь? Так і
грішник, який забуває про свого Небесного Отця, який ненавидить Його величчя і
святість, який безстрашно порушує святу Його волю, який не виконує Його святих
і животворних заповідей – чи може бути угодним перед лицем Отця Небесного, чи
достойний звертатися до Нього з молитвою, надіятись на Його Провидіння, чекати
від Нього дарів любові і доброти? Чи не скаже Господь і йому, як сказав древнім
юдеям: „Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а
серце їхнє далеко від Мене; але даремно шанують Мене, навчаючи вченням і
заповідям людським ” (Іс. 29,13; Мф. 15,8-9). Навернись всім серцем своїм
до Отця свого і Він навернеться до тебе Своєю волею і благословенням. Будь послушний
у всьому святій Його волі і Він з любов’ю вислухає молитви твої і виконає на
благо всі бажання серця твого. Пробудь вірним до смерті у виконанні заповідей
Його і Він буде вірним у словах обітниць Своїх.
Не менш помилковою була би наша надія на Провидіння Боже, якщо би ми,
надіючись на Бога, самі залишались безпечними у відношенні до себе, не трудились би „в поті лиця” свого по
заповіді Господній (Бут. 3,19). Даремно ми обробляли би землю, якщо би Господь
не послав своєчасно дощів і тепла, які необхідні для проростання посіяного насіння;
але з іншого боку, і дощі і тепло залишились би марними, якщо ми не обробляли би
землі і не посіяли в неї насіння. „Коли не Господь будує дім, даремно
трудяться будівничі; коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа ”
(Пс. 126,1). Але і допомога Господня даремна, хто не хоче будувати собі
будинку, або хто сам відкриває двері своєї хати злодію і розбійнику. Даремно ми
старались би продовжити своє життя більше ніж благоволив Господь, але також
даремно надіялись би на збереження свого життя, кидаючись стрімголов з високої
скали. Так і у всьому – допомога Господня приходить тільки до того, хто
трудиться і молиться, а не до того, хто нічого не робить і віддається смутку.
Господь хоче, щоб все потрібне для нашого життя, було разом і плодом благословення,
яке Він накликає на землю, і плодом праці, яку Він заповів людині. Отже, якщо у
трудних обставинах життя, яким Господь попустив бути, щоб дати нам відчути
потребу у Його Провидінні і заставити навернутись і прийти до Нього з молитвою,
ми будемо тільки горювати і зітхати, не приймаючи зі свого боку ніяких заходів,
щоб вийти з важких обставин, віддаючись смутку і бездіяльності і хочемо, щоб Господь
якось визволив нас без всякого з нашого боку сприяння, то чи не
значить це, що ми спокушаємо Господа, бажаємо того, чого не хоче Він, вимагаємо,
щоб Господь змінив для нас вічні закони Його премудрості?
Якщо не маючи нічого, крім своїх рук і своєї умілості, для підтримки
себе і свого сімейства, ми більшу частину часу проводимо даремно, або
займаємось порожніми і дрібними справами; якщо без розрахунку тратимо більше,
ніж можемо придбати; якщо, подібно мурашці, не збираємо у погожий час того, що
необхідно для нашого життя, то чи достойні ми благословення Божого і чи можемо
надіятися на Провидіння Отця Небесного?
І справедливо, дорогі, було би зухвало і безумно уявляти, що Господь
буде творити чудеса для підтримки людей, які перебувають у спокої і лінощах; що
Господь буде творити чудо для збереження їхнього майна, коли вони самі розтрачують
його; що Господь буде чудодіяти для збереження їхнього здоров’я і сил, коли
вони самі руйнують його. Чи не буде тяжким це гріхом – надіятись на Бога тільки
для того, щоб вести бездіяльне і безладне життя?
Опіки Божої достойний тільки
той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями,
своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає
дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї
душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і богобоязливе. „Шукайте ж спершу
Царства Божого і правди Його, і все потрібне
для вашого тимчасового життя додасться вам ” (Мф. 6. 33). Амінь.
Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.
„Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ”, - закликає нас Господь у Своєму Євангелії (Мф. 6,33). Як ми повинні розуміти
ці слова?
Шукати Царства Божого – це перш усього полюбити „Господа Бога ...
