Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.
„Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його (Мф. 6,33). Такі слова Господа
нашого Іісуса Христа слухали ми з
сьогоднішнього євангельського читання. „Отець ... Небесний знає, що ми маємо потребу ” (32) у підтримці нашого
життя і про це ми повинні не забувати. Адже тіло наше взяте від землі і тому
все необхідне для тіла ми зможемо взяти тільки працею на землі. Але ж у нашому
тілі перебуває і душа, яка також має свої потреби. А так, як душа призначена
для неба, то, звичайно, повинна старатись осягнути це небо. Отже, підтримуючи
тіло, ми прив’язані до землі, а стараючись для душі, прив’язані до неба. А що є
важливіше запитаємо: тіло і земля, чи душа і небо? Не помилиться той, хто
скаже, що важливіші є душа і небо, ніж тіло і земля. І тому більше треба
турбуватися про душу. Але люди перекрутили цей порядок і стараються всіма
силами дбати тільки для тіла, а про душу
не споминають, нібито її в них не має і ніколи не було. Це є велика помилка,
яку признає всяка розумна людина. Від цієї помилки старається застерегти всіх
нас Господь у Своїх словах з нині прочитаного Євангелія.
Отож, що нам говорить у Євангелії
наш Спаситель: „Світильником для тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чисте,
то і все тіло твоє буде світле; коли ж око твоє буде лихе, то і все тіло твоє
темне буде ” (Мф. 6,22-23). Це значить, що чим є око для тіла, тим самим є
розум для душі. Хто має чисте і здорове око, той бачить кожний предмет добре,
бачить де кладе руку, куди ступає ногою, що робить і куди йде. А в кого око
нечисте або закрите, той і одного кроку сміливо і безпечно не може зробити.
Так само і те, коли розум людини чистий і здоровий, він освітлює душу і
провадить її дорогою справедливості до Бога і до неба. І знову таки, коли розум
чимось затемнений і притлумлений, то він і душу осліплює, і провадить її до вічної
загибелі.
Що ж, запитаємо, затемнює і притлумлює розум? Ніщо так, як завзяте
старання про тіло і надмірна турбота про речі.
Від такого старання і турботи застерігає нас Христос і так нам говорить
у Своєму Євангелії: „Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного
буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а
другого зневажатиме. Не можете служити Богові й мамоні ” (24), тобто не можете
працювати для цього світу.
Тут Господь поставив Себе з Своїми заповідями на один бік, а світ з
його добром і утіхами - на інший. Це ті
два господарі, яким ми одночасно служити не зможемо. І так ніколи не буває, щоб
любов наших душ можна було розділити між Богом і світом, між небесною утіхою і
розпустою світу цього; так ніколи не буває, щоб ми могли одночасно думати і про
небо і про землю, одним словом, як мовить Спаситель, не можемо ми „служити
Богові й мамоні ”.
Запитаємо, яке з цих служінь важливіше? До служби Господу Богу ми
приступаємо з перших хвилин нашого життя, коли Він створив нас „на Свій образ і ... подобу ” (Бут. 1,26),
коли дав нам землю у спадкоємство і для життя на ній, коли нас поставив вищими
від усіх земних створінь. Ось від того часу Господь прийняв нас до Себе на
службу, призначивши нас Своїми слугами. Він, наш Господь і Творець, Господар і
Володар від початку нашого життя і до його кінця, а ми Його власність, Його слуги
чи живемо, чи умираємо. А коли ми ще пригадаємо, що Отець Небесний послав нам
Свого Єдинородного Сина, що Він викупив нас від гріха, простив нам наші
провини, і відкрив нам двері неба, то тим більше повинні признати, що служити
треба Єдиному Богу і служити Йому до кінця своїх днів: Богу Отцю і Богу Сину і
Богу Духу Святому – Тройці Єдиносущній і Нероздільній. Це ми й зробили під час
святого Хрещення, коли через уста своїх хресних відреклись від сатани і від
всіх діл його, і всього служіння його, і склали урочисту обітницю служити
Самому Богу і Сину Його Іісусу Христу, і Святому Духу. Як після цього ми можемо
шукати ще іншого господаря?
А іншим господарем Спаситель називає мамону, тобто цей світ з його
утіхами, привабами і гріхами. Але хто служить цьому світу, той свого ока не
піднесе до неба; хто серце своє прив’яже до цього світу, той не полине з ним до
Бога; хто своїми бажаннями прикутий до землі, той думкою своєю не злетить над
нею.