всім серцем ..., і всією душею ..., і всім розумінням ... а ближнього
... як самого себе ” (Мф. 22,37-39). Шукати Царства Божого - значить шукати
Бога через виконання Його святих заповідей. Шукати Царства Божого і правди Його
– це зберігати у собі образ Божий, це бути милосердними, як і Отець наш милосердний
(Лк. 6,36), бути досконалими, як досконалий Отець наш Небесний (Мф. 6,48), це
бути святими, як святий Господь Бог наш (Лев. 19,2). Іншими словами, шукати
Царства Божого і правди Його - це безперестанно морально вдосконалюватися.
Шукати Царства Божого – значить
уподібнюватися Богу. Святий Іоанн Златоуст повчає, що „ми уподібнюємось Богу не тоді, коли їмо,
п’ємо і одіваємось, тому що Бог не їсть, і не п’є, і не одівається; але
уподібнюємось Богу тоді, коли робимо правду, до людей показуємо любов, буваємо
добрими і тихими, творимо ближнім милосердя, стараємось у всякому доброму ділі.”1
Шукають Царства Божого ті, хто всі свої духовні і тілесні сили, всі
свої знання, всього себе віддають Богу і ближнім. „Блаженні убогі духом, бо
їхнє є Царство Небесне ” (Мф. 5,3). Убогість духа у розумінні святої Церкви
– це наша духовна досконалість. „Убогі духом – це смиренні і скрушні серцем ”,
- говорить святитель Іоанн Златоуст.2
Убогий духом той, хто відчуває негідність перед іменем Божим, хто свідомо
бачить свою гріховність і старається виправити своє життя, ставлячи його на
шлях заповідей Христових. Але не той вбогий духом, хто гордиться і
звеличується, бо „Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать ” (Як. 4,6). Убогий духом той,
хто віддає себе для загального, хто служить і ближнім і дальнім, хто,
допомагаючи людям, не шукає нагороди і вигоди, це, нарешті, той, хто творить
діла „в ім’я Господа Іісуса Христа ” (Кол. 3,17). І таких є Царство
Боже, до якого всіх нас закликає Господь.
Шукати Царства Небесного означає пильнувати, щоб земні, тимчасові блага
не заволоділи нами, не були перетворені нами на ідола. „Не можете служити
Богові й мамоні ”, - застерігає нас
Господь (Мф. 6,24). Святий Іоанн Златоуст говорить, що ніщо інше так не псує
нашої душі, як безумна пристрасть до багатства.3
І справді, хто безперестанно клопочеться тільки про особисте
збагачення, той бідніє духовно, морально, бо така людина уже не здатна бачити
цінності людської душі, яка є безсмертною сутністю. При цьому втрачається
людяність, зникає ціль і смисл життя, що приводить до деградації духа,
розтління душі і вічної її загибелі, „бо де скарб ваш, там буде й серце ваше
”, - говорить Господь (Мф. 6,21).
Будемо пам’ятати, дорогі, що
матеріальні блага не повинні володіти нами і стояти на першому місці у нашому
житті. Господь учить, що нам не треба турбуватись що нам їсти чи що нам пити,
чи в що одіватись (Мф. 6,25), „адже ж Отець ... Небесний знає, що ми
маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,32) і все тілесне „дає нам
щедро для насолоди ” (1 Тим. 6,17). І будучи благим, „велить сонцю
Своєму сходити над лихими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних ”
(Мф. 6,45) „раніше нашого прохання в Нього ” (Мф. 6,8). Однак це
не означає, що ми повинні покинути всяку турботу, труд і передбачливість.
Господь не забороняє нам працювати і турбуватись. Він засуджує тільки нашу метушливу
неспокійність. „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не
збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх ... Подивіться на
лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й
Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них ” (Мф. 6,26;28).
Тобто „птиці і лілеї не мучаться думкою про майбутнє, проте це не мішає першим
будувати гнізда і виводити пташенят, а другим – накопити у цибулинах за літо
поживні речовини”.4
Так і ми не будемо журитися про своє земне благополуччя „що нам їсти?
чи що пити? або у що одягтися?” (Мф. 6,31). Адже ми не гірші від птахів
небесних і польових лілей, яких Господь і годує, і одіває. Не будемо
маловірними і тоді й нас Господь не допустить бути голодними чи голими, бо Він „знає, що ми маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,
32). Будемо мати на увазі те головне, ради чого ми живемо на землі – шукати „спершу
Царства Божого і правди Його, і все це додасться ” нам. Амінь.
Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці. 5
(Мф. 6, 22-33)
Господь сказав: „Світильник
для тіла є око”. А народна мудрість каже, що очі є дзеркалом душі. В очах
відображується внутрішній стан душі людини: і гнів, і злоба, і заздрість, і
блуд, і сріблолюбство. Тому Господь говорить: „Якщо око твоє буде чисте, то
і все тіло твоє буде світле”. Бо якщо душа наша буде світлою, то й ми самі
будемо світлими, але якщо у очах наших буде відображатися який-небудь гріх, то
це буде свідчити, що цей порок існує в нас, а тому ми з-за того гріха будемо
темними.
„Отже, якщо світло, що в
тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” На це питання,
яке поставив перед нами Господь, відповіді немає, бо якщо то, що випромінюють
наші очі є темрява, то наскільки страшнішою є та темрява, яка знаходиться в нас
самих. Якщо наші очі передають і невелику дещицю нашого гріха, то наскільки
мерзенний гріх сам по собі! То ж чому, запитаємо, людині так дорогий і приємний
гріх і чому він завойовує наше серце? Відповідь одна: та тому, що ми забуваємо
про Бога, забуваємо про суд Божий і до всього духовного відносимось байдуже.
„Ніхто не може служити
двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного
виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме”.
Господь сказав ці слова, які всім нам зрозумілі. Звичайно, коли хтось намагатиметься догодити обом, то нічого
з цього не вийде: обов’язково з’явиться якесь непорозуміння і коли ми станемо
одному приділяти більше уваги, то другого неодмінно почнемо втрачати. Тому
Господь говорить: „Не можете служити Богу і мамоні”. „Мамона” – значить
„багатство”, але не тільки у грошовому відношенні, а взагалі тут треба розуміти
всяке матеріальне буття. Не можливо одночасно служити і Богу, і світові. Якщо
людина віддасть на служіння мамоні, тобто гріху, хоч би частину своєї душі, то
тоді Богу буде догодити просто неможливо.
Неможливо, наприклад,
поступати так: день і ніч молитися, роздавати бідним милостиню, кожен день
читати Євангеліє, виконувати всі заповіді, весь отже час жити благочестиво, але
раз на тиждень, всього одну годину, займатись крадіжками. Це перекреслить все
життя. Тому, припустимо, якщо ми відвідуємо храм, причащаємось, вивчаємо Святе
Письмо, стараємось догодити Богу і разом з цим трохи когось осуджуємо, то цим
перекреслюємо все інше. Тим більше, коли станемо грішити заздрістю, гнівом, ненажерністю,
блудом і т.п. Ці гріхи позбавляють людину благодаті Божої і вона опиняється
поза Церквою, і буде там до тих пір, поки в ній не відбудеться покаяння. Така
людина сама себе відділяє від Церкви, хоч вона і храм відвідує, і по виду нічим
не виділяється.
То невже краще ринутися в
цю мамону, зайнятись якоюсь прибутковою, але злочинною справою, чи піти в
розпусту, цьому служити і віддатись їм понад все на світі? Отож не можливо
одночасно віддатись трошки собі, а трошки Богу. Тому нам треба обов’язково вибрати,
кому ми збираємось послужити у цьому житті. І коли зробимо цей вибір, потрібно
своє життя зорієнтувати на нього.
Звертаючись до Бога, ми
говоримо: „Господи”, що у перекладі на нашу мову означає „господар”. Якщо Бог,
Який створив всесвіт і Якого ми називаємо Отцем, є дійсно наш Господар, то ми
повинні Його слухатись. Бо який то буде смисл, коли ми будемо говорити „Господи”,
а самі будемо поступати так, як нібито наш Господар зовсім інша істота,
протилежна Богу? Стається то, що ми не тільки не виконуємо того, що Господь
заповідає нам, але ще знущаємось над Ним і лицеміримо. Бо, називаючи Його
Господарем, ми нічого не робимо для того, щоб якимось чином Йому підкоритися.
Тому Господь так і сказав: „Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи!
увійде в Царство Небесне” (Мф. 7,21). Нажаль, багато людей упевнені, що
вони такі віруючі, що у них все так правильно, але насправді багато з таких
віруючих можуть опинитися за порогом Царства Небесного.
Дальше Господь радить, як
нам жити для того, щоб послужити Богу і успадкувати життя вічне. „Тому кажу
вам: не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у
що одягатися. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” У кожного з нас є
чим прикрити голизну. Хто багатший - у того одіж дорожча; хто бідніший - у того
одежа простіша. Якщо дозволяють кошти, то можна купити і кращу одежу, і в цьому
гріху немає, що він, чи вона так одіваються, але погано, коли для них це стає
смислом і ціллю життя, коли вони про це весь час думають і завжди їх це турбує.
Тому Господь говорить: „не піклуйтеся”. Бо зайве піклування про їду і
про одежу є гріхом і воно суперечить тому, що Господь хоче від нас.
І тому Господь приводить
приклад: „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають
в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Чи ж ви не багато кращі за них?”
Так, за призванням людина набагато краща від птахів, але по своєму житті набагато гірша за них. Птах,
коли його гнізду загрожує небезпека, прикидається раненим і відводить загрозу
від своїх пташенят. А людина своїх особистих дітей убиває, бо, бачите, йому
важко їх прокормити.
Господь говорить: „Чи ви
ж не багато кращі” за птиць? По замислу Божому ми, звичайно, кращі: у нас є
розум, почуття, колосальні спосібності, навіть такі, що людина може цю Землю,
яку Господь дав нам, зірвати декілька разів. Але у моральному відношенні ми
живемо набагато гірше від комах, птахів і тварин. Тому нам потрібно у тварин і
птахів ще багато чому повчитися – повчитися чистоті життя і моралі. Та ми ж
повинні перевершити мораль не тільки птахів і тварин, але й людей, бо закликані
до ангельського життя. Царство Небесне – це Царство Духа. А ми про це навіть і
не помишляємо і багато-хто з нас навіть не
знають що це таке. Ось так люди далеко віддаляються від Бога.
„Та і хто з вас,
піклуючись, -
продовжує Господь, - може додати собі зросту хоч на один лікоть?”
Скільки розумних людей пробувають у невідомості і бідності, а скільки таких
собі ніяких стають академіками і міністрами. Як Богу угодно, так і буває.
Скільки не рвись, неможливо того досягнути, якщо на то не буде волі Божої. Тому
Господь і говорить, що це марно.
„І про одежу чого
піклуєтесь? – запитує Господь. – Подивіться, -
каже, - на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж
вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж
траву польову, що сьогодні є, в завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то
чи не багато краще вас, маловіри? Отже, не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти?
Чи що пити? або у що одягтися? Бо всього цього шукають язичники; адже ж Отець
ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. Шукайте ж спершу Царства
Божого і правди Його, і все це додасться вам”. Чому Господь говорить „маловіри”?
Тому що людина з-за маловір’я все боїться, що залишиться без куска хліба, з-за
маловір’я боїться, що з нею трапиться якесь нещастя, і старається накопичити і
убезпечити себе на „чорний день”. А коли „чорний день” приходить, то коштовний
перстень міняється на буханку чорного хліба. Ніяке золото, виявляється, нікого
ні від чого не спасає. Можна і в самій привілейованій лікарні померти з-за
халатності лікарів, бо лікар туди попав не за спосібністю, а по блату. Так що
ні зв’язки не поможуть, ні гроші не спасуть, ні спосібності не дадуть результату.
Тому Господь, запроваджуючи
„Новий Завіт”, заключив з нами договір, в якому йдеться: „Дорогі, шукайте
Царства Небесного, старайтесь придбати духовні скарби, учіться у всьому
догоджувати Богу, а Я Сам потурбуюсь про вас, щоб у вас були і гроші, і одежа,
і все, в чому ви маєте потребу”. Проте людина по своєму маловір’ю розмірковує,
що краще синиця у руках, ніж журавель у небі і тому надіючись на Бога, сама не
хибить, і поки є можливість прихватити - прихвачує, бо потім не буде. І так
утомляється, що й помолитись нормально
не вистачає сил.
Тому виходить: весь день
людина невідомо для чого трудиться, молитва у неї скупа, про духовні вправи вона забуває, все це для
неї скучне, краще поговорити про мирське: де і що продається, які ціни, яка погода,
хто до влади прийшов – і все це цікаво, все це життя. А до життя, до якого
закликає Господь, людина не прагне, та й не готова.