А тому і бачимо, що багато-хто живе так, нібито їм одна земля дана на
вічність, живе так, що їм ні віра в Бога, ні любов до Бога не зігріває серця.
Всі ми турбуємось про повсякденний хліб, проте голоду душевного не всі відчуваємо
і даємо можливість померти душі ще при житті тіла.
Є серед людей такі, що думають як саме краще прикрасити свої будинки і запровадити
гучні забави, але при цьому уникають прислужити Богу в образі своїх братів,
відвідати храм Божий і прикрасити його хоч би
своєю присутністю, не говорячи, що храм Божий потребує більшої уваги.
Бачимо нині і таких, які день і ніч, проводять у гріховних утіхах, а
одної години послужити Богу не бажають. Всі вони служать мамоні.
Проте є і такі люди, котрі служачи мамоні, думають, що вони разом
служать і Богу. Приведемо такий приклад. Людина зайнята своїми справами цілий
тиждень, збираючи для своєї потреби все необхідне, і при цьому не промовить ні
однієї молитви, можливо навіть не згадає про Бога, проте коли випадково навідається
до храму Божого раз чи два на рік, то вже думає, що учинив велику прислугу Богові.
То чи можна, запитаємо, про таку людину сказати, що вона служить Богу? Ні. Така
людина служить мамоні, служить своїм потребам, а тому Богу служити вже не може,
бо Сам Спаситель сказав, що „не можете
служити Богові й мамоні ”.
Інший провів цілий тиждень у гріховному служінні: п’янстві, сварках,
ворожнечі і на хвилинку заглянув у храм Божий. Хіба такий, запитаємо, послужив
Богу? Не послужив, бо Сам Христос нам сказав: „Не можете служити Богу і мамоні
”.
Отож, якщо служіння Богу і
мамоні сумістити неможливо, то Спаситель наш дальше каже нам: „Не піклуйтесь
для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що одягнутися. Чи
душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” (25). Цими словами Спаситель не
каже, щоб ми ні про що не турбувались, не каже, щоб ми нічого не робили, а
вказує, щоб те все було, але без надмірної журби, без надмірної пожадливості.
Господь указує нам бути спокійними і уповати на Провидіння Боже. Тобто, якщо Господь
дав нам життя на цьому світі, то дасть і все потрібне, щоб це життя підтримати:
і їду, і пиття, і одежу.
Щоб цю надію на Провидіння Боже утвердити в нас, Господь продовжує: „Погляньте
на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Ваш
Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них?” (26).
Тут Господь не подає нам прикладів великих людей: Мойсея, Ілії, Іоанна
Хрестителя та інших, які зовсім не журились тим, що будуть їсти і пити. Не
подає Спаситель прикладів цих великих людей, бо ми могли би сказати, що не
можемо осягнути їхньої святості. Але щоб ми не могли оправдатися, подає нам
приклади з життя птахів, які літають у повітрі. Якщо Господь підтримує цих птахів,
які в наших очах такі малозначущі, то що говорити про людину, яку Бог створив
за Своїм образом, обдарував розумом, безсмертною душею і так підвисив над всім
створінням? Якщо Господь старається про менше, то буде старатись і про більше; якщо
старається Він про птахів небесних, то буде старатись і про людину, щоб мала з
чого жити і не журилась. Адже журбою і піклування за словами того ж Господа, людина
не може „додати собі зросту ” (27).
Після того, як Господь сказав про журбу метушливої людини у відношенні
їди і пиття, переходить далі до одежі і промовляє: „І про одежу чого
піклуєтесь? Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і
не прядуть; кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так,
як кожна з них. Коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в
піч Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри!” (28-29).
Ці слова Спасителя настільки ясні, що й тлумачення не потребують. Вони
показують нам, що в людей, в яких віра слаба, або її зовсім не має, виникає
сильна тривога з-за придбання необхідного для життя. Але коли вони, ці слабі вірою, побачать, що
Господь, як Володар природи, мало на що придатну польову траву так прикрашує,
то повірять і більшому, що коли Господь дав нам тіло і прикликав нас служити
Йому в цьому світі, то Він подасть нам не тільки одежу для прикриття тіла, але
й одягне це тіло у безсмертя.
Щоб підтвердити істинність Своїх слів, Христос повторює ще раз: „Отже
не піклуйтесь і не кажіть, що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися? ... адже
ж Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. І додає: Шукайте
ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам ” (31,32).
Цими словами Спаситель упевнює, що коли будемо старатись і докладати зусиль заради
Царства Божого і правди Його, то не треба боятися, що чогось потрібного не матимемо
для життя: їди, пиття та одежі. Коли заслужимо Царство Боже, то неодмінно заслужимо
і все інше, потрібне для земного існування. З цього видно, що живемо ми тут не
для їди, пиття і одежі, а живемо заради Царства Небесного.
Отже і ми, як слуги Божі, будемо перш всього чинити волю Господню, а що
їсти, в чому будемо ходити, про то постарається Отець наш Небесний. Будемо
дбати про Царство Боже і правду Його, а всю журбу віддамо на волю Господа Бога, а Він як повний Господар
милосердя і всякого добра не дасть нам, своїм слугам, марно загинути. Покладаючи
всяку потребу на Бога, будемо мати на увазі таку правду: хто більше старається
про земне, ніж про небесне, втратить і небесне і земне, а хто перш всього
старається про небо, той осягне і землю, в чому хай допоможе нам Сам Бог Своєю
благодаттю і чоловіколюбством нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Тієї ж неділі.
„Погляньте, - говорить Господь, - на птахів небесних:
вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець Ваш Небесний годує їх.
Чи ви ж не багато кращі за них? ...Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть:
не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався
так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута
в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? ... Та і хто з вас,
піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть ” (Мф. 6, 26-30).
Хто з найбільш турботливих людей може узнати наперед, яким буде завтрашній
день, або хто зможе обіцяти собі продовження життя і здоров’я хоч би на одну
годину? Хто з самих турботливих може відгородити своє життя від біди і
скорботи, від зла і напасті? Хто з самих вправних і знаючих, кидаючи насіння в
землю, може надіятись, що посіяне принесе йому багатий урожай? Хто з самих
працелюбних і попередливих може бути упевненим, що нажиті ним блага послужать
йому „на багато років ” (Лк. 12,19)?
Все це у волі Божій, все залежить від Його благовоління або гніву. Відніміть
благословення Боже від землі – і вона закам’яніє під нашими ногами, і на ній сама
собою не проросте ні одна жива билинка. Відніміть благословення Боже і від
людини, від її життя і сил, від її діл і трудів – і ніяка умілість не
продовжить її життя ні на одну мить, і в результаті усіх людських зусиль вийде
тільки „марнота й гонитва за вітром, і ніякої з того користі під сонцем ”
(Екл. 2,11).
Тому-то і учить нас свята наша віра, щоб ми надіялись не на свій розум
і сили, але на всеобіймаючу премудрість і всемогутню силу Божу; надіялись не на
земні скарби, „де міль та іржа точить і де злодії підкопують і крадуть ”
(Мф. 6,19), але на немеркнучий скарб доброти і милосердя Божого; надіялись „не
... на князів, на синів людських, в яких нема ... спасіння ” (Пс.
145,3), але „щоб служити Богові Живому і істинному ” (1 Фес. 1,3); щоб
ми всього очікували не від своїх трудів, турбот і піклування, але від доброти і
милосердя Отця Небесного, Який знає всі наші потреби і подає нам усе потрібне
раніше нашого прохання; щоб ми страшились не тимчасових бід і небезпек, які не
можуть постигнути нас без волі Божої, не злоби і підступності людей, які не
можуть причинити нам зла, якщо не попустить Господь Бог, але страшились гніву і
неприхильності Отця нашого „що єси на небесах ” (Мф. 6,9). Які б
не були ми щасливими і благополучними у всьому, будемо пам’ятати, що все, що
маємо, чим користуємось і утішаємось у житті, не наше, а все подається нам з
неба від Отця світів, все подаровано нам тільки на деякий час і все може бути
взято від нас назавжди.
З іншого боку, яке би не було тяжке становище, в якому ми опинилися,
якими би сумними обставинами ми не були оточені, ніколи не будемо забувати, що
є всевидюще око, яке і бачить, і лічить всі наші сльози; є всевідаюче вухо, яке
чує наші стогни і зітхання; є всемогутня
премудрість, яка може звільнити нас від усіх можливих неприємностей; є щонайвища
любов, яка любить нас більше, ніж матір дитя своє; є щедра рука, яка готова подати
нам все потрібне у свій час. Від яких бід не спасав Господь вірних рабів своїх?
Скрізь які небезпеки не провадив їх неушкодженими? „Ти - Мій! Чи через воду йтимеш, Я з тобою, чи
крізь ріки, - тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, - не попечешся, і
полум’я тебе не обпалить ” (Іс. 43, 1-2).