Багато-хто думає, що коли
наступить смерть і душа предстане перед Богом, Він вимовить свій вирок: ну ось,
раз ти не молився, не постився, підеш в пекло і там будеш мучитись. Ні, зовсім
не так все відбувається. Бо є вузькі ворота до Царства Небесного і є
широкі брами, які ведуть у загибель. І
кожна людина сама своїм життям, своїми поступками вибирає куди і в які ворота ступити. Як св.
ап. Павло написав: „Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим.
8,9). Якщо людина не стяжала Святого Духа, якщо вона не знає, що таке Дух
Святий, ніколи Його не відчувала, ніколи з Ним не спілкувалась, яке їй може
бути Царство Небесне? Адже Царство Небесне – це спілкування з Святою Трійцею
через благодать Святого Духа. А людина до цього не прагне і знати цього не
хоче. Деякі і в храмі дуже часто бувають по різних причинах, але що стосується
якраз духовного, тобто подолання себе і своєї гріховності – і чути не хочуть.
Не хочуть, бо це їм не інтересно, бо як вони говорять, у храмі мова завжди про
одне і те саме.
Так, про одне і те саме. Все в Євангелії написано про одне і те саме.
Церква дві тисячі років говорить про одне і те саме, хоч і мова міняється,
міняється рівень освіти, але смисл той самий – вся та ж проповідь Царства Небесного.
Тому хто хоче успадкувати Царство Небесне, хто хоче бачити і відчувати Бога,
хто хоче жити з Богом, хто відсторонився від мирського, як другорядного, тільки
така людина і досягне Царства Небесного.
Царство Небесне називається
благодаттю і даром Божим. Неможливо, виконавши певне завдання, взяти і
досягнути Царства Небесного. Такого окремого завдання немає. Всі вони викладені
у Новому Завіті. Для їх виконання, для їх засвоєння розумом і серцем, потрібно
потратити все життя. Якщо б Царство досягалось інакше, тоді не потрібен був би
цей Божий дар, а людина могла би одержати його згідно закону: я виконав закон,
то ж, Господи, будь добрий, дай мені заслужене. Але це не так, бо Господь
сказав: „Коли виконаєте все, що вам
наказувалося навіть, кажіть, ми раби нікчемні; бо зробили те, що повинні були
зробити” (Лк. 17,10). Тому, якщо навіть виконаємо все, Царства Небесного не
заслужимо, бо одержати його можна тільки в дарунок за прагнення у його досягненні.
Так і дитині мама говорить:
якщо будеш себе добре вести, то куплю тобі велосипед. І дитина зі всіх сил
старається, хоч не завжди це виходить, бо часом вона про це забуває, а потім
згадує і просить вибачення, і знову старається все виконати: і відро виносить,
і посуду миє. І хоч не завжди це справно виходить, але мама бачить, що дитина
старається. І потім одержує велосипед не тому, що поводила себе цілком
пристойно, але за старанність, за вірність у досягненні бажаного.
Так поступає з нами і Отець
Небесний. По нашій гріховності ми, звичайно, не можемо всього виконати, але,
нажаль, ми і не стараємось. А Господь тільки тим, хто старається, хто насправді
цього хоче, дає благодать Святого Духа.
Бо можна священика обманути, можна перед іншими людьми прикинутися, все це
можна. Ми стали такими собі артистами, що можемо вдавати з себе щось таке, чого
в нас ніколи не було. Але шило в мішку не втаїти, воно пролізе назовні. А як
тоді Бога обманути, коли Він управляє не тільки нашою душею, всім нашим тілом,
але й всесвітом? У Бога нічого не забувається,
кожною нашою клітинкою управляє Бог. „У вас же і волосся на голові
все обчислене”, - говорить нам
Господь (Мф. 10,30). А ми думаємо обманути
Його.
Тому хто у своєму житті зробив вибір бути з Богом,
той і досягне Царства Небесного. А хто хоче досягнути у цьому житті купу задоволень,
той даремно приходить в храм Божий, краще залишався б дома в оточенні своїх
кумирів. І коли такі люди приходять, вони, як не дивно, тільки мішають, створюють
якусь перепону у молитві, бо кожен у храм приносить свій дух. Господь тому і каже:
„Якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” То ж нам треба
старатись, особливо коли готовимось йти до храму, відкласти всі життєві піклування. Всяка людина, яка у
Немає коментарів:
Дописати коментар