Зрештою, дорогі, ми б глибоко помилялись у надії на Бога, якщо би у
всякому випадку і у всіх наших потребах чекали якихсь надзвичайних і чудесних
явлень Провидіння Божого над нами. Ми не повинні ні вимагати, ні очікувати, щоб
над нами і для нас здійснювались якісь знамення і чудеса: це значило би не
уповати на Бога, а спокушувати Його милість і премудрість. Тільки озлоблене
невір’я фарисеїв могло вимагати від Господа небесних знамень, а істинна віра
бачить всевладну руку Божу у всьому, що не трапляється з нами у житті, яким б
воно не було малим чи випадковим. Та і чи потрібно Богу творити чудеса для
підтримки нашого життя, коли Його премудрість приготовила все потрібне для нашого
тимчасового життя від самого створіння світу, коли весь світ і все, що у світі,
існує і живе Його завжди існуючою силою?
Хіба потрібно, щоб хліб наш насущний сходив нам з неба, коли Господь повелів
його вирощувати, коли достатньо того, щоб Господь не відняв Свого благословення,
щоб не заборонив хмарам орошати землю і сонцю зігрівати своєю живодайною теплотою?
Хіба потрібно, щоб наші будинки виростали, так би мовити, з землі, або
щоб одежа наша шилась сама собою, коли для цього потрібно тільки, щоб Господь
благословив наші труди, укріпив наші сили і здоров’я та продовжив наше життя?
Хіба потрібно, щоб Господь
видимо посилав своїх ангелів для
допомоги у наших потребах, для полегшення наших трудів, для подання нам доброї
поради у скруті і непорозумінні? Благочестива людина – хіба не той самий ангел
Господній? Щирий друг та добрий порадник – хіба не той самий посланець Божий? Турботливий і добрий начальник –
хіба не слуга Божий нам на добре? Лікар, який допоміг нам у хворобі, хіба не
посланий Самим Богом наш цілитель? Нежданий збіг сприятливих обставин чи не є справжнім
чудом Божої доброти і любові до нас? Треба уміти, дорогі, бачити і цілувати доброчинну
руку Отця Небесного у всьому, чим користуємось у своєму житті, що подає вона
нам і раніше нашого прохання, і не шукати знамень і чудес, які являються тільки
там і тоді, де і коли їх находить потрібними величніша премудрість Божа.
У цьому-то, дорогі, і полягає наша злочинна невдячність перед Отцем Небесним,
що, безперестанно користуючись Його незліченими благодіяннями і дарами, живучи
і існуючи Його завжди діючою силою і Його божественною благодаттю, ми не відчуваємо
і не усвідомлюємо цього. Ми користуємось сонячним світлом, якому сяяти
повеліває Отець Небесний, дихаємо повітрям, яке Господь пролив на землю,
живимось плодами землі, які Господь повелів вирощувати для нас, одіваємось в
одежу і будуємо собі житла, насолоджуємось всім, чим так багатий прекрасний
світ Божий, заставляємо служити своїм потребам, своїм задоволенням, і небо, і
землю, і море, і ріки, і рослин і тварин. Але чи часто ми піднімаємо свій подячний
погляд на Того, Хто все це створив і оберігає і подає нам, силою Чиєю ми самі „живемо
і рухаємось і існуємо ” (Діян. 17,28)? Чи не достойна гніву Божого така невдячність?
Чи достойні ми іменуватись синами Отця Небесного, надіятись на Його Провидіння,
чекати від Нього милості і благовоління? Але цього мало. Ми обертаємо навіть у
знаряддя гріха і беззаконня ті самі блага, які подає нам любов Отця Небесного.
Одні обертають їх у предмет марнославства і зневажливості, інші - у привід до нестриманості і розпусти. Одні
зловживають ними до виснаження сил і здоров’я, інші все переводять у золото і
роблять його своїм кумиром. У кого більше земних благ, той невгамовно віддається гріховному життю і
почуттєвим насолодам. Чи дивно після цього, що Отець Небесний, Який зневажений
нашою невдячністю іноді не подає нам Свої благодіяння, відбирає від нас Своє
благословення, посилає нам мізерність хліба і олії? І чи не повинні ми
дивуватись більше тому, що праведний гнів Божий відвідує нас рідше, ніж це по
справедливості повинно би бути, і що милосердя і довготерпіння Божі щадять нас
від давно заслуженої загибелі?
Бачите, дорогі, що надіятися на Провидіння Отця Небесного необхідно
розумно, благочестиво і з страхом Божим. Чи може уповати на любов і милість
своїх родичів син-злочинець, який забув їхні благодіяння, знехтував їхньою
любов’ю, не покорився їхній владі і волі, не виконав їхніх повелінь? Так і
грішник, який забуває про свого Небесного Отця, який ненавидить Його величчя і
святість, який безстрашно порушує святу Його волю, який не виконує Його святих
і животворних заповідей – чи може бути угодним перед лицем Отця Небесного, чи
достойний звертатися до Нього з молитвою, надіятись на Його Провидіння, чекати
від Нього дарів любові і доброти? Чи не скаже Господь і йому, як сказав древнім
юдеям: „Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а
серце їхнє далеко від Мене; але даремно шанують Мене, навчаючи вченням і заповідям
людським ” (Іс. 29,13; Мф. 15,8-9). Навернись всім серцем своїм до Отця
свого і Він навернеться до тебе Своєю волею і благословенням. Будь послушний у
всьому святій Його волі і Він з любов’ю вислухає молитви твої і виконає на
благо всі бажання серця твого. Пробудь вірним до смерті у виконанні заповідей
Його і Він буде вірним у словах обітниць Своїх.
Не менш помилковою була би наша надія на Провидіння Боже, якщо би ми,
надіючись на Бога, самі залишались безпечними у відношенні до себе, не трудились би „в поті лиця” свого по
заповіді Господній (Бут. 3,19). Даремно ми обробляли би землю, якщо би Господь
не послав своєчасно дощів і тепла, які необхідні для проростання посіяного насіння;
але з іншого боку, і дощі і тепло залишились би марними, якщо ми не обробляли би
землі і не посіяли в неї насіння. „Коли не Господь будує дім, даремно
трудяться будівничі; коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа ”
(Пс. 126,1). Але і допомога Господня даремна, хто не хоче будувати собі будинку,
або хто сам відкриває двері своєї хати злодію і розбійнику. Даремно ми
старались би продовжити своє життя більше ніж благоволив Господь, але також даремно
надіялись би на збереження свого життя, кидаючись стрімголов з високої скали.
Так і у всьому – допомога Господня приходить тільки до того, хто трудиться і молиться,
а не до того, хто нічого не робить і віддається смутку. Господь хоче, щоб все
потрібне для нашого життя, було разом і плодом благословення, яке Він накликає
на землю, і плодом праці, яку Він заповів людині. Отже, якщо у трудних
обставинах життя, яким Господь попустив бути, щоб дати нам відчути потребу у
Його Провидінні і заставити навернутись і прийти до Нього з молитвою, ми будемо
тільки горювати і зітхати, не приймаючи зі свого боку ніяких заходів, щоб вийти
з важких обставин, віддаючись смутку і бездіяльності і хочемо, щоб Господь
якось визволив нас без всякого з нашого боку сприяння, то чи не значить
це, що ми спокушаємо Господа, бажаємо того, чого не хоче Він, вимагаємо, щоб Господь
змінив для нас вічні закони Його премудрості?
Якщо не маючи нічого, крім своїх рук і своєї умілості, для підтримки
себе і свого сімейства, ми більшу частину часу проводимо даремно, або
займаємось порожніми і дрібними справами; якщо без розрахунку тратимо більше,
ніж можемо придбати; якщо, подібно мурашці, не збираємо у погожий час того, що
необхідно для нашого життя, то чи достойні ми благословення Божого і чи можемо
надіятися на Провидіння Отця Небесного?
І справедливо, дорогі, було би зухвало і безумно уявляти, що Господь
буде творити чудеса для підтримки людей, які перебувають у спокої і лінощах; що
Господь буде творити чудо для збереження їхнього майна, коли вони самі
розтрачують його; що Господь буде чудодіяти для збереження їхнього здоров’я і
сил, коли вони самі руйнують його. Чи не буде тяжким це гріхом – надіятись на
Бога тільки для того, щоб вести бездіяльне і безладне життя?
Опіки Божої достойний тільки
той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями,
своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає
дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї
душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і богобоязливе. „Шукайте ж спершу
Царства Божого і правди Його, і все потрібне
для вашого тимчасового життя додасться вам ” (Мф. 6. 33). Амінь.
Тієї ж неділі.
„Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ”, - закликає нас Господь у Своєму Євангелії (Мф. 6,33). Як ми повинні
розуміти ці слова?
Шукати Царства Божого – це перш усього полюбити „Господа Бога ...
всім серцем ..., і всією душею ..., і всім розумінням ... а ближнього
... як самого себе ” (Мф. 22,37-39). Шукати Царства Божого - значить шукати
Бога через виконання Його святих заповідей. Шукати Царства Божого і правди Його
– це зберігати у собі образ Божий, це бути милосердними, як і Отець наш
милосердний (Лк. 6,36), бути досконалими, як досконалий Отець наш Небесний (Мф.
6,48), це бути святими, як святий Господь Бог наш (Лев. 19,2). Іншими словами,
шукати Царства Божого і правди Його - це безперестанно морально вдосконалюватися.
Шукати Царства Божого – значить
уподібнюватися Богу. Святий Іоанн Златоуст повчає, що „ми уподібнюємось Богу не тоді, коли їмо,
п’ємо і одіваємось, тому що Бог не їсть, і не п’є, і не одівається; але
уподібнюємось Богу тоді, коли робимо правду, до людей показуємо любов, буваємо
добрими і тихими, творимо ближнім милосердя, стараємось у всякому доброму ділі.”1
Шукають Царства Божого ті, хто всі свої духовні і тілесні сили, всі
свої знання, всього себе віддають Богу і ближнім. „Блаженні убогі духом, бо
їхнє є Царство Небесне ” (Мф. 5,3). Убогість духа у розумінні святої Церкви
– це наша духовна досконалість. „Убогі духом – це смиренні і скрушні серцем ”,
- говорить святитель Іоанн Златоуст.2
Убогий духом той, хто відчуває негідність перед іменем Божим, хто свідомо
бачить свою гріховність і старається виправити своє життя, ставлячи його на
шлях заповідей Христових. Але не той вбогий духом, хто гордиться і звеличується,
бо „Бог гордим противиться, а
смиренним дає благодать ” (Як. 4,6). Убогий духом той, хто віддає
себе для загального, хто служить і ближнім і дальнім, хто, допомагаючи людям,
не шукає нагороди і вигоди, це, нарешті, той, хто творить діла „в ім’я
Господа Іісуса Христа ” (Кол. 3,17). І таких є Царство Боже, до якого всіх
нас закликає Господь.
Шукати Царства Небесного означає пильнувати, щоб земні, тимчасові блага
не заволоділи нами, не були перетворені нами в ідола. „Не можете служити
Богові й мамоні ”, - застерігає нас
Господь (Мф. 6,24). Святий Іоанн Златоуст говорить, що ніщо інше так не псує
нашої душі, як безумна пристрасть до багатства.3
І справді, хто безперестанно клопочеться тільки про особисте
збагачення, той бідніє духовно, морально, бо така людина уже не здатна бачити
цінності людської душі, яка є безсмертною сутністю. При цьому втрачається
людяність, зникає ціль і смисл життя, що приводить до деградації духа,
розтління душі і вічної її загибелі, „бо де скарб ваш, там буде й серце ваше
”, - говорить Господь (Мф. 6,21).
Будемо пам’ятати, дорогі, що
матеріальні блага не повинні володіти нами і стояти на першому місці у нашому
житті. Господь учить, що нам не треба турбуватись що нам їсти чи що нам пити,
чи в що одіватись (Мф. 6,25), „адже ж Отець ... Небесний знає, що ми
маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,32) і все тілесне „дає нам
щедро для насолоди ” (1 Тим. 6,17). І будучи благим „велить сонцю Своєму
сходити над лихими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних ”
(Мф. 6,45) „раніше нашого прохання в Нього ” (Мф. 6,8). Однак це
не означає, що ми повинні покинути всяку турботу, труд і передбачливість.
Господь не забороняє нам працювати і турбуватись. Він засуджує тільки нашу
метушливу неспокійність. „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не
жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх ...
Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж
вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них ” (Мф.
6,26;28). Тобто „птиці і лілеї не мучаться думкою про майбутнє, проте це не
мішає першим будувати гнізда і виводити пташенят, а другим – накопити у
цибулинах за літо поживні речовини”.4
Так і ми не будемо журитися про своє земне благополуччя „що нам
їсти? чи що пити? або у що одягтися?” (Мф. 6,31). Адже ми не гірші від
птахів небесних і польових лілей, яких Господь і годує, і одіває. Не будемо маловірними
і тоді й нас Господь не допустить бути голодними чи голими, бо Він „знає, що ми маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,
32). Будемо мати на увазі те головне, ради чого ми живемо на землі – шукати „спершу
Царства Божого і правди Його, і все це додасться ” нам. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар