Проповіді на неділі після

П’ятидесятниці

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Сьогодні Церква слідом за святом П’ятидесятниці вшановує пам’ять всіх святих угодників Божих. Це вшанування служить як би завершенням цілого ряду знаменних богослужбових днів від початку Великого посту і до кінця П’ятидесятниці – днів у які свята Церква згадувала усі великі благодіяння Божі від початку світу аж до наших днів.

 За цей період церковного року перед нашим духовним зором були представлені спогади про перші дні світу і людини, про гріхопадіння прародичів, про прибуття на землю Сина Божого ради нашого спасіння, про життя, діла і вчення Спасителя, про Його смерть, Воскресіння і Вознесіння на небо і, нарешті, про послання апостолам Святого Духа, які по всій землі сповістили тайну спасіння.

В особах святих угодників, які прославляються після закінчення днів П’ятидесятниці подається, таким чином, здійснення тієї великої цілі, ради якої приходив на землю Син Божий. Святі угодники Божі служать живими свідками того, що Спаситель воістину „звершив діло, яке Йому доручив ... виконати ” Отець Небесний (Ін. 17,4), що благодать Духа Святого діє в Церкві Христовій і що царство гріха і зла зруйновано. Святі угодники свідчать, який уділ був призначений людині Творцем; вони свідчать, до якої духовної висоти святості може досягнути людська природа, коли вона укріплена Божою благодаттю.

 Свідкуючи про це, святі угодники і нас ваблять за собою на цей світлий путь Господа, на цей подвиг ради добра. Вони – предтечі наші на путі до неба; вони – зразки покаяння і благочестивого життя; вони – і наші провідники, і помічники на цьому шляху, вони – наші заступники і молитовники за нас перед Престолом Божим.  

Путь спасіння не легкий. На цьому путі стоїть зла сила, яка одвічно старається направити людське серце до зла, осквернити його гріхом. І не під силу була би ця боротьба, якби не цей чудний сонм небесних заступників. Адже вони самі винесли на собі цю ж боротьбу і перемогли зло. І тепер, перебуваючи у Царстві любові і слави небесної, вони допомагають нам у цій боротьбі за вічне спасіння. Бо у Церкві Христовій всі – і живі, і ті, які відійшли від нас – складають одне

 тіло, яке животвориться одним Духом Божим, всі брати і сестри. Ця загальна любов, яка зв’язує всіх і яка не знає перепон та навіть смерті і тому праведні, чисті душі святих угодників - близькі нам.

Ми не одинокі тут у світі боротьби. З нами цілий сонм кращих людей, які коли-небудь жили на землі, людей, натхненними вірою, що жили любов’ю, сяяли праведністю, готових прийти до нас кожної хвилини. Чи відкажемось ми від цієї допомоги? Чи відвернемось від тієї духовної підтримки, яку з-за природної близькості і любові Христовій готові дати нам наші небесні браття – святі угодники? Чи не з радістю, чи не з подякою нам потрібно прийняти цю милість Божу, яка дарується нам у особах святих угодників, що своїм прикладом надихають нас, своїм заступництвом допомагають нам?

Будемо з надією глядіти на них духовними очима, будемо вчитись у них богоугодному життю, будемо слідувати їм у боротьбі зі злом і спокусами, будемо просити їх допомоги і заступництва і вірити, що їхніми молитвами Господь і нас проведе по земному путі збереженими від зла у Небесне Своє Царство. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Заключний день пам’яті важливіших подій, які визначили наше спасіння, – тобто Голгофських страждань Христа, Його трьохденного Воскресіння, славного Вознесіння на небо і Зішестя Святого Духа на апостолів, - свята Церква присвячує прославленню всіх святих, які від віку угодили Богу. Адже якраз задля того, щоб дати людям можливість досягнути святості і успадкувати Царство Небесне, Христос перетерпів хресну смерть, воскрес з мертвих, вознісся на небо і послав у світ Духа Святого.

Загальне прославлення всіх святих відзначається ще й тому, що в їх сонмі є багато тайних угодників Божих, імена яких Церкві невідомі. До числа святих ці люди не зачислені, проте уже прославлені Богом на небесах. Щоб не бути по відношенні до них непам’ятливими, земна Церква прославляє їх сьогодні разом з відомими Їй всіма святими.

Воістину незлічимий сонм святих угодників Божих! Серед них старці і стариці, мужі і жінки, юнаки і дівчата, отроки і отроковиці – люди різного звання, як духовного – від патріархів до простих монахів, так і люди мирського звання - знамениті і безвісні, люди, які жили у різні історичні епохи від давніших старозавітних часів і до наших днів.

Ці люди йшли до Бога і кожен з них творив своє спасіння відповідно своєму духовному закликанню. Одні угодили Богу проповідуванням Слова Божого і розповсюдженням віри Христової, інші засвідчили свою вірність Христу мученицьким пролиттям крові, треті – відреклись від світу, посвятивши себе Богу постійною молитвою і умертвінням свого тіла подвигами крайнього утримання, ще інші, хоч залишались серед людей, угодили Богу своїм праведним і благочестивим життям.

 Всіх їх єднала тверда віра у Христа, яка не знала сумлінь у надії на Нього, єднала гаряча і палка любов до Нього. Христос, Його Божа Особа, Його спасительне вчення, - ось що живило розуми і серця всіх святих. Ради Господа і скорішого з’єднання з Ним вони, за Його заповідями, йшли на різноманітні подвиги, з радістю переносили злидні, образи, скорботи, хвороби, а багато з них добровільно віддавали себе на мученицьку смерть. Ніщо не могло зупинити цих людей на шляху слідування Христу. Полюбивши Спасителя всім серцем, душею і думкою, вони зберегли любов і вірність Йому і Його науці до кінця свого життя.

Їхня надія не була даремною і по смерті своїй вони з’єднались з Господом у Царстві Небесному, об’єднались між собою і з Главою цього Царства – Христом Спасителем. Відбулось те, до чого вони так самовіддано прагнули в своєму земному житті. Нині всі святі, які від віку угодили Богу, в єдиному сонмі Божих святих представляють Небесну, торжествуючу Церкву, Главою Якої  є Сам Христос Спаситель.

Церква Христова єдина. Всі святі складають Її небесну, торжествуючу частину, ми ж, віруючі християни, - земну. Але перебування наше тут тимчасове. За словами Святого Письма всі ми подорожні на землі (Пс. 118,19), „чужинці й приходні перед Тобою ”, Боже (1 Пар. 29,15), „а наше життя – на небесах ” (Фил. 3,20), „де  Христос  сидить праворуч Бога ” (Кол. 3,1), де Його Пречиста Матір, де всі святі угодники Божі. І нам приготовлені там місця, адже і ми, за словами апостола, „не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові ” (Єф. 2,19).

Чи можемо ми, грішні, надіятися на життя із святими у Царстві Небесному, адже до нього „не ввійде ... ніщо нечисте ” (Одкр. 21,27)? Якщо будемо обтяжені гріхами, то, звичайно, що ні. Але у нас є можливість зробити себе достойними небесного блаженства. Запорука цьому – приклади всіх святих. Вони святими не родились. Подібно нам, вони явилися на світ гріховно немічними, з пошкодженим розумом і волею, з схильністю тіла до спокус і гріхів. Проте вони діяльно боролись з гріхом силою благодаті Божої, вгамовували у собі гріховні пристрасті утриманням, „плоть свою самовіддано розпинали з пристрастями й похотями ” (Гал. 5,24), перемагали  всі спокуси терпінням і страхом Божим. У суровій боротьбі вони досягали тієї святості, до якої закликає святий апостол Петро: „За прикладом Святого, котрий покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках. Бо написано: будьте святі, бо Я святий ” (1 Пет. 1,15-16). І інший апостол: „Бо воля Божа є святість ваша ” (1 Фес. 4,3).

І ми можемо і повинні прагнути до того, чого досягнули святі. У нас є такі ж духовні засоби, які мали вони. Святий апостол Петро пише: „Від Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя, через пізнання Того, Хто покликав нас славою та чеснотою, якими даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства, віддалившись від пануючого в світі розтління похіттю ” (2 Пет. 1,3-4).

Щоб жити з святими на небі, ми повинні за допомогою благодаті Божої слідувати їм тут, на землі, і не тільки вірою, але й життям. Нам потрібно засвоїти їхні святі звичаї, їхній образ думок і почуттів, їхні святі діла і непохитну твердість у виконанні заповідей Божих, їхню старанність у збереженні і очищені себе від всякої нечистоти тіла і духа сльозами покаяння і сердечною зворушливістю, молитовними подвигами і працею. Тільки таким чином ми зможемо достойно ввійти у небесні оселі, з’єднатися з святими у Господі в єдиному сонмі від віку, які угодили  Богу і разом з ними насолодитися невимовним блаженством бачення Божественної слави Христа Спасителя. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Першої неділі після П’ятидесятниці свята Церква прославляє пам’ять всіх святих, які від віку угодили Богу. З благоговінням шануючи святу пам’ять угодників Божих, наших небесних покровителів, мимоволі вознесімось думкою до горнього святилища – Церкви Небесної, де вони з’єднались з Агнцем Божим для вічного торжества життя над смертю, для вічного свідчення про те, що земний подвиг людини в ім’я добра, правди і любові до свого Творця і Бога – великий і прекрасний, як сама любов Божа, яка освячує і оживотворяє цей подвиг.[1]

Подумаємо про цих людей Божих. Постараємось узнати про їхні подвиги і навчимось від них жити християнським життям. Звичайно, що святими не народжуються. Святість – це духовний подвиг цілого життя, це „гаряче прагнення до доскональності і чим сильніше це прагнення, тим вища святість ”.[2]

Ми шануємо святих, щорічно відзначаємо їхню пам’ять, збираючись у святих храмах Божих. Прославляючи святих, ми прославляємо Бога, Який „дивен ... во святых своих” (Пс. 67,36).[3] Святий не може бути відокремленим від Бога. Святитель Василій Великий говорить, що честь, яку ми віддаємо святим угодникам „є доказом нашої прихильності до загального Владики ”.[4] В іншому місці він пише, що „коли ми переказуємо життя прославлених благочестям, перш всього прославляємо Владику в рабах Його ”.[5]

Інтересні у цьому відношенні слова блаж. Августина. Він пише: „Християнський народ шанує пам’ять мучеників торжеством віри, але так, що ми не приносимо жертви нікому з мучеників, а лише Богу мучеників, хоч і будуємо олтарі в пам’ять мучеників ... То, що приноситься (розуміються молитви, подяки, прохання), приноситься Богу, Який увінчав мучеників ... Ми шануємо мучеників тою честю любові і спільності, якою і в цьому житті шануються святі Божі люди. Але цим шануванням ми служимо Богу і не вчимо шанувати нікого крім єдиного Бога ”.[6] Отож, святкуючи пам’ять святих угодників, ми перш всього віддаємо пошану Богові.

Святі являються нашими заступниками біля Престолу Господнього. Ми молимось: „Пресвятая Богородице, спаси нас ”, „Святий Іоанне Предтече і Хрестителю Господень, моли Бога за нас ”, „Святителю отче Николає, моли Бога на нас ”, „Святий великомученице Димитріє, моли Бога за нас ” і т.д. Преподобний Єфрем Сирін писав у похвальному слові мученикам: „Побідоносні мученики, які добровільно терпіли скорботи з-за любові до Бога і Спасителя! Ви маєте сміливість перед Самим Владикою! Клопочіть, о святії, за нас розслаблених і грішних, і сповнених лінивством. Хай прийде на нас благодать Христова і просвітить серця всіх лінивих, щоб улюбити нам Господа ”.[7]

Святі отці Церкви наставляють нас звертатися за допомогою до угодників Божих. Але разом з цим вони рекомендують нам не розслаблятися, але діяти за їхнім прикладом. Св. Іоанн Златоуст говорить у тлумаченні на книгу Буття: „Будемо притікати до заступництва святих і закликати їх, щоб вони за нас молилися. Але не будемо надіятись тільки на їхні молитви, але й самі станемо діяти за їх прикладом ”.[8] А святий Діонісій Ареопагіт зазначає, що „хто просить молитов святих і відкидає властиві їм діла, той не дбає про божественні дарування і відступає від ясних і спасительних заповідей ”.[9]

Отож, будемо старатись всіма силами віруючої душі притікати за допомогою до святих угодників Божих, щоб за їхнім молитовним заступництвом і за нашими щиросердечними зітханнями, а також за молитвами Церкви Христової Господь не переставав зливати на нас Свою благодать, і в день той, щоб приєднав нас до безкінечної радості вічного блаженства з святими Своїми, які від віку угодили Богу. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Нині Вселенська Церква закликає нас до прославлення всіх святих, які від віку угодили Богу. Нині прославляється весь сонм святих Старого і Нового Завітів, які виявились вірними Богу.

Церква звертає наш погляд на тих, які були подібні нам: вони жили на землі, носили таке ж як ми тіло, переживали і відчували радість і горе, трудились і умирали.

Вони у всьому по єству були подібними нам, але і відрізнялись від нас. Їхні заслуги полягають в тому, що вони мали непохитну віру, так що могли „зробити те, - за висловом Спасителя, - що ...якщо і горі цій скажете: піднімись і кинься в море, буде ” (Мф.21,21). Пророк Мойсей ударом жезла по водах моря заставив розступитись морській стихії (Вих. 14,21); іншим разом, ударом жезла по камені, він викликав з нього воду і напоїв спрагливий народ (Числ. 20,21). Преподобна Марія перейшла води Йордану як по суші. І можна привести безліч подібних прикладів.

Віра святих прикрашалась послухом і покірністю волі Божій. Праведний Авраам готовий був принести у жертву єдиного сина (Бут. 22,9); апостоли, мученики  Нового Завіту горіли ревністю по Богу (Євр. 6,11-12), були поборниками віри, істини і правди Божої, без боязні  твердо боролись навіть до смерті (2 Кор. 11,24-28; Євр. 11,33-38). Пригадаємо старозавітних мучеників Ананію, Азарію і Мисаїла (Дан. 3, 1-97); святих братів Маккавеїв (1 Мак. 2,1-5); сонм новозавітних мучеників з святим Іоанном Предтечею; святителів Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоуста. Не перелічити всіх їх, борців за правду Божу. І всі їхні діла віри, їхні подвиги були осяяні променями всеперемагаючої любові до Бога і до людей. Разом з тим, вони були непримиримими до зла і неправди, родоначальником яких являється диявол (Ін. 8,44).

Листаючи сторінки історії на яких відбите життя вшанованих Церквою святих, ми читаємо їх заповіти, які звернені до нас. З далеких-далеких часів сивої давнини лунають голоси святих, які закликають нас зробити законом нашого життя заповідь Божу, яка гласить: „Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ” (Мф. 6,33). При всякому званні і суспільному стані – будемо служити Богу, а через Нього – і людям, а все необхідне у житті земному дасться нам. Шуканням Царства Божого ми не відриваємось від людей і їхніх потреб, не гальмуємо розвиток життя, але очищуємо і прикрашаємо його. Істинне життя не у надлишку смачної їди і розкоші, а в розвиткові духа, досконалості серця, в ділах любові і милосердя.

Все, що оточує людину і чим вона користується, дається їй Богом, щоб вона ним керувала і чинила добро. Навіть зброя, наприклад, дрючок, який Каїн використав на зло (Бут. 4,8), у руках доброї людини являється опорою під час ходьби і засобом захисту від диких звірів.

Коли людина збирається у морську подорож і знає, що їй прийдеться керувати кораблем, що час не чекає і відплиття близиться, і корабель ось-ось повинен залишити рідні береги і зустрітись з водними просторами, вона повинна знати ціль своєї подорожі, знати напрямок і вся віддатися цій подорожі. Вона повинна на певний час відкласти всяку турботу про тих, що залишились на березі, про дім, про дітей, про родичів, забути отже всі зв’язки, а всі свої почуття, думки і волю віддати розпочатому ділу – ділу подорожі. Тільки при цій умові вона подолає всі труднощі і небезпеки, досягне цілі і  щасливо вернеться до рідних берегів.

Так і ми, вирушаючи  з завтрашнього дня у море посту на честь святих Апостолів, не віддамось у владу хвиль, але як учать нас святі отці, здіймемось з якоря нашого житейського  клопоту, відсторонимо всі земної турботи, піднімемо паруси наших думок на хрест нашого спасіння, закріпимо їх канатами чеснот, візьмемо компас євангельських істин, дамо вірний курс нашому кораблю і попливемо прямим шляхом, маючи своїм кермачем Самого Спасителя, і при попутному вітрові  благодатної дії Святого Духа подолаємо пінливі хвилі, уникнемо підводних скал, ввійдемо у найтихішу небесну бухту Вічної Пасхи, у світлу радість Воскресіння Христового.

Всяка подорож вимагає запасів їди, прісної води і різних приладжень. Будемо і ми розсудливими! Нехай хлібом нам буде любов до Бога і до людей, а свою спрагу вгамуємо дивною водою милосердя, одягнемось в одежу смиренної мудрості, які захистять нас від холодних вітрів самовпевненості і проливних дощів марної слави. Будемо пам’ятати: що весна для землі, то для посту милосердя. Як весняний вітер розкриває на полях і лугах у променях сонця прекрасні квіти, так і милосердя сприяє душі прикрашатись килимом з квіток добротворення і готовить багаті жнива у Царстві Божому.

Ще порівняємо наші серця з лампадою, наповненою олією любові, щоб світити всім. Хай буде це полум’я рівним, тихим і світлим. Хай наша чеснота буде приправлена розсудливістю (2 Пет. 1,5).

Що тілу душа, то посту – щедрість у ім’я Господнє. Коли душа залишає тіло, наступає смерть, так і  у скупого піст робиться безплідним. Піст – життя наповнене чеснотами і як таке - воно умертвляє пороки. Піст - бадьорість душі, стіна чистоти, життя у цнотливості. Піст – гостра зброя, війна Христова проти сил темряви. Всепрощення як основа любові і милостиня – це дві крилі, на яких душа підноситься вверх.

„Милість і справедливість зустрілись ”, - говорить пророк (Пс. 84,11). Християнська справедливість у любові. Творіння добрих діл – основа духовної їди для тих, хто поститься. Рука потребуючого є Небесною скарбницею. Згадаймо слово Господнє: „Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні  іржа не точить і де злодії не підкопують і не крадуть ” (Мф. 6,20). Господь вимагає від нас милості. Знову пригадаємо слова Господа: „Я бажаю милості, а не жертви ” (Ос. 6,6) і не будемо відказувати прохачу на благе.

Навчимось розрізняти форму милості. Є милість зовнішня, яка полягає у матеріальній допомозі, у слові утіхи. Але є милість духовна: це всепрощення, настанова у ділах віри і, нарешті, покаяння. Сила нашого покаянного почуття хай предстане перед нами у образі пророка Давида, царя Манасії, апостолів Петра і Павла, преподобної Марії Єгипетської і всіх тих, хто милістю Отця Небесного нині успадкували вічні оселі слави.

Ціль нашого життя – притягнення милості Божої. „Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть ”, - каже нам наш Спаситель і Господь (Мф. 5,7). То ж не будемо надіятись на милість там, на Небесах, коли не творимо милості тут, на землі.

Вшановуючи нині всіх святих і вступаючи з понеділка у піст на честь святих апостолів, покажемо наші тіла і душі угодними Богу, щоб за молитвами святих і самим стати учасниками нескінченої слави і радості, яких би ми змогли досягти благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому належить слава з Безначальним Його Отцем і Пресвятим і Благим і Животворящим Духом нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

                 „Радуйтесь і веселіться, бо

                 велика ваша нагорода на

                         небесах ” (Мф. 5,12).

Велика радість чекає на небі тих, хто на землі був вірним Богу і ходив правими шляхами. Свята Церква нині прославляє всіх святих, які від віку угодили Богу, а слова: „радуйтесь і веселіться ” Сам Господь адресує тим, хто ще живе на землі і прагне ввійти у життя вічне. Святі на небесах радуються, бо там „смуток і зітхання зникнуть ” (Іс. 51,11). Але радість ця неповна. І не тільки тому, що їх душі ще не з’єднані з тілами, але ще й тому, що вони сумують про наші гріхи. Якщо на небесах буває велика радість навіть про одного грішника, який покаявся, то яка велика повинна бути у них скорбота про нерозкаяних грішників!

Що зробити нам, щоб не було перепони для радості святих? Відповідь проста: покаємось і виправимось. Почнемо чисте і бездоганне життя, і запросимо у свої душі Святого Духа Божого. Ще до приходу у вічність, в земних умовах, як говорить Господь, „Царство Боже всередині нас є” (Лк. 17,21). Воно є радість про Духа Святого. Якщо у нас буде перебувати ця духовна радість, тоді і святі на небесах будуть радіти про нас. Помилково думати, що небесна радість на землі – доля лише великих подвижників і не доступна всякому християнину.

Хто втратив надію придбати Духа Святого, буде постійно сумніватися у своєму спасінні, не буде впевненим у тому, що буде прощений, і не зможе достойно причаститися святих Христових Тайн. Слово „праведність ” він буде вважати для себе даремним; віра його буде нестійкою, надія – непевною, любов недосконалою.

Тому необхідно вірувати, що Господь всіх кличе до Себе, всім хоче спасіння, а тому радість про Святого Духа доступна не тільки вибраним подвижникам, але всім, які живуть вірою: і сімейним людям, які несуть тягар турбот про своїх родичів і дітей, і одиноким, і монахам. Зовнішній стан людини при всій різноманітності її земних обов’язків ніскільки не мішає її серцю бути відкритим для Бога. При чистоті серця, доброму настої духа і відданості волі Божій у серці людини таємниче появляється ця вища неземна радість про Духа Святого, приходить надія спасіння, упевненість у тому, що Господь не відкинув нас. Ми не помилимось, коли назвемо такий духовний стан людини - станом праведності, миру, присутності благодаті Божої. Праведність і радість про Духа Святого рівносильні. Грішник, який кається не втрачає цієї радості, бо у таїнстві Покаяння він сподобляється оправдання і миру Божого. Але Царство Боже не може перебувати у душі, яка любить гріх, адже у Писанні сказано, що „в душу, яка лихе мислить, мудрість не ввійде, ані не оселиться в тілі, запроданім гріхові ” (Прем. 1,4). Грішники, які не каються і зневірились у своєму спасінні, самі себе позбавляють як радості Царства Божого, так і стану праведності у земному житті.

А що таке праведність у земних умовах? Це постійна боротьба з гріхом. Один Господь Іісус Христос був цілком безгрішним. А праведник, як людина, грішить і може навіть впасти. „Праведний, - говорить Соломон, - сім раз упаде ” (Притч. 24,16). Здавалось би, як помічає святитель Григорій Богослов, праведнику не слідувало би і через все життя сім раз впасти у гріх, а він деколи навіть і на день сім раз падає. Який же він тоді праведник? Адже праведник повинен стояти твердо і не падати!

Відповідаючи на це питання, святитель Григорій говорить, що Бог іноді попускає праведнику впасти, щоб він не згордився і не погубив своїх чеснот і заслуг перед Богом. Премудрий Соломон відповідає, чому і той, хто падає, називається праведником: „Бо праведний сім раз упаде й знову встане ”. Він піднімається і цим не втрачає своєї праведності.10 І блаж. Ієронім підтверджує: „Праведний грішить, але імені свого праведного не втрачає, бо покаянням завжди скоро піднімається”.11 Тому, коли хтось згрішив і  зразу ж покаявся, то такого вже не можна називати грішником, бо він піднімається, плаче і, смиряючись перед Богом, піднімається і знову виганяє з своєї душі гріх як непрошеного гостя. „Якщо прийде до твоєї душі гріх, - говорить св. Іоанн Златоуст, - нехай буде у тебе гостем, а не мешканцем”.12 Людина, яка після падіння піднімається покаянням, не грішник, а праведник: якщо навіть і багато разів трапиться людині впасти, така виправдовується перед Богом. На цій людині збуваються слова пророка Давида: „Коли буде падати, то не впаде, бо Господь піддержує за руку його ” (Пс. 36,24).

Образ падіння в гріх буває різним. Одні, впавши у гріх, зразу ж через покаяння, піднімаються, потім знову падають і знову встають. Інші нескоро піднімаються після свого падіння. Звичка до гріху як би перетворюється на їхню природу і стає необхідністю, хоч вони відчувають свою провину і шукають можливості покаятися. Подібні грішники, хоч нескоро, але приходять до себе і з Божою допомогою істинно каються, залишають свій гріховний звичай і вже не вертаються до попереднього звичаю до самої своєї кончини.

        Всім грішникам, які каються, обіцяне спасіння. Святий пророк Давид мовить про таких: „Господь допоможе їм і визволить їх. Він визволить їх від нечестивих і спасе їх, бо вони надіялися на Нього ” (Пс. 36,40). „Вірою старозавітна Раав блудниця ... не загинула з невірними ” (Євр. 11,31) і сам св. ап. Павло ставить її нарівні з великими праведниками. І євангельська грішниця не була відкинута Христом, Який сказав їй: „Прощаються тобі гріхи ” (Лк. 7,48). Святитель Іоанн Златоуст говорить про неї, що вона була блудницею, а стала дівицею, сестрою Христовою – і все це через істинне покаяння.13

         Всі ми, якщо будемо боротися з гріхом, -  а з ним прийдеться боротися все життя, – через покаяння і виправлення не позбудемось милості бути у сонмі праведників. Милість Божа – надія всякому, хто кається  у своїх гріхах.

Тільки треба скинути гріх, перемінити злу звичку, побороти пристрасті і звернутися з покаяння до Бога, щоб почати нове життя. Спасіння далеке від нерозкаяних грішників, а хто кається – спасіння близьке. „Господь близько до всіх, хто призиває Його; хто призиває Його правдиво. Він сповняє бажання тих, що бояться Його, чує молитву їх і спасає їх ”, - так обнадіює всіх нас пророк Давид (Пс. 144, 18-19). Такі стануть новими святими, будуть мати у своєму серці радість про Духа Святого і досягнуть спілкування з святими, бо за словами Господа нашого Іісуса Христа їх очікує „велика ... нагорода на небесах ” (Мф. 5,12). Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці. 14

      Якийсь юдейський законник запитав одного разу Іісуса Христа: «Учителю Благий! що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» (Мф. 19,16). Питання, здається, саме просте, але відповісти на нього нелегко. На самому ділі, як спастися, як успадкувати життя вічне? Що ми повинні робити для цього і як заради цього ми повинні вести себе? Так ось, приклади святих, пам'ять яких сьогодні творить свята Церква,  краще всього могли би нам допомогти у цьому питанні. Але цих прикладів настільки багато і вони настільки різноманітні, що важко вибрати якийсь з них: один жив так, другий - інакше, один робив одне, а другий зовсім інше. Один спасався в пустині, другий серед міського шуму, один у храмі, інший на полю бою; один проводив дні і ночі в пості, а інший пив і їв; один приймав всіх до себе, інший не впускав нікого. Одним словом, житія святих і різноманітне, і часто одне іншому зовсім протилежне. Отож, що ж ми повинні робити, щоб успадкувати життя вічне?

Іісус Христос рішив це питання наступним чином.  Він сказав законнику: «Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуй заповідей (Мф. 19,17): … не вбивай; не перелюбствуй; не кради, не лжесвідч; шануй батька й матір; і люби ближнього твого, як самого себе». Інший законник спитав Іісуса: «Яка заповідь перша з усіх заповідей? Іісус відповів йому: перша з усіх заповідей: … полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю … Друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Іншої більшої за ці заповіді немає» (Мк. 12,28-31).

А як ми можемо виконати цей закон? Як можемо доказати нашу любов до Бога і ближніх? Треба жити так, як велить совість і закон Божий. Що совість забороняє і закон Божий не велить, того ніколи робити не треба. І, навпаки, що совість дозволяє і закон Божий повчає, те обов’язково треба робити. Отож треба слухатись своєї совісті і закону Божого. Бо хто слухається закону Божого і своєї совісті, той неодмінно спасеться де би він не жив. Коли  та чи інша людина живе серед метушні світу, то хай живе. Тільки треба жити так, як велить закон і совість і тоді можна спасти свою душу. Якщо хтось відмовився від світу – це теж добре. Тоді хай така людина живе по совісті і по закону, інакше вона не спасеться навіть у в пустелі. Хто їсть і п’є, хай їсть і п’є, тільки нехай їсть і п’є так, як велить совість і закон Божий. Хто поститься, хай поститься, тільки хай нічого не робить проти совісті і закону Божого, інакше і піст не спасе його. Хто займається торгівлею, хай торгує, тільки хай торгує так, як велить совість і закон Божий і такий не загубить своєї душі.  Хто начальствує і керує людьми, хай начальствує і керує, але хай поступає так, як велить совість і закон Божий. Хто перебуває на службі і працює, повинен знати своє діло і робити так, як підказує совість і повчає закон Божий, і тоді спасеться. Взагалі, треба робити і поступати по своєму закликанні і стану, але робити так, як велить совість і закон Божий. Тому-то так сталося, що життя святих таке різноманітне, таке, на перший погляд, одно одному протилежне. Святі находились у різних обставинах, займали різні посади, були різних звань, жили у різних місцях. Тому-то робили різне, поступали неоднаково, але поступали завжди і робили все по своїй совісті і по закону Божому. Завдяки цьому вони прославлені Богом і успадкували життя вічне.

Отож, щоб ми не зробили, як би ми не жили, де б ми не знаходилися – будемо поступати тільки по своїй совісті і по закону Божому -  і ми спасемося. Що совість велить і закон вимагає, то завжди святе. Величаем вас, апостоли, мученицы, пророки и вси святии и чтем святую память вашу, вы бо молите о нас Христа Бога нашего. Амінь.  

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.15

Сьогодні свята Церква вшановує пам'ять всіх святих, які від віку вгодили Богу. Що ж нам говорять святі? Говорять слова апостола: «Будьте наслідувачами мене, як і Христу» (1 Кор. 11, 1). Всі ми, говорять святі, пішли вузькою і скорбною дорогою, хрест взяли як ярмо, прослідували вірою Началовождю нашому, дорогою скорбот і злигоднів прийшли у Царство Отця Небесного, в оселі вічної слави і радості. Одні з нас «зазнали наруги та побоїв, а також кайдани і темниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення ; ті, котрих весь світ не був достойний, тинялися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11, 36-38). Але ці короткочасні скорботи привели нас до вічно-блаженного життя; це недовге приниження подало нам вічну славу; ці скороминущі печалі принесли нам вічну і нескінчену радість. Ми, говорять святі, радуємося і веселимося і дамо славу Агнцю, Який сидить на Престолі і постраждав і викупив нас у Бога Своєю Кров’ю.

Але поряд зі святими є й інші, не прославлені Богом, які відійшли з цього життя у вічність, тобто є померлими. То що ж говорять нам всі ці померлі? Те ж що і святі: «Не любіть світу, ні того, що в світі; хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плоті, похіть очей і гордість житейська …  Світ минає і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік (1 Ін. 2, 15-17).

Подивіться на світ. Деякі люди володіли мудрістю і знаннями: уміли вимірювати рух зірок і вітрів, досліджували все і знали про все не тільки на землі, але і під землею і у глибинах морських, що було і що є у світі. Але вся земна мудрість не захистила їх від смерті і коли поставила перед Богом, не оправдала на Суді Божому. Отже, і мудрість, і знання без живої і спасительної віри, без щиросердечного благочестя, без богоугодного життя - «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем».

 Багато хто з людей відрізнялися почестями, займали важливі пости, мали вплив на людей свого кола. Але запитайте кого завгодно з них, що помогла їх важність при смерті? Чи захистила вона їх від хвороб і тілесних страждань, від жахів і томління духа? Чи приготовила їм християнську кончину життя без хвороб, бездоганну, мирну і добру відповідь на страшнім Суді Христовому? І якщо б не якийсь камінь над їхньою могилою, ви не відрізнили би її від могили бідної людини. Отже і почесті і мирські відзнаки без смирення і страху Божого, без благочестя і чесноти –  «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем» (Еккл. 2, 11).

Багато-хто володів великими багатствами, жили у пишних палатах, насолоджувались всім, що може дати це життя для утіхи людини. Запитайте їх, що вони взяли з собою із своїх скарбів? Що користі їхнім душам від всіх задоволень і тілесних утіх? І вони скажуть нам: голими ми вийшли з утроби матері, голими і вернулись в утробу землі – смерть відняла у нас усе. Чаша мирських задоволень перетворилась для нас у чашу горя і страждань, і чим більше ми утішались там, тим більше страждаємо тепер тут. Отже, і багатство, і утіхи світу без чистоти серця і совісті, без діл любові і християнського милосердя - «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем».

Таким чином, і всі святі, і всі померлі повчають нас одному: не причіплятись душею і серцем до земних скарбів і почестей, до плотських задоволень і насолод, а шукати «спершу Царства Божого і правди Його» (Мф. 6,33), старатись оживити дух свій істинною вірою і надією на Бога, зігрівати і усолоджувати своє серце любов’ю до Бога і до своїх ближніх, догоджувати Богу виконанням Його заповідей, збагачувати себе ділами добрими і благоугодними. Св. ап. Павло пише: «Кажу вам, браття: час уже короткий; отже ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають їх; хто плаче, наче не плаче; хто радіє, наче не радіє; і хто купує, наче не купує; і хто користується світом цим, наче не користується; бо минає образ світу цього» (1 Кор. 7,29-31). «Отже, глядіть, робіть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві» (Єф. 5, 15-16).  

Не святкове це повчання, подумає хтось, слухаючи це строге слово з горнього світу, яке викриває метушню і нікчемність всього, в чому ми звикли покладати своє щастя, свої радості, свою утіху і блаженство життя, яке забуває про смерть і вічність, про суд Божий і нашу долю за гробом. Але, дорогі, істинне свято для нашої душі буває тоді, коли вона, звільнившись від турбот і житейської суєти, від мирських зв’язків, які гнуть її додолу, може вільно вознестися до Отця Небесного на крилах молитви, подумки побуде в оселі Отця Свого Небесного, молитовно поговорить зі святими.   Істинне свято для нашої душі тоді, коли вона з чистим серцем і незаплямованою совістю предстане перед Престолом Божим, молитовно приймаючи участь у спасительній жертві Святішого Тіла і Крові Сина Божого, а особливо тоді, коли і сама буває причасницею цієї спасительної Жертви. Таке воістину світле свято нашої душі буває не в який-то певний час, а завжди, коли ми щиро цього побажаємо. Тому не можна нічого кращого побажати нам від лиця не тільки всіх святих, але й усіх померлих отців і братів наших, як того, щоб ми частіше справляли для своєї душі таке свято, частіше давали їй можливість відриватись хоч на деякий час від земних життєвих турбот і могли вознестися своїм розумом і серцем у світлі, блаженні оселі Отця Небесного, дихати небесним повітрям молитви. Кращий для цього засіб – залишати на деякий час свої житла, у яких ми зв’язані і обтяжені земними турботами та пристрастями і приходити до храму під молитовний покров всіх святих Божих. Кожна така подорож, якщо вона здійснюється у благоговійному настрої духа, неодмінно віднесе з нашої душі все нечисте та зле і осінить її світлом благодаті Божої, зігріє її святими і високими почуттями.

Для цього, коли будемо йти до храму Божого, будемо роздумувати про те, що земне життя наше одне і не надто довге, і веде до гробу і до могили; роздумувати, що за гробом чекає або вічність блаженства, або вічність мучень, дивлячись по тому, якою дорогою життя ми йдемо. Хто йде дорогою заповідей Божих, хто страшиться більше смерті переступити хоч єдину заповідь свого Творця і боїться согрішити перед Господом, той перейде від смерті до життя, як про це сказав Сам Господь: «Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуй заповідей (Мф. 19,17). Хто, навпаки, легкодумно переступає святі Господні заповіді, того чекає Божий гнів і кара. Св. ап. Павло пише: «Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей … Скорбота і тіснота всякій душі людини, яка чинить зло» (Рим. 1, 18; 2,9). Хто йде за Господом Іісусом Христом вузькою і скорбною дорогою хрестоношення, хто відрікся своєї злої волі і у всьому покоряється волі Божій, переносить все, що попускається Провидінням Божим, тобто: спокуси, напасті, скорботи у дусі віри і надії на Бога у дусі смирення і відданості волі Божій, в дусі лагідності і терпіння; хто, відрікаючись старої людини з її ділами, попирає і гасить тілесні похоті і пристрасті – той явиться з Христом і в Його славі. Св. ап. Павло пише: «З Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися» (Рим. 8,17). «Хто Мені служить, - говорить Христос, - нехай Мене наслідує, і де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12,26). І, навпаки, хто йде назустріч своїм пристрастям і хтивості, живе плоттю, і той «від плоті пожне тління» (Гал. 6,8) і успадкує пекло. Хто не закопує у землю даного йому Богом таланту, але трудиться і примножує його у славу Божу, для блага своїх ближніх; хто старається збагатити себе благими ділами віри і благочестя, любові і милосердя, правди і чесноти, той почує із уст свого Господа: «Гаразд, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого» (Мф. 25,22). Хто ж , навпаки, проводить своє життя у бездіяльності і нехтуванні про діла свого звання і про вічне спасіння душі, хто застосовує дані йому Богом сили і засоби тільки на те, щоб подібно євангельському багачу, їсти, пити і веселитись, - тому уже виставлений страшний вирок Судді світу: «Негідного раба вкиньте в тьму зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів» Мф. 25,30).

Коли ввійдемо у храм і станемо посеред нього, нагадаємо самим собі: ось сюди принесуть і тут покладуть і мій гріб у якому буде лежати мертве моє тіло, коли душа моя буде уже в іншому світі і стане перед судом Христовим. Свята Церква прийме мене в обійми своєї матірної любові, але чи узнає вона у мені свого сина, чи дочку, яких вона омила, освятила і оправдала у таїнстві святого Хрещення? Також, чи узнає свята Церква тих, яких вона після гріховного падіння багаторазово обновляла і примиряла з Божим правосуддяму таїнстві Покаяння і благодаттю Святого Духа Божого очищала, освячувала і робила непорочними перед Богом.

Свята Церква закликає всіх присутніх у храмі до прилежної молитви за тих, які відійшли у вічність, але чи будуть наші браття і сестри, серед яких ми провели своє життя, чи будуть вони мати внутрішнє спонукання принести про нас сердечну молитву до Небесного Отця, яка буде зігріта теплою до нас любов’ю? Чи будуть, навпаки, мати причину плакатися на нас перед Богом? Свята Церква, і сама створить про нас прилежну молитву перед Богом духів і всякої плоті, щоб Він був милостивим до смиренних наших душ на Своєму Суді. Але чи будемо ми достойними цієї милості? Це буде не людський суд, перед яким можна багато чого утаїти, а Суд Бога Серцезнавця, Який бачить не тільки діла, але й думки і бажання. Все, в чому ми согрішили не тільки ділом чи словом, але й розумом і серцем своїм – все буде викрито і осуджено праведним Судом. Не захистить нас від строгості цього Суду ніяке вибачення. Тепер, поки двері прощення відкриті, звернемось до покаяння і поки час довготерпіння Божого не припинився, поспішимо змити і обілити свої душевні ризи сльозами сердечного жалю, щоб увійти у чертог Христов. Не даремно свята Церква співає:  «Душе моя, душе моя, возстани, что спиши? Конец приближается, и имаши смутитися: воспряни убо, да пощадит тя Христос Бог!»

Коли прийдемо на кладовище і будемо ходити поміж могилами усопших  братів, сестер і рідних наших, згадаймо про те, що тут і ми будемо похованими. Тут наш гріб опустять у могилу, закриють землею, і над  ним підніметься горбик - достойний пам’ятник людської тлінності. Чи прийде на нашу могилу любляча нас  людина і чи пом’яне нас з любов’ю у своїй молитві перед Богом?  Чи пройде байдуже мимо неї, а може ніхто не прийде і ми будемо лежати тут одні до дня страшного Суда Божого і сама пам'ять про нас згладиться між живими і сама наша могила стане безіменною. Правда, ми не будемо забуті святою Церквою, яка буде молитися про нас разом з усіма, які тут лежать. Нас не забуде Господь Іісус Христос, Який Своєю Кров’ю викупив нас. Христос і Господь залишив нам утішні слова: «Настане час, … коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть» (Ін. 5, 25). Св. ап. Павло доповнює: «Бо тлінному цьому належить одягнутись у нетління, і смертному цьому одягнутися у безсмертя» (1 Кор. 15,53). Тоді-то у всьому своєму величчі відкриється слава «Царство Бога і область Христа Його»   і радість вічна буде над їхніми головами. Від суєти всього земного і тимчасового, до цього світлого і вічно блаженного торжества хай направляється весь розум і серце наше

Коли, нарешті, будемо повертатись з цвинтаря до своїх жител, то будемо роздумувати: чи довго Господь ще допускатиме нам ходити по цій дорозі і повертатись у ті  тлінні помешкання, які ми називаємо своїми домами і які насправді є тільки тимчасові притулки на шляху до гробу? Чи скоро прийде день, коли ми не підемо вже самі, а принесуть нас сюди і залишать тут назавжди? Але цей неминучий для нас день Господь утаїв від нас, а нам заповів бути готовими на всякий час. Ось чому свята Церква велить нам кожен вечір молитися Господу: «Владыко Человеколюбче, неужели мне одр сей гроб будет; или еще окаянную мою душу просветиши днем? Се ми гроб предлежит, се ми смерть предстоит». Будемо готовими на всякий час залишити все земне і тимчасове, розлучитись зі всім, що таким дорогим вважають люди, щоб не пристрастилось наше серце ні до чого тлінного, щоб і само не успадкувало тління. Не даремно апостол заповів нам:  «Зважайте на себе, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та п’янством і житейськими турботами, і щоб день той не настиг вас несподівано» (Лк. 21,34). Будемо завжди готовими явитись на небо, в собор ангелів і всіх святих. А для цього необхідно заздалегідь привчити підносити свій розум і серце вверх, до Бога, жити духом своїм в оселях Отця Небесного, шукати «горнього, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляти, а не про земне» (Кол. 3, 1-2). Будемо готовими на всякий час стати перед страшним Судом Божим і дати відповідь всезнаючому Судді. А для цього потрібно оберігати свою совість, щоб вона завжди була чистою від мертвих діл неправди і очищати її щирим покаянням. Коли, таким чином, будемо безперестанно готовити себе, то смерть, коли б вона не прийшла до нас, не може нас застрашити. Чи прийде вона до кого у старості, чи у половині днів, чи у самій юності – такий з вдячністю скаже разом з праведним Симеоном: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром» (Лк. 2,29), нині визволяєш мене від самої можливості оскорбляти Твою любов своїми гріхами. Нині приводиш мене у тихе пристанище вічного Твого Царства. Тому «вихвалятиму Тебе, Боже мій, Царю мій, і прославлятиму Ім’я Твоє, по віки й  віки». Амінь.

  Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.1

Кожен день свята Церква молитовно вшановує пам’ять того чи іншого угодника Божого або декількох святих. Кількість святих перелічити неможливо. І для того, щоб вшанувати кожного з них, Церква установила перший недільний день після П’ятидесятниці святкувати пам’ять усім святим, які від віку угодили Богу. А наша Церква, щоб вшанувати своїх співвітчизників, установила у другу неділю після П’ятидесятниці святкувати пам’ять святих, які просіяли  на наших землях.

 Установивши це святкування, свята Церква бажає піднести наші серця до неба, щоб взнавши про таку кількість небожителів і слідуючи їхнім прикладам, ми могли укріпитись у ділі особистого спасіння.

Скільки є святих на небі? На це питання відповісти не може ніхто. Глядач невимовних одкровень, любимий учень нашого Спасителя Іоанн Богослов свідчить: „Глянув я, і ось, велика кількість людей, яких ніхто не міг перелічити, з усіх племен і колін, і народів і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем у білому одязі і з пальмовими вітками в руках своїх ” (Одкр. 7,9). Для того, щоб уявити собі цю велику кількість святих, досить пригадати, що тільки мученики, які віддали своє життя за Христа і Церкву, складають мільйони. Велика кількість святих угодників Божих свідчить про те, що для всіх відкрите небо, всім можливо з допомогою Божою досягнути святості, якщо до цього буде наше бажання і прагнення. Один з великих учителів Церкви, блаженний Августин, любив себе запитувати: „Якщо могли спастись ті і інші, то чому не можеш ти, Августине, цього досягнути?”1

Що ж спасає людину? Що спасало і освятило ту величезну кількість святих, які нині торжествують на небі, прославляючи Отця Небесного? Людину спасає, перш всього, благодать Божа. Кожен святий може про себе сказати словами апостола Павла: „Благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною ” (1 Кор. 15,10). І цю благодать, яка спасає нас, Господь дає кожній людині без виключення. В цьому упевнює нас Слово Боже: „Господь хоче, щоб усі люди спаслись і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4). І тільки від нас, від наших бажань і творчих зусиль залежить, як використати спасенний дарунок благодаті.

Багато-хто з нас часто говорять: у тих умовах і обставинах, у яких ми живемо, спастись неможливо. Для таких людей потрібно частіше нагадувати слова апостола Павла, який сказав: „Усе можу в Іісусі Христі, Котрий мене зміцнює ” (Флп. 4,13). Інші говорять: мій вік надто юний, щоб мені думати про спасіння, нехай про це думають старики. Таким треба глянути на сонм угодників Божих, серед яких велика кількість не тільки юнаків і дівчат, але й дітей. Ще інші посилаються на свої слабості і немочі. Але й тут необхідно поглянути на лик святих Божих, в якому ми знайдемо і бідних, немічних Лазарів, і розслаблених і хворих. Часто люди посилаються на те, що вони зайняті повсякденною працею і у них, бачите, не залишається часу для свого спасіння. Це теж помилкова думка. У сонмі святих угодників Божих є люди різних професій і станів: прості і знатні, землероби і військові, багаті і бідні, царі і слуги, миряни і священики. Часто ми говоримо про трудності, пов’язані з сповіданням імені Божого, які ускладнюють діло нашого спасіння. У таких обставинах потрібно пригадати про те, що серед чисельного сонму святих є і мученики, які не тільки терпіли, але коли це було потрібно, то і життя своє віддавали за Христа.

Що ж, дорогі, складає джерело блаженства і вічного щастя для насельників неба? На це питання відповідає святий апостол Павло: „Не бачило око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його ” (1 Кор. 2,9). Перш всього і головним чином, джерело вічного блаженства і радості являє собою близькість до Бога, лицезріння Його, життя з Ним і в Ньому.

Ми відчуваємо особливе почуття радості після довгочасної розлуки з родичами. Наскільки радісніше буває зустріч праведної людини з Богом – Отцем Небесним, з милостивим і благим, особливо якщо ця зустріч відбувається для того, щоб уже ніколи більше не розлучатися.

Небожителі мають радісну зустріч з Христом Спасителем, Який викупив нас від гріха і вічної смерті. Одне благочестиве передання говорить, що в той час, коли отрок Іісус жив у домі Йосифа, якщо комусь з оточуючих було особливо важко і скорботно, він говорив: піду, подивлюсь на Іісуса. Древнє сказання підкреслює, яким великим щастям було бачити Бога.

Пригадаємо, як апостол Петро одного разу вигукнув: „Господи! До кого нам йти?” (Ін. 6,68), до кого нам ще йти, з ким бути, як не з Тобою. Іншого разу, побачивши одкровення Царства Божого,  він говорить: „Наставнику! добре нам тут бути ”  (Лк. 9,33). Це свідчить про те, що близькість до Бога і єднання з Ним є головним джерелом блаженства, щастя і радості.

На небесах людина зустрічається з Духом Святим, Який дарує нам благодатне осіяння, силу віри, міцність надії, полум’я любові до Бога і до людей. Дух Святий укріпляє нас на дорозі нашого спасіння, надихає і наставляє нас до покаяння. І в цьому – джерело вічного блаженства.

Особливу радість блаженства святі мають у тому, що в небесному житті зустрічаються з Матір’ю Божою, до Якої ми привикли звертатись і Яка чує всяке прохання і відповідає на кожне людське зітхання. Вона вічно клопоче перед Богом про наше спасіння. Вона – джерело невичерпної радості.

 Радість небесного буття полягає в тому, що спадкоємці небес з’єднуються з ангелами Божими у постійній радості і прославленні Бога, роздумуючи над незбагненою Його величністю.

І, нарешті, радість і блаженство полягає у спілкуванні один з одним, з рідними і близькими.

У молитвах святих угодників Божих ми черпаємо міцність і силу. Ми завжди покладаємо надію на Всемогутнього Бога, Який прославляється в Тройці, покладаємо надію на спокутні заслуги Христа Спасителя, на благодатну допомогу Святого Духа, на постійні, в чому ми ніколи не сумніваємось, молитви Божої Матері, на допомогу Ангелів, але разом з цим, на основі вчення Церкви і релігійного досвіду, ми віримо у допомогу і заступництво святих угодників Божих, в тому числі і на наших святих співвітчизників. Маючи стільки молитовників, хіба можна розслаблятись у ділах християнського благочестя, в ділі нашого спасіння? Не спастися може тільки той, хто навмисне і свідомо цього не хоче.

Прославляючи Бога, дивного у святих Своїх, і вшановуючи всіх святих,  які  просіяли у наших землях, будемо слідувати їхній вірі і їхньому життю, щоб милістю Божою успадкувати життя вічне, поділяючи зі всіма святими радість небесного буття.  Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Нинішній недільний день присвячується спомину всіх святих, які від самого початку просіяли у межах нашої  православної землі. У цей день у храмах звучить урочисте величання: „Величаєм вас, святії всі, в землі нашій просіявшії, і чтим святую память вашу, ви бо молите за нас Христа Бога нашего”.

Це свято, дорогі, надзвичайно дороге  нам, бо звертаючись до святих і пригадуючи їхні подвиги, ми набуваємо нових сил за їхнім молитовним заступництвом. Святий апостол Павло у посланні до євреїв пише, що безліч людей „вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювались від немочі, були сильними на війні, проганяли полки чужинців; ... інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще – воскресення; інші зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і темниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнали катування, помирали від меча, тинялись в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, котрих весь світ не був достойний, тинялися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі ” (Євр. 11,33-38). І ось ми, споминаючи сьогодні подвиги святих, які жили у всі часи у межах нашої країни, теж благоговійно схиляємось перед ними, хоч імена багатьох з них нам невідомі.

Ми свято вшановуємо святого апостола Андрія Первозванного, учня Христового, який, проходячи від Кавказьких гір і берегів Чорного моря до моря Балтійського, благословив нашу землю і на Київських горах установив хрест; ми споминаємо святого Климента, єпископа Римського, який був висланий у Крим і там зазнав мученицької смерті, залишивши нам свої святі мощі. Ми споминаємо і інших святих, зокрема: святу рівноапостольну Ольгу та її внука великого князя Володимира, просвітителя Русі, князів страстотерпців Бориса, Гліба та Ігоря, мучеників Феодора та Іоанна, які постраждали за сповідування Христа; ми також споминаємо Антонія і Феодосія,  і весь чисельний сонм Києво-Печерських святих, Іова і Амфілофія Почаєвських, Серафіма Саровського; цілий ряд святих - просвітителів Північних земель, зокрема, святителів Стефана Пермського, Інокентія Іркутського, Іоанна Тобольського та Димитрія Ростовського. Ми споминаємо поіменно всіх, хто духовно потрудився. Але все ж, якою би не була міцною і глибокою наша церковна пам’ять, ми не можемо назвати навіть малої частини всіх тих, хто жив благочестиво, хто прожив у подвигах молитви і доброчесності,  міцною вірою сповідав свою надію на Бога і успадкував вічне блаженне життя.

Ми також споминаємо нових мучеників, мучениць, сповідників, які постраждали у часи жорстоких гонінь на Церкву від більшовицького режиму у 20-ті, 30-ті і 40-ві роки минулого 20-го століття, споминаємо убитих, замучених в тюрмах, на етапах, висланих у ліси, гори, моря, ріки і болота. „Настане час, - ще у 18-му столітті пророче говорив преподобний Серафім Саровський, - коли на Русі нашій стільки буде убитих праведників, що Ангели Божі не будуть устигати возносити їхні душі до Престолу Всевишнього .”

Багато сотень і тисяч праведників і сьогодні, в наш час, живуть серед нас і невидимо для світу звершують свій християнський жертовний подвиг. І тому сьогоднішнє свято спонукує нас задуматись над тим, що кожен, хто належить до святої Церкви також стоїть у цьому ряду святих, але одні досягли Престолу Божого, а інші тільки йдуть до Бога; одні прямують твердим поступом, інші йдуть і спотикаються, а деякі ще не зрозуміли цілі життя на землі. Але Господь показує дорогу кожному і веде – кого строго, кого ласкаво, іноді міняючи строгість на ласку, іноді нібито залишаючи на деякий час, випробовуваннями пробуджує нашу ревність. Всі ми, брати і сестри, пройшовши через купіль святого Хрещення, зобов’язані бути святими, тобто вірними Богу. Адже  не комусь, але всім Господь сказав: „Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний ” (Мф. 5,48), „і хто не несе хреста свого і не йде за Мною, той не може бути Моїм учеником ” (Лк. 14,27). Тому цей недільний день – день особливої відповідальності кожного з нас перед Богом, день випробовування нашої совісті і нашої душі.

Ми іноді вступаємо у суперечку з Богом, зі своєю совістю і починаємо шукати для себе шляхів самовиправдання: нібито не має в нас ні сил, ні умов, щоб свято і благочестиво провести своє  життя. Згадуючи деяких з наших святих угодників, ми говоримо: „Так, він пішов у лісові хащі, а як ми серед шумного міста зможемо повторити його подвиг?” Або: „Чи можемо ми слідувати нашим святим, коли нас все роздратовує і спокушає?” Ми, споминаючи про свої немочі і хвороби, говоримо, що святі йшли своєю дорогою, а ми, грішні, можемо тільки надіятись на милість Божу і шукати більш легкої дороги, а Господь нас зрозуміє.

Але давайте, уявимо собі всю „хмару свідків ” (Євр, 12,1), як пише святий апостол Павло, тобто незчисленний сонм святих, відомих і невідомих, прославлених і не прославлених, і хай стряснеться і затремтить наша совість,  тому що умови у яких вони  жили  і подвизались були далеко не легкими, але вони не подавляли голосу своєї совісті. У Святому Письмі сказано: „Ви – рід обраний, царственне священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас з темряви у чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9). Багато і інших слів Господа нашого Іісуса Христа і святих апостолів можна привести, щоб пробудити нашу совість і сказати: не має виправдання нашій малодушності! Будемо ж, браття і сестри, як можна частіше приводити собі на пам’ять приклад того високого повсякденного життя святих, яке проходить перед нашими очима і стало надбанням нашої Церкви.

У всі часи, не дивлячись ні на які умови, люди всіх верств, всіх звань йшли до Бога,  вірували, спасались і удосконалювали свій дух. І якщо ми забуваємо про заклик до святості,  звертаємо з дороги Господньої і не хочемо відповідати перед Богом, і перед своєю совістю, то не має виправдання нікому з нас.

Приведемо повчальний приклад. Коли майбутній патріарх Олексій (Сіманський) прийняв чернецтво і сан ієродиякона, його старець, скитський ієромонах Троїце-Сергієвої Лаври, сказав йому: „Від нині життя твоє повинно бути таким, як буцімто хтось дав тобі в руки дорогоцінну кришталеву чашу до верху наповнену водою, і ти повинен так ступати, щоб не розплескати  її ”.

Ми маємо святиню – дорогоцінну кришталеву чашу і воду в ній – це запорука, яку дав нам Господь у купелі святого Хрещення і йти по житті треба не з порожніми руками, не з розсіяним поглядом, а обережними кроками і уважним оком вибирати кожний раз ту стежку, яка дозволить зберегти запоруку благодаті у душі, думках і діях. Коли будемо стримувати пристрасті і оберігати язик від образливих слів, коли у душі будемо укріпляти мир, тоді збережемо цю святиню. Пригадаймо слова преподобного Серафіма Саровського і запам’ятаємо їх: „Притягни мир до своєї душі і навколо тебе спасуться тисячі ”. Дійсно, коли людина умиротворена, коли душа її радісна, коли вона строго берегтиме себе від гріху, то до цієї людини  буде нас притягувати і її приклад допоможе кожному знайти свою рятівну життєву стежку.

То ж прослідуємо, браття і сестри, важкому, але праведному путі наших подвижників і навіть у думках не допустимо нічого лихого. Перебуваючи вірними і слухняними дітьми нашої святої Церкви, у житті своєму будемо старатись слідувати тим, кого ми сьогодні славимо, про кого радуємось і веселимось. Будемо бадьоро, з радістю і смиренням нести свій життєвий хрест. Будемо твердо вірити, що з нами Бог і ніхто проти нас. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Сьогодні ми побожно шануємо всіх святих, яких прославила за їх віру і благочестя наша Церква. Славимо їх пам’ять, щоб і нам успадкувати вічне блаженство.

Що ми бачимо у святих угодниках Божих? Перш всього, ми бачимо в них світло Христове. З того часу, як „темрява безбожності минула і засяяло правдиве світло Христової науки (1 Ін. 2,8), з того часу, як Бог „покликав людей з темряви в чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9), на землі появилась нова і небачена до цього спілка людей, про яких святий апостол справедливо говорить, що вони є „сини світла і сини дня ” (1 Фес. 5,5).

         Ці „сини світла ” часто, не маючи земного багатства, були багаті вірою, бо благодать Божа була тою силою, яка зміцнювала їх у подвигах земного життя. Якими ж чеснотами сяють для нас святі угодники Божі землі нашої, наші великі і славні  предки?

Про блаженну княгиню Ольгу (10ст.) після її хрещення Константинопольський патріарх говорив: „Блаженна ти у роді твоєму, бо вподобала світло християнської віри і позбулась язичеської темряви. Благословлятимуть тебе сини руські аж до останнього роду ”.

Прп. Антонію Печерському (11 ст.), який прийняв чернечий постриг на святій Афонській горі, ігумен сказав: „Вернись на Русь і будеш там на утвердження багатьох і благословення святої Гори буде над тобою ”. Антоній не мав ні золота, ні срібла, але сльозами, постом і молитвами заснував славетний Києво-Печерський монастир, звідки і поширилось чернецтво на всю нашу землю.

 Прп. Феодосій Печерський (11 ст.) вславився своєю особистою працею на будівництві великої Печерської церкви, подібної до небес, постійним піклуванням про братію монастиря та про добробут кожної людини, яка приходила до нього за допомогою. Він захистив нещасну вдову від неправедного судді, турбувався про спасіння кожного з братії. Як ігумен обителі, він всім показував приклади працелюбності, смирення і лагідності, перебуваючи у постійному молитовному єднанні з Богом.

Прп. Нестор Літописець (12 ст.) залишив нам описи про початок Русі, її хрещення й поширення віри Христової, про життя ченців Києво-Печерського монастиря та їх подвиги, про перших святих угодників, прославлених у нашій Православній Церкві.

Св. Михаїл Чернігівський (13 ст.) засвідчив свою тверду віру у Христа Спасителя мужнім сповідуванням її в столиці татарського ханства.

Св. Макарій, митрополит Київський (15 ст.), відправляючи Божественну Літургію у селі Скригосові, довідався, що до села наближається загін кримських татар, які мають намір захопити у полон і продати у неволю всіх людей, що зібралися на богослужіння. „Рятуйтеся діти! – вигукнув святитель до народу. – А мені не можна. Я віддаю себе на волю Божу. ” Люди сховалися у лісі, а святителя Макарія татари вбили перед св. Престолом.

Старозавітний мудрець говорить, що „нема нічого нового під сонцем ” (Еккл. 1, 9). І дійсно, мучеництво і подвижництво, початок якому було покладено у перші століття християнства, продовжувалось і в більш спокійні часи. Прикладом цьому служить мужнє сповідання християнської віри великомучеником Іоанном Сучавським, який постраждав у Білгород-Дністровську у 15 ст.

Але особливим чином мучеництво і сповідання віри продовжилось уже у наші, зовсім недалекі від нас часи. У 20-му столітті наша Церква і наш православний народ переніс неймовірні гоніння, які підняли на віру Христову богоборці. Багато тисяч вірних чад Церкви: ієрархів, священнослужителів, монахів, мирян прославили Господа мученицькою кончиною, покірливим перенесенням страждань і позбавлень у таборах, тюрмах і засланнях. Подібно до святих апостолів вони на  шляху віри  перетерпіли всі скорботи і мученицьку смерть за Христа, показавши „себе як служителі Божі, у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісних обставинах, під ударами, в темницях, у вигнаннях, в трудах, у неспанні, в постах, у чистоті, в розсудливості, у великодушності, в доброті, в Дусі Святому, в нелицемірній любові, в слові істини, у силі Божій зі зброєю правди в правій і лівій руці ” (2 Кор. 6, 4-7). Святі новомученики засвідчили свою віру, надію і любов до Христа і Його святої Церкви до останньої каплі крові, залишивши нам істинну прихильність до Святої Тройці. Вони стали служителями Животворящого Духа і явили духовну силу Церкви у випробовуваннях, які так потрясли народ, що і до теперішнього часу ми відчуваємо на собі гніт войовничого атеїзму.

Першим новомучеником нашої землі став митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський). Він з духовним величчям і євангельською простотою утвердив у своєму архіпастирському служінні єдність праведного життя і мученицької кончини. Але масовий  і запеклий характер гонінь починається з 1918 р. і своєї кульмінації досяг у 1937-1938 роках. Так, у 1937 р. було заарештовано 136.900 православних священнослужителів і церковних людей, і з них розстріляно 85.300. У 1938 р. заарештовано 28.300 і розстріляно – 21.500.

Крім цього, безбожна влада своєю диявольською силою заставила відпасти від Церкви мільйони людей і стала виховувати їх у дусі осоружності  і ворожості до Бога. Виник духовний вакуум, який весь час наростав і врешті-решт, не витримавши цього духовного насилля, безліч людей почали відчувати потребу морально піднятися і освятитися, знайти віру і відродитися у благодаті і істині. І таку віру шукаючій душі дають приклади самовідданого сповідництва наших співвітчизників, які жили декілька десятиліть тому і які добре запам’ятали заповіт св. апостола Петра, який написав: „Улюблені! вогняної спокуси, що посилається вам для випробовування, не цурайтеся, ... оскільки ви берете участь у стражданнях Христових ...  Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні, бо Дух слави і Дух Божий спочиває на вас ” (1 Пет. 4,12-14).

Страшні гоніння, які пережили віруючі, не змогли зломити людського духу. І тепер Церква, надихнувшись подвигами новомучеників і сповідників, відроджується і відновлюється, подібно до євангельського зерна, яке згнивши, сприймає воскресіння і нове життя (Ін. 12,24). Нині з цього благодатного зерна виростає щедра нива духовного обновлення народу. З попелу руїн піднімаються храми, відроджуються монастирі, сотнями будуються нові храми. Але головним надбанням подвигу мучеників і сповідників є самі люди, які за їхнім прикладом віри і любові до Бога приходять нині у храми, щоб стати нездоланним стрижнем Церкви. Вогонь репресій не тільки не зміг знищити на нашій землі православну віру, але, навпаки, явився тим світочем, завдяки якому запалали серця мільйонів людей, а сподівання на Єдиного Бога у них стало твердим і непохитним, бо Христос переміг смерть і всім дарував надію воскресіння.

Подвиг новомучеників і сповідників приводить у лоно Церкви не тільки молодих людей, але й людей похилого віку, які у ті тяжкі часи, хоч і жили рядом з ними, але були духовно сліпими і не бачили Істини. Тепер і вони, набравшись сил від своїх сучасників, самі приходять до Бога і сповідують їх подвиги.

Будемо, дорогі, у нашому житті слідувати важкому, але праведному путі наших подвижників: рівноапостолів і святителів, мучеників і священномучеників, преподобних і праведних, пам’ять яких ми сьогодні благочестиво вшановуємо. Будемо бадьоро, зі смиренням нести свій життєвий хрест з твердою вірою в те, що якщо з нами Бог, то хто проти нас? „Як сонце ясне, як яскрава ранішня зоряниця, засяяла велична пам’ять святих, що в землі нашій просіяли ..., зогріваючи серця наші до наслідування життя їх побожного та до щирості у вірі”.2Амінь. 

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

У нинішньому Євангелії ми бачимо чотирьох людей, які все що мали, на що покладали свою надію, що у цьому світі любили, - все це покинули для того, щоб піти за Іісусом Христом, Який не мав де й голови прихилити. Тут бачимо, з одного боку, владу, з якою Христос закликає вибраних Ним людей, щоб йшли за Ним, а з іншого – послушність, з якою покликані пішли за Його голосом. Владу, з якою Христос покликав апостолів показує у Ньому божественну силу; а послушність апостолів і палке бажання покликаних вірно служити апостольській проповіді указує, як людина повинна виконувати свій християнський обов’язок.

На березі Генісаретського озера займались своїм ділом чотири риболови. Два з них запускали сітки для ловлі, а трохи дальше два інших закінчили роботу і полоскали свої сітки.  У цей самий час Хтось приближається по березі моря і, підійшовши до перших двох та й каже їм: „Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей ” (Мф. 4,19). Петро і Андрій пізнали в Ньому Того, Котрого їм на березі Йордану указав Іоанн Хреститель і Котрого назвав Агнцем Божим. Вони пізнали, що це був Той Самий, Який при першій же зустрічі з незнайомим Йому Симоном, дав йому нове, незрозуміле і загадкове ім’я – Петро. Без сумніву, Господу Іісусу, як Серцезнавцю, відкриті людські серця, їх почуття і прихильності. Він здалеку бачив, як близькі до Царства Небесного Петро і Андрій, Яків і Іоанн. Тому Він і вибирає їх до апостольського служіння, як достойних і готових для розповсюдження між людьми світла євангельського учення.

 З одного боку їм треба було послухатись Господнього заклику, а з іншого – як їм було йти за Людиною, яка була їм майже не знайома, тим більше не мала ні багатства, ні влади, ні власного житла, ані популярності. І куди йти з Людиною, яка й Сама не має де прихилити Своєї голови? Петро і Андрій мали хоч якусь хатину, мали човна, сітки, мали роботу і заробіток, щоб прогодуватися. А як тепер все це покидати і йти за Тим, Хто й цього не має? Але Він обіцяє зробити їх ловцями людей. І що це значить бути ловцями людей? Як можна ловити людей? Люди ловлять людей, щоб панувати над ними, поставити їх у свою залежність.  Але Христос нічого такого не мав на увазі. То ж яку відповідь міг дати Петро і Андрій? Вони були поставлені перед непростим вибором. І їхні думки, напевно, могли хитатися між можливістю відізватися на заклик і все залишити і боязню втратити те, що мають. Але перемогла послушність. Петро і Андрій, як пише Євангеліє „зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним ” (20).

Маючи уже двох апостолів, Христос пішов берегом Галілейського озера і таким самим чином закликав двох інших риболовів: Якова і Іоанна. Без всякої суперечки, „покинувши човен і батька свого ”  і ці „зараз же ” (22) пішли за Христом.

Що ж то за сила, котра небагатьма словами діє так певно і нехибно, долає почуття і думки, розриває самі ніжні родинні зв’язки? Це сила превелика, надзвичайна і надприродна, це сила живого і діючого Слова Божого. „Воно, - пише св. ап. Павло, - проникає до розділення душі і духу, суглобів і мозків, і судить помисли і наміри сердечні ”  (Євр. 4,12). Це саме Слово, Єдиносущне Отцю і Духові, яке на початку світу прорекло: „Нехай буде світло і настало світло ” (Бут. 1,3). Це саме Слово, яке „в останні дні говорило нам через Сина ” (Євр. 1,2) і що Воно веліло людським голосом, те й здійснювалося: людина йде за Боголюдиною, риболов стає апостолом.

Чому нам більше дивуватись: силі слова Христового, яке пронизувало всю глибину людських сердець, чи безмовній покірності, з якою закликані приймають призвання до царства світла і життя? Але й то й інше достойне здивування.

Своєю послушністю вони подають і нам приклад послушності слову Христовому. Якщо ми хочемо бути дійсними імені християнина, то і у нас слово Христа повинно бути у виконанні швидким, охочим, непохитним, діяльним, щоб бути уловленими для спасіння і не дати перемогтися трудностями і надією нагород.

Христос сказав нам: „Хто Мені служить, нехай Мене наслідує ” (Ін. 12,26). Служити Христу – це обов’язок кожного християнина. Він є святий  і найперший обов’язок, порушення якого пояснити не можливо. Бо Христос не тільки дає нам заповідь, але Він дає також силу до виконання заповіді і при цьому не силує і не примушує.

Слухаючи ці слова у нас може виникнути питання: як нам іти за Христом і як Йому наслідувати? Адже у нас стільки земних сіток, з яких ми ніяк не можемо виплутатись, а дорога за Христом вузька і терниста. І тому, коли хочемо служити Христу, йти за Ним, ми поступово, день за днем повинні скидати з себе все, що нам мішає у слідуванні за Ним, особливо журбу за цим світом і любов до земних утіх.

Господи Іісусе, Христе Боже наш! Якщо Ти  заради нас і нашого ради спасіння піддався великому убожеству, то дозволь і нам бути учасниками Твого святого і спасительного убожества. Дай нам у думках і ділах наших залишити всякі житейські піклування, всяку земну журбу і любов до утіх світу цього, щоб зустріти Тебе „з оливою добрих діл та з світлими свічками віри ” і увійти і Світлицю Твою.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.3

  У євангельському читанні сьогоднішнього дня ми слухали благовістя про те, як Господь наш Іісус Христос закликав до слідування за Собою перших своїх учеників, які займалися риболовством на Галілейському морі.

Петро і Андрій, Яків та Іоанн уже були знайомі Іісусу Христу раніше, бо чули про Нього від Іоанна Хрестителя, що це «Агнець Божий, Котрий бере на Се6е гріхи світу» (Ін. 1, 29). Вони відвідували Його у назаретській оселі, вели бесіду з Ним про Царство Боже і щирим серцем увірували в Нього, як про обітованого пророками Месію. Але на той час ще не залишали своїх домівок, ні сімей, ні своїх повсякденних діл і занять. Проходячи по березі Галілейського мооря, Господь побачив їх коли одні з них закидали в море сітки, а інші на березі поралися з своїми снастями і сказав їм: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним» (Мф. 4, 19-20). З цих пір раз і назавжди ці істинні ізраїльтяни, які прагнули Царства Божого, віддали себе Господу Іісусу, присвяти все своє життя благовіствуванню Царства Божого і проповідуванню Євангелія Христового, залиши все – і доми, і рідних своїх, і пішли за Христом. З тих пір бути завжди з Господом, з Ним страждати, для Нього і за Нього терпіти наруги, мучення і саму смерть, було для них жаданою участю і предметом їх полум’яних бажань та молитов.

Від нас, дорогі, Господь не вимагає неодмінного обов’язку, щоб ми залишали все по прикладу апостолів, покидали свої домівки, йшли від своїх родичів, але все-таки обов’язок бути з Христом і слідувати за Ним лежить і на нас, бо і ми ученики Його. Служити одному Господу, любити Його більше всього, жити для Нього одного, є першим і головнішим обов’язком кожного християнина. Вступаючи в число віруючих і чад Божих, ми відреклися від сатани і від всіх діл його, і всього служіння його, і від всієї гордості його - тобто відреклись від диявола, як начальника всякого гріха, який прихилив до гріху першу людину і через гріховну похіть заволодів всім впалим потомством. У Хрещенні ми відреклись від всіх гріховних і беззаконних діл, які є діла диявола, від всього гріховного життя, яке є служінням дияволу, від всієї метушливої мирської пристрасті, від всього на чому стоїть і опирається гординя диявола.

      І, навпаки, через віру в Христа, Сина Божого,  ми з’єдналися  з Отцем Його і Святим Духом, сповідуючи Його Єдиним своїм Царем і Господом, обіцяючи «служити Йому в святості й праведності перед Ним у всі дні життя нашого» (Лк. 1, 75), обіцяючи Його слухатись у всьому, виконуючи Його святу волю і сповняти Його божественні, животворні і спасительні заповіді, на Нього одного надіятись і Йому передати свою душу і тіло, всі думки і почуття, все життя і долю.

З цим зреченням від гріховного життя, з цією обітницею назавжди належати Господу ми хрестились у ім’я Пресвятої і Животворящої Тройці, тобто погреблися, як пояснює апостол, з Христом у смерть і воскресли з Ним для нового, благодатного життя (Рим. 6,4), умерли для гріха і ожили для правди і чесноти, відкинули «колишній спосіб життя старої людини, яка зотліває в спокусливих похотях, а обновилися духом розуму свого і одягнулися в нову людину, створену за Богом, в праведності і святості істини» (Єф. 4, 22-24). Тільки на цій умові ми прийняті у число учеників Христових, названі дітьми Божими, об’явлені спадкоємцями Царства Божого в оселях Отця Небесного.

Така сила нашого хрещення у Христа, таке значення нашого християнського звання і така сутність християнського життя! В кому немає цих ознак християнства, той хоч і знає Господа, проте не є Його учеником і послідовником. Хто не живе Христовим життям, той хоч би і вірував у Нього і хрестився в ім’я Його, за словом Самого Господа, носить «ім’я, ніби живий, але такий мертвий» (Апок. 3,1). Хто не йде за Іісусом Христом, той йде не царським шляхом догоджання Богу, а йде широким шляхом догоджання світу, який веде до вічної загибелі. Словом, бути з Христом невідступно, слідувати за Ним всюди і завжди є нашим першим, головним й істотним обов’язком від виконання якого залежить і тимчасова і вічна наша доля.

Хто ж перебуває з Христом? Той, хто з’єднався з Ним живою, твердою і не відступною вірою; хто всім серцем вірує в Нього, як у єдиного істинного Сина Божого, Владику і Господа життя нашого, єдиного Спасителя світу без Якого не має спасіння, але вічна загибель. Також перебуває з Христом той, хто вірує в Нього, як у Єдиного Суддю і Подателя всього, Який має владу або оправдати нас і прославити з Собою, або погубити тіло й душу у геєні вогненній і хто за цю віру, за ім’я свого Господа і Спасителя, за Хрест і Євангеліє готовий покласти свою душу, віруючи обітниці Господній: «Хто хоче зберегти свою душу, той згубить її, а хто згубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Лк. 9,24).

Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним міцною любов’ю, так що «ні смерть, ні життя … ,  ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Іісусі, Господі нашому» (Рим. 8,38-39). Перебуває з Христом той, хто любить «Господа Бога … всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю» (Втор. 6, 5), для кого Господь Іісус Христос є все – і світло, і життя, і їда, і утіха, і радість, і насолода, і блаженство.

Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним живою і ніколи не відпадаючою надією, в Ньому покладає всі свої надії, до Нього направляє всі свої бажання, в Ньому шукає і від Нього чекає всього щастя і всіх радостей життя. Перебуває з Христом той, хто цілком віддав самого себе Господу, всю душу і серце своє, всю участь і долю свою, для кого вічне життя з Христом Господом є перша й найголовніша ціль всієї діяльності, зосередження всіх надій і бажань, всіх думок і прагнень. Така людина і розумом, і серцем, і думкою, і бажанням, і почуттями, завжди і всюди з Христом Господом: в Ньому покладає весь скарб серця і з Ним все життя його закрите у Богові.

Що значить йти за Христом? Це значить у всьому житті і ділах слідувати Йому, як найвищому взірцю і прикладу істинно святого і богоугодного життя, жити і діяти так, як жив і діяв на землі Сам Господь Іісус Христос. Він покладав всю ціль Свого життя у виконанні волі Отця Небесного, у здійснення діл, які передав Йому Отець: «Моя їжа, - говорить Христос, - є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4, 34).  

Так поступає й істинний ученик Христов: у всьому і завжди він старається догоджувати Господу, виконувати Його святу волю, поступаючи по Його заповідях, не випробовуючи, чому це дозволяється і чому інше не дозволяється. Скоріше такий згодиться би залишитися без нічого у житті, ніж переступити заповідь Божу. Згадаємо, яких почестей і скарбів не пропонували святим мученикам, яких мук вони не винесли, щоб нахилити їх принести жертву ідолам хоч би для виду, але вони були готовими краще перетерпіти всі муки, випробувати тисячу смертей, ніж, хоч би удавано, переступити першу заповідь Божу, яка велить служити і поклонятися тільки єдиному істинному Богу, Творцю неба і землі.

Господь Іісус Христос був милосердним і співчутливим до всіх. Він прощав грішникам, годував голодних, зцілював страждаючих, закликав до заспокоєння всіх струджених і обтяжених.

Так поступає й істинний послідовник Христов: він прощає  своєму брату «до семидесяти разів по сім» (Мф. 18,22), подає  що має тим, хто просить у нього, дає їду в ім’я Христове голодному і пиття спрагливому, одіває голого, приймає у дім свій сироту, успокоює подорожуючого, утішає страждаючого, підкріплює своєю порадою падаючого, допомагає хворому, відвідує заточеного у в’язницю, готовий розділити з потребуючим братом своїм все до послідньої сорочки і до останнього шматка хліба.

Господь Іісус Христос являючись безпристрасним і доскональним по природі, постився сорок днів у пустелі, віддавав час ночі молитві до Свого Отця, а в послідню ніч Свого перебування на землі молився до кровавого поту.

Так поступає й істинний ученик Христов: він смиряє свою плоть, гасить пристрасті свої постом і утриманням, привчає себе до строгої помірності у всьому, знаючи, що «Царство Боже не їжа і пиття, але праведність і мир, і радість у Святому Дусі» (Рим. 14,17), згадуючи при цьому страшне слово Господнє: «Горе вам, ситі нині! бо будете голодувати. Горе вам, що смієтесь тепер! бо будете плакати і ридати» (Лк. 6,25). Тому істинний ученик Христов укріпляє дух свій і освячує всі свої діла молитвою і молиться на всякий час духом, присвячуючи молитві до Отця Небесного той час, коли інші або покояться на постелях своїх, або веселяться плотськими радостями. Він огороджує і розум, і серце, почуття, і уста свої страхом Божим. Від того всяке, саме звичайне його діло, освячуючись молитвою і словом Божим, стає  ділом святим і богоугодним. Всяке слово його, яке виходить з серця, наповнене страхом Божим, буває корисне і повчальне, розчинене сіллю благодаті.

Іісус Христос у всі установлені законом свята приходив з Галилеї до Єрусалиму у храм Божий, щоб там молитися, учити і творити чудеса.  

Так і послідовник Христов дні свят Господніх присвячує Господу Богу Своєму. Залишаючи всі діла свої, він приходить до храму Божого, щоб там принести  Господу жертви хвали і подяки за всі Його благодіянні, і випросити Його святе благословення на всі діла і труди свої. Також і у домі  своєму він проводить святі дні Господні у молитві і благоговійних роздумах про діла Божі, у повчанні слова Божого і у милосерді до своїх ближніх. Тому Бог допомагає їм і всі починання їхні благотворні, всі труди їхні успішні, на домах і сімействах їхніх почиває благословення Боже.

Господь Іісус Христос терпів чисельні наклепи, переслідування, гоніння і мучення від своїх ворогів, не перестаючи робити їм добро, плакав про народ, який відкинув Його і віддав на смерть та молився про своїх розпинателів.

Так поступає й істинний ученик Христов. Він любить ворогів своїх благословляє тих, хто проклинає їх, добро творить тим, хто ненавидить їх і молиться за тих, хто кривдить і гонить їх (Мф. 5, 44), не платить злом за зло, а, навпаки, благословляє (1 Пет. 3,9).

Хто, таким чином, слідує у всьому за Господом і має перед собою величний приклад Його святішого життя, той безсумнівно прийде туди «де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), бо «хто Мені служить, - говорить Сам Христос, - нехай Мені наслідує; і де Я, там і слуга Мій  буде» (Ін. 12, 26).

Чи бачите, що і не залишаючи ні дому, ні рідних своїх, ні повсякденних діл і занять своїх, можна прослідувати за Христом, бути завжди з Ним і служити Йому. Не будемо думати, що від цього можуть постраждати наші земні справи, що можуть бути якісь  важливі упущення і ущерби у нашому господарстві, якщо ми будемо думати тільки про те, як догодити Господу, думати тільки про небо, шукати тільки Царства Небесного. Навпаки, тоді якраз всі наші життєві діла приймуть правильний і успішний напрямок, всі наші труди будуть супроводжуватись благословенним успіхом, всі заняття наші одухотворяться, освятяться благословенням згори. Коли перш всього будемо шукати  Царства Божого і правди Його, коли неусипно будемо трудитися не для тимчасових вигод, а для здобуття вічних благ від Подателя всіх Бога, коли будемо діяти не з проявами честолюбства і користолюбства, а з догоджання Богу, з послушності волі Божої, від Нього Єдиного очікувати відплати на небі, тоді тільки і земний добробут наш буде забезпечений і укріплений Божим благословенням. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33), - це сказав Той, у чиїй владі і небо, і земля, і ми, і всі діла наші. «Я був молодим і постарів уже, - говорить пророк Божий, - але не бачив праведника покинутим, або щоб діти його просили хліба. Він щодня дає милостиню, позичає і рід його в благословенні перебуває» (Пс. 36, 25-26). Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Минуло вже тисячу років з тих пір, як свята віра Христова засяяла своїм благодатним світлом на древніх землях Київської Русі. Скільки дорогоцінних плодів принесла свята віра нашій Вітчизні і нашому народу! Вона насадила по всьому лицю землі святі обителі і там вперше почалась наша писемність. У монастирях були відкриті перші школи. Там трудились літописці, які записали історію нашої Вітчизни. Православна віра наклала свою глибоку печатку на древньоруські закони, зм’якшивши при цьому язичеські норови. Вона створила і укріпила у нашому народі сім’ю, якої не було у язичестві з-за його багатоженства.

Тому хрещення Русі є духовним святом. Це не просто згадка про історію нашої країн, згадка про її державність, культуру і думку. Хрещення Русі – це також необхідність задуматись над тим, що дала християнська віра, християнська ідея для пізнання людиною самої себе, свого призначення, путі свого морального і духовного вдосконалення.

А головне те, що свята православна віра викормила своїм духовним молоком, звела на небо і прославила тисячі Божих угодників, які стали нашими молитовниками, нашими заступниками перед Престолом Божим. І ось сьогодні, у другу неділю після П’ятидесятниці, наша Церква урочисто святкує пам'ять всіх святих, які просіяли на землях нашої країни.

Їх багато, їх тисячі: одні з них прославлені всією Церквою, декотрі вшановуються на місцях, в окремих областях, інші відомі тільки одному Богу. І знову хочеться сказати: як їх багато! Неусипні молитовники Антоній і Феодосій Печерські, кроткий і смиренний Серафім Саровський, кріпкий волею, мужній і терпеливий у всіх випробовуваннях Зосіма Соловецький, полум’яний борець за Православ’я Іов Почаєвський; великі святителі нашої Церкви, які віддали себе на служіння ділу вічного спасіння людей: Димитрій Ростовський, який все життя присвятив вивченню життя святих людей і залишив нам їх життєописання, Феодосій Чернігівський, просвітитель Сибіру Іоанн Тобольський, Інокентій Іркутського. Та хіба можна перелічити і назвати імена всіх праведників, виплеканих у лоні нашої Церкви? Воістину, нам є чим духовно пишатися, є чому навчитися у цих Божих людей на шляху до Царства Небесного! А головне – побачити на їх прикладах як потрібно вірувати, як потрібно терпіти, як потрібно любити, як потрібно берегти для Царства Небесного свою безсмертну душу.

В Євангелії є такі слова, які, напевно, багато кому з нас відомі, що «усякому кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й стягнеться» (Лк. 12,48). Нам, треба сказати, багато дано нашим Господом. Він  дав «хмару свідків» нашої віри,  як називає святих людей апостол Павло (Євр. 12, 1) і дає їх нам для того, щоб вони були не тільки нашими молитовниками і заступниками, але й учителями і керівниками на дорозі до вічного життя. Ми маємо безліч взірців святої віри в особах не тільки вселенських святих, але якраз наших рідних братів і сестер по плоті і крові.

Багато нам дано, але багато й стягнеться з нас. Свята віра, яку ми бережемо від днів свого дитинства – це насіння, яке повинно давати плоди в душах кожного з нас. Свята віра, яку передали нам у дорогоцінну спадщину предки – це талант, даний Богом кожному з нас, який потрібно зростити, щоб вернути його Небесному Господарю примноженим.

І ось коли ми пригадуємо про наших угодників Божих, ми нібито ставимо свою совість і серце перед їхнім лицем. Буває, що на живому, плодоносному дереві можуть знайтися сухі гілки, які не дадуть плодів; також і на живому тілі можуть бути омертвілі і безжиттєві органи. Так, можливо, і ми з вами являємось безплідними вітками на величному дереві Христової Церкви? Можливо, і ми з вами мертві, безжиттєві органи на великому тілі Христової Церкви? То ж як узнати, живі ми, чи мертві у Христі?

Святий апостол Павло дає нам таку заповідь: «Перевіряйте самих себе, чи у вірі ви; самих себе досліджуйте» (2 Кор. 13,5). Але як ми це зробимо, як випробуємо себе, як дослідимо себе? Господь Спаситель дає нам відповідь на це питання. Він сказав: «Хіба збирають виноград з тернини, або смокви з реп’яхів? Так усяке добре дерево і плоди добрі приносить, а погане дерево і плоди погані приносить» (Мф. 7,16-17).

Якщо ми приносимо у своєму житті добрі плоди, то являємось добрим деревом, і тоді ми не мертві, а живі органи тіла Церкви Христової. Св. ап. Павло учить і часто св. Церква нагадує нам ці слова: «Плід же духу є: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23). Апостол назвав дев’ять основних плодів істинного життя з Христом. Це плоди, яких від нас терпеливо очікує Господь Іісус Христос і відчиту у яких потребує від кожного з нас на своєму Божественному суді.

Хай кожен, заглядаючи у свою совість і углибляючи в неї свій духовний погляд, відповість собі на питання: чи зростає в ньому любов до Господа, така любов, коли вірний син Небесного Отця любить Господа свого більше всього на світі, більше всього бажає виконати волю Божу, більше всього боїться її порушити і погубити свою безсмертну душу? Істинна любов до Бога проявляє себе в тому, що християнин прагне своєю віруючою душею тісніше і ближче з’єднатися з Спасителем через молитву, через св. таїнство Причастя і, шукаючи цього спілкування з Господом, радується тим хвилинам, у які відвідує його серце Господь, відкликаючись на його заклик і поселяючись у його серці.

То чи є у нашому серці така любов один до одного, яка не бажає нікому того, чого не бажає собі, тобто та любов, чка заповідана Господом? Також, чи живе у нашому серці радість - світла, свята радість про те, що у нас є безсмертна душа, що всі ми спасенні безцінною Кров’ю Господа Спасителя, народжені Ним для вічного життя? Чи носимо ми в собі радість про те, що наш Небесний Отець ще терпить кожного з нас на землі, ще дає дні життя, щоб у ці решту років ми потрудилися для життя майбутнього віку і щоб свою душу зробили достойною учасницею вічного життя? Чи живемо ми радістю про те, що Господь приготовив для кожного з нас місце в Своєму Небесному Царстві?

Чи перебуває в нашому серці мир про Господа, мир у совісті, коли людина може  споглядати Господа чистими духовними очима, коли з такою ж чистою душею ми можемо дивитись в очі один одному, простивши взаємні образи, не ховаючи брехні і злоби один проти одного, удержуючи свій язик від осудження?

Чи навчились ми бути довготерпеливими? Це плід життя з Христом, якщо всяку скорботу і прикрість ми приймаємо як би з руки Божої і коли ніяка скорбота  не роздратовує нас і не викликає озлоблення.

Чи дихає наше серце благістю, коли людина не розрізнює між своїми ближніми друзів і недругів?

Чи сяє наше серце милосердям, коли людина не тільки від надлишку, але й від свого нестатку готова поділитись з немаючим, можливо, останнім шматком хліба, чи останньою монетою?

Чи прикрашує нас віра в Бога, віра яка не знає сумнівів і хвилювань, тверда як скала, віра в силу слова Божого, як слова істинного, всемогутнього Господа Бога?

Чи являємось ми носіями лагідності, яка не знає ненависті, а буває поблажлива, мирить нас з особистими ворогами, спонукає людину думати тільки про свої гріхи і не осуджувати іншого, хоч би і явного грішника, думати тільки про те, як нам самим явитися перед Господом?

Чи привчаємо ми свою душу до утримання, до боротьби з хтивістю і пороками, до посту не тільки тілесного, але й духовного, до утримання від гріхів?

Ось це чесноти істинного християнства: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність і утримання.

Відповіді за земне життя кожного з нас Господь потребує по цих плодах. І свою віру ми можемо і повинні провіряти по цих плодах. «По їхніх плодах пізнаєте їх», - говорить нам Господь (Мф. 7,20).

Якщо ми у своєму серці носимо ці плоди, хоч і в не такій доскональній мірі, як святі угодники Божі, але носимо хоч би у мірі, доступній нашим силам – значить ми не мертві, не безжиттєві органи Тіла Христового, не безплідні гілки дерева Церкви Христової - значить  ми живі у Христі.

Ми живі, якщо наше серце горить вірою у Бога, якщо ми всім своїм єством хочемо Йому слідувати - слідувати Його любові, чистоті, милосердю, відданості волі Небесного Отця. Ми живі, якщо наша совість стоїть на сторожі серця і коли гріх та порок проникає у це серце і затуманює нашу чистоту, ця совість зве до покаяння. Ми живі, якщо ми боїмося вічної погибелі нашої безсмертної душі і під гріховним тягарем шукаємо у Господа на молитві благодаті покаяння і прощення. Ми живі, якщо нас страшить небезпека, що невидимий ворог нашого спасіння знову може заволодіти нашим серцем. Ми живі, якщо наше серце прагне до небес і хоч тремтячими і слабими ногами, але все-таки ми прямуємо духом туди, де святі угодники чекають  нас у свою сім’ю, щоб вічної радості не було кінця.

Блажен, хто так живе. Він йде вірною дорогою до свого Господа. Але коли в нас  панує байлдужість до горя і сліз наших ближніх, якщо в нас мало турботи про спасіння своєї душі і відсутня думка про неминучість смерті і ми своїм серцем живемо тільки у гущі земних турбот і розваг, - то що це значить? Невже сила віри Христової з часом ослабла до того, що не має влади над нами? Невже  оскуділа у Церкві Христовій сила благодаті?

Ні! Світло віри Христової як і раніше сяє по всьому лицю православної землі; не оскудіє і ніколи не зможе оскудіти сила благодаті Святого Духа, яку Церква подає людям. Якщо ми, живлячись Слово Божим і благодаттю Божою, все ж таки залишаємося поганими християнами і недостойними дітьми Небесного Отця, то це тому, що в самих нас ослабла віра, а слаба віра не може мати і тих плодів, яких очікує від нас Господь.

Що ж нам робити з нашою слабою, немічною вірою? Потрібно, перш всього, молитись про її примноження, її укріплення, як святі апостоли просили свого Божественного учителя і казали: Господи, «додай нам віри» (Лк. 17,5). Потрібно укріпляти в собі вогонь віри молитвою, увагою до Слова Божого, старанністю до відвідування храму і нашого богослужіння і роздумами про шляхи Провидіння Божого у житті кожного з нас. Потрібно надихатись прикладами святих людей, прикрашених вірою і всіма тими плодами, які виростають у серцях людей, які зберігають у собі щиру віру. Хочеться від усього серця молитовно побажати вам, дорогі, щоби у наших серцях було більше і більше плодів святої віри, успадкованої нами від предків, щоб не застидались нас наші святі земляки, коли ми прийдемо у їхню сім’ю, в Небесне Царство, але узнали в нас своїх братів та сестер і там прийняли нас перед Лицем Небесного Отця під свій благодатний небесний покров. Величаем вас, святии вси в земли нашей просиявшии, и чтем святую память вашу, вы бо молите о нас Христа Бога нашего. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Сьогодні свята Церква молитовно вшановує пам'ять святих, які просіяли на наших землях. Незчисленний сонм угодників Божих, які прикрасили нашу рідну землю. Серед них як люди духовного звання: митрополити, архієпископи і єпископи, священики та диякони, так і мирські люди: прості монахи, юродиві, військові і крім того багато преподобних жінок. Всі вони, незалежно від їхнього положення, добились святості через подвиг духовного життя.  Що значить жити духовно? Жити духовно це значить творити духовні плоди. Св. ап. Павло у посланні до галатів роз’яснює, що плід духа - це «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23), тобто ті головні християнські чесноти, які ведуть людину до блаженства ще тут, на землі, і сприяють спасінню і досягненню вічного спілкування з Богом. 

Святі, пам'ять яких ми сьогодні урочисто вшановуємо, якраз таким шляхом угодили Богу і досягнули вічного блаженства. Крім того, вони показали нам приклади правдивого життя і навчили нас боротися з гріхами. Зокрема, вони довели, що спілкування з Богом можуть досягнути тільки ті, хто очищає свої серця від гріху. Святитель Феофан Затворник пише: «Чи в пустині хто живе, чи в монастирі, чи серед людей звершує своє спасіння, - всякому з них один закон – очистити своє серце від пристрастей».

У таїнствах Хрещення і Покаяння Господь прощає християнину попередні гріхи і подає сили для боротьби з гріхом на подальше життя. Але, нажаль, гріховні почуття і бажання залишаються в людині і викоренити їх можна тільки через постійний подвижницький труд. Тілесний подвиг, тобто піст, пильнування за собою і різноманітні діла милосердя поступово очищають душу від пристрастей і підготовляють її до духовного подвигу, тобто до молитви, читання Слова Божого і духовної тверезості.

Постійна праця над собою – невід’ємна умова досконалості у духовному житті. Так у древніх житіях святих розказується про якогось старця, який у пустелі проводив подвиг мовчання. Його келія знаходилась далеко від води. Одного разу, йдучи по воду, струджений старець подумав: «Що за потрібність переносити мені цей труд? Переселюсь я і буду жити близько біля води». Продумуючи як краще поступити, він оглянувся і побачив когось, хто йшов за ним. Старець запитав: «Хто ти?».        -   « Я ангел Господній, - відповів той, - посланий від Бога рахувати твої кроки, щоб за кожен ти одержав нагороду». Цей приклад показує, що всяка праця заради Бога багато робить для успадкування Царства Небесного.

Інший приклад: учня одного з великих старців бороли гріховні думки, але він мужньо протистояв їм. Святий старець помітив посильний його подвиг і якось сказав: «Якщо ти хочеш, сину, я помолюся Господу, щоб Він взяв у тебе боротьбу». Учень відповів: «Отче, хоч я і труджусь, але бачу і відчуваю у собі благий плід. За причини цієї боротьби я пощуся, більше і більше вправляюся у пильнуванні і молитвах. Але прошу тебе, отче, помолись Господу, щоб дав мені силу витримати боротьбу і подвизатися законно». Тоді мудрий старець відповів йому: «Тепер я взнав, що ти  вірно зрозумів, що цією невидимою боротьбою з духами злоби піднебесної, при допомозі терпіння, звершується вічне спасіння твоєї душі».   

   І святі, які просіяли на нашій землі все життя проводили у строгих тілесних і духовних подвигах, у чеснотах завдяки яким вони змогли подолати спокуси лукавих демонів.

Людська природа, яка звільняється від гріховної пристрасті стає храмом Божим (Ін. 14,23). Але у всіх добрих починаннях ми потребуємо Божої допомоги, «бо без Мене, - сказав Господь, - не можете робити нічого» (Ін. 15,5). Допомога Бога випрошується щиросердечною молитвою, і Спаситель  обіцяв: «Просіть, і дасться вам» (Мф. 7,7).

Отож, тільки дорогою постійного подвижництва, який указаний святими отцями і подвижниками, які просіяли на наших землях: безперестанні труди у ім’я Господнє, смирення і сердечне покаяння, боротьба з гріхом і пристрастями приведуть нас  до вершин духовної досконалості і до завітної цілі – вічної участі у Царстві Небесному, у чому хай допоможе нам Господь по молитвах всіх святих, які просіяли у землях наших. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Великий і радісний для нас цей недільний день, бо сьогодні ми творимо пам'ять наших співвітчизників – всіх святих, які просіяли на теренах наших земель.

Починається ряд святих землі нашої з святої рівноапостольної Ольги – мудрої вдовиці, правительки і матері  християн Київської Русі. Ольга у терпеливій надії виховала свого внука – святого рівноапостольного великого князя Володимира, за правління якого почалась християнізація його держави.  

З Ольги і Володимира на землях нашої країни починається ряд святих від першого митрополита Київського Михаїла до недавно прославленого нашою Церквою Київського митрополита Володимира (Богоявленського). Серед святих нашої Церкви є також великий сонм преподобних від Антонія і Феодосія Києво-Печерських, до преподобних Іова і Амфілофія Почаєвських і Кукші Одеського і безліч новомучеників, які постраждали за віру у роки войовничого атеїзму.  

Серед лику святих є багато князів, будівельників і безліч безвісних воїнів, які зброєю і твердою вірою забезпечували мир і нерушимість рідної землі, поклали своє життя на полі битви. Інші у суровому подвигові чернечого життя, у молитві і пості шукали єднання з Богом, просили Господа про благословення і процвітання і укріплення нашої рідної землі і її народу.

Згадаємо також подвиг Христа ради юродивих, чиї імена так благоговійно береже наша Церква, подвиг преподобних монахинь, страстотерпців, багатьох по місцях відомих і невідомих пустельників і благочестивих мирян, які чистою совістю і трудом рук своїх послужили ближнім і в щирій молитві відійшли до Бога. 

Подвиг святих був багатогранним. Різноманітними також були шляхи їхнього земного служіння. Сьогодні ми навчаємось тому, що при всяких зовнішніх умовах можливе духовне вдосконалення і успадкування життя вічного. Проте, не про це хочеться говорити в день пам’яті собору наших святих. Хотілось би відзначити ту силу, яка звела їх на висоту досконалості і подібних до нас зробила такими до нас неподібними.

Цією силою була справжня любов до світу, який їх породив, але того світу, який вони зуміли подолати. Цією силою було почуття своєї єдності з Христовою Церквою і вболівання за долю своєї Батьківщини. Цей особливий дар душі вони відкрили Богу як потаємне бажання свого серця і пронесли його через життя своє як подвиг. Почуття це настільки сильне і нездоланне, що носити його у серці своєму уже і є подвиг. Але виконати це на ділі можливо тільки при сприянні  благодаті Божої. Благодать обновила, примножила і освятила їхні душевні сили, а свята Церква показала їм істинний образ єдності і любові. Адже хто перебуває у Церкві Христовій, у тому і Бог перебуває. Через Церкву Христову освячується весь навколишній світ. У Церкві пізнається глибина Божественного Провидіння і широта участі в ньому людини.

Наші святі, які чистим і вогненним серцем прийняли віру, дивно постигнули цю велику тайну Церкви. Всю силу свого єства вони принесли для ствердження на землі цієї боголюдської єдності. Зблизити Бога і людину у досконалій єдності за образом єдності Пресвятої Тройці – це не тільки себе спрямувати до Бога, але зібрати оточуючих і разом попрямувати спільною дорогою до Нього – такий був дух наших подвижників.

 Святі наші – це святі-трудівники. Подвиг їх – подвиг полум’яного духа і натруджених рук. Як би не був нині зображений на іконі наш святий, в якому би земному званні він не перебував, він перш всього  трудився у самовідреченні заради інших, трудився і полум’янів у молитві не про себе одного, а про всіх відомих і невідомих йому земних братів і сестер. У безмірній сердечній глибині вмістили вони небесну чистоту і земну печаль та радість.

Тому і стоять вони завжди – і особливо у цей день, єдиним ликом перед Престолом Божим, простираючи до Нього свої молебні руки. І молять вони про прощення наших гріхів, про допомогу нам у земних наших турботах, про мир і благоденство рідної землі, про благостояння Православної Церкви нашої, про успадкування кожним з нас слави вічного життя і нероздільної з ними єдності.

Помолимось і ми загальною з ними молитвою, щоб у єдності святої Церкви і нам успадкувати їх блаженний уділ. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Згадаємо сьогоднішнє євангельське читання. Апостол Матфей пише: «Проходячи біля моря Галілейського, Христос побачив двох братів: Симона, що звався Петро, і Андрея, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалки, та й каже їм: ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони зразу же, покинувши сіті, пішли за Ним. Ідучи звідтіля, далі побачив Він інших двох братів: Якова Зеведеєвого та Іоанна, брата його, у човні із Зеведеєм, батьком їхнім, які лагодили сіті свої, і покликав їх. Вони, покинувши човен і батька свого, зараз же пішли за Ним. І ходив Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи всякий недуг і всяку неміч у людях» (Мф. 4,18-23).

У пророка Ісайї є такі Господні слова:    « … ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги … Бо настільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої – за ваші думки» (Іс. 55, 8-9). Так ось, якщо б Христос поступив згідно з людськими думками, то Він би вибрав не дванадцять рибалок, а дванадцять земних царів і їх зробив би Своїми послідовниками і апостолами. Можна собі уявити, як би ім’я Христове швидко розповсюдилось по всьому світу. Царськими указами були би знищені ідоли і капища перетворились би на християнські храми. З якою б легкістю у всьому людському роді припинилось криваве заколення жертовних тварин і утвердилась би Церква Єдиного і Живого Бога. Без всяких страждань Христос зміг би зійти на один-єдиний царський престол і через дванадцять своїх покірних царів почав би  управляти всім світом. Тоді би і жорстокі серцем юдеї без всякого труда признали б Царя Христа як свого очікуваного Месію і поклонились би Йому.

Але що сталось б з таким царством, створеного на скору руку силою і генієм однієї людини? Сталось би те саме, що сталось з усіма іншими царствами, створених на Землі до пришестя Христового і світ очутився би у тому самому або ще гіршому стані, звідки починав.

, цвіте, покривається зеленим листям, блищить свіжістю і красою, і приносить людям і ангелам соковиті і благодатні плоди.

Якщо б Господь наш Іісус Христос поступив, як поступають люди, Він дійсно зміг би дуже скоро прославитися серед людей, але ми не змогли би спастися від вічної смерті. Адже Христос прийшов не для людської слави, а для спасіння людей. Він прийшов до людей не так як приходить силач на борцівський поміст, щоб показати свою силу та мистецтво і добитися оплесків, але приходить як Друг і Лікар, щоб навістити нас, хворих і безпомічних, наодинці поговорити з нами і подати пораду і лікарство. Тому благо нам, що Господь поступив по Божому і вибрав апостолами не дванадцять царів, а дванадцять нікому у світі невідомих і простих рибалок.

Чому Христос сказав Андрію і Петру, Якову та Іоанну: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей»? Сказав тому, що Господь знав їх серця. Він знав, що вони подібно дітям вірують у Бога і покоряються законам Божим. Він знав, що вони привикли не керувати і приказувати, а працювати і слухатись. Він знав, що вони нічим не гордились, що серця їхні були сповнені смиренням і послушністю волі Божій. І хоч вони були простими рибалками, зате душі їх прагнули до як можна більшої істини і правди Божої. Тому Христос закликав їх і тому вони пішли за Ним.

Таким же чином Бог поступає зі всіма нами. Він не силує нас ставати на дорогу спасіння, але надає нам можливість самОсь тому-то Христос премудро почав побудову Свого Царства не з верхів, а знизу, не з царів, а з рибалок! І хоч це Царство не зразу повстало у всій своїй красі, бо росло воно дуже повільно, але не зважаючи на це, навіть і тоді, коли цілі армії ворогів, які на протязі століть старались зруйнувати і знищити це Царство, Воно і через дві тисячі років, подібно могутньому дереву пустило глибокі корінняим, вільно і з допомогою свого розсудку вибрати спасіння чи вибрати загибель. І ось коли Бог, Який бачить, що наші серця схиляються на дорогу добра і стають на путь спасіння, Він не бариться нас закликати до себе. І, відповідно, коли наші серця будуть невідворотно сповзати на путь загибелі і зла, Бог залишає нас і нашим господарем стає сатана. Згадаємо долю Юди-зрадника. Коли його серце повністю схилилося до зла і вибрало темну дорогу загибелі, Христос більше не пробував відвернути його від цього. Напроти, побачивши, що в Юду ввійшов сатана, Господь Сам добровільно віддав Себе в руки ворогів. Таким чином, Господь ніколи не обмежує свободи людської волі, але очікує доти, поки вони самі не визначаться у виборі чи то добра чи зла.

Отже Господь вибрав малих і некнижних, щоб ними посоромити великих і мудрих; вибрав бідних, щоб посоромити багатих. Це означало, що на протязі всього часу проповіді  апостоли будуть шукати  і ловити духовні блага не зусиллями своєї особистої душі, але силою Божою, не своїм розумом, але божественним одкровенням.

Сьогоднішнє Євангеліє закінчується такими словами: «І ходив Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи всякий недуг і всяку неміч у людях». Отже, Господь Іісус Христос, після 30-ти років усамітнення, починає Своє Божественне служіння. Це служіння полягало у тлумаченні старозавітного закону Божого, у проповіді Євангелія і все це підтверджувалось багатьма чудесами і знаменнями. Чому Христу прийшлося тлумачити старозавітний закон? Тому, що хоч цей закон був подібний до доброї і родючої землі, але лжеіменні тлумачі так перекрутили його, що світло цього закону було повністю заховане у терні і осоті людського мудрування. І тому Господу прийшлось переорати цю запущену землю і посіяти на ній нове і здорове насіння.

Це сіяння продовжується до нині і буде тривати до закінчення віку. Це так! Бо як закликав Господь апостолів біля Галілейського озера, так закликає й нас і говорить: ідіть за Мною. І коли ми почуємо цей голос, не будемо баритися ні хвилини, але залишимо все своє минуле і старе, і прослідуємо за Ним. Адже Він закликає нас не як царів, не як пастухів, не як багачів, не як бідняків, не як учених, не як неосвічених, але як людей, які страждають хворобами і немочами. Причина наших хвороб і немочей не що інше, як гріх. Тому припадемо  до Господа нашого Іісуса Христа, як колись припадало до Нього багато хворих і немічних, і помолимось: Господи, Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного! Прости мені, Господи, мої незліченні согрішення. Очисти мене силою Твоєю, насити мене Животворящим Хлібом Твоїм, ввійди в мене, як свіже і чисте повітря входить у душну оселю, щоб я сповнюся здоров’ям і миром. І так хай молитвами святих апостолів прославиться Господь у кріпості душ наших і у чистоті тіл наших з Отцем і Святим Духом – Трійцею Єдиносущною і Нероздільною, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

                                           

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

 „Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його (Мф. 6,33). Такі слова Господа нашого Іісуса Христа слухали ми  з сьогоднішнього євангельського читання. „Отець ... Небесний знає, що  ми маємо потребу ” (32) у підтримці нашого життя і про це ми повинні не забувати. Адже тіло наше взяте від землі і тому все необхідне для тіла ми зможемо взяти тільки працею на землі. Але ж у нашому тілі перебуває і душа, яка також має свої потреби. А так, як душа призначена для неба, то, звичайно, повинна старатись осягнути це небо. Отже, підтримуючи тіло, ми прив’язані до землі, а стараючись для душі, прив’язані до неба. А що є важливіше запитаємо: тіло і земля, чи душа і небо? Не помилиться той, хто скаже, що важливіші є душа і небо, ніж тіло і земля. І тому більше треба турбуватися про душу. Але люди перекрутили цей порядок і стараються всіма силами  дбати тільки для тіла, а про душу не споминають, нібито її в них не має і ніколи не було. Це є велика помилка, яку признає всяка розумна людина. Від цієї помилки старається застерегти всіх нас Господь у Своїх словах з нині прочитаного Євангелія.

 Отож, що нам говорить у Євангелії наш Спаситель: „Світильником для тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле; коли ж око твоє буде лихе, то і все тіло твоє темне буде ” (Мф. 6,22-23). Це значить, що чим є око для тіла, тим самим є розум для душі. Хто має чисте і здорове око, той бачить кожний предмет добре, бачить де кладе руку, куди ступає ногою, що робить і куди йде. А в кого око нечисте або закрите, той і одного кроку сміливо і безпечно не може зробити.

Так само і те, коли розум людини чистий і здоровий, він освітлює душу і провадить її дорогою справедливості до Бога і до неба. І знову таки, коли розум чимось затемнений і притлумлений, то він і душу осліплює, і провадить її до вічної загибелі.

Що ж, запитаємо, затемнює і притлумлює розум? Ніщо так, як завзяте старання про тіло і надмірна турбота про речі.

Від такого старання і турботи застерігає нас Христос і так нам говорить у Своєму Євангелії: „Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме. Не можете служити Богові й мамоні ” (24), тобто не можете працювати для  цього світу.

Тут Господь поставив Себе з Своїми заповідями на один бік, а світ з його добром і утіхами -  на інший. Це ті два господарі, яким ми одночасно служити не зможемо. І так ніколи не буває, щоб любов наших душ можна було розділити між Богом і світом, між небесною утіхою і розпустою світу цього; так ніколи не буває, щоб ми могли одночасно думати і про небо і про землю, одним словом, як мовить Спаситель, не можемо ми „служити Богові й мамоні ”.

Запитаємо, яке з цих служінь важливіше? До служби Господу Богу ми приступаємо з перших хвилин нашого життя, коли Він створив нас „на  Свій образ і ... подобу ” (Бут. 1,26), коли дав нам землю у спадкоємство і для життя на ній, коли нас поставив вищими від усіх земних створінь. Ось від того часу Господь прийняв нас до Себе на службу, призначивши нас Своїми слугами. Він, наш Господь і Творець, Господар і Володар від початку нашого життя і до його кінця, а ми Його власність, Його слуги чи живемо, чи умираємо. А коли ми ще пригадаємо, що Отець Небесний послав нам Свого Єдинородного Сина, що Він викупив нас від гріха, простив нам наші провини, і відкрив нам двері неба, то тим більше повинні признати, що служити треба Єдиному Богу і служити Йому до кінця своїх днів: Богу Отцю і Богу Сину і Богу Духу Святому – Тройці Єдиносущній і Нероздільній. Це ми й зробили під час святого Хрещення, коли через уста своїх хресних відреклись від сатани і від всіх діл його, і всього служіння його, і склали урочисту обітницю служити Самому Богу і Сину Його Іісусу Христу, і Святому Духу. Як після цього ми можемо шукати ще іншого господаря?

А іншим господарем Спаситель називає мамону, тобто цей світ з його утіхами, привабами і гріхами. Але хто служить цьому світу, той свого ока не піднесе до неба; хто серце своє прив’яже до цього світу, той не полине з ним до Бога; хто своїми бажаннями прикутий до землі, той думкою своєю не злетить над нею.

А тому і бачимо, що багато-хто живе так, нібито їм одна земля дана на вічність, живе так, що їм ні віра в Бога, ні любов до Бога не зігріває серця. Всі ми турбуємось про повсякденний хліб, проте голоду душевного не всі відчуваємо і даємо можливість померти душі ще при житті тіла.

Є серед людей такі, що думають як саме краще прикрасити свої будинки і запровадити гучні забави, але при цьому уникають прислужити Богу в образі своїх братів, відвідати храм Божий і прикрасити його хоч би  своєю присутністю, не говорячи, що храм Божий потребує більшої уваги.

Бачимо нині і таких, які день і ніч, проводять у гріховних утіхах, а одної години послужити Богу не бажають. Всі вони служать мамоні.

Проте є і такі люди, котрі служачи мамоні, думають, що вони разом служать і Богу. Приведемо такий приклад. Людина зайнята своїми справами цілий тиждень, збираючи для своєї потреби все необхідне, і при цьому не промовить ні однієї молитви, можливо навіть не згадає про Бога, проте коли випадково навідається до храму Божого раз чи два на рік, то вже думає, що учинив велику прислугу Богові. То чи можна, запитаємо, про таку людину сказати, що вона служить Богу? Ні. Така людина служить мамоні, служить своїм потребам, а тому Богу служити вже не може, бо Сам Спаситель сказав, що „не  можете служити Богові й мамоні ”.

Інший провів цілий тиждень у гріховному служінні: п’янстві, сварках, ворожнечі і на хвилинку заглянув у храм Божий. Хіба такий, запитаємо, послужив Богу? Не послужив, бо Сам Христос нам сказав: „Не можете служити Богу і мамоні ”.

Отож, якщо служіння  Богу і мамоні сумістити неможливо, то Спаситель наш дальше каже нам: „Не піклуйтесь для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що одягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” (25). Цими словами Спаситель не каже, щоб ми ні про що не турбувались, не каже, щоб ми нічого не робили, а вказує, щоб те все було, але без надмірної журби, без надмірної пожадливості. Господь указує нам бути спокійними і уповати на Провидіння Боже. Тобто, якщо Господь дав нам життя на цьому світі, то дасть і все потрібне, щоб це життя підтримати: і їду, і пиття, і одежу.

Щоб цю надію на Провидіння Боже утвердити в нас, Господь продовжує: „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Ваш Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них?” (26).

Тут Господь не подає нам прикладів великих людей: Мойсея, Ілії, Іоанна Хрестителя та інших, які зовсім не журились тим, що будуть їсти і пити. Не подає Спаситель прикладів цих великих людей, бо ми могли би сказати, що не можемо осягнути їхньої святості. Але щоб ми не могли оправдатися, подає нам приклади з життя птахів, які літають у повітрі. Якщо Господь підтримує цих птахів, які в наших очах такі малозначущі, то що говорити про людину, яку Бог створив за Своїм образом, обдарував розумом, безсмертною душею і так підвисив над всім створінням? Якщо Господь старається про менше, то буде старатись і про більше; якщо старається Він про птахів небесних, то буде старатись і про людину, щоб мала з чого жити і не журилась. Адже журбою і піклування за словами того ж Господа, людина не може „додати собі зросту ” (27).

Після того, як Господь сказав про журбу метушливої людини у відношенні їди і пиття, переходить далі до одежі і промовляє: „І про одежу чого піклуєтесь? Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них. Коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри!” (28-29).  

Ці слова Спасителя настільки ясні, що й тлумачення не потребують. Вони показують нам, що в людей, в яких віра слаба, або її зовсім не має, виникає сильна тривога з-за придбання необхідного для життя.  Але коли вони, ці слабі вірою, побачать, що Господь, як Володар природи, мало на що придатну польову траву так прикрашує, то повірять і більшому, що коли Господь дав нам тіло і прикликав нас служити Йому в цьому світі, то Він подасть нам не тільки одежу для прикриття тіла, але й одягне це тіло у безсмертя.

Щоб підтвердити істинність Своїх слів, Христос повторює ще раз: „Отже не піклуйтесь і не кажіть, що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися? ... адже ж Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. І додає: Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам ” (31,32). Цими словами Спаситель упевнює, що коли будемо старатись і докладати зусиль заради Царства Божого і правди Його, то не треба боятися, що чогось потрібного не матимемо для життя: їди, пиття та одежі. Коли заслужимо Царство Боже, то неодмінно заслужимо і все інше, потрібне для земного існування. З цього видно, що живемо ми тут не для їди, пиття і одежі, а живемо заради Царства Небесного.

Отже і ми, як слуги Божі, будемо перш всього чинити волю Господню, а що їсти, в чому будемо ходити, про то постарається Отець наш Небесний. Будемо дбати про Царство Боже і правду Його, а всю журбу віддамо  на волю Господа Бога, а Він як повний Господар милосердя і всякого добра не дасть нам, своїм слугам, марно загинути. Покладаючи всяку потребу на Бога, будемо мати на увазі таку правду: хто більше старається про земне, ніж про небесне, втратить і небесне і земне, а хто перш всього старається про небо, той осягне і землю, в чому хай допоможе нам Сам Бог Своєю благодаттю і чоловіколюбством нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

„Погляньте, -  говорить Господь, - на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець Ваш Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них? ...Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? ... Та і хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть ” (Мф. 6, 26-30). Хто з найбільш турботливих людей може узнати наперед, яким буде завтрашній день, або хто зможе обіцяти собі продовження життя і здоров’я хоч би на одну годину? Хто з самих турботливих може відгородити своє життя від біди і скорботи, від зла і напасті? Хто з самих вправних і знаючих, кидаючи насіння в землю, може надіятись, що посіяне принесе йому багатий урожай? Хто з самих працелюбних і попередливих може бути упевненим, що нажиті ним блага послужать йому „на багато років ” (Лк. 12,19)?

Все це у волі Божій, все залежить від Його благовоління або гніву. Відніміть благословення Боже від землі – і вона закам’яніє під нашими ногами, і на ній сама собою не проросте ні одна жива билинка. Відніміть благословення Боже і від людини, від її життя і сил, від її діл і трудів – і ніяка умілість не продовжить її життя ні на одну мить, і в результаті усіх людських зусиль вийде тільки „марнота й гонитва за вітром, і ніякої з того користі під сонцем ” (Екл. 2,11).

Тому-то і учить нас свята наша віра, щоб ми надіялись не на свій розум і сили, але на всеобіймаючу премудрість і всемогутню силу Божу; надіялись не на земні скарби, „де міль та іржа точить і де злодії підкопують і крадуть ” (Мф. 6,19), але на немеркнучий скарб доброти і милосердя Божого; надіялись „не ... на князів, на синів людських, в яких нема ... спасіння ” (Пс. 145,3), але „щоб служити Богові Живому і істинному ” (1 Фес. 1,3); щоб ми всього очікували не від своїх трудів, турбот і піклування, але від доброти і милосердя Отця Небесного, Який знає всі наші потреби і подає нам усе потрібне раніше нашого прохання; щоб ми страшились не тимчасових бід і небезпек, які не можуть постигнути нас без волі Божої, не злоби і підступності людей, які не можуть причинити нам зла, якщо не попустить Господь Бог, але страшились гніву і неприхильності  Отця нашого  „що єси на небесах ” (Мф. 6,9). Які б не були ми щасливими і благополучними у всьому, будемо пам’ятати, що все, що маємо, чим користуємось і утішаємось у житті, не наше, а все подається нам з неба від Отця світів, все подаровано нам тільки на деякий час і все може бути взято від нас назавжди.

З іншого боку, яке би не було тяжке становище, в якому ми опинилися, якими би сумними обставинами ми не були оточені, ніколи не будемо забувати, що є всевидюще око, яке і бачить, і лічить всі наші сльози; є всевідаюче вухо, яке чує наші стогни  і зітхання; є всемогутня премудрість, яка може звільнити нас від усіх можливих неприємностей; є щонайвища любов, яка любить нас більше, ніж матір дитя своє; є щедра рука, яка готова подати нам все потрібне у свій час. Від яких бід не спасав Господь вірних рабів своїх? Скрізь які небезпеки не провадив їх неушкодженими? „Ти -  Мій! Чи через воду йтимеш, Я з тобою, чи крізь ріки, - тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, - не попечешся, і полум’я тебе не обпалить ” (Іс. 43, 1-2).

Зрештою, дорогі, ми б глибоко помилялись у надії на Бога, якщо би у всякому випадку і у всіх наших потребах чекали якихсь надзвичайних і чудесних явлень Провидіння Божого над нами. Ми не повинні ні вимагати, ні очікувати, щоб над нами і для нас здійснювались якісь знамення і чудеса: це значило би не уповати на Бога, а спокушувати Його милість і премудрість. Тільки озлоблене невір’я фарисеїв могло вимагати від Господа небесних знамень, а істинна віра бачить всевладну руку Божу у всьому, що не трапляється з нами у житті, яким б воно не було малим чи випадковим. Та і чи потрібно Богу творити чудеса для підтримки нашого життя, коли Його премудрість приготовила все потрібне для нашого тимчасового життя від самого створіння світу, коли весь світ і все, що у світі, існує і живе Його завжди існуючою силою?

Хіба потрібно, щоб хліб наш насущний сходив нам з неба, коли Господь повелів його вирощувати, коли достатньо того, щоб Господь не відняв Свого благословення, щоб не заборонив хмарам орошати землю і сонцю зігрівати своєю живодайною теплотою?

Хіба потрібно, щоб наші будинки виростали, так би мовити, з землі, або щоб одежа наша шилась сама собою, коли для цього потрібно тільки, щоб Господь благословив наші труди, укріпив наші сили і здоров’я та продовжив наше життя?

 Хіба потрібно, щоб Господь видимо посилав  своїх ангелів для допомоги у наших потребах, для полегшення наших трудів, для подання нам доброї поради у скруті і непорозумінні? Благочестива людина – хіба не той самий ангел Господній? Щирий друг та добрий порадник – хіба не той            самий посланець Божий? Турботливий і добрий начальник – хіба не слуга Божий нам на добре? Лікар, який допоміг нам у хворобі, хіба не посланий Самим Богом наш цілитель? Нежданий збіг сприятливих обставин чи не є справжнім чудом Божої доброти і любові до нас? Треба уміти, дорогі, бачити і цілувати доброчинну руку Отця Небесного у всьому, чим користуємось у своєму житті, що подає вона нам і раніше нашого прохання, і не шукати знамень і чудес, які являються тільки там і тоді, де і коли їх находить потрібними величніша премудрість Божа.

У цьому-то, дорогі, і полягає наша злочинна невдячність перед Отцем Небесним, що, безперестанно користуючись Його незліченими благодіяннями і дарами, живучи і існуючи Його завжди діючою силою і Його божественною благодаттю, ми не відчуваємо і не усвідомлюємо цього. Ми користуємось сонячним світлом, якому сяяти повеліває Отець Небесний, дихаємо повітрям, яке Господь пролив на землю, живимось плодами землі, які Господь повелів вирощувати для нас, одіваємось в одежу і будуємо собі житла, насолоджуємось всім, чим так багатий прекрасний світ Божий, заставляємо служити своїм потребам, своїм задоволенням, і небо, і землю, і море, і ріки, і рослин і тварин. Але чи часто ми піднімаємо свій подячний погляд на Того, Хто все це створив і оберігає і подає нам, силою Чиєю ми самі „живемо і рухаємось і існуємо ” (Діян. 17,28)? Чи не достойна гніву Божого така невдячність? Чи достойні ми іменуватись синами Отця Небесного, надіятись на Його Провидіння, чекати від Нього милості і благовоління? Але цього мало. Ми обертаємо навіть у знаряддя гріха і беззаконня ті самі блага, які подає нам любов Отця Небесного. Одні обертають їх у предмет марнославства і зневажливості, інші  - у привід до нестриманості і розпусти. Одні зловживають ними до виснаження сил і здоров’я, інші все переводять у золото і роблять його своїм кумиром. У кого більше земних благ, той  невгамовно віддається гріховному

життю і почуттєвим насолодам. Чи дивно після цього, що Отець Небесний, Який зневажений нашою невдячністю іноді не подає нам Свої благодіяння, відбирає від нас Своє благословення, посилає нам мізерність хліба і олії? І чи не повинні ми дивуватись більше тому, що праведний гнів Божий відвідує нас рідше, ніж це по справедливості повинно би бути, і що милосердя і довготерпіння Божі щадять нас від давно заслуженої загибелі?

Бачите, дорогі, що надіятися на Провидіння Отця Небесного необхідно розумно, благочестиво і з страхом Божим. Чи може уповати на любов і милість своїх родичів син-злочинець, який забув їхні благодіяння, знехтував їхньою любов’ю, не покорився їхній владі і волі, не виконав їхніх повелінь? Так і грішник, який забуває про свого Небесного Отця, який ненавидить Його величчя і святість, який безстрашно порушує святу Його волю, який не виконує Його святих і животворних заповідей – чи може бути угодним перед лицем Отця Небесного, чи достойний звертатися до Нього з молитвою, надіятись на Його Провидіння, чекати від Нього дарів любові і доброти? Чи не скаже Господь і йому, як сказав древнім юдеям: „Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене; але даремно шанують Мене, навчаючи вченням і заповідям людським ” (Іс. 29,13; Мф. 15,8-9). Навернись всім серцем своїм до Отця свого і Він навернеться до тебе Своєю волею і благословенням. Будь послушний у всьому святій Його волі і Він з любов’ю вислухає молитви твої і виконає на благо всі бажання серця твого. Пробудь вірним до смерті у виконанні заповідей Його і Він буде вірним у словах обітниць Своїх.

Не менш помилковою була би наша надія на Провидіння Боже, якщо би ми, надіючись на Бога, самі залишались безпечними у відношенні  до себе, не  трудились би „в поті лиця” свого по заповіді Господній (Бут. 3,19). Даремно ми обробляли би землю, якщо би Господь не послав своєчасно дощів і тепла, які необхідні для проростання посіяного насіння; але з іншого боку, і дощі і тепло залишились би марними, якщо ми не обробляли би землі і не посіяли в неї насіння. „Коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі; коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа ” (Пс. 126,1). Але і допомога Господня даремна, хто не хоче будувати собі будинку, або хто сам відкриває двері своєї хати злодію і розбійнику. Даремно ми старались би продовжити своє життя більше ніж благоволив Господь, але також даремно надіялись би на збереження свого життя, кидаючись стрімголов з високої скали. Так і у всьому – допомога Господня приходить тільки до того, хто трудиться і молиться, а не до того, хто нічого не робить і віддається смутку. Господь хоче, щоб все потрібне для нашого життя, було разом і плодом благословення, яке Він накликає на землю, і плодом праці, яку Він заповів людині. Отже, якщо у трудних обставинах життя, яким Господь попустив бути, щоб дати нам відчути потребу у Його Провидінні і заставити навернутись і прийти до Нього з молитвою, ми будемо тільки горювати і зітхати, не приймаючи зі свого боку ніяких заходів, щоб вийти з важких обставин, віддаючись смутку і бездіяльності і хочемо, щоб Господь якось  визволив нас без  всякого з нашого боку сприяння, то чи не значить це, що ми спокушаємо Господа, бажаємо того, чого не хоче Він, вимагаємо, щоб Господь змінив для нас вічні закони Його премудрості?

Якщо не маючи нічого, крім своїх рук і своєї умілості, для підтримки себе і свого сімейства, ми більшу частину часу проводимо даремно, або займаємось порожніми і дрібними справами; якщо без розрахунку тратимо більше, ніж можемо придбати; якщо, подібно мурашці, не збираємо у погожий час того, що необхідно для нашого життя, то чи достойні ми благословення Божого і чи можемо надіятися на Провидіння Отця Небесного?

І справедливо, дорогі, було би зухвало і безумно уявляти, що Господь буде творити чудеса для підтримки людей, які перебувають у спокої і лінощах; що Господь буде творити чудо для збереження їхнього майна, коли вони самі розтрачують його; що Господь буде чудодіяти для збереження їхнього здоров’я і сил, коли вони самі руйнують його. Чи не буде тяжким це гріхом – надіятись на Бога тільки для того, щоб вести бездіяльне і безладне життя?

Опіки Божої достойний тільки  той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями, своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і  богобоязливе. „Шукайте ж спершу Царства  Божого і правди Його, і все потрібне для вашого тимчасового життя додасться вам ” (Мф. 6. 33). Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

„Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ”, - закликає нас Господь у Своєму Євангелії (Мф. 6,33). Як ми повинні розуміти ці слова?

Шукати Царства Божого – це перш усього полюбити „Господа Бога ... всім серцем ..., і всією душею ..., і всім розумінням ... а ближнього ... як самого себе ” (Мф. 22,37-39). Шукати Царства Божого - значить шукати Бога через виконання Його святих заповідей. Шукати Царства Божого і правди Його – це зберігати у собі образ Божий, це бути милосердними, як і Отець наш милосердний (Лк. 6,36), бути досконалими, як досконалий Отець наш Небесний (Мф. 6,48), це бути святими, як святий Господь Бог наш (Лев. 19,2). Іншими словами, шукати Царства Божого і правди Його - це безперестанно морально вдосконалюватися.

Шукати Царства Божого – значить  уподібнюватися Богу. Святий Іоанн Златоуст повчає, що  „ми уподібнюємось Богу не тоді, коли їмо, п’ємо і одіваємось, тому що Бог не їсть, і не п’є, і не одівається; але уподібнюємось Богу тоді, коли робимо правду, до людей показуємо любов, буваємо добрими і тихими, творимо ближнім милосердя, стараємось у всякому доброму ділі.”1

Шукають Царства Божого ті, хто всі свої духовні і тілесні сили, всі свої знання, всього себе віддають Богу і ближнім. „Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне ” (Мф. 5,3). Убогість духа у розумінні святої Церкви – це наша духовна досконалість. „Убогі духом – це смиренні і скрушні серцем ”, - говорить святитель Іоанн Златоуст.2 Убогий духом той, хто відчуває негідність перед іменем Божим, хто свідомо бачить свою гріховність і старається виправити своє життя, ставлячи його на шлях заповідей Христових. Але не той вбогий духом, хто гордиться і звеличується, бо „Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать ” (Як. 4,6). Убогий духом той, хто віддає себе для загального, хто служить і ближнім і дальнім, хто, допомагаючи людям, не шукає нагороди і вигоди, це, нарешті, той, хто творить діла „в ім’я Господа Іісуса Христа ” (Кол. 3,17). І таких є Царство Боже, до якого всіх нас закликає Господь.

Шукати Царства Небесного означає пильнувати, щоб земні, тимчасові блага не заволоділи нами, не були перетворені нами на ідола. „Не можете служити Богові й мамоні ”, -  застерігає нас Господь (Мф. 6,24). Святий Іоанн Златоуст говорить, що ніщо інше так не псує нашої душі, як безумна пристрасть до багатства.3

І справді, хто безперестанно клопочеться тільки про особисте збагачення, той бідніє духовно, морально, бо така людина уже не здатна бачити цінності людської душі, яка є безсмертною сутністю. При цьому втрачається людяність, зникає ціль і смисл життя, що приводить до деградації духа, розтління душі і вічної її загибелі, „бо де скарб ваш, там буде й серце ваше ”, -  говорить Господь (Мф. 6,21).

Будемо пам’ятати, дорогі,  що матеріальні блага не повинні володіти нами і стояти на першому місці у нашому житті. Господь учить, що нам не треба турбуватись що нам їсти чи що нам пити, чи в що одіватись (Мф. 6,25), „адже ж Отець ... Небесний знає, що ми маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,32) і все тілесне „дає нам щедро для насолоди ” (1 Тим. 6,17). І будучи благим, „велить сонцю Своєму сходити над лихими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних ” (Мф. 6,45) „раніше нашого прохання в Нього ” (Мф. 6,8). Однак це не означає, що ми повинні покинути всяку турботу, труд і передбачливість. Господь не забороняє нам працювати і турбуватись. Він засуджує тільки нашу метушливу неспокійність. „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх ... Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них ” (Мф. 6,26;28). Тобто „птиці і лілеї не мучаться думкою про майбутнє, проте це не мішає першим будувати гнізда і виводити пташенят, а другим – накопити у цибулинах за літо поживні речовини”.4

Так і ми не будемо журитися про своє земне благополуччя „що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?” (Мф. 6,31). Адже ми не гірші від птахів небесних і польових лілей, яких Господь і годує, і одіває. Не будемо маловірними і тоді й нас Господь не допустить бути голодними чи голими, бо Він  „знає, що ми  маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6, 32). Будемо мати на увазі те головне, ради чого ми живемо на землі – шукати „спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться ”  нам. Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці. 5

                     (Мф. 6, 22-33)

Господь сказав: „Світильник для тіла є око”. А народна мудрість каже, що очі є дзеркалом душі. В очах відображується внутрішній стан душі людини: і гнів, і злоба, і заздрість, і блуд, і сріблолюбство. Тому Господь говорить: „Якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле”. Бо якщо душа наша буде світлою, то й ми самі будемо світлими, але якщо у очах наших буде відображатися який-небудь гріх, то це буде свідчити, що цей порок існує в нас, а тому ми з-за того гріха будемо темними.

„Отже, якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” На це питання, яке поставив перед нами Господь, відповіді немає, бо якщо то, що випромінюють наші очі є темрява, то наскільки страшнішою є та темрява, яка знаходиться в нас самих. Якщо наші очі передають і невелику дещицю нашого гріха, то наскільки мерзенний гріх сам по собі! То ж чому, запитаємо, людині так дорогий і приємний гріх і чому він завойовує наше серце? Відповідь одна: та тому, що ми забуваємо про Бога, забуваємо про суд Божий і до всього духовного відносимось байдуже.

„Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме”. Господь сказав ці слова, які всім нам зрозумілі. Звичайно, коли  хтось намагатиметься догодити обом, то нічого з цього не вийде: обов’язково з’явиться якесь непорозуміння і коли ми станемо одному приділяти більше уваги, то другого неодмінно почнемо втрачати. Тому Господь говорить: „Не можете служити Богу і мамоні”. „Мамона” – значить „багатство”, але не тільки у грошовому відношенні, а взагалі тут треба розуміти всяке матеріальне буття. Не можливо одночасно служити і Богу, і світові. Якщо людина віддасть на служіння мамоні, тобто гріху, хоч би частину своєї душі, то тоді Богу буде догодити просто неможливо.

Неможливо, наприклад, поступати так: день і ніч молитися, роздавати бідним милостиню, кожен день читати Євангеліє, виконувати всі заповіді, весь отже час жити благочестиво, але раз на тиждень, всього одну годину, займатись крадіжками. Це перекреслить все життя. Тому, припустимо, якщо ми відвідуємо храм, причащаємось, вивчаємо Святе Письмо, стараємось догодити Богу і разом з цим трохи когось осуджуємо, то цим перекреслюємо все інше. Тим більше, коли станемо грішити заздрістю, гнівом, ненажерністю, блудом і т.п. Ці гріхи позбавляють людину благодаті Божої і вона опиняється поза Церквою, і буде там до тих пір, поки в ній не відбудеться покаяння. Така людина сама себе відділяє від Церкви, хоч вона і храм відвідує, і по виду нічим не виділяється.

То невже краще ринутися в цю мамону, зайнятись якоюсь прибутковою, але злочинною справою, чи піти в розпусту, цьому служити і віддатись їм понад все на світі? Отож не можливо одночасно віддатись трошки собі, а трошки Богу. Тому нам треба обов’язково вибрати, кому ми збираємось послужити у цьому житті. І коли зробимо цей вибір, потрібно своє життя зорієнтувати на нього. 

Звертаючись до Бога, ми говоримо: „Господи”, що у перекладі на нашу мову означає „господар”. Якщо Бог, Який створив всесвіт і Якого ми називаємо Отцем, є дійсно наш Господар, то ми повинні Його слухатись. Бо який то буде смисл, коли ми будемо говорити „Господи”, а самі будемо поступати так, як нібито наш Господар зовсім інша істота, протилежна Богу? Стається то, що ми не тільки не виконуємо того, що Господь заповідає нам, але ще знущаємось над Ним і лицеміримо. Бо, називаючи Його Господарем, ми нічого не робимо для того, щоб якимось чином Йому підкоритися. Тому Господь так і сказав: „Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! увійде в Царство Небесне” (Мф. 7,21). Нажаль, багато людей упевнені, що вони такі віруючі, що у них все так правильно, але насправді багато з таких віруючих можуть опинитися за порогом Царства Небесного.

Дальше Господь радить, як нам жити для того, щоб послужити Богу і успадкувати життя вічне. „Тому кажу вам: не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що одягатися. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” У кожного з нас є чим прикрити голизну. Хто багатший - у того одіж дорожча; хто бідніший - у того одежа простіша. Якщо дозволяють кошти, то можна купити і кращу одежу, і в цьому гріху немає, що він, чи вона так одіваються, але погано, коли для них це стає смислом і ціллю життя, коли вони про це весь час думають і завжди їх це турбує. Тому Господь говорить: „не піклуйтеся”. Бо зайве піклування про їду і про одежу є гріхом і воно суперечить тому, що Господь хоче від нас.

І тому Господь приводить приклад: „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Чи ж ви не багато кращі за них?” Так, за призванням людина набагато краща від птахів, але по  своєму житті набагато гірша за них. Птах, коли його гнізду загрожує небезпека, прикидається раненим і відводить загрозу від своїх пташенят. А людина своїх особистих дітей убиває, бо, бачите, йому важко їх прокормити.

Господь говорить: „Чи ви ж не багато кращі” за птиць? По замислу Божому ми, звичайно, кращі: у нас є розум, почуття, колосальні спосібності, навіть такі, що людина може цю Землю, яку Господь дав нам, зірвати декілька разів. Але у моральному відношенні ми живемо набагато гірше від комах, птахів і тварин. Тому нам потрібно у тварин і птахів ще багато чому повчитися – повчитися чистоті життя і моралі. Та ми ж повинні перевершити мораль не тільки птахів і тварин, але й людей, бо закликані до ангельського життя. Царство Небесне – це Царство Духа. А ми про це навіть і не помишляємо і багато-хто з нас навіть не  знають що це таке. Ось так люди далеко віддаляються від Бога.

„Та і хто з вас, піклуючись,  - продовжує Господь, - може додати собі зросту хоч на один лікоть?” Скільки розумних людей пробувають у невідомості і бідності, а скільки таких собі ніяких стають академіками і міністрами. Як Богу угодно, так і буває. Скільки не рвись, неможливо того досягнути, якщо на то не буде волі Божої. Тому Господь і говорить, що це марно.

„І про одежу чого піклуєтесь? – запитує Господь. – Подивіться, - каже, - на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, в завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? Отже, не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? Чи що пити? або у що одягтися? Бо всього цього шукають язичники; адже ж Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам”. Чому Господь говорить „маловіри”? Тому що людина з-за маловір’я все боїться, що залишиться без куска хліба, з-за маловір’я боїться, що з нею трапиться якесь нещастя, і старається накопичити і убезпечити себе на „чорний день”. А коли „чорний день” приходить, то коштовний перстень міняється на буханку чорного хліба. Ніяке золото, виявляється, нікого ні від чого не спасає. Можна і в самій привілейованій лікарні померти з-за халатності лікарів, бо лікар туди попав не за спосібністю, а по блату. Так що ні зв’язки не поможуть, ні гроші не спасуть, ні спосібності не дадуть результату.

Тому Господь, запроваджуючи „Новий Завіт”, заключив з нами договір, в якому йдеться: „Дорогі, шукайте Царства Небесного, старайтесь придбати духовні скарби, учіться у всьому догоджувати Богу, а Я Сам потурбуюсь про вас, щоб у вас були і гроші, і одежа, і все, в чому ви маєте потребу”. Проте людина по своєму маловір’ю розмірковує, що краще синиця у руках, ніж журавель у небі і тому надіючись на Бога, сама не хибить, і поки є можливість прихватити - прихвачує, бо потім не буде. І так утомляється, що  й помолитись нормально не вистачає сил.

Тому виходить: весь день людина невідомо для чого трудиться, молитва у неї скупа,  про духовні вправи вона забуває, все це для неї скучне, краще поговорити про мирське: де і що продається, які ціни, яка погода, хто до влади прийшов – і все це цікаво, все це життя. А до життя, до якого закликає Господь, людина не прагне, та й не готова.

Багато-хто думає, що коли наступить смерть і душа предстане перед Богом, Він вимовить свій вирок: ну ось, раз ти не молився, не постився, підеш в пекло і там будеш мучитись. Ні, зовсім не так все відбувається. Бо є вузькі ворота до Царства Небесного і є широкі  брами, які ведуть у загибель. І кожна людина сама своїм життям, своїми поступками  вибирає куди і в які ворота ступити. Як св. ап. Павло написав: „Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим. 8,9). Якщо людина не стяжала Святого Духа, якщо вона не знає, що таке Дух Святий, ніколи Його не відчувала, ніколи з Ним не спілкувалась, яке їй може бути Царство Небесне? Адже Царство Небесне – це спілкування з Святою Трійцею через благодать Святого Духа. А людина до цього не прагне і знати цього не хоче. Деякі і в храмі дуже часто бувають по різних причинах, але що стосується якраз духовного, тобто подолання себе і своєї гріховності – і чути не хочуть. Не хочуть, бо це їм не інтересно, бо як вони говорять, у храмі мова завжди про одне і те саме.

     Так, про одне і те саме. Все в Євангелії написано про одне і те саме. Церква дві тисячі років говорить про одне і те саме, хоч і мова міняється, міняється рівень освіти, але смисл той самий – вся та ж проповідь Царства Небесного. Тому хто хоче успадкувати Царство Небесне, хто хоче бачити і відчувати Бога, хто хоче жити з Богом, хто відсторонився від мирського, як другорядного, тільки така людина і досягне Царства Небесного.

Царство Небесне називається благодаттю і даром Божим. Неможливо, виконавши певне завдання, взяти і досягнути Царства Небесного. Такого окремого завдання немає. Всі вони викладені у Новому Завіті. Для їх виконання, для їх засвоєння розумом і серцем, потрібно потратити все життя. Якщо б Царство досягалось інакше, тоді не потрібен був би цей Божий дар, а людина могла би одержати його згідно закону: я виконав закон, то ж, Господи, будь добрий, дай мені заслужене. Але це не так, бо Господь сказав: „Коли  виконаєте все, що вам наказувалося навіть, кажіть, ми раби нікчемні; бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17,10). Тому, якщо навіть виконаємо все, Царства Небесного не заслужимо, бо одержати його можна тільки в дарунок за прагнення у його досягненні.

Так і дитині мама говорить: якщо будеш себе добре вести, то куплю тобі велосипед. І дитина зі всіх сил старається, хоч не завжди це виходить, бо часом вона про це забуває, а потім згадує і просить вибачення, і знову старається все виконати: і відро виносить, і посуду миє. І хоч не завжди це справно виходить, але мама бачить, що дитина старається. І потім одержує велосипед не тому, що поводила себе цілком пристойно, але за старанність, за вірність у досягненні бажаного.

Так поступає з нами і Отець Небесний. По нашій гріховності ми, звичайно, не можемо всього виконати, але, нажаль, ми і не стараємось. А Господь тільки тим, хто старається, хто насправді цього хоче,  дає благодать Святого Духа. Бо можна священика обманути, можна перед іншими людьми прикинутися, все це можна. Ми стали такими собі артистами, що можемо вдавати з себе щось таке, чого в нас ніколи не було. Але шило в мішку не втаїти, воно пролізе назовні. А як тоді Бога обманути, коли Він управляє не тільки нашою душею, всім нашим тілом, але й всесвітом? У Бога нічого не забувається,  кожною нашою клітинкою управляє Бог. „У вас же і волосся на голові все обчислене”, -  говорить нам Господь (Мф. 10,30).  А ми думаємо обманути Його.

Тому хто у своєму житті зробив вибір бути з Богом, той і досягне Царства Небесного. А хто хоче досягнути у цьому житті купу задоволень, той даремно приходить в храм Божий, краще залишався б дома в оточенні своїх кумирів. І коли такі люди приходять, вони, як не дивно, тільки мішають, створюють якусь перепону у молитві, бо кожен у храм приносить свій дух. Господь тому і каже: „Якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” То ж нам треба старатись, особливо коли готовимось йти до храму, відкласти всі  життєві піклування. Всяка людина, яка у храмі думає про що-небудь стороннє, являється ворогом загальної церковної молитви. Якраз по цій причині у древній Церкві ті, хто готовилися до Хрещення,  виходили з церкви, двері закривались і з Богом наодинці залишались тільки ті, яким Бог дійсно потрібний, котрі хотіли з Ним з’єднатися і котрі намагались виконати Його заповіді.

        Зараз зовсім інший час і все у нас по-іншому, проте в пам’яті Церкви цей високий ідеал завжди зберігається. І все Євангеліє, від початку до кінця, донесло до нас все те, що передали нам святі апостоли і що вони чули від Господа. Тому кожен з нас сам для себе рішає, чи бути йому з Богом, чи бути з сатаною; сам вибирає кому служити і для кого жити. Це діло чисто добровільне, це залежить тільки від нашої волі, а не від виховання, не від освіти і навіть не від дарів Божих. Деяким  це буває простіше: один, припустимо, від природи злий, а інший від природи добрий. Кому легше ввійти до Царства Небесного? Звичайно, доброму. Тому, кому важче, кому легше, але ні від кого ця можливість не закрита. І якщо ми втратимо Царство Небесне, то тільки з-за двох причин: перша – з-за особистого маловір’я, а друга – з-за особистих лінощів до всього духовного. Тому якщо ми цих двох хвороб у собі не зможемо подолати, то Царства Небесного успадкувати не зможемо.

Духовне – вище від тілесного. Тому своє життя ми повинні влаштувати таким чином,                                                                               щоб духовне було на першому місці за сприянням благодаті і чоловіколюбства Господа нашого Іісуса Христа, Якому належить  слава, держава, честь і поклоніння з безначальним Його Отцем і животворящим Духом, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.

Що може зробити сильна віра, маємо на це очевидний приклад у нинішньому Євангелії, де сотник з вірою приступає до Спасителя і отримує від Нього все, чого просив. Послухаємо уважно, як це сталось.

„Як увійшов Іісус у Капернаум, -  мовить Євангеліє, - підійшов до Нього сотнику і благав Його ” (Мф. 8,5).

Той сотник був у римському війську старший над сотнею воїнів. Хоч він був військового стану і був старшим над іншими, хоч був вихований у язичестві і сам був язичником, проте не зважаючи на все це, підходить до Іісуса з своєю потребою.

Подібно і ми, коли молимось Богу і віддаємо Йому хвалу, не повинні звертати уваги на своє походження, ні на свій стан. Чим би ти, християнин, не був: для тебе Господь Бог твій Творець, Іісус Христос – Спаситель і Дух Святий – Просвітитель. На всякому місці і на всякий час кожен з нас має потребу від Бога у Його милості. І якщо ми будемо пам’ятати про Бога, то і Він про нас не забуде.

 Якщо сказати більш докладно по відношенні до євангельського тексту, то хоч би і хто з нас був і військовим, чи іншого звання, то і такий не повинен встидатися ввійти у храм Божий, перехреститися, стати на коліна і молити Всевишнього, щоб Він змилувався над ним і допоміг у його службі, яку він несе далеко від свого дому, можливо у далеких краях.

 Яке ж прохання мав сотник до Іісуса: „Господи, - благав він, - слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає ” (Мф. 8,6). Бачимо, що язичник-сотник не виганяє свого хворого слугу з дому, але доглядає його як рідну дитину, а коли вже не зміг нічим допомогти йому, залишає все і кличе на допомогу Іісуса.

Цей приклад служить для всіх нас і особливо для тих, хто має під собою людей, якими керує, щоб не проганяли від себе людей, які впали у хворобу, або постаріли, але всіляко про них турбувались, а при смертній небезпеці – сподобили би їх причастя святих Христових Таїн. Крім цього, старші не повинні своїм підлеглим боронити відвідувати храм Божий, молитися і творити діла милосердя. Там, де це буде мати місце, там, на той дім, на ту установу зійде благословення Боже, як у Старому Завіті воно зійшло на дім Лавана з-за побожного Якова і на дім Пантефрія з-за справедливого Йосифа. До цього так само закликає господарів святий апостол Павло: „Господарі, віддавайте рабам належне і справедливе, знаючим, що і ви маєте Господа на небесах ” (Кол. 4,1). А в іншому місці він пише: „Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного ” (1 Тим. 5,8). Так само, з боку тих, хто находиться на службі, чи на роботі у кого би то не було, повинен старатися заслужити собі любов у своїх господарів. А для цього необхідно у кожному ділі, навіть самому дрібному, бути вірним і щирим не тільки в очі, але й поза очі. Про це теж нагадує нам святий апостол Павло, коли пише: „Слуги, слухайте в усьому господарів ваших по плоті, не для очей тільки прислуговуючи їм, як чоловікоугодники, але в простоті серця, боячись Бога. І все, що робите, робіть від душі, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду від Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу ” (Кол. 3,22-24). Якщо так будуть поступати і господарі і слуги, то цим утворять одну родину, яких сполучить взаємна любов, а Господь, бачачи це, пошле Своє благословення.

Коли сотник почав розповідати про свою потребу, Іісус сказав йому: „Я прийду і зцілю його ” (Мф. 8,7). Ми бачимо, як тільки сотник розповів про свого хворого слугу,  Господь був уже готовий йому допомогти. Для Господа, бачимо, не треба багато слів, щоб Він почув щире прохання вірної людини. Він пообіцяв не тільки зцілити слугу, але й піти туди, щоб це зробити. Так через щиру і побожну молитву, яка виходить з глибини серця, а не тільки промовлена устами, Господь дає більше, ніж можна було б гадати. І навпаки, коли ми тільки формально, про людське око просимо Бога, то і мало що одержуємо, а можливо і нічого не одержуємо. Тому будемо просити у Господа  з твердою вірою, від усієї сили нашої душі, молитвою побожною і чистою, сердечною і витривалою, і така молитва поєднана з вірою і надією, подасть нам все і більше того.

Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Почувши, що Господь хоче відвідати його дім, сотник каже до Іісуса: „Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга  мій ” (Мф. 8,8).

Вислухавши ці слова сотника, ми не можемо не подивуватись чого тут більше: віри чи покірності волі Божій? Напевно, тут присутнє і те, і інше, бо ці чесноти одна без іншої існувати не можуть. Покірністю язичник-сотник проник у тайну Божества Христового і зрозумів те, чого не розуміли і не хотіли розуміти юдеї, зрозумів те, що Господь „втаїв ... від мудрих і розумних і  те, що відкрив  ... дітям ” (Мф. 11,25).

А вірою сотник пізнав, що на світі він ніщо без Божої сили і допомоги; він пізнав, що стоїть перед всемогутнім Богом в образі скромної людини, одне слово Якої може зробити все, може оздоровити його хворого слугу навіть на відстані.

Покірливість і віра хай будуть завжди перед нашими очима, особливо у відповідальні моменти нашого життя, особливо, коли ми приступаємо до святих Христових Таїн. Подумаймо тоді: Хто є Христос, а хто ми; подумаймо, яким повинно бути чистим і прибраним наше серце, щоб туди увійшов і поселився наш Господь і Бог Своїми Пречистими і Животворчими Тайнами. І чим більше ми признаємо себе недостойними і негідними приймати Господа, тим досконалішими і гіднішими будемо в очах Божих, Який „прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння ” (Мф. 9,13).

Що дальше говорить сотник до Господа: „Бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить ” (9). Цими словами сотник хотів сказати, що якщо і мене, як людину, котра має під собою воїнів і слуг, слухаються, то тим більше послухають Тебе, Господа, як всемогутнього і слову Якого покоряється все небесне і земне створіння, то, безсумнівно, покориться Тобі і хвороба, яка вразила мого слугу.

Як бачимо послух, який виявляли підопічні до свого сотника кладеться за основу порядності людини і за підґрунтя спокою і безпечності життя на землі. Кожен з нас має над собою вищих і старших, кожен з нас має також під собою і підлеглих. Подумаймо, що станеться у світі, коли ніхто нікого не захоче слухатись? Який безпорядок настане тоді, яке насилля, жах і безвладдя пануватимуть серед людей. Тому послух підноситься до висоти Божої заповіді. Сам Спаситель нагадує нам: „Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові ” (Мф. 22,21). „Нагадуй їм, -  пише святий апостол Павло своєму учневі Титу, - щоб слухалися і корилися начальству і властям, були готові на всяке добре діло, нікого не лихословили, були не сварливі, а тихі і виявляли всяку лагідність до всіх людей ” (Тит. 3,1-2).

Дальше у Євангелії говориться, що коли Іісус почув прохання сотника, то здивувався і сказав оточуючим: „Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ” (Мф. 8,10).

Сотник глибоко упокорився перед Господом і за те Господь підносить його: Він підносить його вище язичників і вище за юдеїв. Придивимось уважніше тепер, чи не вище сотник і від нас, християн? Дивувався Христос, що сотник не будучи юдеєм, не знаючи Святого Письма, так легко увірував у Нього як у Бога. Ще більше треба дивуватись тепер, коли ми, будучи християнами, так часто слухаючи про Іісуса Христа і про Його науку, не слідуємо цій науці. Що з того, що ми носимо ім’я християн, що своїми устами сповідуємо православну віру, коли діл віри не сповняємо і буваємо спокусою для іновірних і невірних.

Дивувався Христос колись, що знайшов таку сильну віру у язичника-сотника. Дивується Христос і тепер, коли після всього того, що Він зробив для світу, коли звільнив його від гріху, прокляття і вічної смерті, бачить тепер серед людей  злодіїв, перелюбців, неслухняних, віроломних, ненависних, лінивих до роботи і недбайливих до молитви. Що очікує таких людей, нас дальше повчає Євангеліє.

Спершу Христос Спаситель, похваливши сильну і велику віру сотника, додав: „Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному, а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів ” ( Мф. 8,11-12). Що сказав Христос, те і сталось: багато народів зі всіх сторін світу прийняли віру Христову і стали християнами. А сини царства, тобто юдеї, котрих Господь Бог через пророків приготовив до Христового пришестя, до яких Христос прийшов з проповіддю – відкинули і немилосердно замучили. І за цю сліпоту вони були вигнані з свого краю, розпорошені по всьому світі і жили як вівці без пастиря. Але гірше попереду, коли за словами Спасителя їх очікує безпросвітна темнота, плач і скрегіт зубів. Замість них Господь покликав нас і ми стали синами і дочками Царства, дітьми  Божими. Хай доля юдейського народу буде нам пересторогою і попередженням. Бо як давні євреї вважали себе спадкоємцями Царства Небесного, так і християни, іменуючись ними, хочуть тільки самим хрещенням зійти на небо, хочуть без світильника і без віри, і добрих діл бути присутніми на бенкеті Царства Небесного. Як здивується багато з таких християн, коли застануть двері Царства зачиненими, а з зсередини почують голос Небесного Жениха: „Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить   беззаконня ” (Мф. 7,23).

Отож, прийнявши віру Христову, будемо старатись виконувати її ділами своїми; будучи християнами, будемо жити по-християнськи; будучи прийняті замість древніх юдеїв за синів і дочок Царства, будемо пам’ятати про ту гордість з-за якої вони все втратили.

Сказавши Своє пророцтво про рід юдейський, Христос сказав сотникові: „Іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж  мить ” (Мф. 8,13).

Слова, які Спаситель сказав сотнику упевнюють нас, що все залежить від нашої віри. Якщо про щось просимо у Господа, будемо вірити, що Господь подасть нам, будемо вірувати, що наша молитва буде вислухана. У клопотах і печалях будемо вірити ще сильніше, що Господь не залишить нас без утіхи і без допомоги. І як Він оздоровив слугу сотника, так  оздоровить і нас від гріховної недуги  і душевної нечистоти, щоб ми у здоров’ї душевному і тілесному могли прославляти Небесного Отця, з Його Безначальним Сином і Животворящим Духом завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.1

(Мф. .8,5-13)

„Як увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його.  Сотник же, відповідаючи сказав: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ... Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ... І сказав сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І видужав слуга його в ту ж  мить ”.

Ось як буває! Сотник тільки попросив – і слуга в ту ж мить видужав, хоч він тяжко страждав і навіть не міг піднятися. А ми часто молимось за хворих і молимось довго, і нічого не виходить. І ось сьогодні Господь подає нам приклад сотника. Якщо ми будемо слідувати йому, то і наша молитва буде такою ж діючою. Тому нам треба дуже уважно вникнути у це Євангеліє, щоб ми теж свою молитву могли зробити такою ж плідною.

Чим незвичайний цей сотник? По-перше, він просив не за себе, не за сина, не за дочку чи внучку, навіть не за воїна, який був у його підпорядкуванні, а за свого слугу. Це говорить про його велику любов, бо рідко який начальник так любить свого підлеглого, що буде турбуватись про нього, кудись буде йти і клопотати. Ось перша чеснота: у сотника було дуже милостиве серце, яке було спосібне любити людину, яка була від нього набагато нижча по своєму стану.

Далі йдеться, що сотник сказав: „Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ”. Чоловік цей мав велике смирення. Він міг просто послати пару воїнів і наказати: ось Цього приведіть до мене. Адже сотник був окупантом, стояв на чолі капернаумського гарнізону і був великим начальником. Але замість того, щоб послати за Іісусом своїх підлеглих, він сам йде до Нього  і просить Його. І мало того, що просить; бо коли Господь, побачив, що цей чоловік милосердний і дійсно співчуває хворому і сказав: „Я прийду і зцілю його ”, то він відповів: „Я недостойний, щоб Ти увійшов ” у мій дім. Тобто сотник мав велике смирення, маючи при цьому велику владу. А як влада страшно псує людей?

Мало хто з людей може витримати тягар влади, бо всі перед нею починають гнути спину, догоджати. І людина, якщо у неї не достає розуму, починає ці знаки уваги приймати на свій рахунок, хоч люди смиряються не перед нею, а перед владою. І коли таких зміщають або вони помирають, то всі раптово про них забувають і навіть не згадують.

Але сотник цій спокусі не піддався, він з великим смирення підійшов. І до кого він підійшов? До мандрівного Проповідника, Якого всякий міг образити, Який навіть не мав свого постійного мешкання, не мав де голови прихилити, попросту був бідняком. І він цьому Бідному говорить: „Я недостойний, щоб ти увійшов під покрівлю мою ...І далі: „Я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить ”. Тобто сотник показав, що підлеглі слухаються його не гаючись – але тут він зустрів Божественну владу, і з-за цього він складає свою владу і признає, що вона ніщо не варта у зрівнянні з тою владою, яку має Син Божий. Тобто будучи людиною, яка має великі можливості, він все ж таки у глибокому смиренні підійшов до Спасителя.

„Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ”. В чому ж ця віра проявилася? Проявилась у словах сотника: „Скажи тільки слово і видужає слуга мій ”. Він не говорив: треба обов’язково щось зробити, щось обов’язково заказати, провести якісь дії. Він мав таку глибоку віру, що не потребував якихось доказів того, що Іісус – Син Божий. „Скажи тільки слово і видужає ”, - і все.  Тому Господь здивувався і говорить: „І в усьому Ізраїлі не знайшов Я такої глибокої віри ”.

Тобто у діях і словах сотника ми бачимо самі найголовніші християнські чесноти: сильну віру, нелицемірне милосердя, любов до людини і, нарешті, величезне смирення. Тому „і одужав слуга  його в ту ж мить ”.

Праведний був цей сотник і Господь почув його негайно. І коли Господь не зразу сповняє наші молитви, то це не тому, що Він нас не чує.  А чому, запитаємо, бариться? Бариться, бо ми далеко не праведні. Господь, сказано у Писанні, любить праведників і грішників милує. Тому якщо ми хочемо заслужити у Господа милості, бажаємо схилити Його волю до нашого прохання, то повинні свою волю поєднати з волею Божою. Сотник з вірою,  любов’ю і смиренням підійшов до Спасителя і попросив: зціли мого отрока. І якщо б Господь Іісус Христос відповів йому: ти знаєш, голубчику, Богу угодно, щоб твій отрок хворів, - то можна бути впевненим, що він би смиренно відійшов і сказав: що ж? хай буде воля Твоя. Але Богу було угодно, щоб отрок видужав.

Ми часто хочемо одержати від Бога одного, другого, третього – і не одержуємо не тільки тому, що у нашій молитві немає смирення і віри, але в нашій молитві часто відсутня любові. У ній в основному присутнє самолюбство, бо ми здебільше просимо собі. І якщо навіть молимось за когось, то це частіше всього не з-за співчуття до цієї людини, а тому, що її тяжка доля досаждає нам і нам важко терпіти. Тому ми і просимо за нього, щоб одержати облегшення собі. І Господь, знаючи це, не припиняє наші скорботи. Він чекає, коли окріпне наша віра, коли зросте наше милосердя до ближніх, коли наше смирення дасть дорогу благодаті Божій. І якщо ми хочемо, щоб Господь звернув на нас увагу і був радий за наші поступки, думки і слова, нам потрібно досягнути успіху у цих трьох чеснотах: тобто у вірі, милосерді чи любові та смиренні.

По-перше, у смиренні. А смирення – це значить завжди мати мирний незворушний дух; вважати себе гіршими всіх, недостойними всього того, щоб нам подається.

По-друге, у вірі. Необхідно безсумнівно і твердо вірувати у істинність кожного слова, яке сказав Господь. Тобто потрібно свою душу так повернути до Євангелія, щоб кожне слово дійсно сприймалось нами як істина. Так, на словах ми нібито віруємо Євангелію, а на ділі ні, бо творимо такі діла, які незгідні з євангельським духом.

І, звичайно, мало у нас милосердя. Господь дав головну заповідь, без якої не можливо ввійти до Царства Небесного і яка гласить: полюби ближнього. І не просто полюби, а полюби як самого себе; не бажай йому того, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Як це все просто! Якщо не хочемо, щоб нас убили, - і ми не повинні убивати нікого. Якщо не хочемо, щоб нас образили, - не будемо і ми ображати. А у нас виходить так, що ми собі завжди віддаємо перевагу. Нам потрібно навчитися входити у становище іншого, сприймати оточуючих людей, не як біологічних об’єктів, які мішають чи допомагають нам жити у даний час, а подумати, що у них теж є почуття, турботи і, можливо, скорботи. Потрібно, отже, навчитись сприймати іншу людину, як самого себе.

Ось як цей сотник: захворів слуга. Він би міг сказати: нехай помирає, яка різниця. Візьму іншого, подумаєш, слуга! Але, ні. Його біль він сприйняв близько до себе. Хворіє-то один, а співчуває інший. Але у нас так не завжди виходить. І тому, що ми порушуємо цю заповідь, ми часто робимо страшні поступки: наприклад, мама в утробі вбиває своє дитя.  І чому це відбувається? Відбувається тому, що людина не відчуває чужої болі; вона не розуміє, що рядом жива людина і не співчуває їй.

 Господь говорить: „Щоб усі були єдине ” і Він молився про цю єдність (Ін. 17,21). А вона може настати тільки тоді, коли буде любов. Без неї досягнути Царства Небесного неможливо, бо туди можна ввійти тільки люблячи Бога. І коли людина любить Бога, то це значить, що вона буде любити і милувати все. Тому Господь і сказав, що друга заповідь подібна до першої. Якщо людина навчиться любити Бога, то вона не буде вибирати кому і чому дати перевагу, а буде любити все: і дерева, і тварину, і тим більше людину, як вище творіння Боже.

Чому багато людей по неділях не ходять до храму, а  надають перевагу мирським справам, або сплять до обіду. Інше діло, коли виникають серйозні перепони. Але коли все нормально і  церковна служба пропускається, то це говорить, що людина зовсім не розуміє, що там у храмі відбувається; у неї зовсім холодне серце; вона абсолютно не відчуває присутності Бога у своєму житті. А раз людина не відчуває Бога, то як вона може Його любити? А раз вона не любить Бога, то як може любити іншу людину? А якщо немає любові, тоді можливий всякий гріх, всяке безумство, будь-які навіть уму незбагнені жахливі проступки.

Чому це відбувається? Тому, що людина живе гріхом, а не любов’ю до Бога. І коли щось з людиною станеться і вона почне молитись, спробує якимось чином увернутися від тяжких обставин, то нічого не відбувається. Каже: „Господи, поможи!”, але відповіді ніякої. Вона нічого не одержує, бо Господь знає: якщо зараз їй допомогти, звільнити її від того, що її мучить, дати то,  що вона просить, ця людина знову вернеться до своїх попередніх діл. Тож хай краще вона посумує і, перебуваючи у цій скорботі, постійно просить Бога, стукаючи то в одні, то в інші двері і, можливо, поступово щось зрозуміє і в її серце проникне хоч один промінь благодаті Божої.

Для того, щоб ми закріпили у своєму розумі і серці образ євангельського сотника, нам треба зрозуміти: якщо ми хочемо щось негайно одержати від Бога, то повинні володіти, по-перше, міцною вірою в те, що Господь нас чує. А якщо Він нам чого-небудь не дає на даний момент, то, значить, що Господь знає, що нам це не на користь. Тобто, ми повинні мати велике смирення і просити у Бога якраз зі смиренням.

І обов’язково потрібно прагнути до милосердя. А милосердя можна придбати тільки тоді, коли ми будемо відказувати собі, відривати від себе заради наших ближніх. І до цього треба прагнути постійно, цим треба займатись кожен день і кожну годину. І якщо ми досягнемо у цьому  успіхів, то молитва наша буде діючою і Бог нас почує. Йому ж слава честь і поклоніння з Єдинородним Його Сином і Пресвятим і Животворящим Духом нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь. 

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.

Сьогоднішнє євангельське читання відкриває віру язичників і невір’я тих, які хвалькувато називали себе вибраними і правовірними. Цей невеличкий євангельський уривок строго застерігає нас, що, ми, християни, не повинні забуватися і гордитися тим, що ми ходимо до храму, молимось Богу і сповідуємо Христа, щоб на суді Божому не виявилося того, що ті, які перебували поза Церквою мали більше щирої віри і більше добрих діл.

Нагадаємо євангельський текст: «Як увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його. Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! я недостойний, щоб ти увійшов під покрівлою мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій: бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить. Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Іісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8, 5-12).

Те, що Христос сказав і що зробив у приведеному випадку, Він використав з найбільшою користю: Він зцілив хворого, відкрив велику віру сотника, докорив юдеям за їхнє невірство і промовив важливе пророцтво про прийдешнє Царство, а якраз, що ввійдуть до нього не ті, які були надто упевнені, а ті, які й не думали що воно існує.

Сотник був язичником. Він не знав ні Мойсеєвого закону, ні учення пророків. Але користуючись одним природним розумом він пізнав, що Христос не є звичайна Людина, а що Він Бог. Тому він говорить: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки одне слово і хвороба відступить і слуга мій встане! Яка сильна віра цього сотника у Христа і в Його силу! У Христовій присутності сотник бачить присутність самого неба, бачить полум’я небесного вогню, бачить сяйво небесного світла. І він подумав: для чого такому Вогню входити у мій дім, коли достатньо буде одної іскри?

     Але сотник не обмежується цими словами. Він пояснює, що у його підпорядкуванні сто воїнів, а сам він підпорядкований вищим. Але ті, що у його підпорядкуванні слухають його і виконують всі його розпорядження. А Христос, розмірковував сотник, зможе зробити більше, бо Він нікому не підпорядковується і під Його всесильною владою перебувають всі створіння природи і всі люди у світі. Перед Його словом долу схиляються ангельські полки і ніщо не може противитися Йому. «Він сказав, і сталося, Він повелів, і створилося» (Пс. 32,9), - каже пророк Давид. Тому для Христа зцілити слугу – діло невелике. Йому не треба йти туди особисто, не треба бачити хворого, не потрібно брати за руку і піднімати його. І тому хай скаже тільки слово і видужає слуга мій. Такі були думки сотника про Христа і така була його віра у Христа.

     «Почувши це, - пише євангеліст, - Іісус здивувався  і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри». Чому Христос здивувався? Адже Він заздалегідь знав, що скаже сотник. Здивувався Він тому, щоби врозумити всіх, хто йшов за Ним. Здивувався, щоб показати всім, чому треба у цьому світі дивуватися. Здивувався великій вірі сотника і щоб навчити Своїх послідовників дивуватись великій вірі. І воістину, ніщо у цьому світі не достойне такого здивування, як велика віра людини. Христос не дивувався красі Генісаретського озера, не дивувався людській мудрості, ні багатству, ні силі, бо все це мізерне у зрівнянні з красою, багатством, премудрістю і силою Царства Небесного. Не дивувався Він великому плину народу на свята в Єрусалимі, бо надто мале це скупчення у порівнянні з чисельним ангельським собором, який Він споглядав від початку створення світу.

       Отже дивувався Христос великою вірою людини, яка являється найдорожчою цінністю від усіх благ на землі. Бо вірою раб стає вільним, наємник – сином Божим, а смертна людина стає безсмертною. «І в Ізраїлі, - сказав Христос, - не знайшов Я такої віри». Тобто, не знайшов Я її в юдейському народі, якому би належало мати найміцнішу віру від  усіх народів на землі. Бо цьому народу з самого початку через чисельні знамення і чудеса, через полум’яні слова пророків Господь відкрив силу і могутність, показав Своє піклування і любов. Такої віри, як сотник не мали на початку навіть апостоли, ні сестри Лазаря у домі якого часто бував Христос, ні Його рідні і друзі у Назареті, серед яких Христос зростав.

      Тому Господь промовляє пророцтво, яке було скорботне для юдеїв і радісне для язичників: «Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть … у Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів». Це пророцтво на сьогодні у значній мірі сповнилось і до тепер продовжує сповнятися. Багато народів прийняли Христа, а між тим євреї, яким спочатку було запропоновано Царство, і донині продовжують впиратися у своїм невір’ї у Христа і перебувають ще в дальшій країні, ніж у якій перебував блудний син. Так вибрані стали невибраними, а невибрані – вибраними: перші стали останніми, а останні першими.

   «І сказав Іісус сотникові: іди, і, як вірував     ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить». Господь сказав слово - і стало так. Без лікарств хворий встав. Бо не лікарства зцілюють, а Бог. Бог зцілює – або безпосередньо Своїм словом, або через лікарства і трави – відповідно меншої або більшої віри хворого. Бо не має у світі лікарства від будь-якої хвороби, яке б могло відігнати хворобу і вернути здоров’я без сили Божої, без присутності Божої, без слова Божого.

Хай буде слава Живому Богу за Його незліченні зцілення вірних Своїх могутнім Своїм Словом – і в минулі часи, і теперішні, і майбутні. Поклонимось Його Святому і Всесильному Слову, Яким Він творить нове, лікує хворих, піднімає занепалих, прославляє забутих, стверджує вірних і навертає заблуканих, і все це – ради Іісуса Христа, Сина Свого Єдинородного, Господа і Спаса нашого. Поклонимось також разом з воїнствами ангелів і святих Отцю і Сину і Святому Духу – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Коли ми читаємо Євангеліє, то помічаємо, що деякі люди, які слідували за Христом, виявляли маловір’я. Тому Господь повів цих людей у середовище язичників, де панувала непроглядна темрява безбожності, щоб  таким способом викрити їх і пристидити. А що відбулось, послухаємо сьогоднішнє Євангеліє.

«Коли Христос прибув … до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. І ось вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий?прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. А далеко від них паслося велике стадо свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилося у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові; І, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні. Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста» (Мф. 8, 28 - 9,1).

    Отже, Христос зустрів двох біснуватих, які кричали: «Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Тут саме важливіше те, що біси, на відміну від багатьох сучасників Христа, пізнали Іісуса і сповідали Його Божественне достоїнство. Проте сповідували Його не з почуттям радості, але закричали зі страхом і трепетом, побачивши перед собою  свого Суддю. Закричали вони у відчаї, подібно до багатьох людей, які лише у муках і відчаї відкривають уста, щоб промовити і закликати ім’я Боже. «Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Так! Біси очікують судного дня і мучень після закінчення віку. Але й одна поява і присутність Христа ще до закінчення віку викликало у них жах і  страждання. У той час, коли Христос був відсутній, біси відчували себе в людях сміливими і безсоромними, і тримали всіх навколишніх у страхові. А у присутності Христа вони затремтіли і принижено стали просити Господа, щоб Він не посилав їх у пекло, яке є їх справедливим житлом і місцем мучень. Чому вони просили цього? Просили, бо коли вони у людях, то хоч випробовують великі муки, але ці мучення послабляються тим, що їх розділяє хтось інший і від цього їм стає легше.

    Ап. Павло пише, що біс є пакосником для тіла - «жало в плоть» (2 Кор 12,7). По тілу він як по драбині піднімається до душі, чіпляється за серце і розум людини поки не спотворить, не опустошить і не забере божественної краси, і чистоти, розуму і правди, любові і віри, надії на добре і волі до добра. І тоді біс сідає у людині, як на своєму престолі, бере у свої руки і душу, і тіло, і як вершник поганяє людиною. Ось такий стан біснуватих про який описує Євангеліє. І вилічити таких людей означає воскрети їх з мертвих і навіть більше.  Якщо душа у руках Божих, Він може вернути її в тіло – і тіло оживе. Але з цими біснуватими сталось те, що страшніше смерті. Їх душі були украдені і поневолені бісами. Отже, потрібно було забрати душу у біса, а для цього потрібно була його вигнати з людини і вернути людині чисту душу.

    Ціль бісів не тільки отруїти людське існування, але й погубити душу як для цього життя, так і для майбутнього. І якщо б Господь не утримував їх, попустив би їм, вони б погубили людський рід так, як вони в одну мить погубили велике стадо свиней. Але Бог любить людей, підтримує їх і захищає нас від цих самих страшних ворогів вічного спасіння.

    І коли Христос Своєю божественною силою зцілив біснуватих, вигнав з них всю нечисту силу, то жителі тієї місцевості замість подяки за спасіння свої співбратів, показали великий жаль за втрату свиней. Замість того, щоб позвати Господа у гості, вони просять як можна скоріше покинути їх. Замість того, щоб прославити Бога, вони оплакують свиней.  Але не будемо спішити осуджувати цих мешканців:  перш всього поглянемо на сьогоднішню обстановку. Скільки тепер людей навіть тих, які накладають на себе хресне знамення і які сповідують Христа устами і язиком, але які не довго думають, щоб убити двох людей, щоб привласнити собі дві тисячі свиней. З іншого боку, чи багато знайдеться сьогодні людей, які би пожертвували дві тисячі свиней, щоб спасти двох людей? Для таких Євангеліє велика перепона і вони женуть від себе Христа, лиш би залишитися наодинці з своїми бісами. 

    Євангельська розповідь закінчується словами: «Тоді Він увійшов у човен, переплив  назад і повернувся до свого міста». Ані жодного слова не сказав Він гергесинцям. Хіба допоможуть слова, коли не допомогли великі божественні чудеса? Він не дорікнув їм. Він мовчки ввійшов у човен і відплив від них. Бачимо: яка поблажливість, яке терпіння, яка божественна висота!  Римський полководець Цезар гордо писав своєму сенату: «Прийшов, побачив, переміг!» А Христос прийшов, побачив, переміг і – промовчав. І зробив Свою перемогу дивною і вічною. І хай язичники вчаться на прикладі цього гордого полководця, а ми будемо учитися на прикладі кроткого Господа Іісуса Христа. Він нікому не нав’язується, але хто Його приймає, приймає Життя, а хто від Нього віддаляється, залишається у вічному біснуванні і вічній смерті.

    Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних, зціли і спаси! Бо Тобі належить честь і слава з Отцем і Святим Духом - Тройці Єднносущній і Нероздільній, нині і завжди і на віки вічні. Амінь.

 Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.1

В сьогоднішньому Євангелії від Луки, яке повіствує про зцілення Іісусом Христом гадаринського біснуватого є такі слова: «Біси, вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро, і потонуло» (Лк. 8, 33).

Як не дивно, але до цього часу ще є люди, які сумніваються у реальному існуванні темної бісівської сили, яка спосібна вселятися в людей і робити їх своїми послушними знаряддями. Особливо, непростимо це для правосланих людей нашої країни, які пережили і продовжують переживати весь жах за останні майже сто років.

А Святе Євангеліє нас ясно вчить, що біси дійсно існують і можуть вселитися в людей, які і стають «біснуватими», втрачаючи контроль над собою і стаючи іграшкою в руках безпощадної бісівської сили.

І ось якраз сьогоднішньої неділі за Літургією читається Євангеліє, в якому говориться якраз про такий випадок. Христос приходить у Гергесинську країну і зцілює там двох буйних біснуватих, які були настільки лютими, що нікому не давали пройти тою дорогою, біля якої вони мешкали. І як на це відреагували гергесинці? Замість того, щоб з подякою припасти до ніг Іісусових і просити Його залишитися в них, вони раптом всім містом виганяють Його геть.

      Чому таке страшне осліплення і таке незрозуміле затьмарення умів і сердець? Їх визволили від великих небезпек, а вони проганяють Благодійника і не бажають скористатися ще більшими благами, які безсумнівно проявились би, якщо би Христос Спаситель залишився з ними. Але вся справа в тому, що гергесинці втратили стадо свиней і їм жалко стало тварин.   

Всупереч строгій забороні Мойсеєвого закону, вони розводили свиней, а Господь вигнав бісів з тих двох людей і звелів їм ввійти в свиней, після чого оскаженіле стадо кинулось з кручі в озеро і затонуло. І  Господь поступив так нарочно, щоб знищити таким способом плоди беззаконної діяльності жителів Гергесина. Проте цей випадок їх нічому не навчив! Їхня совість не пробудилась! То, що двоє їхніх мешканців перестали бути сташними і визволились від хвороби і зробились  нормальними людьми їм не було дорого. Те, що Господь прийшов до них просвітити світлом Своєї Божествественної науки, вони не поцінили. Ними заволодів нестерпимий жаль про матеріальну втрату і побоювання, що дальніше перебування у них Господа принесе їм ще нові матеріальні збитки і порушить їхній давно заведений гріховний образ життя.

Ця приведена у Євангелії життєва картина зустрічається постійно і серед нас. Бо настрій гергесинців не що інше, як затаєне біснування, яке полягало у противлінні Богу і Його Божественному закону.

Види і зовнішні форми біснування можуть бути різними: від самих страшних і буйних до малопомітних і штучно утаєних. Святитель Феофан Затворник про це говорив так: «Коли біси вселяються в людину, то вони не завжди виявляють свою присутність, але затаюються і нишком, стиха повчають свого господаря всякому злу і відхиляють його від добра, так що той упевнений, що все робить сам, коли насправді виконує волю свого ворога».

Як передають всі три євангелісти, які пишуть про чудесне зцілення гадаринських біснуватих, при появі Господа Іісуса Христа вони стали кричати сильним голосом: «Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8,29). Але ж хіба Христос-Спаситель  прийшов мучити цих нещасних? Ні, Він прийшов, щоб спасти цих двох людей від диявольської сили. І в цьому то й полягає жахлива тайна замешкання бісів у людській душі. Коли людина з-за необережності  допустила у свою душу біса, то він вселяється в неї, поглинає собою її особистість, полонить її «я», оволодіває її волю  і робить людину послушним знаряддям своєї злої волі. Така людина думає, що вона самостійна у своїй поведінці, що вона сама все робить, але в дійсності всіми її поступками керує біс, або навіть багато бісів, як у тих гадаринських біснуватих. Оскільки воля людини опинилась у бісовському полоні, то вона починає ототожнювати себе з бісом, який проживає в ній. І тому все, що приємно бісу, приємно людині, а все, що  вороже і мучителько бісу, то і їй вороже і мучителько. Ось чому,  побачивши Спасителя, ці нещасні чоловіки замість того, щоб радіти, почали у відчаї кричати: ««Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас».

Тож запитаємо, як біс може одержати доступ до людини?  На це ми знаходимо багато вказівок як у Слові  Божому, так і у писаннях християнських подвижників благочестя. Кожне забуття Бога, в чому би воно не проявляось, кожне свавільне порушення заповідей Божих, які б вони незначними були, всякий проступок проти совісті, цього голосу Божого в душі людини, уже відкриває доступ у її душу. Особливо ж любюмі бісу гріховні пристрасті і гріхопадіння, які часто повторюються, які стали для людини звичними, стали як би її другою природою. «Гордість – демон», - говорить праведний Іоанн Крондштадський, - злоба – той самий демон, заздрість – той самий демон, блудна нечистота – той самий демон, нудьга і сумнів у істині – той самий демон. Отже пристрасті різні, але у всіх  діє один і той самий сатана». І характерно, яка би-то пристрасть не мучила людину, вона з крайньою ворожістю відноситься до всіх, хто перешкоджує їй перебувати у цій пристрасті. Так, гордий ненавидить смиренних, гнівливий не виносить тихих, блудник вкрай ненавидить цнотливих і т.д.  І самими великими своїми ворогами вони вважають тих людей, які їх викривають і стараються допомогти їм звільнитися від своїх пристрастей, які їх уговорюють і врозумляють або приймають якість рішучі міри, щоб вернути їх до нормального і здорового, духовного  життя.  Мешканці того краю, які не бажали, щоб Господь залишився в них, зжилися з своїми пристрастями, що означало, що вони теж були  біснуватими, проте у більш приховані формі.

Як показує наш час, ми переживаємо особливе заполонення пристрастями, що і являється біснуванням. Погляньте, як відданий гріховним пристрастям мучиться сам і мучить інших з якими проживає і контактує. Пристрасті, як учать наставники духовного життя, це – тайні змії, які постійно гризуть серце людини і ніколи не дають їй спокою. Така людина не знає душевного миру, та й придбати його не може, поки не подолає своїх страстей. Викоренити пристрасть  - це значить вигнати біса мучителя.

Щоб упевнитись у правдивості всього сказаного, потрібно постежити за оточуючим життям і заглибитися у свою особисту душу. Все, що ми побачимо, хіба це не справжнє біснування у самих темних фарбах? Йде безпощадний злом древніх церковних настанов, які беруть свій початок з апостольських часів і проводиться це з хитрим і водночас з лукавим наміром ніби-то модерзувати і підправити споконвічні вірування і благочестиві християнські традиції віруючого народу. Хіба це не справжнє біснування і спраба диявола через його вірних слуг повалити Церкву та споганити істинну віру?

Сатана зухвало підняв голову і торжественно марширує по світу і пожинає свої багаті плоди. Страшно робиться, коли людей чесних і щирих стає все менше, які не продали свою душу сатані за ті чи інші земні блага, які  не працюють на диявола своїми гріховними пристрастями і не біснуються подібно громадній більшості. Весь світ тепер стає подібним до гадаринської країни, який виганяє від себе Христа-Спасителя і не бажає зцілення від Нього.

Скільки лицемірних слів лунає тепер  про мир і любов, але де цей мир і де ця любов на ділі? Та Господь зрозуміло сказав: «По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7,16). Фальш і брехня запанували у світі як і предрік про це св. ап. Павло у свому посланні до солунянів, сказавши, що наступить час, коли люди «віруватимуть неправді і відтак будуть засуджені всі, що не увірували істині, а полюбили неправду» («Фес. 2, 11-12).

Ми дійшли до того часу про який пророкували древні отці подвижники, які говорили: «Настане час, коли люди будуть безумствувати, а тому, хто не безумствує стануть дорікати: ти безумствуєш, тому що ти не схожий на нас». Але ці біснуваті безумці світу цього не помишляють, яка їх очікує участь. Біси, яких Госпродь вигнав з гадаринських біснуватих, ввійшли у свиней і кинулись з високої скали у Генісаретське озеро і потопились. Подібна участь очікує і цих людей, які одержимі бісами, але з тією різницею, що їх «доля в озері, що горить вогнем і сіркою …, і будуть мучитися … на віки вічні» (Одк. 21,8; 20,10) з дияволом, змієм-антихристом і лжепророками, яким вони вірно служили на землі, ведучи боротьбу проти Господа Іісуса Христа і його істинними і щирими послідовниками.

А нам, які хочуть працювати Господу нашому Іісусу Христу і тільки Йому Одному, необхідно озброїтись терпінням, пам’ятаючи Його слова: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21, 19) і друге: «Хто ж перетерпить до кінця, той спасеться» (Мк. 13,13). Амінь.

    

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Сьогодні ми слухали Євангеліє наступного змісту: одного разу, коли Господь  „прибув ... до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. І ось, вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. А далеко від них паслося велике стадо свиней. І біси благали Його:  якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилось у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові, і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні. Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста ” (Мф. 8, 28-34; 9,1).

Отже, за словами нинішнього Євангелія Господь прийшов у гергесинську країну і зцілив двох біснуватих, які жили на міському цвинтарі. І були ці біснуваті до того люті, що ніхто не смів проходити поблизу.

Цим зціленням Господь зробив благодіяння як самим біснуватим, так і жителям того міста, визволивши їх від злоби цих біснуватих.

Своїм оповіданням євангеліст Матфей нагадує нам, що і ми також піддаємось спокусам і бісівським підступам, які роблять як нас самих, так і всіх хто нас оточує, нещасливими.

І дійсно! Дехто з нас має біса гніву, інший – біса самолюбства, інший – біса заздрості, інший – біса гордості, інший – біса насолоди, або розкоші, чи сріблолюбства, чи лінощів, і т.п.

Тож будемо просити Господа від всього серця: як зцілив Він гергесинських біснуватих, так визволив би і нас від всіх спокус, щоб і ми були лагідними, терпеливими, милосердними, працелюбними, смиренними, справедливими, тобто щоб ми були справжніми християнами, які б служили Всевишньому від всього серця і любили ближніх, як самих себе.

Між тим, гергесяни, які звільнилися від страшних біснуватих замість того, щоб подякувати Спасителю за Його благодіяння, просили Його відійти з їхньої країни.

Така недостойна поведінка, на жаль, викриває злу душу. Якщо ми повинні любити всяку людину, то тим більше ту людину, яка зробила нам те чи інше добро, ту чи іншу добру послугу. Тому не будемо слідувати невдячним гергесянам, але будемо висловлювати вдячність всім, хто тим чи іншим чином, в тій, чи іншій мірі зробив нам добро.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Проте Іісус, почувши прохання відійти, не обурився і не став докоряти жителів за їх невдячність, але ввійшов у човен і відплив у Капернаум.

Так і ми не повинні обурюватись і роздратовуватись, коли зазнаємо невдячності від тих, кому ми творили добро. Не повинні ми також чекати нагороди за наші добрі діла, тому що приносячи користь своєму ближньому в надії одержати на неї нагороду, ми, напевно, будемо поступати так задля особистої користі і наші благодіяння назавжди втратять своє моральне значення.

Отже, невдячність злих не повинна знищувати прекрасних плодів нашої християнської любові. Ніякої нагороди за наші благодіяння ми не повинні чекати, крім задоволення, яке виникає в нас при виконанні наших обов’язків і милостивого благословення, яке Бог посилає доброчинцям.

Будемо, дорогі, молитись, щоб і нам виконанням добрих діл удостоїтись цього Божого благословення і удостоїтись вічних Його благ у Царстві Небесному. Амінь.

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Те, що нам запропонувала сьогодні свята Церква, читає вона два рази на рік: один раз сьогоднішньої  п’ятої неділі, а другий раз -   двадцять третьої неділі після святої П’ятидесятниці. Два рази повторює це Церква для того, щоб нам краще уявити той страшний стан, у якому перебуває кожен грішник, який уподібнюється до тих двох біснуватих, про яких пише святе  Євангеліє. Коли Іісус Христос прибув на протилежний берег Генісаретського озера „до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою ” (Мф. 8,28). Жахливий стан тих двох біснуватих є найкращим доказом лютості нечистого духа і невимовного нещастя тих, котрі своїми гріхами сприяють дияволу заволодіти ними і затягти у вічну погибель. В чому ж полягав жахливий стан тих двох біснуватих? Полягав у тому, що вони були надзвичайно лютими і не давали нікому перейти тою дорогою. Той стан подібний до стану кожного грішника, особливо п’яниці і розпусника. Як лютували біснуваті, так поступає й п’яниця: він не звертає жодної уваги на просьби жінки, на плач дітей, на застереження свого духовного отця і на громадський осуд, а тягне останнє, що має, а що не має, то украде, щоб до кінця упитися. І не досить, що сам п’є, але вабить кожного, кого знайде, щоб пив з ним і гнівається на сусіда, лає жінку, проклинає дитину, коли його не слухають і не хочуть приймати з ним участі. А це значить: він лютує і нападає.

Подібно поступає й розпусник. Для нього немає нічого святого: він не кориться присязі  супружної вірності і нічим не гидує, тільки б задовольнити своїй бридкій пожадливості. А щоб до цього добитись всюди наглядає за своєю черговою жертвою. Він буде просити, обіцяти і горе тому, хто наважиться повірити його словам! А це значить, що він не знаходить собі місця; отже він лютує і нападає.

 Що ж робити нам, християнам, щоб не підпасти владі таких біснуватих? Всіма силами треба уникати їх і не вступати з ними у спілкування, але здалеку їх обходити, як обходили люди біснуватих, про яких читалось у Євангелії. А щоб не дати дияволу оволодіти нами, будемо всіма силами зберігати себе у чистоті і невинності, розум свій утримувати від всяких нечистих і гріховних думок. У Святому Письмі говориться: „Жертва Богові – дух упокорений; серця скорботного і смиренного Ти не відкинеш ”(Пс. 50,19). Отож, коли тільки у нашому серці виникне нечисте побажання, чи забагнемо чогось злого, яким є п’янство, тілесна нечистота і розпуста, тієї ж хвилини подавимо пожадливість, умертвимо злу похіть і твердо наміримось навіть не мислити про подібні речі. При цьому треба пам’ятати, що Господь завжди бачить нас, завжди перебуває з нами і знає, що діється у серці кожної людини. Тому, коли нас хтось схиляє до гріху, або власна думка тягне до злого поступку, повторимо слова Йосифа, які він сказав у Єгипті жінці Пантефрія, яка схиляла його до гріху: „Як же мені вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом?”(Бут 39,9). У хвилини такої спокуси будемо молитись: „Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!”; „Пресвятая Богородице спаси нас; віджени від мене смиренного і окаянного раба Твого всі скверні, лукаві і огидні думки і погаси полум’я моїх пристрастей. ” Також не забудемо звернутися і нашого Ангела-хранителя: „Святий Ангеле-хранителю мій, поможи мені, не відступай від мене за неутримання моє і не дай лукавому демону оволодіти мною!” Так поступаючи, ми не впадемо у диявольські сітки і не піддамося намірам злих людей, а будемо служити Єдиному Богу.

Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Біснуваті закричали: „Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас ”(Мф.8,29). Чуємо, що біснуваті назвали Іісуса Сином Божим. Це сповідання явилось дією всемогутності Христа, Який і злих духів нахиляє коритись Йому, щоб учні та народ побачили, що Він має владу і могутність над дияволом. Тим часом, нечисті духи стали нарікати, що їх передчасно прийшли мучити. З цього дізнаємось, що для диявола є великою утіхою перебувати в людині і мучити її, і є великою карою, коли його звідти виганяють. Бо диявол ні про що так не думає, тільки би, оволодівши людиною, перебувати і ній як можна довше і тримати над нею владу аж до конечної її загибелі.

То ж якими ми повинні бути завжди обережними, щоб перемагати спокуси диявола і не датися йому,  і знову: яку повинні мати силу, щоб вирватися з його влади.

Нечисті духи, які перебували у біснуватих нарікали на Іісуса, що Він нібито передчасно їх мучить і велить їм вийти з них. Так і грішники, а якраз пияки і розпусники, нарікають на Бога і на людей. На Бога нарікають, що на старості до гріху втратили спосібність, що з роками вони вже не мають сили,  здоров’я і коштів, щоб пити і блудити. На людей нарікають, що їх відволікають від п’янства і розпусти, і настановляють на праву дорогу. Щоб і ми не дійшли до цього, щоб не стали такими грішниками, біснуватими, будемо пам’ятати слова Святого Письма: „Не покладайся на прощення занадто, додаючи гріхи до гріхів і не кажи: а що, милосердя Його велике, то й безліч гріхів мені Він відпустить ... Не гайся повернутися до Господа, не відкладай з днини на днину, бо зненацька вибухне гнів Господній, то й загинеш у годині помсти ”(Сир. 5,5-7). Це значить, що коли згрішиш, не нарікай ні на кого, але ж зразу без відстрочки покайся. Бо грішники привикли відкладати покаяння, наприклад, аж до Великого посту, але хто їм сказав, що вони доживуть до того часу.

„А далеко від них, - говориться дальше у Євангелії, –  паслося велике стадо свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли у стадо свиней ”(Мф. 8,30-31). Чому злі духи просять Іісуса,  щоб Він не виганяв їх з тієї країни, а послав їх у стадо свиней? Тому, що вони привикли перебувати серед людей, чинити їм всякі пакості, спокушати їх на всякі беззаконня і, нарешті, щоб через потоплення стада викликати у народу ненависть до Іісуса.

Того самого бажають запеклі грішники. Вони бажають жити на цьому світі як можна довше, але не для того жити, щоб покаятися і зректися попередніх гріхів, не для того, щоб стати чемнішими і мудрішими, а для того, щоб продовжувати свій гріховний образ життя і надалі спокушати людей. Вони хотіли б, щоб після смерті не було ніякого суду і ніякої кари за гріхи і,  уподібнюючись безсловесній худобі,      ухилитися за свої злі поступки від усякої відповідальності.

З цього видно, до якого великого падіння  доводить людину нерозумне життя. Тому будемо просити Господа Бога, щоб дав нам духовні і тілесні сили, уникати гріху і не ступати на стежки неправди.

Дальше у Євангелії: „І Він сказав: ідіть. І вони вийшовши, пішли в стадо до свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилося у воді ”(32). Свиня у євреїв вважалась самою нечистою з свійських тварин з-за своєї нечистоплотності, а також через те, що вона грала важливу роль у язичеських жертвоприношеннях ( Іс. 65,4; 66,3; 2 Макк. 6,18-31). Тому звідки взялися свині серед жителів тих країв, можна тільки догадуватись. Напевно, як думають деякі тлумачі, євреї вирощували їх на продаж язичникам. Втім, у тих краях жили також язичники, яким могли належати ті тварини. Але якби то не було, запитаємо: для чого Христос, Який всім чинив добро, гадаринським жителям зробив таку шкоду, тобто допустив загибель великого стада тварин? Якщо свині належали євреям, то така втрата була зрозумілою, бо вони тримали їх всупереч закону. Якщо ж свині належали язичникам, то й вони поступали незаконно, бо тримали цих тварин серед народу, для якого вони були гріхом і спокусою. Крім всього цього, Христос, як всевідаючий Бог, знав, що жителі Гадаринської країни були жорстокосердими  і тісно прив’язаними до свого господарства і не про що не думали, тільки б примножити своє майно, навіть таким незаконним способом і зовсім не думали про душу та її спасіння.

Подібне може статися з нами. Коли ми так погружаємось у земні справи, що й думки ніколи піднести до неба і забуваємо про Бога і про вічну душу, Господь як Небесний Лікар посилає нам або хворобу, або якусь втрату, або якусь неприємність. Як ми маємо це приймати? Маємо приймати з щирою подякою, бо то є лікарство для нашої душі і при цьому все терпеливо переносити і думками  не відганяти від себе Іісуса, як це зробили жителі Гадари, про що дальше мовиться у Євангелії.

„Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові, і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні ”(Мф.8,34). Чому мешканці Гадари просять Іісуса, що Він покинув їхні краї? Просто говорячи, вони побоялись будь-якої переміни у своєму житті і зовсім не взяли до уваги, що від тепер у їхньому місті вже буде спокійно, і можна буде всюди безпечно пройти, і що біснуваті стали здоровими і нормальними людьми. Але що ж? Як жили вони у духовному неуцтві, не мали правдивої віри, не думали про своє духовне просвітлення, то так привикли до того порядку, що  вважали його непохитним і вічним. Але коли до них прийшов Христос і показав перед ними Свою божественну силу, створив перед ними чудо зцілення біснуватих, то вони не на жарт стурбувались, і побоялись мати близько біля себе таку Людину, яка заподіяла їм таку велику шкоду і порушила порядок їхнього порочного життя. Це був страх не перед Божим величчям і силою, а страх невір’я і марновірства, який виявив у людей тільки одне бажання – бажання „щоб Він відійшов за межі їхні ”. Тому ким був Іісус і для чого Він до них приходив, вони не питали, але хотіли якнайскоріше збутися Його.

Як було з тими жителями, так часто буває і серед нас. Ми так привикаємо до світського і безрелігійного життя, що в серці виростає холодне відношення до всього святого і духовного. Ми так любимо свій образ життя, свій мнимий спокій душі, що зовсім не помічаємо свого духовного омертвіння. В багатьох людей не тільки пропадає бажання поглянути на становище своєї душі, але, напроти, виникає якась прихована ворожнеча по відношенні до Церкви і по відношенні до вимог нашого християнського закликання. Для таких стає тяжко і неспокійно, коли їм нагадують, що існує всевідаючий Бог, що душа людини безсмертна і що кожному по закінченні земного життя прийдеться дати відповідь перед правдивим Суддею за всі свої поступки.

І що робить Христос у подібних випадках? Він поступає так, як поступив з жителями гадаринської країни. Євангеліст пише: „Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста ”(Мф. 9,1). Тобто Христос Сам іде від тих, хто боїться Його благодатного відвідання. І хто знає, чи ще колись відвідає Він душі таких людей, хіба, можливо, на Своєму Страшному і останньому суді.

 Апостол пише: „Коли почуєте голос Божий,  не  робіть  жорстокими  сердець  ваших”  (Євр. 3,7-8). Отож,  будемо, дорогі, молитися і праведно жити, і не станемо уподібнюватися гордим і невдячним жителям гергесинської країни, щоб Господь не відійшов від нас, як колись відійшов від тих, які образили Його. Підемо слідом за зціленими і помолимось Богу такими словами: „Яви нам, Господи, милість Твою і Твоє спасіння дай нам! ”(Пс. 84, 8). ”Засвіти в серцях наших нетлінне світло Твого Богопізнання і очі розуму нашого розкрий на розуміння Твоєї євангельської науки. Дай нам страх Твій і любов виконувати Твої блаженні заповіді, щоб подолавши усі тілесні пристрасті, ми провадили духовне і праведне життя та думали й чинили тільки те, що угодне Тобі. Бо Ти є освячення наше і Тобі славу віддаємо Отцю і Синові і Святому Духові, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.”

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

(Мф. 8,28-9,1)

Сьогодні у євангельському читанні ми слухали розповідь про зцілення Господом Іісусом Христом біснуватих у Гергесинській країні. Коли Господь проходив через ту частину Галілеї, де рядом з євреями проживали язичники, Йому прийшлось зустрітись з двома біснуватими чоловіками. Вони вели образ життя помішаних і жили у печерах, нападали на прохожих, і людям було страшно проходити тою місцевістю. Всі ми чули, що Господь зцілив їх.

Хочеться звернути увагу не на обставини самого зцілення, а на його наслідки, на наслідки тієї милості Божої,  того втручання Бога у діла людей і побачити, як люди сприйняли цю милість Божу, це чудо Боже і це Божественне милосердя.

Коли після повеління Господнього стадо свиней затонуло в морі, пастухи побігли і розказали про це жителям, і ті вийшли назустріч Господу і просили Його вийти від них. Запитаємо: чому? По-перше, тому, що Господь заподіяв їм матеріальну шкоду. Вони були язичниками і на відміну від євреїв, тримали свиней. І ось, коли був заподіяний збиток їхньому багатству, вони просто, по-людськи, не стерпіли, бо вважали своє матеріальне благоденство самим важливішим у житті. Нажаль так буває.

По-друге, ці люди злякалися порушення звичайного образу свого життя. Люди привикають, як і ми з вами, до відомого порядку життя, знають, що є ось такі і такі діла, і за цими ділами ідуть такі-то наслідки, і коли вони бачать, що образ їхнього життя порушується, в їхнє життя вторгається щось незрозуміле, щось чудесне, щось надприродне, щось таке, яке суперечить їхнім звичкам, то ці люди лякаються і уникають його і якби відштовхують це нове і незрозуміле від себе. Нажаль, так бувало через всю історію людства.

Таким чином, люди самі попросили Господа відійти, бо своє матеріальне благоденство, привичний, розмірений порядок, уклад  свого життя, його звичай і спосіб вони ставили вище всього. Вони не були готові до жертовності, не були готові постраждати матеріально і не були готові дивитись в обличчя новим незвичайним змінам.

Так завжди було в історії світу і народів, і ця євангельська розповідь стосується не тільки минулого, але й усіх часів, всіх місць і нас з вами. І дальше говориться у Євангелії, що Господь відійшов від них і пішов у місто, яке Він вважав Своїм.  

Господь на протязі історії християнства, історії Церкви, з тих часів, коли Він втілився, постраждав, воскрес, викупив рід людський і заснував Свою Церкву, часто змушений був йти від людей. Теж і люди часто віддалялися від Господа з-за свого матеріального благоденства, з-за своїх матеріальних міркувань, звичаїв і образу свого життя. І Господь як тоді, так і до нині віддалявся у Своє місто.

Тоді було зрозуміло в яке місто віддалявся Христос. А коли Він воскрес і вознісся на небо, коли Його Церква розповсюдилась по лицю всієї Землі, і коли люди продовжували виганяти від себе Бога, запитаємо: де Його місто в яке Він відходить? І ось відповідь на це дає св. ап. Павло у сьогоднішньому посланні. „Браття! –пише він, - бажання серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасення. Бо свідчу їм, що мають ревність Божу, та не за розумом. Бо, не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ” (Рим. 10,1-3). Ап. Павло у посланні до римлянів торкається питання вибраного народу. У Старому Завіті до явлення Христа жив Богом вибраний народ ізраїльський - народ, з яким Господь Бог уклав союз для того, щоб цей народ серед зла, язичеського середовища, серед загального затьмарення тих часів зберіг істинну віру в Бога, істинне одкровення Боже, істинне богошанування, і ще для того, щоб з цього народу вийшов Спаситель світу. І народ Ізраїлю, старозавітний народ Божий, відчував себе вибраним народом, народом Божим, який мав обітницю Божу. По їх розумінні, відповідь на поставлене питання – куди Господь йде, якщо люди просять Його відійти, де це місто, куди Він йде, де Він буває, як дома, був таким: Він йде в наше місто, бо народ наш вибраний Богом і наш народ має Божу обітницю.

Але коли народ єврейський відпав від обітниці, бо не прийняв Месію, відкинув Спасителя світу, Якого чекав, Якого обіцяли пророки, Який явився, щоб спасти рід людський, коли богообраний народ відкинув Його і, мало того, вимагав Його розп’яття, вимагав смерті Його, коли, таким чином, богообраний народ перестав бути богообраним народом, - тоді явилась Церква Христова, тоді віруючі в Господа Іісуса Христа стали новим Ізраїлем, новим обраним народом Божим, який має обітницю Божу і має союз з Богом.

Колись єврейський народ так твердо вірував у свою праведність, свою законність, свою богообраність, що поставив цю свою богообраність, цю свою віру наріжнім каменем всього свого життя. Але коли прийшов Христос і сказав, що приніс спасіння всім людям, а не тільки богообраному народу, то народ єврейський не прийняв Його, бо по їх розумінні це суперечило почуттю богообраності, тому почуттю, що спасіння тільки у них і від них.

Що ж сталось після цього, тобто після приходу Спасителя? Сталось майже те саме, що з старозавітним єврейським     народом. Коли Церква Христова, християни, стали новим Ізраїлем, з якими Бог уклав союз, через який повинен був спастись весь світ, то і ми зіткнулися з подібною спокусою. Бо церковний народ теж став у цій спокусі відчувати, що тільки ми вибрані Богом, тільки ми спасемося. А решта? Решта, говорили, загине, - бо всі вони не вибрані Богом, вони не віруючі, вони не християни, вони не сповідують Бога. Таким чином і перед нами повстала ця спокуса – спокуса особистої праведності Божої, як і апостол пише: „Бо свідчу їм, що мають ревність Божу, та не за розумом. Бо не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ” (Рим. 10,2-3). Ось це сталось і з нами - християнами, коли ми у цьому своєму віруванні стали упевнювати, що ми – народ Божий, що ми – праведники, які вірні Богу, які успадкують спасіння і цим поставили особисту праведність вище праведності Божої. А праведність Божа полягає в тому, що Бог „хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4), кожній людині, а не тільки богообраному, не тільки законному, не тільки цьому праведному, не тільки тому, хто відвідує і буває у храмі. Кожній людині Бог хоче спастися і досягти пізнання істини.

Дальше апостол пише: „Бо всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться. Але як покликати Того, в Кого не увірували? Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника? І як проповідувати, коли не будуть послані? Бо написано: які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить добро!”(Рим. 10,15-15).

Таким чином, апостол дальше говорить цьому богообраному народу Божому і всім нам, що вони, а після і ми, не тільки поставили свою праведність вище праведності Божої, (а праведність Божа полягає в тому, що всі люди повинні спастись і всі люди одинакові перед Богом), але, нажаль, вони перестали іншим людям проповідувати цю істину, і апостол говорить: звичайно, що „всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться ”. Але як вони будуть закликати, якщо вони не увірували? А як вірувати, якщо вони не чули, а як можна чути, коли не було проповідника?

Таким чином, задача, обов’язок кожного віруючого не в тому, щоб він почував себе праведником, вибраним, а задача полягає в тому, щоб він проповідував, свідчив Божу істину, Божий спадок, Боже буття, Боже спасіння перед усіма людьми. Немає християнської громади, немає християнської церкви, якщо немає проповіді, якщо немає розповсюдження вчення Христового по всьому лицю Землі. Це наш святий обов’язок, це не право наше, це наш обов’язок.  Бо сказано: „І як проповідувати, коли не будуть послані? І дальше: „Які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить добро!” Ми всі послані на проповідь слова Божого, ми всі свідки Божі на землі. І через нас люди можуть і повинні приходити до Христа.

А якщо вони не приходять? Апостол відповідає на це словами пророка Ісайї: „Господи! хто повірив тому, що почув від нас?”(Рим. 10,16; Іс. 53,1). І дальше говорить, що очі їх сліпі, вуха їх німі, ми проповідуємо, а вони не приймають (Рим. 11,8). Ось так буває. Буває, що істина Божа падає на кам’янисту ниву, у людей очі як би осліпли і вуха не сприймають, і вони глухі та сліпі по відношенні до істини Божої. Так буває часто. І тому апостол запитує: якщо вони невіруючі, то невже загинуть? І відповідає: „Невже Бог відкинув народ Свій ” (Рим. 11,1), який був Ним вибраний? Зовсім ні. „Не відкинув Бог народу  Свого, який Він наперед знав ”, - пише апостол, навіть у тому випадку, коли він не вірить і відрікся від Нього (Рим. 11,2). А яким чином? А таким, що серед загального моря невір’я „за обранням благодаті, зберігся остаток ” (Рим. 11,5), корінь віруючих і ось цей остаток, цей корінь, ця основа, ця група віруючих, цей стержень Церкви Христової пробуде повіки і він ніколи не зникне. І з-за нього, з-за цих віруючих, з-за цих святих праведників Бог може спасти і помилувати всіх інших. Мало того, щоб спасти і помилувати, говорить апостол у цьому посланні, Господь через цей остаток віруючих, через цей корінь і стержень Церкви, який повіки перебуває вірним Господу, може з часом навернути і невіруючих до Бога.

Ось так, дорогі, нам треба розуміти прочитані сьогодні Євангеліє і послання апостола. Коли люди Господа виганяють, Він видаляється у своє місто, а це місто – наші серця, місто це – ми з вами, віруючі Йому до кінця свого життя і всі інші віруючі, які будуть до закінчення віку. Ми то місто, де Господь мешкає. Але ми не просто місто, де Господь мешкає. Наш обов’язок, як говорить апостол,  проповідувати, сіяти слово Боже життям,  своєю діяльністю і свідченням своїм показувати людям спасіння, щоб навернути їх з дороги невір’я і беззаконня на стежку істини, праведності і святості. І якщо це нам удасться, якщо вони будуть мати вуха – і не чути, очі – і не бачити, то все рівно праведністю праведників Божих, якими позначається святість Церкви, всі по милості Божій спасуться. І апостол закінчує такими словами: „О, глибино багатства і премудрості і розуму Божого! Які незбагнені суди Його і недосліджені путі Його! Бо хто пізнав ум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього. Йому слава повіки, амінь ”(Рим. 11,33-36).

---

[1] ЖМП, 1976, № 9, с. 36.

[2] Архиеп. Антоний (Мельников). БТ, сб. 14, М.,1975, с. 8.

[3] Подано у слов’янському перекладі Біблії.

[4] Цит. за Е. Тихомиров „Загробная жизнь”, с. 405.

[5] Там же.

[6] Там же, с. 406.

[7] Там же, с. 412.

[8] Там же.

[9] Там же.

10  ЖМП, 1978, № 6, с.35

11 Там же.

12  Там же.

13 Там же.

14  При написанні цієї проповіді була використаний «Троицкий листок» № 423, 1897,  изд. 5.

15  Димитрий, архиепископ Херсонский и Одесский. «Слова и речи», т. 3, М., 1898, с. 69.

1  Блаж. Владимир (Сабодан), митр. Киевський. Проповеди, т. 2, Киев, 1997, с. 9.

2 Сідален по полієлеї.

3 Архиепископ Димитрий (Муретов). Слова и речи. Т. 3, М., 1898, с. 80.

1 Св. Иоанн Златоуст. Тв.т. 6, СПб.,1900, с. 448.

²Там же, т. 7, СПб., 1901, с. 149.

³ Там же,  т.4, СПб., 1898, с. 739.

⁴«Богословские труды». Вып. 17, М., 1977, с. 161.

5 Прот. Димитрій Смирнов. Проповіді. Т. 5, М. 2007,   с. 102.

1 Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди. Т. 2, М., 2007, с. 128-141.

1 Архиепископ Аверкий (Таушев). Современное беснование.

Проповідь на 6-ту неділю після П’ятидесятниці.

Після зцілення гадаринських біснуватих Христос переправився на протилежний берег Генісаретського  озера „і прибув до Свого міста ” (Мф. 9,1), яке звалось Капернаум. Саме слово Капернаум перекладається як „село Наума”, або „село утіхи ”. У Капернаумі Христос по звичаю  увійшов до житла апостола Петра, яке зразу ж заповнилось людьми, які бажали послухати Його слів, а також зцілитися від своїх хвороб. Прийшли сюди теж і недруги Христові, тобто книжники і фарисеї з Галілеї, Юдеї і з Єрусалиму, щоб не стільки стати свідками науки і діл милосердя новоявленого Учителя, як запідозрити Його у порушеннях закону і переданнях старців.

Незважаючи на таке велике скупчення людей і лукавих недругів, Господь, оздоровивши тут багатьох, зцілив також одного чоловіка, якого принесли, напевно, його друзі, бо був він, як пишеться в Євангелії, розслаблений (Мф. 9,2), тобто паралізований. Спосіб, яким Іісус зцілив його відрізнявся від усіх інших, якими Він ставив на ноги хворих людей. Господь спочатку відпустив розслабленому гріхи, з-за чого фарисеї і книжники дуже розгнівались, бо таке право має тільки Один Бог і поступати так, на думку фарисеїв і книжників, є не що інше, як хула на Бога. Правда, недруги Христові своє обурення не виявляли відкрито. Вони, як помічає євангеліст Матфей, тримали „лукаве в серцях ” своїх (Мф. 9,4).

Якраз цей момент і використав Господь, щоб переконати цих хитрих і лукавих ворогів у Своєму Божестві. Євангеліст пише: „Іісус же, вбачаючи помисли їхні, промовив: навіщо ви думаєте лукаве в серцях ваших? Бо що легше сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи” (Мф.9,4-5).

Тобто Господь як би так сказав фарисеям: того, що Я сказав, що „прощаються тобі гріхи ” ви, звичайно, побачити не зможете. І тому, щоб переконати вас, що вся причина розслаблення хворого полягає у його гріхах, Я повелів йому встати і ходити. І так поступивши, показую вам, що Я не тільки Людина, яку ви бачите перед собою, але разом і Правдивий Бог, що прийшов на світ спасти грішників.

І як Господь повелів, так і сталось: розслаблений, який до цього часу не міг поворухнути ні рукою, ні ногою „устав, узяв постіль свою і пішов до дому свого ” (Мф.9,7). Люди, побачивши таке незвичайне чудо, дуже дивувались і славили Бога „Котрий дав таку владу людям ” (Мф.9,8).

Це все про що сьогодні ми слухали з Євангелія. Тепер уважно послухаємо, чого ми можемо навчитись з прочитаного.

Святе Євангеліє називає Капернаум  - містом Іісусовим. Ніде ми більше не зустрінемо на сторінках Євангелія жодного міста, яке б мало назву Іісусового. Не названий так Віфлеєм, де Христос народився, не названий так Назарет, де Христос перебував до тридцятилітнього віку. А ось Капернаум названий Іісусовим і то, напевне, тому, що тут Спаситель наш, вступивши на проповідь, звик перебувати найчастіше і навчати людей найбільше. Дім апостола Петра у Капернаумі став осередком Христової діяльності, а човен того ж самого апостола – кафедрою, з якої Він промовляв до народу свої знамениті притчі і повчання.

В той час, як Віфлеєм не пізнав Іісуса, Назарет вигнав Його, а Єрусалим не прийняв, Капернаум, місто переважно язичеське, не тільки пізнав і прийняв, але й покаявся і увірував у Нього, і цим показав грубу невдячність юдеїв та страшну закам’янілість їхніх сердець.

Капернаум у розумінні і на мові євреїв значило також „місце покаяння ”. З цього навчаємось, якими ми повинні бути, щоб Христос перебував у нас, як Він колись перебував у Капернаумі. А для цього треба зробити своє серце полем для покаяння, землею пухкою, щоб насіння науки Христової, зрошеної сльозами жалю і покаяння, пустило добре коріння і дало хороший урожай добрих діл.

Жителі Капернаума час від часу терпеливо виглядали Господа, коли Він був відсутній, а коли приходив, то щиро Його зустрічали і уважно слухали. Тож нехай і серце кожного з нас горить бажанням приймати в себе Свого Спасителя і Господа, охоче слухали Його євангельське слово і жити згідно з ним. „Ось, стою при дверях і стукаю, -  говорить Спаситель, - якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього, і буду вечеряти з ним, і він зі Мною ” (Одкр. 3,20).

Але повернемось до розслабленого, поглянемо на його слабість і на те, що зробив з ним Іісус, щоб звідси взяти для себе уроки повчання.

Все, про що йдеться в Євангелії про розслабленого говорить нам про одне: причиною його хвороби був гріх. І тому Христос як Серцевідець, перш ніж оздоровити тіло, спочатку зцілює душу, тобто прощає гріхи, а вже потім велить розслабленому встати і йти. Цим Господь показує нам, що гріх далеко більше нещастя, ніж тілесна хвороба. І тому, коли нам випаде терпіти хворобу, не будемо забувати, що перш ніж будемо просити Господа про зцілення свого тіла, яке тимчасове, приглянемось до своєї вічної душі: в якому вона стані, що в ній діється і щиро покаявшись у своїх проступках, будемо з вірою очікувати повернення і тілесного здоров’я.

Господь милосердний до кожного, а особливо до тих, хто усвідомив хворобу своєї душі. Це прекрасно показується в іншому місці Євангелія, де Господь порівнює Себе з чоловіком, у якого пропала одна з ста овець і він залишив дев’яносто дев’ять і, знайшовши пропалу, скликає своїх сусідів, щоб вони з ним порадувались з-за цієї заблуканої, але знайденої вівці.

Так і ми повинні уявляти себе тою заблуканою овечкою, яку завжди шукає милосердний Господь і коли знаходить у покаянні, то скликає небо і землю, тобто ангелів і людей, щоб тішитись з Ним разом, „бо оцей мій син був мертвий і ожив, пропав був і знайшовся ” (Лк. 15,24).

Ось як Господь Своїм безмежним милосердям оповиває нас, спішить за нами, невимовно радується, називає нас своїми дітьми (Мф. 9,2). Тож не забудемо цього Божого піклування, і з свого боку пізнаймо свої гріхи, попросимо за них прощення, виправимо своє гріховне життя, а Господь не забариться прийти до нас, щоб очистити від усякої душевної і тілесної нечистоти.

Бачимо з сьогоднішнього Євангелія, що таке прохання до Господа не залишиться без відгуку навіть і тоді, коли за нас з вірою проситимуть інші люди. „Побачивши віру чотирьох, що принесли розслабленого, Христос сказав йому: дерзай чадо! прощаються тобі гріхи твої ” (Мф. 9,2). Це означає, наскільки важлива за нас молитва наших ближніх. Так молитва праведної Моніки привернула милосердя Боже до її сина Августина, який перемінившись, з великого грішника став єпископом Церкви і святителем Христовим.

 Не будемо і ми пропускати благої можливості молитися Богу за наших рідних і близьких серцю, які відійшли від правої дороги віри і ступили на стежку нечестя. Припоручимо їх Божому милосердю, щоб вони отямившись, пізнали свої заблудження і повернулись під надійну опіку святої  Церкви.

Фарисеї, які у тайні своїх сердець звинувачували Христа у богохульстві, представляють нам тих людей, які мають звичку немилосердно осуджувати інших і несправедливо про них думати, приписуючи їм тільки злі поступки, а їхні добрі діла заперечувати і замовчувати. Вони це роблять тому, що судять поверхово і не знають дійсних причин з-за яких їхні ближні поступали так, а не інакше. Але суд таких людей не повинен нас стримувати творити добро і поступати згідно з правилами християнської віри і веліннями нашого сумління.

Спаситель, будучи Богом, хоч і знав, що фарисеї осуджують Його у богохульстві, проте не відступив від того, що належало Йому зробити для хвали Божої і користі розслабленого. Він, знаючи все, що творилось у їхніх думках, ні, не покарав їх, а, навпаки,  врозумив і поставив діло так, що вони самі зрозуміли несправедливість своїх думок і побачили, що перед ними Іісус Христос, Син Божий, Який прийшов світ не судити, а спасти його.

Навчимось з цього і ми терпеливо обходитись з тими людьми, які несправедливо про нас судять і перекручують справжній образ наших учинків і діл. Хоч ми не зможемо їх переконати якимось чудом, як це зробив Христос у відношенні Своїх недругів, але можемо це показати терпінням, любов’ю і смиренням, а особливо своїм жертовним життям.

А з іншого боку, будемо старатись і самі не впадати у несправедливі осудження своїх ближніх не тільки словами, але й думками, бо Господь завжди бачить наше серце і знає його думки і запитає нас, як запитав колись фарисеїв: „Навіщо ви думаєте лукаве в серцях ваших?” (Мф.9,4).

Коли Іісус запитав фарисеїв, що легше сказати: простити гріхи, чи оздоровити хворого, вони самі не знали, що відповісти, бо і те і інше може зробити тільки Бог. Тоді Христос зцілив розслабленого Своїм словом, а люди, побачивши таке чудо прославили „Бога, Який дав таку владу людям ” (Мф.9,8).

Звеличимо і ми Господа Бога за всі Його великі добродійства, і тоді Він назве нас своїми дітьми, і прийме до Своєї небесної хвали, бо Господь „Світло вище всякого світла, Радість, вища за всі радості, Спокій, вищий за всякий спокій. Господь – Життя вічне і Спасіння, що перебуває по віки вічні”.1 Амінь.

Проповідь на 6-ту неділю після П’ятидесятниці.2

Ми слухали сьогодні євангельське читання про зцілення Господом Іісусом Христом розслабленого (Мф. 9,1-8). Коли принесли на носилках хворого, Христос подивився на нього і сказав: „Чадо! прощаються тобі гріхи твої!” (Мф. 9,2). І тоді книжники і фарисеї, які хотіли зловити Його у всякому слові, щоб Його звинуватити, подумали: „Він богохульствує, бо хто може відпускати гріхи, крім Бога? Христос, знаючи їхні думки, сказав їм: що легше сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи?” (Мф. 9,5).  Коли ми читаємо, чи слухаємо ці євангельські слова, виникає питання: дійсно, що легше сказати? З точки зору фарисеїв і з нашої, неможливо сказати ні те, ні інше. Бо нам неможливо сказати: прощаються тобі гріхи твої, бо ми самі грішні. І не сміємо ми сказати розслабленій людині: встань і ходи, бо ми не впевнені, що вона встане і буде ходити. Проте Господь сказав, що легше сказати: „Прощаються тобі гріхи і після цього сказав: встань і ходи ” Чому?

Тут нам треба подумати, коли б нам прийшлось обов’язково сказати або то, або друге. При нашому природному гріховному стані, у нашому звичайному житті, нам краще було б сказати: „Прощаються тобі гріхи твої ”. Чому? Тому, що ми промовили б слова, які ніхто не зможе провірити, - чи дійсно прощаються ці гріхи. А якщо б ми насмілились сказати: „Встань і ходи ”, то це легко провірити і зразу ж б стало видно – чи встане він і піде, чи ні.

У нашому житті ми дуже часто промовляємо високі і благородні слова, які не можуть бути провірені життям. А слів, які треба би було доказати ділом, ми уникаємо. Таким чином, ми часто захоплюємось зовнішньою благочестивою формою святих слів, наприклад: „спаси  тебе, Господи ”, „Господь  помилує  тебе ”, „Господь тобі подасть ”, „Господь з тобою ” та ін. Можливо ми застосовуємо ці слова від щирого серця, але часто ці слова залишаються тільки словами. Ми їх не можемо конкретно доказати, бо ми самі слабі, немічні і грішні. Ось це розходження між красивою, благочестивою зовнішністю нашого життя і нашими ділами являється трагічним розходження у нашому християнському житті, являється тим, що нас більше всього порочить як християн. Чому можна так говорити? Бо люди чують наші благочестиві слова, наповнені глибоким смислом і мудрістю, і вірять, і захоплюються, і бувають розчуленими, а потім бачать, що наше життя, наші діла не підтверджують наших слів, а іноді суперечать їм. Люди розчаровуються в нас, в наших словах, а, значить, і в християнстві і в Церкві.

Ви знаєте, які важкі випробовування пережила Церква на наших рідних землях і які перетерпів наш народ.3 І тому запитаємо зараз себе: за всі ці роки стояння за віру і важких випробовувань, скільки у вас, на Заході, було вимовлено благочестивих, розумних, щиросердечних слів про те, як потрібно жити, як треба сповідувати віру. І це було правдою, але, нажаль, правдою тільки на словах, бо конкретне життя і сповідництво віри, навіть до смерті, було там, у Союзі. Ті діла, про які говорив Христос: встань і ходи, були там, бо тільки там можна було провірити, як ми сповідуємо Христа: словом, чи самим ділом і життям. Тільки там можна було сказати великі святі слова, повні глибини і мудрості, але такі слова, за які потім можна було покласти своє життя, підтвердити їх конкретними фактами і  своїм життям. І ось випробовування – не словами, а ділами – наш народ, наша Церква витримала. Вона може заявити перед всім світом, що вистояла у цьому випробовуванні. Проте це не значить, що все кінчилось. Попереду, можливо, буде ще більше випробовувань. Необхідно зазначити, що почався рух, новий рух серед інтелігентної молоді, почалось входження у Церкву нового покоління, яке не було виховане у благочестивих віруючих сім’ях, але яке було виховане у невіруючих сім’ях, притому в упевненому невір’ї і які потім шляхом глибоких роздумів і внутрішніх мучень вистраждали своє навернення до Христа. Це не наша заслуга. Це заслуга нашого віруючого народу і слава Богу,  Який Духом Святим був присутній серед людей, які були далеко-далеко від Церкви і яким, здавалось, не було дороги до Церкви, але вони різними шляхами приходять в Церкву і стають такими віруючими, з якими нам важко зрівнятися. Бо для нас віра і Церква звичні, для нас це рідна і знайома атмосфера, без якої ми жити не можемо. А для них це пов’язано із сповідництвом: зі скандалами у сім’ї, з ризиком у навчальних закладах, з трудностями по роботі, з необхідністю розлучитись з любимою людиною, який був твоїх женихом і кинув тебе, чи була твоя наречена і пішла від тебе після того, як ти пішов цим шляхом, а у нього чи неї не вистачило сил або бажання, або віри йти разом.

І в нас сотні, тисячі таких живих, конкретних прикладів. Сотні і тисячі таких молодих людей, які, можливо, прямо скажемо, не дуже церковні, бо вони не виховані у церковному дусі, але вони більші сповідники, ніж ми з вами.

 І ось це нове, що ми тепер спостерігаємо в Церкві, яке можна призупинити, перешкодити, уменшити його, але яке взагалі зупинити ніхто у світі уже не зможе. Отже цей рух уже почався і він буде прискорюватися, бо за ним йде всесильна благодать Господа нашого Іісуса Христа, Який побачив сповідницьку віру народу на протязі непростих десятиліть богоборства, Який провірив народ у приниженнях, у трудностях, у тіснотах, у такому стані, що здавалось уже все! … 

І Господь провірив, чи розходиться слово з ділом і чи у ці часи наш благочестивий народ говорив тільки  святі слова, чи більше жив, стояв і сповідував Христа. І хочеться на закінчення сказати, що в цьому євангельському читанні і про нас говорить Христос: ”Прощаються тобі  гріхи твої: встань і ходи. ”

Так, історично ми грішні. Наша Церква гріховна багатьма гріхами у минулому. Але Господь побачив, як вона проходила через горнило випробовувань, побачив, що за 60-ть років у нас було у тисячу раз більше святих, ніж за всю історію нашої Церкви, що у нас зараз ходять живі святі, ті, яких, коли прийде час, а він обов’язково прийде, наша Церква проголосить святими, канонізує не десятки, сотні, а тисячі нових святих.

Ось так Господь побачив віру свого народу і говорить йому: ”Встань і ходи ”. І встає наша Церква і йде у славу Божу проповідувати Христа всьому світу! Амінь.

Проповідь на 6-ту неділю після П’ятидесятниці.4

(Мф. 9,2-7)

Сьогодні св. Церква пропонує нам читання з Євангелія від Матфея про те, як Господь зцілив розслабленого, якого принесли і поклали коло Нього. „І побачив віру їхню, - говориться, - Іісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! прощаються тобі гріхи твої! При цьому деякі з книжників сказали собі: Він богохульствує. Іісус же, вбачаючи помисли їхні, промовив: навіщо ви думаєте лукаве в серцях ваших? Бо що легше сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи? Та щоб знали ви, що Син Чоловічеський має владу на землі прощати гріхи, -  тоді говорить розслабленому: встань, візьми постіль твою та йди до дому твого. І він устав, узяв постіль свою і пішов до дому свого”.

Це Євангеліє для нас утішне, бо всі ми являємось розслабленими, всі ми живемо за часів загальних хвороб і втоми. Це показало минуле століття і початок цього, коли людство розніжилося і перестало бути спосібним навіть на незначний подвиг. Кожен з нас пробує молитися, намагається щось зробити з собою, якось себе приструнити, але бачить, що нічого не виходить і тому впадає у відчай. І цим страждаємо не тільки ми, але й все людство. Подвижників майже не залишилось і земля збідніла на християнський подвиг. Тому, коли ми читаємо житія святих, то нам здається, що не може бути, щоб люди так постились, щоб люди так молились, робили такі добрі діла і творили такі чудеса. Це нам здається неможливим, бо це неможливо нам. Але ж в християнстві все засновано на подвигові. Людина грішна, і для того, щоб жити праведно, їй необхідно створити подвиг: потрібно не давати гріхові діяти в собі, а, навпаки, прагнути до чесноти.  Але сил у людини бракує, і тому вона злиться, впадає у відчай – а робити цього не потрібно. Наш час – час невеликих діл, малих подвигів. І в сьогоднішньому євангельському читанні нам у цьому поданий приклад. Жив розслаблений чоловік, і нічим він не міг показати Богу свою вірність: не міг ні поклонів класти, ні Писання читати, ні по святим місцям їздити, ні до святих мощів прикластися. Але він міг вірувати. Віра – це постійне прагнення до Царства Божого. І ось коли цей розслаблений прожив певний Богом призначений час, і поніс подвиг терпіння, Господь побачив його віру і підняв його з постелі хвороби.

 Це Євангеліє вселяє в нас надію, воно говорить, що навіть та метушня, яку ми піднімаємо на духовному поприщі, не даремна, бо показує Богу наше устремління. І ні в якому разі нам не потрібно засмучуватись з-за того, що ми такі розслаблені, бо Господь від нас  не вимагає чогось великого, знаючи, що ми, власне, ні на що велике не годні. Тоді як нам жити? В чому повинна проявлятись наша віра? Ось простий приклад: падає дощ, а у нас немає ні парасолі, ні плаща і немає рядом дерева, щоб заховатись під ним. Залишилось йти і терпіти. І в нашу задачу це теж входить, бо ми не можемо ні собі зарадити, ні захиститись від гріха; у нашій душі діє всяке зло, і ми не в змозі це виправити, очистити, якось потрудитись над собою, у нас не вистачає духовних сил. Тому нам потрібно терпіти – і зовнішні обставини і самих себе. І цим терпінням ми будемо здобувати свої душі, тобто поступово направляти їх до Царства Небесного.

 Треба йти християнським шляхом не дивлячись ні на що. Хоч самими маленькими кроками, але постійно направлятися і бажати Царства Небесного, постійно вірувати, що прийде час – і Господь обновить нас єдино відомим Йому Самому способом. Так може бути, бо Господь бажає цього, але Він чекає і нашого прагнення. Як говорить Златоуст, що Господь і наміри наші вітає. І ось за ці наміри, за то, куди направлена наша душа, і з-за терпіння Господь нас підніме.

Св. ап. Павло пише: „За даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, чи маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; чи маєш служіння, перебувай у служінні; чи учитель, - у навчанні; чи утішитель, утішай; хто роздає, роздавай у простоті; начальник, начальствуй зі старанністю; хто милосердствує, милосердствуй  зі щирістю. Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло, прихиляйтесь до добра; будьте братолюбиві один до одного з ніжністю; випереджайте один одного шанобливістю; у старанності, не лінуйтесь; духом палайте; Господеві служіть; утішайтесь надією; в скорботах будьте терпеливі; в молитві постійні; у потребах святих беріть участь; будьте гостинні до странників; благословляйте гонителів ваших; благословляйте, а не проклинайте. Радуйтеся з тими, хто радується, і плачте з тими, хто плаче. Будьте однодумні між собою; не звеличуйте себе, а наслідуйте смиренних; не будьте зарозумілі; нікому не відплачуйте злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо і залежить від вас, перебувайте в мирі з усіма людьми. Не мстіть за себе, улюблені, а дайте місце гніву Божому. Бо написано: Мені відомщення, Я віддам, говорить Господь (Втор. 32,35). Отже, якщо ворог твій голодний, нагодуй його; якщо хоче пити, дай напитись йому; бо роблячи це, тим збереш йому на голову палаюче вугілля (Притч. 25,21022). Не бувай переможений злом, а перемагай зло добром”(Рим. 12,2-21).

Св. ап. Павло дає нам цілу програму, але він не говорить: робіть по тисячу поклонів в день, або: не їжте такої-то їди, або постіться тижнями. А що вимагається від нас? Бути нормальними людьми. Зараз, у наш час, залишилось дуже мало надійних і вірних людей, на яких можна покластись, яким можна сказати  - і вони зроблять так, як ви просили, які нічого лишнього не вдіють, не ухиляться від поставленої задачі. І ось у ці дні і роки, у які нам Провидінням Божим випало щастя жити, ми перш всього повинні старатись бути нормальними людьми і це буде подвигом на фоні загального розслаблення.

Як ми говорили, св. ап. Павло не вимагає від нас чогось надприродного, не говорить: пересувайте гори, п’ятьма хлібами нагодуйте тисячі голодних або роздайте все, що маєте, бо ми на це не спроможні. Але бути нормальними людьми, на яких можна покластись, які не брешуть, не грубіянять, не підсиджують, які не підступні, завжди ведуть себе пристойно, - хоч би цього досягнути, щоб мати добре свідчення від навколишніх. І хай з точки зору загального християнського ідеалу праведності нам буде ще далеко до досконалості, але на загальному фоні повної розслабленості це уже буде подвигом.

Тому потрібно себе постійно привчати до терпіння. Воно повинно стати нашою головною чеснотою. Як Господь сказав? „Терпінням вашим спасайте душі ваші” (Лк. 21,19). І перш всього потрібно навчитись терпіти самого себе, тому що пристрасті, які киплять у нашій душі, часто приносять нам великі страждання. І якщо у нас бракує сил подолати ці пристрасті, ми повинні хоч би не давати їм волі, не дозволяти, щоб вони проявлялись, а старатись зі всіх сил, за допомогою Божою, терпіти їх. Ось, наприклад,  хтось нас роздратовує чим-небудь і хочеться цій людині сказати якесь вразливе слово – то у даному випадку нам потрібно обов’язково утриматись і сказати: „Господи поможи мені!” І потім, коли ми навчимось утримуватись у словах, ми зможемо утриматись і в думках: „Господи, та що я таке думаю, прости мене, грішного; як же я міг допустити таку думку?” І так постійно, терплячи себе, ми будемо направляти себе до Царства Небесного.

Господь знає нашу нездібність вчинити великий подвиг, тому Він і за цей невеликий – підніме нас. Порукою цьому є сьогоднішнє Євангеліє. Господь, побачивши віру їх, сказав: „Встань, візьми постіль твою, та йди до дому твого”. А де наш дім? Він в оселях Отця Небесного. Господь дав нам віру не для того, щоб ми її розтратили на дорогах цього світу, а щоб вона привела нас до дому, до Отця, Якого ми покинули гріхами своїми, Якого ми забули і Якого ми не відчуваємо.

Ми, нажаль, живемо тільки для себе: у нас виникають певні плани і задачі, які ми виконуємо, але ми забуваємо про головне; за цими ділами, образно, за цими деревами ми не бачимо лісу, забуваємо для чого живемо. А пам’ятати потрібно. Щоби ми не робили, де би не жили, чим би в даний момент не займалися, ми повинні своє життя присвячувати Богу, все потрібно робити заради Господа. Чи їмо - їмо заради Господа і це нас вчасно зупинить. Коли ми вже з’їли скільки потрібно і захотіли ще – ось тут зупинимось, бо хіба можна заради Господа переїдати? Сидимо і говоримо з людиною і раптом замітили, що почали осуджати – знову зупинимось, бо з людиною поговорити можна, але хіба можна осуджувати для слави Божої? І так у всьому.

Наш подвиг повинен полягати у цьому постійному контролі над собою. Якщо нас ніхто не виховав, а багатьох з нас з-за безбожності родичів, християнському життю не вчили. Добре, що можливо бабуся навчила молитву „Отче наш”, тому нам і потрібно самовихованням займатись постійно, а не плисти у житті за течією. І в цьому самовихованні й буде полягати наш подвиг і плоди його не пропадуть марно. Один великий подвижник ще 1650 років тому сказав: „Ми виконали заповіді Божі, а ті, які будуть жити після нас, виконають половину”. Його запитали: „А ті, які будуть жити у послідні часи?” „Вони, - говорить, - не виконають ні одної заповіді Божої, але у світі будуть такі скорботи, що якщо вони перетерплять їх, то по благочестю перевершать нас і будуть перед Богом вищі за нас”.

Якщо ми, будучи такими розслабленими, такими ненавченими у православній вірі, такими розбещеними і недотепними, а все-таки почнемо трудитись заради Господа і все будемо терпіти раді Нього, заради Царства Небесного, то Господь не тільки введе нас до Царства Божого, але й поставить вище багатьох подвижників, які жили до нас. Адже природно, що з хворого менші вимоги, а Господь прийшов не праведників спасати, а грішників. Ми нічого не можемо; деякі все намагаються спасати своїх дітей, внуків – а треба у першу чергу привести до порядку самого себе. Це наша задача і, прямуючи цим шляхом, можна досягнути успіхів, адже Господь не відбирає у нас надії і це Він показує прикладом зцілення розслабленого.

Ми теж такі розслаблені, що не можемо самі прийти до Бога, нас треба обов’язково принести.  І в храм ми прийшли як би не самі і навіть не знаємо, чому ми тут. Можливо за молитвами невідомих нам людей ми опинились тут і за чиїсь молитви одержали дар віри. Ось читаємо, як деякі люди шукали істину, ходили, вивчали, поки її на знаходили. А нам все дано у готовому вигляді: ми взяли і повірили. Ось взяти когось з нас і нашого сусіда; життя у нас нібито однакове. І родичі наші з одної місцевості, але один з нас пішов пиво пити, в інший пішов до храму Божого. Чому так сталось? Як чином Господь нас всіх вибрав? Це нам невідомо і про це ми дізнаємось тільки після смерті і там стане ясно, чому так сталось.

Багато людей ходять до храму, відстоюють службу і майже нічого не розуміють, але ж їх все-таки щось привело сюди? Дехто приходить і говорить: „Я хочу хреститися”. Запитуємо: „Для чого це тобі потрібно?” Він говорить: „Не знаю, просто хочу, і все”. Звідки таке прагнення? Ось поїсти, попити, одягнутися, кудись піти відпочити – це зрозуміло. Але прийняти хрещення – такий і не знає, що таке хрещення; не знає, які обов’язки на нього покладаються; не знає що з цього вийде, а бажання у нього уже виникло. Розум відстає, а серце уже бажає. Чому і як? Незрозуміло.

 Так, дорогі, Господь влаштовує наше спасіння. З повного розслаблення, а все-таки старається нас підняти, якось навести на розум, старається привести нас хоч би до якоїсь норми. Тому треба перед собою поставити певний моральний ідеал, адже, звичайно, ми не можемо у своєму житті бути подібними Господу нашому Іісусу Христу, не можемо бути подібними апостолу Павлу, який сказав: „Подібні мені бувайте, як я Христу” (1 Кор. 4,16); ні Антонію Великому, ні Феодосію Печерському – ми цього не можемо. То що нам потрібно робити і яким чином поступати? А просто подумати: як би у цьому випадку поступила людина, про яку всі говорять, що вона людина добра і порядна? Ось так і робити, і це буде кроком вперед назустріч істині. Потрібно завжди поступати так, як поступила би на нашому місці нормальна і порядна людина. І тоді все зразу стане зрозумілим. Нормальна і порядна людина могла би так поступити? Ні, не могла б, значить і я потерплю, хоч мене все роздратовує, роздирає, але я наперекір цьому - потерплю.

І коли ми весь час будемо старатись і перебувати у цьому терпінні, Господь пошле нам благодать і укріпить нас, дасть нам мужність, тому що весь наш подвиг полягає у одному: ми повинні прожити це життя. Господь дав нам життя і воно складне. У багатьох людей виникають такі незносні скорботи, що думається: наші - просто ніщо у порівнянні з ними. А люди ж терплять. І ось прожити це життя і залишитись вірними Богу, придбати смирення, тобто згодитись з своїм хрестом, - тільки таким чином можна спастись. Іншого путі для нас немає, тому що всі ми розслаблені. Господь і св. Церква сьогоднішнім Євангелієм закликають нас на цей малий подвиг і  несінням цього подвигу ми надіємось досягнути приготоване нам вічне і небесне Царство  милістю і чоловіколюбством Господа нашого Іісуса Христа, з Яким Отцю, разом і Святому Духу честь і слава по віки вічні. Амінь. 

Проповідь на 7-му неділю після П’ятидесятниці.

 У сьогоднішньому євангельському читанні розповідається, що коли Христос проходив по дорозі, два сліпці йшли за Ним і кричали: „Помилуй нас, Іісусе, Сину Давидів! Коли ж Він увійшов у дім, сліпі приступили до Нього. І говорить їм Іісус: чи віруєте, що Я можу це зробити? Вони говорять Йому: так, Господи! Тоді Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій нехай буде вам. І відкрилися очі їхні ” (Мф. 9,27-30).

Чого ми можемо навчитись з прочитаних слів? Святий Григорій Богослов говорить: „Чудеса Господа і Спасителя нашого потрібно так розуміти, щоб вірувати в істину їх дійсності і  розуміти, що вони підказують нам дещо особливе. Ми не знаємо, - продовжує святитель, - хто були ці сліпці, але знаємо, кого вони нам представляють. Сліпець є рід людський, який був вигнаний з раю солодкості і, не маючи уяви про ясність вишнього світла, страждає у темряві свого заблудження, але з явленням Спасителя до того просвітлюється, що починає бачити і бажати радості внутрішнього світла і на путі життя навертається до доброї діяльності”.1

Ось чому у Євангелії так часто розповідається про зцілення сліпих, бо зцілення сліпого таємниче означає навернення до Христа грішної людини. Ось чому Сам Господь Іісус Христос говорить: „Я світло світові; хто піде вслід за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя ” (Ін. 8,12).

Пішли услід за Христом учні і апостоли Його і пронесли Його світло, тобто віру в Господа Христа, по всій землі. Пішли слідом за Ним святителі, пастирі і учителі Церкви і передали світло Христове своєму словесному стаду. Пішли слідом за Ним преподобні отці і матері, всі праведні і все їхнє життя було в у світлі і сяяло цим світлом.

Послідовниками Христовими - християнами називаємось і всі ми, віруючі у Господа Іісуса Христа, але як часто наше життя буває далеким від світла Христового. Не схожі ми ні на апостолів, ні на мучеників, ні на інших праведників. Як сліпі ступають невпевнено, так і ми нетвердо йдемо по дорозі життя, як сліпі часто спотикаємось і падаємо. Падаємо, коли згоджуємось на гріх, падаємо часто, тому що часто грішимо і порушуємо заповіді Божі. Не бачимо дороги по якій йдемо, бо  прив’язаність до гріха засліплює наші   духовні очі.

Як євангельські сліпі  не бачимо ми Господа і хоч знаємо з святого Євангелія, що Він з нами обіцяв перебувати „по всі дні до кінця віку ” (Мф. 28,20), але не зважаючи на це, не відчуваємо Його присутності.

Але якщо ми хочемо одержати від Нього допомогу, тобто, якщо ми хочемо звільнитись від гріха, то повинні зробити то саме, що зробили сліпі: йти за Христом, шукати Його і просити, щоб Він помилував нас.

Господь Іісус Христос, як пише святий апостол Павло, „учора і сьогодні і навіки Той же ” (Євр. 13,8). Тому Своїм словом Він сьогодні може зробити то, що Він колись зробив сліпим – може відкрити наші очі. Христос запитав сліпих: „Чи віруєте, що Я можу це зробити?” і на їхнє ствердження відповів: „По вірі вашій нехай буде вам ”.

По вірі нашій, дорогі, буде і нам. Бачити Господа Іісуса Христа духовними очима – це значить твердо вірити в Нього, вірити Його слову, пам’ятати, що Він з нами „по всі дні до кінця віку ” і ніколи про це не забувати.

І якщо ми будемо пам’ятати, що завжди і всюди, у всякий час і на всякому місці Господь з нами, всі наші діла бачить, всі наші слова чує, всі наші думки, самі тайні, знає, то світло життя буде з нами. Зміняться наші слова і поступки, зміняться самі думки наші.

Якщо ми будемо пам’ятати, що Господь  завжди бачить нас, як насмілимось зробити щось лихе, як зважимось звершити нерозумний поступок? Якщо ми будемо пам’ятати, що Господь з нами і чує нас, як насмілимось промовити різке або гниле слово?

 Якщо ми будемо пам’ятати, що Христос з нами і знає всі наші думки, то як помислимо щось нехороше чи лукаве? Якщо ми будемо пам’ятати про Господа Спасителя, то світло життя буде з нами і ми понесемо його з собою у наші житла і сім’ї, туди де працюємо, всюди, де буваємо. „Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного ” (Мф. 5,16).

Проходимо ми по своїй життєвій дорозі і таємниче проходить серед нас Христос, а ми все ще не бачимо Його. Але як сліпі пішли туди, де був Христос, так і ми приходимо в храм, тому що знаємо, що Господь особливо буває присутнім тут, бо Він Сам сказав: „Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там і Я серед них ” (Мф. 18,20). Тут ми слухаємо слово Христове: то ж не відійдемо від Нього, поки не будемо почуті. У серці своєму будемо йти за Ним, від всієї душі будемо просити Його помилувати нас. І Христос Сам просвітить наш розум, відкриє наші духовні очі, адже Він сказав: „Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчинять ” (Мф. 7,7-8). Амінь.

Проповідь на 7-му неділю після П’ятидесятниці.

Сьогодні свята Церква пропонує нашій увазі наступні  євангельські слова: „Коли йшов Іісус ..., за Ним ішли двоє сліпих і кричали: помилуй нас, Іісусе, Сину Давидів!  Коли ж Він увійшов у дім, сліпі приступили до Нього. І говорить їм Іісус: чи віруєте, що Я можу це зробити? Вони говорять Йому: так, Господи! тоді Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій нехай буде вам. І відкрились очі їхні; і сказав їм Іісус сурово: пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався. А вони, вийшовши, розголосили про Нього по всій землі тій. Коли ж ті виходили, то привели до Нього чоловіка німого біснуватого. І коли біса було вигнано, німий почав говорити. І народ, дивуючись, казав: ніколи не було такого в Ізраїлі. А фарисеї говорили: Він виганяє бісів силою князя бісівського. І ходив Іісус по всіх містах і селах, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи Євангеліє Царства і зціляючи всякий недуг і всяку неміч у людях ” (Мф. 9,27-35).

У цьому Євангелії, якщо ми уважно прослухали його зміст, Господь дає нам прекрасний урок відносно марнославства і людиноугодництва.  Адже марнославство і людиноугодництво не тільки не показують нашої любові до Бога і до ближнього, а, навпаки, свідчать лише про самолюбство, з чого витікає як особисте, так і загальне нещастя.

Двоє сліпих йшли слідом за Іісусом по дорозі і благали Його зжалитись над ними і зцілити їх. Іісус Христос уникає марнославства, яке не сумісне з істинним добротворенням і не зцілив їх на дорозі перед народом, але зцілює тільки тоді, коли ввійшов у дім і упевнився у їхній вірі, так як божественна благодать дається тільки там, де існує віра.

Коли очі сліпих відкрились, Господь повелів їм не розголошувати нікому про те, Хто їх зцілив. Своєю особистою дією Христос закріпив ту заповідь, яку Сам дав, а саме, щоб „ліва рука  не знала благодіянь, яких робить правиця ” (Мф. 6,3).

То ж і ми, слідуючи божественному вченню і прикладу Спасителя, відкинемо людиноугодництво і метушливе марнославство, які роблять людей нещасливими, бо викликають не тільки сміх, але й злобу заздрісних і несправедливих людей.

Стараючись досягнути нашими добрими ділами не похвали від людей, а благословення Божого і внутрішнього спокою совісті, будемо дотримуватись мудрого смирення, яке виявляє характерну рису істинного християнина і істинно добродійної людини.

Але якщо, роблячи добро, ми повинні бути смиренними, скромними, стриманими, то тим більше так ми повинні поступати тоді, коли добро зробили нам. Так зробили зцілені сліпці: вони вийшли з будинку, сповнені радістю і вдячністю та прославляли Господа по всій країні. Будемо і ми поступати подібно зціленим, маючи на увазі, що тільки заздрісні і горді не відчувають вдячності і не прославляють своїх доброчинців.

Після зцілення двох сліпих, Іісус зцілив глухонімого, подарувавши йому божественні дари слуху і мови. При цьому народ дивувався і славословив Бога за Його благодіяння, а заздрісні і злі фарисеї осуджували Його.

Будемо, дорогі, уникати фарисейства, не станемо заздрити, осуджувати і переслідувати добрих людей і їхніх добрих діл.

У сьогоднішньому Євангелії говорилось, що сліпі молили Спасителя про зцілення. Будемо і ми молити Його про своє зцілення від душевного осліплення, про відкриття і просвітлення наших духовних очей, щоб ми могли побачити божественне світло спасительних істин, які Бог  відкрив всьому людському роду. Адже достовірно відомо, що ті, які зрозуміли і прийняли ці істини, живуть і відходять з цього світу щасливими. Між тим, осліплені ведуть життя у потемках, бо ходять без вірного наставника, без надії і утіхи.

Дивуючись зціленню глухонімого, якому Господь дарував слух і мову, будемо благати нашого Спасителя, щоб Він відкрив і наші вуха, щоб ми могли уважно слухати Його божественні заповіді і виконувати їх. Будемо молити Господа, щоб Він і нам подарував благодатний дар слова, щоб ми могли постійно говорити правду, відвертались від брехні, осудження, ворожнечі, лихомовства, богохульства і наклепу, які геть знищують християнську любов і мир, ту любов і той мир, які по волі Божій повинні панувати на землі  поміж людьми.

О, всеблагий наш Спасителю! Ти зцілював сліпих і глухонімих, і всяку душевну і тілесну неміч, зціли Своєю божественною благодаттю і наші згубні пристрасті, щоб оздоровившись душею і тілом, і проживаючи у мирі і любові, ми могли славити і благословляти Тебе, Боже наш, по віки вічні. Амінь.

Проповідь на 7-му неділю після П’ятидесятниці.

Чи добре бути сліпому? Звичайно, що ні. Тому Господь зцілює двох сліпих. Чи добре бути німому і біснуватому? Звичайно, що ні. Тому Господь зцілює німого біснуватого. Про все це ми дізнаємося з сьогоднішнього євангельського читання.

Коли Господь воскресив дочку Іаіра і вийшов з його дому, за ним у натовпі народу йшли двоє сліпих, які у простоті серця голосно кричали: „Помилуй нас, Іісусе, Сину Давидів ” (Мф. 9,27). Але Господь нібито не звертав на них уваги, поки не зайшов у дім свого перебування. „Для чого Христос заставив сліпих йти за Собою? – запитує святитель Іоанн Златоуст і відповідає: - Для того, щоб і в цьому випадку навчити нас уникати людської слави”.3 Він веде їх у дім з наміром зцілити їх наодинці. Це видно з того, що після зцілення Він не велів нікому про це розказувати. Це також викриває юдеїв: сліпі, не маючи зору, приймають віру тільки на слух, а юдеї, які бачили чудеса своїми очима, поступають протилежно. Про завзятість сліпих можна судити по їх крику і по їх щирому бажанні одержати зцілення. Але Господь не спішить виконати їхнє прохання.  Він хотів, щоб народ, після стількох чудес, більше звертав увагу на Його божественне вчення, ніж дивувався Його чудесами. А для сліпих це Господнє мовчання послужило випробовуванням і доказом їхньої віри.

„Коли ж Він увійшов у дім, - говориться у Євангелії, - сліпі приступили до Нього ” (Мф. 9,28). ”Господь частіше зцілював тільки по проханні, - говорить святитель Іоанн Златоуст, - щоб не подумали, що Він заради честолюбства Сам шукає випадку творити такі чудеса, і щоб показати, що зцілені Ним були достойні цього. Його любов до людини співпадає з вірою сліпих”.4 „І говорить їм Іісус: чи віруєте, що Я можу це зробити?” (Мф. 9,28), тобто, чи можу Я зцілити вас від сліпоти. Спаситель, як серцевідець Бог, знав і віру, і бачив благоговіння сліпих; проте запитує їх тому, щоб нам показати, що без віри божественна благодать людині не подається.  „Не сказав Христос, - помічає святитель Іоанн Златоуст, - віруєте, що Я можу умолити Отця Мого, можу випросити у Нього, але сказав: чи віруєте, що Я можу це зробити? І вони відповіли Йому: так, Господи! - віруємо від усього серця. Уже називають Його не Сином Давидовим, а Господом. Тоді Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій нехай буде вам (Мф. 9.29). І цими словами укріпляє їхню віру, показує, що вони самі участували у своєму зціленні”. І в цей момент „відкрилися очі їхні; і сказав їм Іісус суворо: пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався ” (Мф. 9, 30), що Я це чудо здійснив над вами. Тут, як і в інших місцях Писання, Господь дає нам досконаліші взірці людських дій, які відповідають законам Божим. Він прихиляє нас до того, щоб слідувати Йому і в думках, і в почуттях, і  у вчинках.

„Коли ж  сліпі виходили, то привели до Спасителя чоловіка німого біснуватого ” (Мф. 9,32). „Німота буває від природи, іноді від нещасних випадків, що приводить до пошкодження мови, але ця хвороба, - зазначає святитель Іоанн Златоуст, - була неприродною і  походила від зловмисника диявола. Тому і потрібно було, щоб біснуватого привели інші”.5 Біс зв’язав його мову, а з мовою і душу; він не міг просити ні сам за себе, ні через інших, а тому Господь і не питав його про віру, але зразу ж зцілив з-за віри тих, які привели його. „І коли біса було вигнано, німий почав говорити ” (Мф. 9,33). З цих прикладів, як і з усього Євангелія, ми дізнаємося наскільки благий Господь: Він не залишає без уваги людських бід і хвороб. 

Але чи всіх хворих зцілив Господь? Чи всіх бісів вигнав? Чи всіх мертвих воскресив? Ні, тільки у деяких небагатьох випадках. Чому? Бо Господь, як помітили ми з сьогоднішнього євангельського читання, зціляв тільки тих, хто звертався до Нього з вірою. Тільки вірою у Господа нашого Іісуса Христа, Сина Божого, Який є „путь і істина, і життя ” (Ін. 14,6), людина може бути справді здоровою. Ось у Кому Джерело нашої сили і нашого життя! І приблизитися до Цього Джерела живої води і пити з нього можна тільки, маючи тверду віру. „Віра, - говорить святий Златоуст, -  матір всіх благ, лік до спасіння ... Подібно тому, як люди, силкуючись переплисти море без корабля, хоч і можуть подолати деяку відстань, діючи руками і ногами, але, просуваючись вперед, скоро поглинаються хвилями, так і ті, які керуються тільки особистим розумом, перш ніж чому-небудь навчились, „зазнали загибелі корабля у вірі” (1 Тим. 1,19).6 „Не той віруючий, хто вірить всьому, але той, хто вірує Богу ... Залиш досліджувати і прийми віру. Віра просвіщає все, віра освячує все, віра робить людину достойною Святого Духа ... Де віра, там і сила; а де невір’я, там і неміч. Віра – початок благ; віра – джерело благ. То ж приймемо цю зброю спасіння”, - закликає святий Іоанн Златоуст. 7

 Віра – це також наш духовний зір і наш духовний слух, без чого ми і бачачи на бачимо і чуючи не чуємо. А що ми повинні бачити і чути? Христа, Який є „путь і істина, і життя”  (Ін. 14,6).

Таким чином, віра є не тільки дорогою до придбання тілесного здоров’я, але й дорогою до пізнання Істини, тої Істини, Яка учить нас право жити, тої Істини, яка показує, що таке духовне здоров’я, без якого не може бути здоров’я тілесного.

Господи Ісусе Христе, Сину Бога Живого! Створи і над нами чудеса, про які ми знаємо з святого Твого Євангелія. Як подарував Ти світло очам двом сліпим, так просвіти і наші духовні очі, щоб ми пізнали Твою силу та істину. Як Ти відкрив вуха глухому, так відкрий слух нашої душі, щоб ми могли слухати Твоє душеспасаюче вчення. Як Ти зцілював колись всяку хворобу і неміч, так зціли і нині різноманітні пристрасті кожного з нас: помилуй нас, Іісусе, Сину Давидів ”. Амінь.  

Проповідь на 7-му неділю після П’ятидесятниці.

Уже четверту неділю підряд свята Церква читає Євангелія, у яких говориться про чудеса, які творив Господь наш Іісус Христос. Намір святої Церкви полягає в тому, щоб ми могли переконатися, що Іісус Христос був не тільки Людиною, але був одночасно Богом, і як Бог творив ті чудеса. Зупиняючись на цих чудесах, укріпимось у вірі у Господі, як у правдивому Богові і будемо у кожній потребі нашого життя звертатись до Нього, щоб і Він нам допоміг, як допоміг тим людям, про які сьогодні мовило святе Євангеліє.

Коли одного разу Іісус Христос з учнями і багатьма людьми, які хотіли слухати Його божественної науки і зцілитися від своїх хвороб, йшов, при дорозі Його очікувало двоє сліпих, які як тільки почули від людей про Його приближення, почали голосно кричати: „Помилуй нас, Ісусе, Сину Давидів!” (Мф. 9,27). Так ті два сліпці молять Христа Господа, як Лікаря душ і тілес, щоб Він відкрив їм очі і дав прозріти. І який сліпець не бажав би того, коли знаємо, що сліпота є одне з найбільших нещасть на світі. Але, дорогі, є на світі сліпота і іншого роду, від якої люди страждають набагато більше, але на яку мало звертають увагу, котрою не дуже журяться і зовсім не стараються від неї звільнитися. А та сліпота є духовна, яка далеко не безпечніша від сліпоти тілесної. Як маємо двоє очей для тілесного зору, так маємо двоє очей для духовного зору, тобто розум і сумління. Коли розум і сумління пошкоджуються у людині гріхом, і як би втрачаються, то перестають ті очі бачити і показувати їй у належному світлі те, що їй потрібно знати і робити. Така людина стає душевно сліпою. То ж запитаємо: що для нас небезпечніше і нещасливіше – бути без очей, чи без розуму і совісті? Неважко відповісти на це: без очей, але з здоровим розумом і чистою совістю людина - все-таки людина і людина добра, а з очима, але без розуму і совісті людина уже не людина, а тільки один вид людини. Як без сонця на небі, тілесне око не може нічого побачити, але все стає для нього темрявою, так і для сліпих душею не світить немеркнуче Сонце Правди, Христос Бог наш: до них не проникають животворні промені благодаті Божої, вони не приймають „того, що від Духа Божого, бо вони вважають це безумством; і не можуть зрозуміти, тому що про це треба судити духовно” (1 Кор. 2,14) і тому блукають у темноті незнання Бога і далекі від чистої правди світла і досконалості. І для таких сліпих людей що буде значити заповідь Божа щодо чистоти серця і щодо уникнення від гріху? Для них все це ніщо. Вони живуть тільки для того, щоб жити, щоб використати всі земні блага як можна довше, а який там буде кінець, яка доля після смерті, їх зовсім не турбує.

Нарешті для сліпого тілом його нещастя закінчується разом з цим життям, а після смерті він може ввійти у світлі оселі Царства Небесного, якщо при сліпоті тілесній не був уражений сліпотою духовною. А для душевного сліпця і земна радість має свій кінець, а після смерті вхід через двері вічності недоступний. Господь каже: „Хто зречеться Мене перед людьми, зречусь того і Я перед Отцем Моїм Небесним ” (Мф. 10,33); Господь нагадує: „Не віруючий в Сина, не побачить життя, але гнів Божий перебуває на ньому ” (Ін. 3,36). Бачимо, дорогі, як сліпота душевна набагато страшніша від сліпоти тілесної. Будемо стерегтись, щоб через гріх не впасти в неї. А якщо помітимо за собою признаки цієї сліпоти, то разом з євангельськими сліпцями закличемо: „Помилуй нас, Іісусе, Сину Давидів ” (Мф. 9,27).

У Євангелії дальше говориться, що коли Іісус „увійшов у дім,  сліпі  приступили до Нього ” (Мф. 9,28), бо надіялись від Нього одержати зцілення та побачити Його. Іісус Христос і тепер постійно перебуває у Своєму Домі у Пречистих Своїх Тайнах і вхід до Нього для кожного з нас вільний, і приступити до Нього легко. Але коли ми тільки тілом стоїмо перед Іісусом, то де тоді може бути наше серце і наша душа? То ж, хай і нас оживляє присутність Христова та укріпляє нашу віру, огортає надією і наповнює любов’ю, коли приближаємось до Господа, щоб відкрились наші духовні очі, щоб просвітився наш розум, щоб відкинувши дорогу темноти і гріха, ми вийшли б на дорогу світла, яка провадить до Отця нашого Небесного.

В домі  „говорить Іісус сліпим: чи віруєте, що Я можу це зробити?” (Мф. 9,28). Для чого серцезнавець  Христос запитує сліпих про їхню віру? Для того, щоб вони виявили свою віру перед усіма і щоб цим прикладом і інших притягнути до віри. А словами: „Так, Господи!” -  сповідують віру у силу Христову, бо хотіли як би так сказати: „Так, Господи, віруємо всім серцем, що то, що ми просимо, Ти можеш зробити, а тому умилосердься над нами і оздоров нас, нещасливих ”.

 І під час нашої молитви, дорогі, Господь питається нашого серця, чи ми віруємо в те, чого просимо. Будемо пам’ятати, що Господь Бог вислухає ту молитву, в якій думка, серце і уста будуть єдиними, коли душа і тіло будуть проникнуті своїм Творцем. Бо як може Господь вислухати ту молитву у якій уста просять Бога про допомогу, а серце не вірить в це? То ж будемо просити Бога устами і серцем і кожну молитву закінчимо словами сліпих: віруємо, Господи, що ти можеш це зробити!

Коли Господь переконався у вірі сліпих, то „Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій нехай буде вам ” (Мф. 9,29). Якими були щасливими прозрілі, яка велика нагорода була їхній вірі! Вони прозріли і побачили Самого Іісуса Христа, Самого Спасителя і Доброчинця свого: Він був перший, на кого впало світло їх очей. Як вони вірили, так і сталось!

Христос і до нас промовляє, проте ми продовжуємо ходити у тій самі самій темноті, живемо у тій самій сліпоті. Євангельські сліпці отримали нагороду за свою віру, а ми відбуваємо кару за наше невір’я. І не будемо дивуватись, бо як віруємо, так  і одержуємо. Що з того, що Христа ми приймаємо до серця, коли в нашому серці немає віри. Тому і не відкриває нам Спаситель наших очей, а інколи навіть карає за наше невірство ще більшою сліпотою у якій живемо і якої самі позбутись не хочемо. Уже настав час, коли Христос став  промовляти до нас, щоб ми прийняли Його, увірували в Нього, як в Бога, увірували в Його міць, а в нагороду тої віри прозріли і побачили Його Самого.

Коли сліпі прозріли „сказав їм Іісус сурово: пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався. А вони, вийшовши, розголосили про Нього по всій землі тій ” (Мф. 9,30-31).  Отже Христос заборонив говорити про своє чудо. Ми ж, коли зробимо щось добре спішимо, щоб про те узнали люди і за це хвалили нас. Але, дорогі, ми повинні творити добро не для ока, не для вдячності і похвали від людей, а з любові до Отця нашого Небесного, Який бачить, що діється в тайні, а потім нагородить явно перед усіма людьми.

Хоч Господь не вимагає від нас похвали, але уже сама вдячність до Нього заставляє нас прославляти Його доброту і безконечне милосердя. „Хто хвалиться, -  пише святий апостол Павло, - нехай хвалиться в Господі. Бо не той достойний, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь ” (2 Кор. 10,17-18). На що ми б не поглянули, все це ми маємо від Господа Бога, то як не хвалити Його?

Дальше у Євангелії говориться, що коли зцілені сліпці „виходили, то привели ... чоловіка німого біснуватого ” (Мф. 9,32). Іісус змилосердився над нещастям того чоловіка і він „почав говорити ” (Мф. 9,33). З того часу, як Іісус Христос Своєю смертю на хресті подолав силу диявола, той не може без попущення Божого оволодіти нами, якщо ми не допустимо смертельних гріхів. „Невже ви не знаєте, - пише святий апостол Павло, -  що кому ви віддаєте себе в раби на послух, того ви і раби, кому покоряєтесь; чи то раби гріха  - на смерть, чи то послуху – на праведність?” (Рим. 6,16). „Хто чинить гріх, - це слова апостола Іоанна, - той від диявола, бо спочатку диявол согрішив ” (1 Ін. 3,8). Ось так, через гріх, диявол бере у свою владу людину, віднімає у неї мову, щоби вона не могла звернутися за допомогою Божою. І бачимо, що великі грішники ні в храм, ні до сповіді не приступають, а хоч і приступають, то утаюють свої гріхи, бо диявол затикає їхні уста, щоб вони не покаялись і не спаслися.

Тому ті з нас, хто формально сповідувався, або хто утаїв перед Господом свої гріхи, нехай отямляться і вирвуться з диявольських сіток через щире покаяння, щоб дією благодаті Божої стати до нормального життя. Амінь.

Проповідь на 7-му неділю після П’ятидесятниці.8

(Мф. 9,27-35)

„Коли йшов Іісус ... за Ним слідом ішли двоє сліпих і кричали: помилуй          нас Іісусе, Сину Давидів”. Таку картину у той час можна було  спостерігати дуже часто, бо Господа Іісуса Христа завжди оточувало багато хворих. І ось, євангеліст Матфей розповідає нам сьогодні  про двох сліпих, які просили у Господа зцілення. „Коли ж Він увійшов у дім, сліпі приступили до Нього. І говорить їм Іісус: чи віруєте, що Я можу це зробити? Вони говорять Йому: так, Господи! Тоді Він доторкнувся до очей їхніх і сказав: по вірі вашій нехай буде вам. І відкрились очі їхні”.

Ми часто свою молитву  оцінюємо неправильно. Якщо нам удалося помолитися спокійно, ніхто нам не мішав, на душі було тихо і думки не тривожили, то на душі у нас виникає приємне почуття виконаного обов’язку і нам здається, що ми помолились побожно. Насправді, у більшості випадків, ми глибоко помиляємось. Власне, поганої чи хорошої молитви не існує – існує або молитва, або її немає. І молитва може оцінюватись тільки по її результату: то що сповняється, якраз і є справедливою молитвою, тобто там було спілкуванням з Богом.

Сліпі, які йшли за Іісусом Христом звернулись до Бога і одержали то, що просили. Чому євангеліст Матфей з багатьох зцілень описав тільки це? Адже за час Своєї проповіді на землі Господь створив стільки чудес, що весь світ не міг би вмістити написаних про це книг. Але тільки окремі чудеса залишились у церковній пам’яті і слугують нашому повчанню. Часто багато-хто приходить до храму з якоюсь потребою і кожен щиро бажає, щоб його прохання було почуте і сповнилось. І в сьогоднішньому Євангелії написано, що нам треба робити, щоб наша молитва дійшла до Бога. Тому важливо, щоб цей євангельський уривок ми добре засвоїли і слідували йому.

      Коли у людини виникає яка-небудь потреба, вона готова звертатись куди завгодно, особливо якщо це стосується здоров’я. Людина то ж у більшості плотська і, природно, тілесне їй ближче. І тому не дивно, коли мама не тривожиться, що її дитина ніколи не чула про Святе Письмо і не знає що це таке, що вона сторониться всякої чесноти, наприклад, лагідності або милостивого серця. А коли у дитини щось сталось з рукою чи ногою, мама не знаходить собі місця. Або, наприклад, дитина починає вередувати, а мама не вживає ніяких заходів: „Подумаєш, - каже, -  покричить і перестане, діти всі такі”. Але ж каприз являється проявом гордині і свавілля, тобто показує худі якості душі. Тож мама цим не хвилюється, але коли дитина розіб’є ніс, або хтось її зачепить, вона, боронячи її,  готова навіть вступити у бійку.

Виходить якби нелогічно: коли ця дитина виросте, коли вона постаріє і, нарешті, помре, то рука, і нога - перетвориться в порох, в той час, як сама  душа її буде жити вічно. То ж запитаємо: чому ж мама турбується не про душу, а тільки про тіло своєї дитини? Чому вона, сама перебуваючи у полоні плоті, проявляє турботу тільки про їду, про здоров’я і тепло; всі її інтереси виключно тілесні: на м’якішому поспати, смачніше поїсти, красивіше і модніше одітись. Якщо б  мама була духовною і мислила духовними категоріями, вона не за це б переживала, а думала б про душу дитини і про те, як приблизити дитину до Бога.

Євангельські сліпці теж просити про тілесне прозріння, бо сліпота є страшною трагедією: краще бути без ноги, ніж без очей. Сліпому жити дуже важко, це тяжкий хрест – не бачити світла Божого. Дослідники говорять, що близько 80 відсотків інформації людина одержує через зір. Тому залишитися без очей – це значить на 80 відсотків втратити зовнішнє життя. Ці люди позбавляються майже всіх задоволень, які має зряча людина, спілкуючись з зовнішнім світом. І ось вони просять – і їхня молитва почута. Чому? Щоб це зрозуміти, подивимось, як вони просять. „Іісусе, Сину Давидів”, - звертаються вони до Христа. Назвати  того часу кого-небудь у Галилеї і Палестині Сином Давидовим – це значить здійснити цілий переворот. Потрібно було бути дуже хоробрим, щоб когось сповідати Сином Давидовим, бо це те саме, що сказати „Месія”, тобто „Спаситель”. Але їхня віра у Христа була такою сильною, що вони, будучи сліпими, пізнали, що Ця Людина не проста, а Вона є воістину Сином Божим. Якраз по цій причині Господь і зцілив їх. У Ізраїлі було багато сліпих, бо було дуже багато інфекційних хвороб, були часті війни, але Господь зцілив якраз цих.

Вони твердо вірили, що Господь може їх зцілити, і знали, що їм треба тільки упросити – і вони просили довго, ішли слідом, йшли і  безперестанно просили, поки Господь не зважив, що уже пора. Господь, бачимо, сповнив їхнє бажання не з першого разу. Запитаємо: чому Він барився, чому зразу не зцілив їх? Чому мучив людей? Адже Йому було достатньо сказати одне слово, а Він допровадив їх аж у дім. Діло в тому, що Господь не творив чудес на показ. Він хотів, щоб про це прозріння знали тільки ці двоє. Тому Він „сказав їм ... суворо: пильнуйте ж, щоб ніхто не довідався”. Бо всяке марнословство про ті речі, які Бог творить над людиною, опустошають її душу.

Взаємовідносини людини і Бога здійснюються через молитву і церковні таїнства. Сліпці молились – і Господь здійснив таїнство, коли доторкнувся до їхніх очей. І ми з вами маємо можливість приторкуватись до Тіла Христа Спасителя у святому Причащенні і кожен раз  з нами відбувається це чудо. Чого нам не достає? Чому ми часто просимо і не одержуємо того, чого просимо? По-перше, тому що у нас відсутня безсумнівна віра в те, що Господь може це зробити. І Господь чекає до тих пір, поки наше бажання одержати настільки підсилиться, що ми зрозуміємо: ніхто на світі, ні одна людина, нам не допоможе, тільки Він, Господь наш Іісус Христос; тільки Він хоче і може нам допомогти. Якщо ця віра заповнить всю нашу істоту і ми не будемо слабіти у молитві, а будемо продовжувати просити  і твердо вірувати, що Господь це дасть і нашу віру не осоромить. Він дасть те, що ми просимо у той момент, який буде сприятливий і для нас, і для всіх оточуючих; дасть, коли ми дозріємо для того, щоб прийняти дар, за який просимо.

Нажаль, ми часто просимо не то, що нам потрібно. Самий простий приклад: живе сім’я -  тато, мама і дитина. Але вони з Богом не мають ніякого спілкування – Бог Сам по Собі, вони самі по собі. А Господь хоче їх привести до Себе: дає їм всякі блага, таланти, всяко їх ублажає, але в них не просипається ніяке почуття подяки. Тоді Господь рішає спасти їх по-іншому: і ось сина поражає хвороба. Родичі туди-сюди і нарешті до Бога: Господи, поможи. Але Господь якби так думає: якщо Я поможу їм зразу, то вони знову до кінця не проснуться. Отже син буде хворіти  до тих пір, поки всі вони не прийдуть до Бога остаточно. Ось тоді зцілю його, каже Господь, коли Я побачу, що він буде служити не собі, а Мені: не буде прокладати собі шлях до кар’єри, почестей, великих грошей; коли побачу, що він буде постійно прагнути до вишнього, а мирські прагнення будуть на другому плані.

Люди часто просять: зціли, зціли, - а Господь не дає зцілення, бо Йому потрібно інше. Бо всяка хвороба від Бога, Господь її попускає, щоб людина трохи розворушилася. Є така народна приказка: поки грім не вдарить – мужик не перехреститься. Ось цей грім і гримить – і цим Господь облегшує людині дорогу до Себе. Людина заметушилась, загрузла у своїй суєті, у своїх земних ділах і думає, що це і є життя, а Господь хоче показати інше життя, життя духовне. І людина спочатку молиться від жаху, молиться від горя, а потім поступово приходить до норми і починає молитися від радості, починає любити Бога і пізнавати Його.

Але не у всіх так виходить. Буває, людина два рази прийшла до церкви, помолиться, бачить – нічого не міняється і думає: піду до екстрасенса; цей не поміг, піду до бабки-гадалки. Церква рядом, але ні; їдуть за сотні кілометрів, щоб там йому якусь водичку дали, або ще щось. Вода, яку освячує Церква Духом Святим не годиться, треба якоїсь особливої. А чому особливої? Тому, що не має віри, що тут присутній Сам Христос – Той Самий, Який створив цю землю і всіх нас; Який створив воду і гори, звірів і птахів, сонце і всю вселену; Який управляє всіма процесами у кожній клітині нашого організму; Який знає про нас все – всі наші гріхи і всі наші достоїнства і у Якого тільки одне бажання – спасти нас від гріху.

А у людини віри немає. Каже дехто – моя молитва слаба. Нібито від наших зусиль залежить молитва. Ні, від нас у молитві потрібна тільки добросовісність. Молитва не динамометром виміряється. Одним позначається молитва: чи сповняє Бог прохання цієї людини чи не сповняє. А це залежить від того, що один більше вірує, а другий менше. Тому-то треба молитись довго, щоб від молитви укріплялась віра. Тому одному, щоб щось одержати від Бога, треба два рази помолитись, в іншому - молитися двадцять років. І такому треба молитись до тих пір, поки його віра не укріпиться. І коли віра укріпиться – Господь і подасть йому.

Напевно всі помічали: під час посту у нас і настрій духовний і молитись є бажання. А коли піст кінчається і ми розговілись, появляються лінощі і дрімота, і молитися якось не хочеться і відвідання храму відкладається. Ми розслабляємось і у нас віра як би послаблюється. І часто буває так: якщо людині дати те, чого вона просить, то вона швидко заспокоюється і охолоджується у духовному житті. То ж чому людина забуває Бога? Забуває від благополуччя. Коли у неї все гладко, у неї виникає запитання: для чого молитись Богу, коли і так все в порядку? Їсти є що, одежа є, квартира, машина і гараж є. Для чого потрібен Бог? Потрібне здоров’я, гроші на задоволення, а Бог, виходить,  не потрібен зовсім. І Бог знає цю нашу порочність, наше людське безстидство і чорну  невдячність. Адже все, що ми маємо і чим володіємо, нам дав Бог. А людина помилково вважає, що все це саме по собі прийшло. Тому така біда і стається, бо Господь знає цю нашу невдячність, маловір’я і самолюбство, і тому Він іноді нас обмежує якраз в тому, до чого ми надмірно прикладаємо своє серце. В ідеалі ми повинні просити у Бога не тілесного здоров’я, а повинні просити Царства Небесного і духовного прозріння. Тому Господь і очікує доти, поки наші плотські прохання перетворяться на прохання духовні, коли ми настільки укріпимось духом, що будемо своє земне життя вважати за ніщо у  їх порівнянні з скарбами духовними.

Ось така премудра милість Божа до нас! З таких незрячих, люблячих свою плоть, майже що тварин, Господь через скорботи, хвороби, втрати підносить на висоту небесну, спочатку робить нас людьми, а потім і ангелами, які взагалі про плотське не думають зовсім. Ось така турбота Божа про нас! І як ми повинні цінити цю турботу! То ж коли нас торкнеться якась скорбота, якась хвороба, ми повинні знати, що це не є нещастям. Бо деякі кажуть: ось сталось нещастя, біда. Ні, це нас Господь спасає, це Він нас зве до Себе, це дотик до нас руки Божої. Не біда сталась, а наука і напоумлення, щоб ми не замкнулись у своїй непомірній ситості.

Господь нас будить, ми ж продовжуємо спати і не то що просимо, а вимагаємо у Нього: дай, щоб було здоров’я, дай щоб всього було навалом, щоб нас ніхто не чіпав, щоб всі до нас привітливо відносились, жаліли, ублажали, подарки давали. Ми плотські і тому Господь так б’є нас, а інакше як нас напоумити. Ми такі непослушні діти Отця Небесного, що ніякі умовляння, ніякі дари, ніякі ласки на нас не діють, потрібен тільки ремінь. І завдяки йому ми, слава Богу, все ж таки стаємо трохи схожі на людей. І нам треба вчитись за це дякувати Богу. Якраз цьому і вчить нас сьогоднішнє Євангеліє.

Ми – люди в більшості невірні і невдячні Богу. І ці сліпі, про яких ми слухали сьогодні теж виявились невдячними. „Пильнуйте ж, - сказав їм Христос, - щоб ніхто не довідався. А вони, вийшовши, розголосили про Нього по всій землі тій”. Господь зцілив їх, відгукнувся на їх довгі прохання – а вони відплатили Йому чорною невдячністю. І так більшість з нас, людей: дай нам швидко то що просимо – і ми забуваємо про своє недавнє страждання, а разом забуваємо і Бога, і продовжуємо жити по-старому. Тому ми просимо у Бога, а Господь нібито не чує нас. Поки нас щось тисне і мучить, ми будемо кликати Бога, а коли цього немає, Бог забувається до наступного разу. Тому-то наші скорботи і не припиняються. Якщо Господь взявся нас спасати, Він буде старатись, як люблячий Отець, поки не спасе. Тому не треба противитися Божому спасінню, а приймати то, що Господь посилає, бо це нам на користь.

Господь у Святому Письмі нам про все розказав, що можна робити і що не можна, що ні в якому разі не можна робити, а що треба робити обов’язково. Але ми все рівно хочемо свого, все рівно живемо по-своєму, все рівно робимо, що хочемо, бешкетуємо. То ж як нас ще спасати? Іншого способу немає. Тому, слава Богу, що Господь наш, як милостивий Отець, не дивлячись на то, що ми так себе невдячно ведемо, мав би вже давно від нас відвернутися і назавжди покинути, а Він все рівно нас любить, жаліє і спасає Своєю благодаттю і чоловіколюбством. Йому ж слава, подяка і поклоніння з Єдинородним Його Сином і Святим і Животворящим Духом нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 8-у неділю після П’ятидесятниці.

Сьогоднішнє недільне Євангеліє говорить про насичення п’яти тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Дивне і грандіозне чудо! Але у всі часи аж по нині у Церкві Христовій звершуються ще більш дивне чудо: чудо насичення не простим земним хлібом, але чудо вкушання віруючими Хліба Небесного. У євангеліста Іоанна написані слова Христові: „Я є хліб життя; хто приходить до Мене, не відчуватиме голоду, і хто вірує в Мене, ніколи не матиме спраги ... Батьки ваші їли манну в пустині й померли; хліб, який сходить з небес, є такий, що, хто його їсть, той не помре. Я хліб живий, який зійшов з небес; хто їсть цей хліб, житиме вічно; хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу ” (Ін. 6,35;48-51).

І ось, дорогі, за кожним православним богослужінням, центром якого являється Літургія, відправляється Таїнство святого Причастя, або по іншому Євхаристія. Віруючі сподобляються Святого Тіла і Крові Христових.

Старозавітний псалмоспівець Давид міг тільки пророче передчути, яке велике щастя Господь подає людям: „Спробуйте - говорить він, - й побачите, який добрий Господь ” (Пс. 33,8). Установлена на Тайній вечері Євхаристія, явилась знаменням Нового Завіту між Богом і людьми, того Завіту, який Христос Спаситель заключив з нами Своїм спокутним подвигом. Даючи учням хліб, Спаситель сказав: „Прийміть, споживайте; це є Тіло Моє. І, взявши чашу та подякувавши, подав їм і сказав: пийте з неї всі, бо це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів ” (Мф. 26,26-28).

У богослужбовому і релігійному житті Євхаристія займає центральне місце, бо без неї немає Церкви. А Церква за своєю таємничою природою євхаристична, вона є „тіло Христове ”, як про це пише святий апостол Павло (1 Кор. 12,27). Євхаристія чи Причастя також є Тіло і Кров Христові і немислимі поза Церквою. „Поза Церквою немає Євхаристії і поза Євхаристією немає Церкви, немає і церковності, і  не може бути церковного єднання”.1 Святе Письмо свідчить, що перші християни у Єрусалимі „постійно перебували ... в єднанні та переломленні хліба і в молитвах ” (Діян. 2,42), де апостоли освячували хліб і вино, і присутні приймали Святе Причастя.

Святі отці називають Євхаристію „таїнством таїнств ” і це тому, що у Древній Церкві хрещення, миропомазання, священство та інші таїнства не відправлялись без Причастя. У церковному житті кожного християнина все концентрувалось навколо Літургії, навколо Євхаристії.

 Безкровна євхаристична жертва по своїй сутності позачасова: вона захоплює минуле, теперішнє і майбутнє. Євхаристія універсальна, вона приноситься „за всіх і за вся ”, за живих і померлих, за Церкву земну і небесну. Православний єпископ чи священик усвідомлює, що він, відправляючи Євхаристію, стоїть перед Богом і підносить молитви, подяки, прохання, клопочеться і умилостивляє Бога за весь світ, за всіх людей. „Чаша  благословення, яку ми благословляємо, - пише святий апостол Павло, - чи не є приєднання Крові Христової? Хліб, який ми переломлюємо, чи не є приєднання Тіла Христового? Один хліб, і нас багато одне тіло; бо всі причащаємось від одного хліба”  (1 Кор. 10, 16-17).

Православна Церква сповідує, що в певний момент дією Святого Духа хліб і вино реально перетворюються в істинні Тіло і Кров Христові. Це чудо перевершує людський розум і приймається нашою вірою згідно з словами Спасителя, Який сказав: „Людям це неможливе, Богові ж усе можливе” (Мф. 19,26).

Чудо перетворення Святих Дарів, по глибокому переконанні нашої віри – це чудо всемогутньої сили Божої, для якої немає меж, це чудо Божої любові і премудрості для вічного життя. Не випадково у православному „Служебнику ” Святі Дари Христові називаються „святими, небесними, Божественними, безсмертними і животворчими тайнами ”.

Святий Ігнатій Богоносець, який жив у 2-му столітті писав, що для християнина „Євхаристія – це лік безсмертя”.2 Дійсно, з’єднуючись з Христом, причасник одержує багатство благодатних дарів Святого Духа, Причастя Святих Таїн одухотворяє розум причасника, збагачує його серце, викликає замилування, благоговіння, подяку, направляє волю до подвигів любові і милосердя до людей. При достойному Причасті ми стаємо білішими „від снігу ” (Пс. 50,9), стаємо храмами „Святого Духа ” (1 Кор. 6,19). Тому святий Ігнатій Богоносець запрошує нас  „частіше збиратися для Євхаристії і славослов’я Бога. Бо якщо ви часто збираєтесь разом, - пише він, - то падають сили сатани і однодумністю вашої віри руйнуються згубні його діла”.3

Нехай же Господь сподобить нас завжди приймати Небесний Хліб достойно і через це сподобить вічного життя. „Владико, Господи Ісусе Христе! Подателю добра! Дай мені всеціле покаяння, дай і серце невтомне на шукання Тебе. Пошли мені благодать Твою та обнови в мені вигляд Твого Образу. Я відхилився від Тебе, але Ти не покинь мене. Прийди та знайди мене; приведи мене на пашу Твою та приєднай до вибраних овець святої Твоєї отари. Підживи мене поживою святих Твоїх Таїн, за молитвами Пречистої Твоєї Матері і всіх Твоїх святих Твоїх. Амінь.”4

Проповідь на 8-у неділю після П’ятидесятниці.

Нинішнє Євангелія розповідає, як одного разу Іісус Христос наситив п’ятьма хлібами і двома рибами п’ять тисяч народу. Це чудо відбулось перед самим святом єврейської Пасхи, коли зі всіх сторін до Єрусалиму потягнулись великі натовпи людей, щоб там у єдиній церкві цілої країни віддати честь Богу отців своїх. Слух про науку і чудні діла Іісуса рознісся по всьому краї і, довідавшись, що Іісус тепер знаходиться біля Генісаретського озера, прочани побажали побачити і почути Його. Євангеліє так описує подальші події. „І, вийшовши, Іісус побачив багато людей, змилосердився над ними, і зцілив недужних їхніх ”(Мф. 14,14). Хоч серед цих людей було багато таких, які прийшли туди не більше, як з-за цікавості, Спаситель не відпустив їх без нагороди, бо змилосердившись над ними, зцілив страждаючих різними хворобами без всякого з їхнього боку прохання.

Так милосердно Господь поступає і  з нами, бо подає Свої  відомі нам і невідомі доброчинства, не очікуючи наших прохань і все це робить для того, щоб наше серце з вдячністю пробуджувалось любов’ю до Нього і щоб ми всюди і завжди відчували серед нас Його присутність.

На протязі дня народ уважно слухав Спасителя і не помітив, як наблизився вечір. Євангеліє говорить: „Як настав вечір, приступили до Нього ученики Його і кажуть: місце тут пустинне і час уже пізній; відпусти людей, нехай підуть у селища і куплять собі що їсти ”(Мф.14,15). Ученики не просять, щоб Христос нагодував людей, а щоб відпустив людей. Вони тому так поступають, бо ще не мали віри в Нього як в Бога. Бо якщо б вони мали віру, то знали б, що Той, Хто словом Своїм створив світ, Який у пустині підтримував Свій народ манною небесною і поїв водою із скали, Котрий перетворив воду у вино, Той і тепер  в пустині  може наситити тисячі людей. Апостоли ще не знали, що там, де Христос, там завжди достаток і там плодоносить пустиня.

Що ж відповів Христос на прохання учеників? „Іісус же сказав їм, не треба їм іти, ви дайте їм їсти ”(Мф. 14,16). Чому Христос так сказав? Сказав так, щоб вони відчули і пізнали свою безсилість і ясніше побачили чудо, яке мало відбутись. „Ви дайте їм їсти ”, - сказав їм Іісус для того, що там, де людині вистачає сили і розуму, вона сама повинна діяти і трудитись і аж тоді, де сили людини недостатні – просити допомоги Божої. Нарешті, сказав Іісус „ви дайте їм їсти ” для того, щоб порадитись з учениками, яким способом можна було би нагодувати людей у цьому безлюдному місці. Христос - безкінечна Премудрість радиться з учнями. З цього ми повинні навчитись не нехтувати у своїх земних ділах, хоч були би досвідченими і розторопними, не нехтувати порадою інших людей. А у ділі спасіння своєї душі радитися з людьми, які мають досвід духовного життя.

Коли Іісус не велів відпустити народ, але сказав апостолам самим дати їм їсти, ті „кажуть Йому: у нас тут тільки п’ять хлібів і дві риби ”(Мф. 14,17). Самі апостоли упевнились, що нагодувати цими п’ятьма хлібами стільки народу неможливо. Ніхто з них навіть не помислив про чудотворну силу Христа, хоч уже багато разів бачили дивні діла Його і навіть самі творили чудеса іменем Господнім.

А хіба в нас не проявляється те саме невірство, коли багато разів  на собі бачили доброту і милосердя Боже і кожного дня отримували з Його рук добродійства все ж таки під час хвороби чи іншого скрутного випадку жаліємось, плачемо, журимось і втрачаємо всяку віру і надію. Така недовіра у силу Божу є найбільшою нашою невдячністю. Християнин ніколи не повинен втрачати віри і надії у доброту і силу Божу, бо „Іісус Христос учора і сьогодні і навіки Той же ”(Євр. 13,8).

Почувши, що апостоли мають п’ять хлібів і дві рибі, Спаситель сказав: „Принесіть їх Мені сюди ”(Мф.14,18). Це і нас побуджає бути готовими  все що маємо від Господа жертвувати і уділяти для добра нашим ближнім. Приклад апостолів учить нас, щоб ми це робили з охотою, адже на Страшному суді Христос якраз найбільшу увагу буде звертати на те, що ми зробили для потреб наших ближніх.

„І звелів, - говориться дальше у Євангелії, - народові сісти на траву ”(Мф.14,19). Це для того Спаситель учинив, щоб запобігти безпорядкам і щоб кожен з присутніх, перебуваючи на своєму місці, без перепони міг побачити те, що діялось перед їхніми очима. Так і ми, перебуваючи у храмі Божому, повинні придержуватись порядку і займати таке місце, щоб іншому богомольцю не бути на заваді і щоб кожен добре бачив, що тут діється і мав змогу добре чути богослужіння. А найбільшого порядку ми повинні притримуватись, коли приступаємо до святої Чаші. В той момент ми повинні перейнятися страхом Божим і оживлені вірою у ту урочисту хвилину пригадати, що находимось біля підніжжя Престолу Господнього і під видом хліба і вина приймаємо правдиві Тіло і Кров Агнця Божого, Який помер за нас на Хресті.

Коли всі посідали на траві, Христос „взявши п’ять хлібів і дві рибі, підняв очі на небо, благословив, переломив і дав ученикам хліби, а ученики – народові ”(Мф.14,19). „Підняв очі на небо ”, - означає помолився. Цим Господь дав приклад і для нас. Отож, коли починаємо якусь справу, щиро помолимось Богу і будемо впевнені, що хто з Богом, той щасливо закінчить почате. Також особливу увагу необхідно звертати на молитву перед і після закінчення їди. Як то гарно, коли родичі з дітьми починають сніданок, обід чи вечерю молитвою Господньою „Отче наш ” і звернуть свої серця до Того, від Кого походить всякий дар. При такому столі не буде чути непристойної бесіди і пустого сміху. Все там буде дихати побожністю і спокоєм, і при такій правдиво  християнській трапезі буде підкріплятися не тільки тіло, але й душа. Святий апостол Павло говорить: „Чи ви їсте, чи п’єте, чи щось інше робите, все робіть на славу Божу ”(1 Кор. 10, 31). Отже, нічого на славу Божу без молитви творити не можна. Молитва, таким чином, являється  самим вірним, надійним і єдиним засобом богоспілкування, бо „всяке творіння Боже ... освячується словом Божим і молитвою ”(1 Тим. 4,4-5).   

„Преломив, - сказано, - і дав ученикам хліби, а ученики – народові ”(Мф.14,19). На Сході і в Палестині хліби пекли тонкими і тому їх не різали, а ламали. Хоч ученики усвідомлювали, що не можуть нагодувати таку кількість людей, але вони скорилися всесильній волі Божій і стали, таким чином, виконавцями того діла, яке вважали для себе неможливим. Господь звелів принести п’ять хлібів і дві рибі – і вони приносять; сказав розсадити народ рядами на траві „по сто і по п’ятдесят ” (Мк. 6,40) – і вони виконали це. Отож послух, який проявили апостоли, нехай буде і для нас правилом життя і діяльності. Бо що таке послух? Послух – це не вимушене і пасивне  підпорядкування, а вільна згода з Божим задумом. Послух дає людині можливість своє життя зробити служінням Богу і ввійти у Його радість. Послух охоплює всі сторони життя. Це, перш всього, послух Богу через Євангеліє і через слово Його Церкви завдяки яким людина позбувається первородного непослуху і вступає у тайну спасіння. У земному вимірі  у послух входить покірність вищій владі, „бо немає влади не від Бога ”(Рим. 13,1), покірність родичам, подружня покірність. Але необхідно помітити, що християнин кориться тільки там, де цим послухом він служить Богу і якщо потрібно, він повинен стати проти всякого несправедливого веління, бо Апостоли учать, що „Богові треба коритися більше, ніж людям ”(Діян. 5,29).

Євангеліє дальше говорить: „І їли всі і наситились ”(Мф.14,20). Людина не потребує багато, щоб  заспокоїти вимоги тіла. Тільки тому завжди не досить, хто своє черево зробив богом: чим більше такий їсть, тим більше голодний, чим більше п’є, тим більше прагне. Але хто дар небесний споживає зі страхом Божим, хто їсть і п’є, щоб жити, а живе для того, щоб угодити Богу, той швидко заспокоює голод і спрагу своєї душі і тіла, бо як сказав Спаситель самарянці „всякий, хто п’є цю воду, знову  захоче пити, а хто питиме воду, яку дам Я йому, той не захоче пити повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне ”(Ін. 4,13-14).

Не досить того, що всі наситились тими п’ятьма хлібами і двома рибами, але як зауважує євангеліст, апостоли „набрали кусків, що залишилось, дванадцять повних кошиків ” (Мф.14,20). Це сказано для нашого повчання, щоб ми уважно відносились до кожної, навіть незначної     справи, якщо хочемо одержати більше. Тому будемо шанувати дар Божий і якщо самі не використовуємо його, віддамо його потребуючим. Це стосується не тільки хліба, бо всяке добре повчання є даром Божим. Отже коли що почуємо за богослужінням, не пропустимо мимо уваги ні одного слова, але складемо все то у своєму серці для своєї користі і користі наших ближніх.

Всіх тих людей, „що їли, було близько п’яти тисяч чоловіків, крім жінок і дітей ”  (Мф.14,21). Євангеліст не тільки розповів про примноження хліба, але й разом з цим похваляє людей, що не тільки вони самі, але до Іісуса Христа теж прийшли  їхні жінки і діти. За прикладом тих людей і ми всі підемо до храму Божого, особливо у недільні і святкові дні з усіма своїми домашніми, бо „щедрий і милостивий Господь, довготерпеливий і многомилостивий ... Милість же Господня од віку й довіку  на тих, що бояться Його і правда Його на дітях дітей тих, що додержують Заповіти Його і пам’ятають заповіді Його, щоб виконувати їх ”(Пс. 102,8;17-18). Господь не залишить нас без нічого, бо „ті, що шукають Господа, не матимуть недостатку ні в якому добрі ” (Пс. 33,10).

„І зараз же, - говориться в Євангелії, - звелів Іісус ученикам Своїм сісти в човен і відправитись раніш Нього на той бік, поки Він відпустить народ ”(Мф.14,22). Вдячний народ, як чуємо, не покидав свого Учителя і Господа, поки Той не відпустив його, бо зрозумів користь такого спілкування. А що відбувається при наших богослужіннях? Деякі не дочікуючись його закінчення, покидають храм, так і не дочекавшись благословення служителя олтаря Господнього. І, навпаки, яка радість і утіха наповнює серця тих християн, які побожно перебувають у храмі, уважно слухають Слово Боже і з страхом Божим і вірою приступають до Причастя святих Христових Таїн. „Одного я прошу у Господа, - говорить святий пророк Давид, - одного бажаю, щоб жити мені коло Дому Господнього у всі дні життя мого, дивитися на Красу Господню, щоранку молитися а храмі Його ”(Пс. 26,4).

Щоб нам завжди пам’ятати про чудо примноження, свята Церква на всеношній кожного урочистого свята, благословляє п’ять хлібів, пшеницю, вино і олію, і молить Господа Бога, примножити їх „в усьому світі, а вірних, що їх споживають – освятити, бо Ти Христе Боже, - говориться в молитві, - благословляєш і освячуєш усе ”. І дійсно, мільйони людей, які живуть на землі, а також звірі, птахи, риби і свійські тварини для життя потребують поживи. Хто, запитаємо, все це живить і утримує? Все то утримує Господь Бог і Своїм благословенням все Ним створене множить і щедрою рукою роздає на благо всякому створінню, бо „великий Господь наш і велика сила Його, і розуму Його немає числа ”(Пс. 146,5).

Як ті люди, про яких читалось у сьогоднішньому Євангелії, так і ми сьогодні є голодні душевно. То ж поспішімо до Господа і Спаса нашого Іісуса Христа і будемо молити Його, щоб напоїв нас Своїм божественним ученням і наситив ласкою Своєю, щоб ми благодаттю Його досягнули невимовних благ з Безначальним Його Отцем і Животворящим Духом, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 8-у неділю після П’ятидесятниці.

 Все, про що Господь Іісус Христос говорив і все, що Він робив було направлено до однієї цілі і ця ціль була  - Царство Небесне (Мф. 6,33). І сьогоднішнє Євангеліє описує одно з доцільних і потрібних чудес: примноження хлібів у пустинному місці для декількох тисяч голодних людей, не враховуючи жінок і дітей. Коли «настав вечір, - пише Євангеліє, - приступили до Нього ученики Його і кажуть: місце тут пустинне і час уже пізній; відпусти людей, нехай підуть у селища і куплять собі що їсти. Іісус же сказав їм, не треба їм іти, ви дайте їм їсти. Вони ж кажуть Йому: у нас тут тільки п’ять хлібів і дві риби. Він сказав: принесіть їх Мені сюди. І звелів сісти народові на траву і, взявши п’ять хлібів і дві риби, підняв очі на небо, благословив, переломив і дав ученикам хліби, а ученики – народові. І їли всі і наситились; і набрали кусків, що залишились, дванадцять повних кошиків; а тих, що їли, було близько п’яти тисяч чоловіків, крім жінок і дітей. І зараз же звелів Іісус ученикам Своїм сісти в човен і відправитись раніш Нього на той бік, поки Він відпустить народ» (Мф. 14, 15-22).

         Все, що ми сьогодні слухали з Євангелія, зображує не тільки саму подію насичення п’яти тисяч народу хлібами і рибою, але й має таємничий та внутрішній смисл. Пригадаємо: на Тайній вечері перед Своїми стражданнями Христос назвав хліб, який Він благословив Своїм Тілом. А у події насичення Христос творить те саме, правда, не словом, а числом хлібів. Адже, що означає число п’ять? П’ять означає п’ять тілесних почуттів, які представляють все людське тіло. Риба означає життя. У перші століття існування Церкви Христос зображувався у виді риби, що і сьогодні можна бачити у древніх християнських катакомбах. Отже, Христос віддає Своє Тіло і Своє життя людям. Дві рибі означає те, що Христос приніс Себе у жертву як у Своєму земному житті, так і після Воскресіння приносить Себе в Церкві донині і буде приносити аж до закінчення віку. Що означає, що Христос особисто переломив хліби? Означає те, що Він добровільно приносить Себе в жертву ради спасіння людей. А то, що Він дав хліби і рибу ученикам означає, що вони будуть проповідувати Христа по всьому світу і  божественними Тайнами Тіла і Крові будуть насичувати всі народи. 12 кошиків хліба і риби, які були зібрані після насичення - означає щедрість апостольської проповіді.

Всі ці тайни, які були нами перелічені глибокі і невичерпні. Хто зможе їх дослідити до кінця? Хто насмілиться у цьому короткочасному житті спуститися у їх глибини? Але для тих, хто читає Євангеліє частіше і відноситься до Нього благоговійно, молитовно роздумує про Нього і слідує Йому у своєму житті – відкриваються євангельські глибини і розносяться пахощі божественного слова.

За це Господу нашому Іісусу Христу належить всяка слава, честь і поклоніння з Безначальним Його Отцем і Животворящим Його Духом – Трійцею Єдиносущною і Нероздільною, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Проповідь у понеділок  

9-ої седмиці.1

(Мф.18, 1-11).

„Дивіться, не зневажайте жодного з цих малих ”(Мф. 18,10). Чи думали ми, що ці слова Христові відносяться прямо і безпосередньо до нас? Хіба у нас немає „цих малих ”, за якими нам належить дивитись? Хіба мало розпусних дочок і синів – злодіїв і гультяїв, за яких ми проливаємо гіркі сльози? Чому це так? Тому, що не пам’ятали мудрих слів Христа Спасителя. І вже тоді, коли нам стає тяжко від поведінки наших дітей, ми плачемо і молимось Богу, щоб Він допоміг. Проте молитва наша залишається безплідною, бо неможна покладати на Бога свої батьківські обов’язки і турботи по вихованню дітей. Якщо слуга не дбає про свої обов’язки і чекає, щоб їх виконав господар, хіба той стане працювати за нього, хіба не розгнівається на недбайливого слугу? То ж чого ми хочемо від Бога?

Святитель Іоанн Златоуст суворо сказав, що недбайливі „родичі, які нехтують християнським вихованням своїх дітей, вважаються більшими беззаконниками, ніж дітовбивці, бо дітовбивці розлучають тіло з душею, а вони і душу і тіло увергають у геєну вогненну ”. Тяжку відповідь дасть перед Богом кожен безпечний тато, кожна безпечна матір.

У Першій книзі Царств розказується про благочестивого єврейського первосвященика Ілія, який 50 років був суддею ізраїльського народу. Йому прислуговував святий пророк Самуїл, тоді ще отрок. Одного разу у сні цьому святому отроку Господь повелів сповістити первосвященику Ілієві, що його очікує страшна Божа кара за недбальство про своїх дітей. А нечестиві діти Ілія були священиками і своєю поведінкою озлобляли народ і відвертали його від Бога (див. 1 Цар. 2,12-17; 3,10-14). За таке нечестя Господь покарав не тільки цих священиків, але й самого Ілія (див. 1 Цар. 4,11-21).

І це загрожує кожному, хто не буде піклуватися про виховання дітей. А про тих, хто всім серцем прагне виховати дітей у благочесті, ми чуємо на кожній утрені з Псалтирі такі слова: „Милість же Господня од віку й до віку на тих, що бояться Його. І правда Його на дітях дітей тих, що додержують Заповіти Його і пам’ятають заповіді Його, щоб виконувати їх” (Пс. 102, 17-18).

Подумаймо, яку тяжку відповідальність ми несемо перед Богом, якщо не виховуємо своїх дітей за християнською мораллю. Скажіть, що буде з вашою дочкою, якщо вона з юності буде віддаватись розпусті, а потім вийде заміж і родить дітей? Чи буде на ній благословення Боже і на всій її сім’ї? Ні, від неї почнеться неблагочестивий, противний Богу рід.

То ж як треба виховувати дітей? Так, як виховували християни перших століть. Вони з самого раннього дитинства привчали дітей до молитви, храму, постів, до церковних Таїнств, учили їх грамоті по книгах Святого Письма. Вони ніколи не дозволяли дитині сісти за стіл і починати їсти без молитви; вселяли дітям, що кожне діло, кожен крок християнина починається хресним знаменням і молитвою.

Перші християни хоч і навчали своїх дітей філософії, музиці, мистецтвам, але при цьому керувались глибоким і святим правилом: „Того вважай нещасним, хто знає все і не знає Бога; того називай блаженним, хто знає Бога, хоч би і не знав нічого іншого ”. Не думайте, що заборонялось дітям вивчати світські науки. Великі Отці і Учителі Церкви самі у молодості дуже старанно вивчали всі мирські науки. Святителі Василій, Григорій Богослов, Іоанн Златоуст були високоосвіченими людьми.

І нашим дітям належить бути освіченими, стати ученими. Але потрібно, щоб їх навчання і виховання не обмежувались одною світською мудрістю світу цього. Надзвичайно важливо, щоб наряду з цим вони пізнавали вищу правду і істину, щоб вивчали Закон Божий і заповіді Христові, привикали до постійного благочестя. Тоді і тільки тоді вони не заблудяться на шляху людської мудрості, коли пізнання Бога у них буде поставлене на перше місце.

Але як насаджувати в дітях вищу християнську мораль? Перш всього своїм життям, бо всяке словесне повчання чи педагогічне мистецтво – ніщо і пустота, у зрівнянні з тим прикладом, який бачать діти у своїх родичах. Скажіть, хіба виростуть хорошими людьми наші діти, які в особах своїх родичів бачать взірці аморальності? Чи буде чистою і цнотливою дочка, якщо матір сама подає їй приклад перелюбства? Хіба не привчаться до крадіжок діти, якщо ми не будемо відвертати їх від цього гріху з самих юних років і говорити: „Та що ж, вони ще діти, що з них питати?” Якщо ми не хочемо питати їх, то запитає з нас Господь і строго скаже: „Чому ви дозволяли вашим дітям красти з самих молодих літ, чому не вчили їх заповідям Божим, чому не відвертали відрази до хуліганства?” Страшну відповідь дамо ми перед Богом за всяку спокусу, яку бачать у нас наші діти, за всі сварки, лайки, бійки, які відбуваються на їх очах. Якщо ми так самі поступаємо, тому ж навчаться і діти.

Святитель Іоанн Златоуст, вселенський учитель, сказав про недостойних родичів: „Ви як би навмисне стараючись погубити дітей, наказуєте їм робити тільки те, через що спастися неможливо. Сказано: горе вам що смієтесь тепер (Лк. 6,25), а ви подаєте дітям безліч приводів до сміху; сказано: горе вам, багаті! (Лк. 6,24), а ви тільки про те і стараєтесь, щоб вони розбагатіли; сказано: горе вам, коли всі люди говоритимуть про вас добре! (Лк. 6,26), а ви часто тратите все своє майно з-за людської слави. І ще: хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду (Мф. 5,22), а ви вважаєте слабими і боягузливими тих, хто мовчазно переносить образливі слова інших.

Христос велить відвертатись від лайки і звади, а ви постійно займаєте своїх дітей цими злими ділами. „Хто любить свою душу, - сказав Христос, - погубить її ”(Ін. 12,25), а ви усіляко залучаєте їх до цієї згубної любові. „Прощаєте, - говорить Він, - якщо щось маєте на кого, щоб і Отець ваш Небесний простив вам провини ваші ”(Мк. 11,25), а ви навіть дорікаєте дітям, коли вони не хочуть мстити своїм кривдникам. Христос сказав, що хто любить славу, ті хоч і постяться, моляться і дають милостиню, все це роблять без користі; а ви тільки про те й стараєтесь, щоб ваші діти здобули славу.

І зле не тільки те, - продовжує святитель Іоанн Златоуст, - що ми вселяємо у дітей противне заповідям Христовим, але ще й те, що ми добро зневажаємо, називаючи скромність неосвіченістю, лагідність – боягузтвом, справедливість – слабістю, смирення - раболіпством, незлопам’ятність – безсиллям. Ми схиляємо дітей до таких діл, за які Іісус Христос визначає неминучу загибель; ми про їх душу, як про щось непотрібне, не турбуємось, а про то, що дійсно лишнє, турбуємось, як про саме необхідне і саме важливе ”.

Ці справедливі слова святителя Іоанна Златоуста, які виголошені півтори тисячі років тому, можна повторити і тепер, адже хіба ми не виховуємо своїх дітей подібно, не вселяючи їм страху Божого? Хіба ми не прикладаємо всі турботи для того, щоб дати своїм дітям як можна краще положення у житті, поставити їх у ряди тих, хто володіє владою, у ряди багатих і сильних? Хіба ми не вселяємо дітям думки, що сила в грошах, що необхідно здобувати побільше знань заради забезпеченого і привільного життя? Але хіба про це ми повинні турбуватись? Якраз навпаки.

Виховання дітей необхідно починати з пелюшок, бо у тому віці вони легко засвоюють всяку науку. Їх душа м’яка як віск, на ній відбивається все, що захочете: і наш дурний приклад, і благочестиві слова, і все саме світле, і чисте. Святитель Тихон Задонський говорить: „Мале деревце, куди нахилити його, туди і буде рости; новий посуд буде видавати той запах, яким ви його наповните, вливаючи у нього або сморідну рідину, або ароматну і чисту ”.

Тепер часто говорять: „Хіба дітям під силу читання Святого Письма чи спів псалмів? Це діло монахів і стариків, а дітям потрібні іграшки і привілля ”. Ми повинні виховувати дітей добрим прикладом. Архієпископ Харківський Амвросій Ключарьов в одній із проповідей казав: „Коли ні одна людина у сім’ї не може лишитись без ранішньої і вечірньої молитви, коли тато не виходить з дому на роботу, не помолившись перед святими іконами, а мама нічого не починає своїх турбот, не перехрестившись, коли і малій дитині не дозволяють доторкнутись до їди, поки вона не зробить на собі знак хреста, хіба цим діти не привчаються у всьому просити допомоги Божої і на все закликати благословення Боже, і вірувати, що без допомоги Божої пропадає безпека у житті, без благословення не буде успіху у людських справах?”

Для дітей не може залишитись безплідною віра родичів, коли ті у важких життєвих обставинах з сльозами на очах говорять: „Що робити? Хай буде воля Божа ”, а при небезпеці: „Бог милостивий і Він допоможе ”, при успіху і радості: „Слава Богу, Бог послав ”. Тут завжди і у всьому сповідується Божа милість і Боже правосуддя.

Мама, до якої звернена вся любов і ніжність дитини, з благоговінням стоїть перед іконою Спасителя і молиться, а дитина дивиться то на неї, то на образ і не потрібно довго пояснювати того, що це значить. Це перший безмовний урок богопізнання, перший і самий важливий урок благочестя. І такі уроки родичі можуть і повинні завжди, і у всьому подавати своїм дітям.

Родичі повинні берегти дітей від всього дурного, дочок утримувати від читання розпусних романів, не дозволяли їм без міри розважатися і постійно дивитись телевізор. Їх треба привчати до трудового життя у домашніх умовах.

А ще не слідує забувати про те, що не можливо виховувати дитину, ніколи її не караючи. Велику помилку роблять ті родичі, які душі не тямлять в своїх маленьких дітях, любуються ними і прощають всі їхні провини. Про таких у Святому Письмі сказано: „Випестиш сина, - а він тебе розчарує, гратимешся з ним, - а він тебе засмутить ... За юності його не давай йому волі й очей не заплющуй, як поводиться по-дурному. Ще замолоду роби його шию гнучкою, товчи йому боки, поки він ще молодий, бо, ставши впертим, він буде неслухняний ”(Сир. 30,9;11-12). Святитель Тихон Задонський повчає родичів: „Юні, які не були вчасно навчені, прийшовши у зрілі роки, стають як дикі коні. Тому, християнине, люби своїх дітей і карай їх. Хай вони нині, поки молоді, відчувають це на своїм тілі, щоб після ти не зазнав на собі їх зухвальства. Хай вони плачуть від тебе тепер, щоб ти не плакав від них потім. Втім, помірність у всім похвальна і потрібна ”. Не можна карати дітей з роздратуванням, зі злобою і з ненавистю. Врозумляти їх потрібно спокійно і з любов’ю. Тоді діти, відчуваючи цю любов, зрозуміють, що вони заслуговують покарання, і тоді воно буде корисливим і зуміє виправити їх.

Ось бачимо, які величезні задачі стоять перед нами у ділі виховання дітей; бачимо, які святі обов’язки матерів. Немає більш важливого обов’язку, немає більшої відповідальності  перед Богом для матері, ніж добре виховання дітей. Якщо не будемо піклуватись про виховання своїх дітей, то будемо мучитися і плакати, дивлячись на них, а перед Богом дамо відповідь, і на все потомство накличемо гнів Божий. Отож не будемо переставати турбуватись про своїх дітей, завжди показува їм чистий і святий приклад благочестя, і тоді Господнє благословення буде від віку і до віку на дітях наших і на нас самих. Амінь.

Проповідь на 9-у неділю після П’ятидесятниці.

Зразу після чудесного насичення п’яти тисяч людей п’ятьма хлібами і двома рибами, про що йшла мова у євангельському читанні минулої неділі, Господь Іісус Христос, відпустив народ, повелів учням Своїм у човні переправитися на протилежний берег Генісаретського озера, а Сам, за звичаєм, піднявся на гору помолитися. Вночі піднявся вітер і море почало штормити. Учні стали вже боятися за своє життя, але, як пише євангеліст Матфей, при наближенні ранку, скрізь нічну пітьму, апостоли раптом побачили Іісуса, Який йшов до них по морю. Неждана і незвичайна поява Спасителя ще більше  стурбувала учнів: вони подумали, що це привиддя і від страху закричали. А Господь поспішив заспокоїти їх Своїм милосердним, всемогутнім словом: „Заспокойтесь! це Я, не бійтеся ” (Мф.14,27). Ці люб’язні слова до того підбадьорили учнів, що „Петро сказав Йому у відповідь: Господи! якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді ” (Мф. 15,28). Господь дозволив і Петро, віруючи слову Спасителя, залишив  човен і почав йти по воді Йому назустріч. Але коли звернув увагу на сильний вітер і високі хвилі, злякався, почав тонути і кричати: „Господи, спаси мене!” (Мф. 14,30). Спаситель простягнув руку, підтримав його і сказав йому: „Маловірний! чого ти засумнівався?” (Мф.14,31). Коли Іісус Христос і врятований від води Петро ввійшли в човен, буря стихла і хвилі заспокоїлись. Побачивши всю цю дивну картину, апостоли підійшли до Іісуса, поклонились Йому і сказали: „Воістину Ти Син Божий ” (Мф. 14,33).

Чудесна подорож апостола Петра по морі показує нам, дорогі, які незвичайні діла може творити в людині тверда віра і як багато чого у житті нашому залежить від сили цієї віри. Апостол Петро з повною вірою у слово Господнє  йшов безпечно і безперешкодно посеред небезпеки. Але тільки похитнулась його віра, зразу зникла бадьорість, зникла рівновага і замість них ним оволоділи малодушність і страх - він почав тонути і лише при допомозі Спасителя був підтриманий у тяжку хвилину. Не водяна буря загрожувала апостолу Петру загибеллю, а, за висловом одної церковної пісні, „буря помишленій сумнітельних”.2 Так само, не вода його держала, а міцність віри, і не з приводу його сміливої рішучості йти по воді, а з приводу нестачі віри Господь милостиво звернувся до нього: „Маловірний! чого ти засумнівався?”

Різноманітні випадки такого скрутного становища, у якому находився Петро, бувають у житті кожного з нас. В одній з богослужбових пісень свята Церква називає нинішнє життя людини „житейським морем”3 і часто порівнює його з бурхливою стихією, по якій ми пливемо у старому, трухлявому човні нашого тіла до призначеного Богом берега. Наш кораблик, тобто життя кожного з нас, несеться по бурхливих хвилях життєвого моря і  часто ми самі віддаляємось від Бога, скеровуючи свій корабель у морські глибини, які ми самі собі творимо.

В іншій богослужбовій пісні, свята Церква порівнює становище утопаючого Петра з положенням людини утопаючої у глибині гріхів, де вона просить Великого Керманича – Христа Спасителя, подати їй руку допомоги, як колись Він це зробив Петру.4 Буває так, що життєве море піднімається „напастей бурею ”, тобто хвилюється бурями, які не залежать від нас, бурями, які не ми піднімаємо, а саме: різними прикростями і злигоднями, хоч і тут головною причиною служить та ж загальна напасть гріха, яка постигла весь рід людський. Для того, щоб нагадати про Себе, приблизити нас до Себе, Господь допускає нам пережити різні випробовування. В такі прикрі моменти і сама віра наша починає хитатись.

Бувають, нарешті, у людини думки сумніву відносно тих чи інших предметів віри: провидіння Боже нам здається не таким ясним, рука Божа робиться для нас не такою помітною. І дивиться у таких випадках людина на світ Божий безцільно і сумно.

 У всіх таких випадках головний для людини засіб зберегти у собі дух віри і не впасти у невір’я полягає в тому, щоб звернутись з проханням про допомогу до Спасителя і сказати Йому Самому про всю убогість свого становища. Він Милосердний завжди з нами, завжди закликає нас без страху прийти до Нього, завжди простирає до нас божественну руку Своєї всемогутньої допомоги, завжди готовий укріпити  ослаблену віру. Необхідно тільки, дорогі, безперестанно при всіх обставинах свого життя глядіти „на начальника віри Іісуса ” (Євр.12,2), надіятись на Його всемогутню силу і з глибини серця кликати: „Господи! спаси мене!” – і ця коротка, але щиросердечна молитва прикличе на нас Боже благовоління. Всяка струджена маловір’ям душа повинна звертатись до Цілителя душ і тілес з такою молитвою: „Вірую, Господи, бажаю вірити, але відвідай мене Сам і допоможи мені! Вірую, Господи! допоможи моєму невірству ” (Мк. 9,24). І свідомість нестачі своєї віри спроможна замінити силу самої віри, бо буде служити її посильним висловленням. Амінь.

Проповідь на 9-у неділю після П’ятидесятниці.

У євангельському читанні нинішнього дня ми слухали, дорогі, дивну і повчальну для нас повість.

Після чудесного насичення п’ятьма хлібами п’яти тисяч  людей, відпустивши народ, Господь Іісус Христос повелів своїм учням переправитися у човні на протилежний берег Генісаретського озера, а Сам, за звичаєм, віддалився на гору для молитви. Вночі піднявся вітер і  на озері стали підніматись високі хвилі. Застигнуті бурею апостоли почали страшитись за своє життя, так як не надіялись побачити Свого божественного Учителя перш, ніж досягнуть берега. Але над ранок у сутінках вони раптом побачили Господа, Який йшов до них по морю. Це ще більше застрашило їх, бо їм здавалось, що це примара, яка сповіщає їм загибель. Крик жаху мимоволі вирвався з їхніх уст, але Господь поспішив заспокоїти їх Своїм милосердним, а разом і всемогутнім словом: „Це Я, не бійтеся ” (Мф. 14,27), - тим словом, якому, як вони не раз були свідками, підкорялося все. Це наповнене батьківською любов’ю слово до того підбадьорило учнів, що один з них, Петро, насмілився навіть запитати: „Господи! якщо це Ти, звели мені прийти до Тебе по воді ” (Мф. 14,28). Господь милостиво відповів на цю дитячу простосердечну просьбу: „Іди ”, - без сумніву для того, щоб він упевнився на досвіді, яка ще немічна і безсильна його віра і як безглуздо впадати у небезпеки, не маючи  тої віри Божої, для якої не має нічого неможливого. Не мало сумніваючись, але віруючи слову Божому, Петро вийшов з човна і пішов по хвилях. Але скоро вся його бадьорість зникла і віра похитнулася. Сильний вітер і хисткі хвилі привели його до малодушності і страху; він почав тонути і з криком звернувся до Іісуса: „Господи, спаси мене!” (Мф. 14,30). Господь простягнув руку, витягнув його з хвиль і сказав йому: „Маловірний! чого ти засумнівався?” (Мф. 14,31). Як могла похитнутись твоя віра у Моїй присутності, при виді Моєї чудотворної сили і допомоги, коли сам визвався іти до Мене по воді? Що ж буде з твоєю вірою, коли постигнуть тебе спокуси, коли Моя присутність буде для тебе невидимою, і поведуть тебе „куди не хочеш ” (Ін. 21,18)?

Коли Господь і врятований Ним від потоплення Петро ввійшли до човна, то буря утихла і хвилі заспокоїлись. Все це, звичайно, пробудило в учнях почуття особливого благоговіння до Господа: вони впали перед Ним і поклонилися Йому.

Ця євангельська розповідь вселяє в нас, дорогі, не тільки велике таїнство нашої віри, що Господь Іісус Христос є воістину Син Божий, єдиносущний Отцю, всемогутній Владика всесвіту, Якому покоряється все створіння, Якого „і вітри і море слухають ” (Мф. 8,27), але й ту утішну і повчальну для нас істину, що Господь і Спаситель наш завжди близько біля нас у всякий час дня і ночі; що Він є всемогутнім помічником і визволителем нашим у всіх обставинах життя і що ми, немічні і піддані різноманітним прикростям у житті, безперестанно маємо потребу у Його божественній помочі.

Не без причини людське життя порівнюють з бурхливим морем, по якому ми пливемо у хиткому човні нашого тіла до позначеного Господом берега. Мряка і темрява оточують нас; хвилі різноманітних спокус і бід ударяють у наш нестійкий човен і кожної хвилини загрожують потопленням. Правда, Отець Небесний не залишив нас сиротами і безпомічними у цьому світі. Він обдарував нас різними дарами своєї благодаті, які необхідні не тільки для продовження, але й для прикрашення, підвищення і удосконалення нашого земного життя. Він дарував нам розум, здатний пізнавати як самих себе, так і оточуючі нас предмети; розмірковувати, що корисно і що шкідливо нам, винаходити засоби для того, щоб зробити життя і приємним, і спокійним; вклав у нашу душу свідомість до розпізнання добра і зла – цей внутрішній і невимовний Свій голос, який закликає нас до істини і чесноти, який нагадує нам про правду і суд; вклав у наше серце прагнення до Нього, Єдиного Джерела істини і добра, доскональності і блаженства, - цей внутрішній світильник нашої душі, який дає нам бачити „невидиме Його ... і Божество, від створення світу через розглядання творіння ” (Рим. 1,20); просвічує наш розум поняттям про Бога, Творця і Промислителя всесвіту, про Його щонайвищу святість, премудрість, доброту і правосуддя, оживляє наше серце надією вічного життя перед лицем Живого Бога.

Коли ж своїм гріхопадінням ми самі потьмарили у собі це божественне світло, яке сяяло в нашій душі, Отець Небесний послав Єдинородного Сина Свого – „Світло істинне, що освічує кожну людину, яка приходить у світ ...,  щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне ” (Ін. 1,9;3,16); зробив все, щоб ми і тепер могли „провадити ... життя тихе й безтурботне у всякому благочесті і чистоті ” (1 Тим. 2,2), а в майбутньому - успадкували вічне Його Царство.

Крім цього, божественне Провидіння Отця Небесного так упорядкувало і наше зовнішнє життя, що ми не одинокі і не безпомічні у світі: ми народжуємося і живемо серед подібних нам людей і зв’язані з ними різноманітними зв’язками. Коли ми були дітьми, нас виховували родичі, коли постаріємо і знеможемо, нас зобов’язані доглянути і заспокоїти ті, яким ми у свою чергу служили опорою. І в  літах досконалих, коли ми у змозі трудитись і придбавати все потрібне для свого життя, завжди і у всьому ми користуємось працею інших людей, подібно тому, як інші користуються плодами нашої праці. Одежа, яку ми носимо, зроблена руками багатьох людей, дім у якому живемо, є творінням об’єднаних зусиль багатьох робітників. Їда, якою ми укріпляємось, добута і приготовлена не нами одними. Таке премудре влаштування людської суспільності, де кожен трудиться для всіх і всі для нього, де кожен находить опору і допомогу у всіх, рівно і сам зобов’язаний помагати другим.

Але як не забезпечене, здавалось би, земне життя людини, як не вигладжена земна її дорога до небес, проте людину можуть застигнути посеред життєвого моря і мряка незнання, сумнівів і заблуджень, і буря особистих пристрастей і зовнішніх спокус, і хвилі різних бід і нещасть.

 Не можна не признатись, дорогі, що наш розум є сліпий вождь навіть у житейських справах, не говорячи про справи духовні. Ми не можемо передбачити того, що станеться навіть через хвилину, не можемо обійняти поглядом всієї сукупності різноманітних обставин, від яких залежить успіх наших діл, не можемо бачити всіх наслідків навіть своїх особистих дій, не можемо підчинити своїй волі всього бажаного нами, так щоб все могло виконуватись за нашими бажаннями і планами. Що ж може успіти людина сама по собі у цьому світі, де не має нічого у її владі і де все може бути проти неї? Що планує людина у думках своїх і вважає його непохитним, то легко руйнується на ділі. Будує нові плани – і виникають перед нею нові перепони. Сильно бажає досягнути того, а зустрічає інше, гониться за щастям, а настигає біду, шукає радості, а находить горе, чекає насолоди і спокою, а зустрічає гіркоту і скорботу. Від того у нас, що не крок, то помилка; що не починання, то яка-небудь невдача; що не день, то неприємність, що не година, то гіркота. Так проходить і все життя – у прагненнях без одної, ясно усвідомленої і точно вивіреної цілі, у заходах без вірного успіху, в бажаннях, які появляються одне за іншим і не заспокоюються ні на чому, в подіях, які, збурюючись в уяві, стають порожньою, обманливою примарою, і все життя наше, в кінці кінців, „геть усе, – за словами старозавітного мудреця, -  марнота й гонитва за вітром і ніякої з того користі під сонцем ” (Екл. 1,11).

У цій темряві особистого незнання і безсилля, людина вірніше всього могла б керуватись Словом Божим, яке і дане їй як світильник, що сяє у темному місці, доки світло благодаті Божої не озорить її душу і правиця духовного бачення не освітить її серця. Але особисті пристрасті і спокуси світу застеляють у наших очах світло Слова Божого. Пануюча у світі „похіть плоті, похіть очей і гордість житейська ” (1 Ін. 2,16) робить нас як би іграшкою різноманітних вітрів, жалкими мучениками безперестанних неприємностей і прикростей. Втрачаючи своє вище призначення – ту богоподібну досконалість, яку указав нам Господь: бути „синами Всевишнього (Лк. 6,35), бути досконалими, „як досконалий Отець наш Небесний ” (Мф. 5,48), - ми неправильно дивимось на самих себе і на інших людей, неправильно розуміємо оточуючі нас предмети, багато думаємо про себе, багато надіємось на інших, багато цінимо те, що не має ніякої ціни, багато служимо своїм забаганкам і пристрастям серця. Тому і радуємось маловажному, турбуємось дрібницями, гонимось, подібно дітям, за пустими іграшками, журимось і побиваємось про те, що не варте смутку, надіємось на те, в чому „нема ... спасіння ” (Пс. 145,3), боїмось „страху там, де нема його ” (Пс. 54,6). А якщо при цьому на нас впадуть дійсні біди, постигнуть реальні нещастя: розлука з близькими, хвороби і пов’язані з ними страждання, - чи не буваємо ми тоді близькі до цілковитого потоплення у відчаї і безплідних сльозах?

При цій непроглядній оточуючій нас темряві,  серед бурхливих хвиль життєвого моря, ми зможемо знайти істинний спокій і безпеку тільки у сердечній упевненості, що ми пливемо по цьому життєвому морі, подібно до апостолів, тобто не самі собою, а по волі Господній, пливемо до призначеного Господом берега вічного життя, у блаженне пристановище Царства Божого, пливемо у невидимій, але при цьому рятівній для нас присутності серед нас Самого Господа, Який ходить по цьому морю і успокоює його бурхливі хвилі.

Чому ми існуємо у світі? Тому, що Господь Бог у предвічній Своїй Раді визначив сотворити „людину на Свій образ і на Свою подобу ” (Бут. 1,26). Але Він створив нас не для смутку, а для радості, не на страждання, а для блаженства. „Господь Бог насадив сад у Едемі, на сході, й оселив там чоловіка, що його був утворив ” (Бут. 2,8). Але ми самі вигнали себе з цього раю  через порушення заповіді Божої; самі накликали на себе грізний суд правди Божої. „Проклята земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї по всі дні життя твого. Терня й будяки буде вона тобі родити, і їстимеш польові рослини. В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято ” (Бут. 3, 17-19). І до нині чисельними своїми гріхопадіннями ми накликаємо на себе праведний гнів Божий; самі своїми неправдами і беззаконнями вносимо безпорядки, замішання і безладдя у наше приватне і суспільне життя. Ось звідки походять ті гіркоти, прикрості і невдачі, які кожен з нас зустрічає у своєму житті майже на кожному кроці; ті незадоволення, напасті, озлоблення приниження, які так часто доводиться нам терпіти у колі своїх ближніх, у суспільних і сімейних справах; ті втрати, прикрості, нещастя і біди, які попускаються на нас або премудрістю, або караючою правдою Отця Небесного, словом – все скорботне, гірке, смутне, чим обтяжується наше життя, чим нищаться наші радості, чим боляче стискається наше серце, від чого ллються невтішні сльози, а з грудей вириваються тяжкі зітхання. Чи не зобов’язані ми нести цей хрест з покірністю волі Божій, як достойну і праведну відплату за наші гріхи, пити цю гірку чашу, розчинену нашими гріхами, яку подає нам не тільки караюча, але й милуючи нас любов Отця Небесного?

Правда, таке уявлення скоріше всього привело б нас до відчаю, ніж до утіхи і підбадьорення. Але свята віра в Господа Іісуса Христа в самій необхідності страждань у цьому житті відкриває нам благотворні наслідки їх для майбутнього життя. Бо що говорить нам свята наша віра? То, що Господь Іісус Христос, Який викупив нас Своїм Хрестом від вічної смерті і Своїми стражданнями ввійшов у славу Свою, яку мав у Отця раніше заснування світу і нам дарував можливість викупати гріхи наші, зцілювати наші душевні рани, загладжувати неправди і беззаконня наші тимчасовими стражданнями і дорогою тимчасових скорбот піднятися слідом за Господом у вічну Його славу. „Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне. Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться ... Блаженні ті, що прагнуть і жадають правди, бо вони наситяться ...Блаженні гнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне ... Блаженні ви, коли ганьбитимуть вас і гонитимуть і зводитимуть на вас усяке лихослів’я та наклепи через Мене. Радуйтесь і веселіться, бо велика ваша нагорода на небесах ” (Мф. 5,3-12). Тепер і страждаючи з-за особистих гріхів, ми маємо утішну надію, що „хто страждає тілом, перестає грішити ” ( 1 Пет. 4,1) і „будучи ... судимі, караємось від Господа, щоб не бути засудженими зі світом ” (1 Кор. 11,32). Терплячи тепер по волі Божій які би то не було прикрості, ми упевнені, що „Бог поводиться з нами, як із синами ..., бо Господь, кого любить, того карає; б’є кожного сина, якого приймає ” (Євр. 12,7;6). В які б тепер ми не були поставлені умови, перед нашим поглядом завжди світиться радісне світло Царства Божого, куди веде і приведе нас Господь Іісус Христос, якщо вірно і непохитно прослідуємо за Його стопами. „Хто Мені служить, нехай Мене наслідує; і де Я, там і слуга Мій буде ... Нехай не тривожиться серце ваше; віруйте в Бога і в Мене віруйте. В домі Отця Мого осель багато ... Я йду приготувати місце вам. І коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були там, де Я” (Ін. 12,26: 14,1-3). Там у цих оселях Отця Небесного наше істинне перебування, там вічне, безкінечне життя наше, там перебуває вічна радість і блаженство, там забудуться всі земні скорботи.

Але й тепер, серед хвиль житейського моря, які налітають на нас, придивимось, дорогі, скрізь облягаючу нас темряву невідання світлим оком живої віри і ми побачимо біля себе Господа, Який ходить по морю. Він, премилосердний, завжди з нами, у всякий час дня і ночі, завжди закликає нас без боязні прийти до Нього, завжди протягує до нас божественну руку Своєї всемогутньої допомоги. Чи чуємо ми голос Спасителя: „Маловірний! чого ти засумнівався?... Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас; візьміть іго Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим; бо іго Моє добре, і тягар Мій легкий ” (Мф. 14,31; 11,28-30). Які би не були великі і тяжкі гріхи наші, це джерело  наших скорбот і нещасть, „Я, - говорить Господь, - стираю твої провини заради Мене Самого, гріхів твоїх не згадаю вже більше ... Мені бо не люба смерть грішника ... наверніться ж і живіть!” (Іс. 43,25; Єз. 18,32). Які б небезпеки нам не загрожували, як би нам тяжко не було „в день суму мого я взиваю до Тебе, бо Ти почуєш мене, Боже ” (Пс. 86,7). Які б нас не тривожили скорботи і напасті, яка би мряка нудьги не облягала нашу душу, „скажу я до Бога: Захиснику мій! Нащо Ти забув мене? Чого я, сумуючи ходжу, коли ображає ворог? ... Чому сумуєш, душе моя, чому хвилюєшся в мені? Надійся на Бога, бо я ще буду хвалити Його, Спасителя мого і Бога  мого ” (Пс. 41,10;12). Завжди, у всіх обставинах нашого життя, не будемо переставати молити з глибини серця до всемилостивого Господа Іісуса: „Господи! спаси мене!” (Мф. 14,30). Амінь.

Проповідь на 9-у неділю після П’ятидесятниці.

Для того, щоб зберегти в собі безцінний дар Божий, яким являється віра, потрібно знати перш всього причини, від чого цей дар слабіє і утрачається, а потім необхідно узнати умови, при яких можна вернути втрачене і зберігати його у собі.

Учитель Церкви – Тертуліан сказав, що душа людини по природі християнка. Це значить, що в душі кожної людини є щось таке, чого неможливо знищити в ній і що тільки на деякий час це почуття може бути подавленим, приспаним, але його неможливо убити до кінця. І цим почуттям – є почуття релігійне.

Що ж, запитаємо, заглушує у нас віру в Бога, затемнює нашу свідомість і наші духовні очі? Все це роблять наші пристрасті, тобто наша прихильність до гріху. Про наші пристрасті, про наші недоліки ми часто говоримо між собою, ми усвідомлюємо, що вони є у нас, але ми не усвідомлюємо до чого ми можемо дійти з нашими пристрастями. Але як би то не було, безсумнівним фактом  є те, що наші пристрасті  нас так осліплюють, що ми дивлячись не бачимо і слухаючи не розуміємо. Пристрасті те ж саме, що більмо на оці, те саме, що бур’яни на полі.

Пристрасті бувають двох видів: тілесні і духовні. Тілесні пристрасті діють переважно у дитячому і юнацькому віці, а духовні – у зрілому і похилому. Хтивість тіла – це є ворог номер один юнака; сріблолюбство, гордість, честолюбство, властолюбство – це вороги зрілого віку.

Хто віддасться цим пристрастям, той і стає їх рабом і такі люди поволі відвикають від вищих інтересів, інтересів духовних і йдуть односторонньою дорогою - дорогою плоті. Молодий хлопець чи дівчина, які віддались потягу тілесної похоті, стають чужими всьому ідеальному і високому. Такі люди здебільше стають мрячними, слабовільними, в’ялими і тілом, і душею; і звичайно людьми далекими від релігії і від Церкви.

Ми чомусь про такі питання говорити уникаємо нібито у нас все чисто і гладко. Але будемо знати, що людина, яка розпустилась у молодості, стримати себе не може навіть у старості. І по причині цього віри не має у багатьох людей.

Але не кращі і духовні пристрасті. Візьмемо тільки дві: гордість і сріблолюбство. Пригадаємо, що ангел світла, яким був Денниця, впав внаслідок гордості. Ця пристрасть так осліпила світлого ангела, що він навіть повстав на Бога і був скинутий до пекла...

Юду, учня Христового, погубило сріблолюбство. Адже Юда не був таким завжди; без сумніву, що коли Господь вибирав його, він був не таким, як ми бачимо його після. Що ж його погубило? А ось ця пристрасть, що зветься сріблолюбством. Він так віддався їй, що слухаючи слова життя вічного з уст Самого Богочоловіка, не задумувався, що вони означають; бачачи Його чудеса – не вражався їх величчям, бо був зайнятий у той час своїм ділом.

Отже, самими небезпечними для нас ворогами у нашому духовному житті є наші пристрасті. З ними всім нам і потрібно перш всього боротися всіма силами для того, щоб не втратити у собі всього дорогого, і саме головніше – не втратити своєї віри у Бога, не втратити свого спасіння.

Але це один бік справи. Є ще інший. Якщо пристрасті убивають в нас все хороше і святе, то що ж підтримує в нас все хороше і святе? Любов ... Любов підтримує. Любов є сукупність доскональності, - говорить святий апостол (Кол. 3,14). Любов є одна з головних умов по якій можна пізнати Бога. „Хто любить, народжений від Бога і знає Бога. Хто не любить, той не пізнав Бога, тому що Бог є любов ” (1 Ін. 4,7-8). Так як Бог у сутності Своїй є найчистіша і безмовніша любов, то щоб пізнати Бога, відчути Його близько біля себе і в собі – потрібно мати відповідну силу в собі, тобто і в собі треба мати любов. Тільки тоді, коли ці сили взаємодіють, відбувається велика тайна богопізнання.

Отже, любов є сама істотна і сама необхідна умова для богопізнання і в кого її не має, або вона слаба, тому необхідно пробудити її в собі, щоб через неї появилась віра в Бога.

Що ж можна порекомендувати всім нам для цієї цілі? Перш всього молитву. Вона має таке є саме значення для духовного життя людини, як дихання для тіла, як роса і дощ для рослин. Трудно привикнути до молитви, проте необхідно. Не хочеться молитись – а ми все-таки будемо продовжувати молитися через силу і цим ми загартуємо свою волю і направимо її до добра.

 Потім, можна порекомендувати і утримання. Утримання у всьому і завжди. Якщо будемо гасити свою хтивість утриманням, то для духа нашого буде більше свободи. Правило тут можна підказати таке: їсти завжди треба, щоб недоїсти, пити завжди треба так, щоб не допити. Вставати з-за столу треба не з важким шлунком, а з деякою легкістю. Це і буде, висловлюючись мовою святих отців - утриманням.

Дальше, треба годувати свою душу доброю їдою, - тобто треба частіше читати Слово Боже, корисні і душеспасительні книги і утримуватись від таких книг, які можуть завести нас у тупик, завести у непорозуміння, завести у спокусу; іншими словами, ми не повинні дати свободі непристойним думкам і бажанням, а повинні боротися з ними.

А для цього треба частіше приходити у   храм до сповіді і причастя. Коли  відчуємо, що нам важко, що у нас виникли якісь сумніви по відношенні до віри – негайно треба сміливо йти до священика і сказати йому: отче духовний, мені важко на душі; помолись за мене і прочитай розв’язувану молитву і будьмо упевненими, що якщо так поступимо, - нам стане радісно і світло на душі. Якщо хтось встидається підійти до священика під час богослужіння, можна підійти після, підійти у вільний час – і повірте, що ви зробите добро для своєї душі.

Ось, що, дорогі, хотілось сказати сьогоднішнього дня. Будемо старатись берегти свою віру і з дня на день зміцнювати її. Амінь.

Проповідь на 9-у неділю після П’ятидесятниці.5

Господь звелів „ученикам Своїм сісти в човен і відправитися ... на той бік” (Мф. 14,22). Такі слова ми чули у сьогоднішньому Євангелії. Нам теж Господь  сказав: давайте відправимось на той бік земного життя і кожен з нас, народившись з матірної утроби,  поплив щоб переплисти  море дарованого життя. До цього нас закликав Господь, бо ніхто не може сказати: це я сам захотів жити – і родився, і тепер живу. Кожна людина якраз такого зовнішнього виду, якраз таких здібностей, такого улаштування закликана до життя Богом від тих чи інших родичів.

Народ каже: життя прожити – не поле перейти. Навіть велике поле, перейти не просто, а ось у житті буває дуже багато всяких випробовувань, труднощів, скорботи і хвороб. І ось перебуваючи у складних умовах, кожна людина намагається вийти з них своїми силами, закликаючи на допомогу  силу Божу і Господь допомагає. Ми по-різному відкликаємось на цю допомогу Божу: одні з вдячністю, інші з докорами.  

Дещо подібне випробували ученики Спасителя. Коли „човен був уже на середині моря, - говориться у сьогоднішньому Євангелії, - і било його хвилями ... ученики побачивши, що Він іде по морю, стривожились і говорили: це привид; і зі страху закричали. Але Іісус зараз же заговорив до них і сказав: заспокойтесь! це Я, не бійтеся ...і вітер стих. А Петру, який хотів прийти до Нього по воді і тонув, сказав: маловірний! чого ти засумнівався?... Ті, що були в човні, підійшли, поклонились Йому й сказали: воістину Ти Син Божий” (Мф. 14,24-27, 31-33). Але був й інший випадок, коли теж „знялася велика буря; хвилі били в човен так, що він уже наповнювався водою. А Христос спав  на кормі на узголов”ї. Його розбудили і говорять Йому: Учителю! невже Тобі байдуже, що ми гинемо? І, вставши, Він заборонив вітрові і сказав морю: умовкни, перестань. І стих  вітер, і настала велика тиша. І сказав їм: що ви такі боязливі? Чому не маєте віри? І страх великий напав на них, і говорили між собою: хто ж Цей, що і вітер і море слухають Його?” (Мк. 4,37-41). В обох випадках Христос докорив своїм учням за сумніви і маловір’я.

Кожен з нас закликаний до життя Богом, і Бог кожного веде по життю. Але коли людина забуває, що вона не сама по собі живе, а живе по милості Божій, то вона починає всього боятись. Коли людина втрачає віру в Бога, вона живе у постійному страхові, у неї виникає багато всяких переживань: як би їй не залишитись голодній, як би не втратити роботу, як би не простудитись і не захворіти. І Господь відкриває нам причину цього страху і дає нам зрозуміти, що він виникає від нашого маловір’я. Бо відійшовши від Бога, людина не відчуває, що  у неї „і волосся на голові все пораховане” і ні один з них без волі Божої      не випаде (Лк. 12,7).

Наше життя у руках Божих, а всі наші страхи навіяні дияволом і цей страх виганяє любов. Але істинна любов до Бога виганяє страх і вона робить людину безстрашною. Коли людина любить Бога всім своїм серцем, всією душею і всією силою, то вона нічого не боїться, бо вона відчуває, що знаходиться під сильною рукою Божою. Якщо ж людина чогось налякається, вона зразу ж починає тонути у житейському морі. Це неминуче, бо коли людина впускає у своє серце страх, невір’я, це значить, що вона впускає у серце своє диявола, який відтісняє звідти благодать Божу.

І сьогоднішнє Євангеліє якраз говорить про це. Господь звертається до Петра: „Маловірний! Чого ти засумнівався?” Я тут, і „простяг руку, підтримав його” (Мф. 14,31). І нам чого боятися, якщо з нами Бог? А людина з-за свого маловір’я, постійно боїться, постійно будує життя не на Богові, не на тому, що вона християнин, а на своїх житейських розрахунках. Людина чомусь вважає, що якщо у неї будуть гроші, то вона буде щаслива; або якщо у неї буде здоров’я, значить буде довго жити. Або наприклад, жінка думає: ось я зараз з чоловіком розійдусь, і буде мені спокій. Все це, дорогі, безглуздість, тому що Господь кожному дає хрест у залежності від його душі, для того, щоб людину спасти і привести до Царства Божого. А людина будує своє життя не по заповідях Божих, а по якихось особистих примхам і навіть не задумується, а чи згідно це з волею Божою. І виявляється, що дуже часто буває не згідно. Тому причина всіх наших страхів - як би щось не сталось - у маловір’ї. І тому всякий страх - це є гріх, це є відступ від Бога.

Можливо хтось запитає: а для чого тоді Господь вклав у нас почуття страху? Адже це природне почуття, яке нам притаманне. Для чого тоді воно існує у серці людини? Дійсно, страх повинен бути у нашому серці, але зовсім іншого роду – страх Божий. Мати страх Божий – означає боятися порушити заповідь Божу; означає жити так, щоб кожну секунду боятися як би чим не прогнівати Бога, як би не зробити чогось такого, від чого би від мене відвернувся Господь. І свою природну спосібність до страху потрібно направляти якраз на це. У всьому іншому, ми повинні жити цілковито спокійно, знаючи, що без волі Божої з нами нічого не станеться.

 Якщо з людиною щось стається, то буває тільки з-за двох причин. По-перше, як наслідок гріха. І якщо людина уважно подумає, помолиться Богу, то побачить, що частіше всього винна вона сама. Але буває один випадок з ста, коли дійсно людина прямо не винна у тому, що з нею сталось,  але для розвитку її душі їй необхідно це перетерпіти. Бо Царство Боже має таку властивість, що туди, як говориться у Євангелії, можна ввійти тільки у весільній одежі, тобто до цього входження обов’язково треба приготовитись і очистити свою душу.

До прикладу: ось живе на світі малодушна людина, а Господь хоче, щоб вона подолала свою малодушність і стала мужньою, замість боягузтва придбала хоробре серце, бо для життя у Царстві Божому їй якраз цього не вистачає. І щоб вона у собі це виховала, Господь постійно ставить її у такі обставини, де їй треба проявити мужність, щоб ця мужність закріпилась у серці людини, а боягузтво пропало і щоб вона всю надію свою училася покладати на Бога, а не на якісь свої слабі сили і потуги. „Сила Божа, - пише апостол, - виявляється в немочі” (2 Кор. 12,9). І коли людина узнає, що вона немічна, тоді ввіряє себе Богу і говорить: „Господи, Ти Сам мене управ, Ти Сам мене збережи, Ти Сам мене спаси”.

То, що Господь з нами робить і як Він нас веде, це нам завжди потрібно з-за двох причин: або як наслідок наших гріхів, або як допомога Божа для нашого спасіння, для покращання якості нашої душі. Тому в тому і іншому випадку потрібно з радістю приймати те, що Господь нам посилає. Що саме страшне може з нами статись? Чого більше всього боїться людина? Боїться смерті. Але чи боїмось чи ні, а ми все рівно помремо. Тоді чого боятись? Хіба так аж важливо, як ми проведемо 15-20 років, що залишилися: у двохкімнатній чи в трьохкімнатній квартирі, у місті, чи в селі? Набагато важливіше, як ми умремо. З чим ми прийдемо до Бога – ось що важливо.

І хоч ми все це розуміємо, але серце наше слабе, віра наша ще слабша, і гріхів у нас стільки, що ми Бога і не відчуваємо. Тому коли на нас навалюється якесь життєве випробовування, нам здається, що все пропало. Що ж робити у таких випадках? А треба робити те, що зробив апостол Петро. Він страшно злякався, адже буря страшна і хвилі високі, і почав тонути,  і думав, що вже кінець. Але закричав: „Господи, спаси мене!”. Господь був рядом і Він „зараз же простяг руку, підтримав його” (Мф. 14,30-31). І від нас недалеко Господь. Він все прекрасно знає: нам у цей важкий  для нас час треба з усієї глибини душі звернутись до Нього: „Господи, спаси, бо гинемо!” Не просто так навмання: прийду до храму, поставлю свічку, другу і може поможе. Так, Господь і це бачить, і Він не відвернеться з-за того, що людина звертається у  такій формі, і завжди готовий їй допомогти.

Якщо нам трапляться важкі обставини: чи то хвороба, чи втрата, чи смуток – і на нас нападе страх, ми повинні знати, що це від підступів  лукавого. Причина цьому -  маловір’я, а порятунок – у молитві: „Господи, поможи і прожени нечистих духів, що діють на мене через безумство моє. Нехай відійде від думок моїх дух ненависті і злопам’ятства, дух заздрості і лукавства, дух боязні та пригнічення, дух гордині та всякої злоби, щоб з милості Твоєї мені досягнути повноти віри і разом з Ангелами і всіма святими прославляти преславне Твоє Імя”. І Господь зглянеться на нас маловірних, і допоможе. А то як у нас буває: ми самі неправдиві і тому нам здається, що й Бог такий же. Але Бог вірний у всьому і Його слово непохитне. Раз Господь сказав у Євангелії, так воно і є. І якщо ми такі маловірні, але все-таки звертаємось до Бога, то Він, як матір, почувши крик своєї дитини, біжить їй на допомогу – хоч з дитиною нічого не сталось, просто вона хоче бути рядом з матір’ю. Так і Господь на крик нашої душі приходить, утішає і заспокоює ту бурну хвилю, яка нахлинула на нас.

Тому молитися нам потрібно не про те, щоби спастися від життєвих обставин, від хвороб, від яких-то труднощів, а молитися нам потрібно про одне: щоб Господь дарував нам укріплення у благодаті Святого Духа. Але з-за того, що ми люди немічні, грішні, то про благодать Божу ми зовсім не згадуємо і вона находиться поза нашими інтересами. Ми люди надто тілесні і нам би тут влаштуватися, щоб все будо добре і щоб все було гладко, і щоб здоровими нам бути аж до смерті. Ось така у нас задача і про це ми у Бога весь час і просимо. А Господь хоче нам подарувати Царство Небесне. Він нам допомагає і у цих проханнях коли ми молимось за здоров’я, або коли хтось попадає у скрутне положення, але ціль Його пришестя на Землю не така. Він прийшов, щоб ми стали синами і дочками Царства і Господь хотів би, щоб ми просили тільки про одне: про дарування нам Царства Небесного. Він так і сказав: „Шукайте ж спершу Царства Божого ... і все це додасться вам” (Мф. 6,33).  

Тому то, що буде з нами, потрібно просто потерпіти – значить так угодно Богу, значить це корисно для нашої душі. І було добре, коли б ми свою свідомість перебудували на духовний лад, щоб нам прагнути до духовного, прагнути до Царства Небесного, а всі життєві труднощі долати з Божою допомогою. А ми все жаліємось, все нам не так. Ми повинні усвідомити, що і хвороби, і важкі обставини – не що інше, як виявлення Божої милості до нас. Адже ми пливемо по водах житейського моря. Кругом  високі хвилі, то ж куди нам діватися? Тільки до Бога: „Господи, допоможи, Господи, утихомир, Господи напоуми, Господи, дай мені терпіння”. Все наше спасіння – в Богові. І для цього Господь і посилає нам всякі випробовування, щоб нас хоч трошечки навернути до Себе. А коли у нас буде спокійно і сито – Бог  стає людині  не потрібним. Для чого людині Бог, коли в неї повно грошей, нової марки два автомобілі, двохповерховий дім напакований всім, що тільки душа забажає – що ще потрібно? І так все добре, а якщо щось заболіло, то є престижна лікарня десь закордоном.

Тому, коли Господь любить людину, Він їй посилає випробовування, щоб пробудити в ній покаяння, щоб людину хоч трошки струснути і щоб вона подумала: можливо я чимось согрішив, можливо я в чомусь не прав. І тому коли у нас виникають якісь труднощі, це значить, що Господь нас любить і Він зве нас до Себе, Він хоче, щоб ми Йому помолились. А коли у нас все добре, ми молимось з трудом. Відкриємо молитвослов і зіваємо, промовляємо слова молитви, а самі думаємо зовсім про інше. А коли у нас щось болить, або хтось з дітей попав у неприємні обставини – тут і молитва появилась, і сльози пішли, і поклони ми готові робити, і до храму на службу прийти, і з’їздити кудись в монастир – тобто появляється зовсім інше відношення до всього духовного і вічного. Чому? Тому, що Господь зачепив за живе.

„Перепливаючи пучину цього життя, я потопаю через безліч моїх гріхів. І, не маючи спасіння в думках моїх, кличу до Тебе Петровим голосом: спаси мене, Христе! Спаси мене, Боже, як Чоловіколюбець”6.  Йому ж слава, честь і поклоніння  по віки вічні. Амінь. 

Проповідь на 10-ту неділю після П’ятидесятниці.1

Сьогоднішнє євангельське читання складається з двох частин: у першій частині, у розповіді про зцілення біснуватого глухонімого, рід людський характеризується правдивими і досить жорсткими словами і цією оцінкою Спаситель підводить як би підсумок всім Своїм закликам, звернених до людини. Господь наголошує на тому, що люди глухі до віри і каже: „О, роде невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас?” (Мф. 17,17).

У другій частині, у бесіді з Своїми учнями, находимо поглиблену вимогу Христа до людей у відношенні віри.

Все євангельське слово не перестає закликати до віри і до Небесного Царства, і для підтвердження правдивості Свого вчення Господь творить багато чудес. Але чудесні дарування благодатної сили відбуваються там, де присутня віра. І як Господу було прикро, коли після стількох чудес, загальна картина людської обмеженості у питаннях віри не мінялась.

У одного чоловіка, говориться у сьогоднішньому Євангелії, тяжко хворів єдиний син. Цей чоловік чув про Христа і про Його зцілення, і після того, як безрезультатно перепробував всі земні засоби для спасіння сина, приводить його до Христа. Приводить, звичайно, не тому, що вірить у Христа, а з-за безвихідного стану. Він все випробував, йти більше нікуди і може, гадав він, поможе ... Він як би так говорив: ви навчаєте чомусь новому і зцілюєте, то попробуйте зцілити і мого сина. У цьому зверненні, як видно, не має ніякої віри, тут тільки земна потреба. Але навіть при відсутності віри цей чоловік падає перед Іісусом на коліна і молить Його: „Господи! помилуй сина мого; якщо можеш, змилосердься над нами, допоможи нам ” (Мф. 17,15; Мр. 9,22). Але хто глибоко вірує, той не зможе так сказати: „Якщо можеш ... допоможи нам ”.

І тут Господь справедливо обурився: прийшов чоловік, якого життя загнало у глухий кут, знає, що перед ним – Небо, знає, що він закликає силу Божу, і що дорога до Бога – безсумнівна віра - і бормоче: я показував свого сина Твоїм учням, та вони не помогли. Якщо Ти щось можеш, поможи ...

В особі цього чоловіка Господь викриває весь людський рід: „О, роде невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас?” О, невірний роде! Ось Я з вами, а ви такі бездушні, і як раніше копошитеся в землі і в ній знаходите для себе утіху. Ось які жорстокі слова були адресовані до впертого у своїй сліпоті тата.

Тільки тоді, коли розплющились очі засліпленої душі, коли чоловік побачив свою оголеність  і відвернувся від неї, він  вигукнув „крізь сльози: вірую, Господи! допоможи моєму невірству ”, увійди у мою убогість (Мк. 9,24). Тепер він просить не за сина, а за себе - сліпого і бідного. І лише після цього приходить Бог до людини і здійснює чудо зцілення „і отрок, - сказано, -  видужав у ту ж  мить ” (Мф. 17,18).

Ці непрості Христові слова звернені і до нас. То ж  провіримо себе, чи є у нас настрій тата, який викликав Господній гнів?

Божі заклики, тобто  заклики до віри і до спасіння долинають до наших душ з самого нашого народження... Але дух зла мучить людей,  і кидає їх у всі стихії землі, як „часто кидався  в огонь і часто у воду ” біснуватий хлопець (Мф. 17,15). Дух зла паралізує слух душі і робить людину нездатною творити добро і правду (Мк. 9,17). І ось, коли ми загнані у безвихідь і кидаємося у пошуках допомоги, ми, нарешті, згадуємо про Бога і якимось чином хочемо підійти і приблизитись до Нього. Але таке наше звернення, якщо воно відбудеться, ще не є віра. Це скоріше звернення нагальної потреби, коли діватись уже нікуди. І ми повторюємо слова євангельського чоловіка, про якого йде сьогодні мова, які він хоч не вимовив, але мав на увазі: „Адже Ти Бог, поможи нам!”

Це безпорадне звернення рабської душі, яка у своїй нікчемності ще й посміла послати Богу докір у тому розумінні, що я ж прийшов до Тебе, чого Ти мовчиш, чому не оправдаєш моєї віри, чому не помагаєш, поможи, нарешті!

Признаймось, що сказане стало страшною правдою, яка повторюється кожного дня. І тому як життєво звучить до цих пір Боже обурення: „О роде невірний і розбещений! доки буду з вами? доки терпітиму вас?” Хай це справедливе обурення Боже торкнеться кожного вуха, адже ці слова докору звернені до всіх людей, до всіх нас. І тому ми без лукавства повинні оцінити свою віру і свої звернення до Бога. Чи не виявиться наше невір’я нижче від невір’я цього євангельського чоловіка?

Всім, напевно відомо, що віра є перш всього осудження гріха в самому собі, відрив від гріху і спрямованість у стихію Бога. Тільки при наявності цих умов приходить Бог, звільнює від гріха і веде до царства відродження. Це ж наочно  показує чудо спасіння апостола Петра, яке говорить, що ми самі, у своїх руках, тримаємо ключ до спасіння. І якщо ми самі не виконаємо вказаних умов по яких до нас може прийти Бог, то віра наша виявиться порожньою і нічого нам не дасть. Якщо ми не проявимо своєї скерованості до Бога, Бог не зможе спасти, хоч би стояв рядом, як з апостолом Петром серед бурхливого моря.

Але цього, дорогі, мало! Потрібно усвідомити, щоб побачити свою оголеність, свою убогість, свої лахміття душі і молити за себе: „Господи, спаси! Спаси і захисти від моєї убогості, підніми як розслабленого, дай прозріти, як сліпому, підтримай, як Петра, дай руку! Запали у мені віру як вогонь життя, допоможи моєму невірству ...”

А Господь милосердний. Як тільки тато усвідомив свою убогість і ринувся до Бога, Бог зразу ж відгукнувся. Так буде і з нами, якщо ми додержимось умов, а саме: осудимо себе, відірвемося від гріха і з постійністю ринемо у область Божу так, щоб нас не утримували ніякі пута, ніякі кайдани і щоб ми могли піднятись і легко ширяти над стихією землі.

Звичайно, ми безсилі, але не будемо забувати, що Господь милостивий і сьогодні, і завжди показує нам засоби для придбання сили віри. Ці засоби указані у другій половині сьогоднішнього євангельського читання – у бесіді Христа з учнями після чуда зцілення глухонімого біснуватого. Отже, коли учні залишились на одинці з Господом, вони запитали Його, чому вони не могли зцілити хворого, адже Христос наділив їх силою зцілення? Господь відповів, що вони не могли зцілити з-за нестачі віри.

Дивна відповідь прозвучала з уст Господніх! Як вона точно розкриває дію віри. Цією відповіддю Господь підтверджує, що віра як сила - є поринання у світ Божий,  занурення у потік Божого дійства. Тільки тоді може сповнитися то, про що сказав Христос учням: „Якщо ви матимете віру з гірчичне зерно і скажете горі цій: перейди звідсіль туди, і вона перейде; і не буде нічого неможливого для вас ” (Мф. 17,20).

Що ж відбулось: поки учні залишались скутими законами землі, чуда не відбулось. Вони не змогли увійти у світ Бога і викликати дію Його законів. А так, як потрібно було не тільки увійти у світ Божий, але й прибрати з дороги силу зла, яка зв’язала хворого, то потребувалось особлива напруга віри. Господь пояснює, що для одержання цього, тобто особливої сили віри,  необхідні певні вправи, які б спряли вірі. Ці вправи – подвиг молитви і посту.

Ось яке повчання дає нам Христос! Віра живиться подвигом - подвигом молитви і посту. Піст і молитва, таким чином, допоможуть нам відірватися від гріха і спрямуватись у стихію Бога і вони будуть нашою опорою у звільненні від полону зла.

Чому так? Тому, що для подвигу потрібне неспання, а якраз до сплячої людини приходить ворог (Мф. 13, 25). Бо коли душа безпечна, вона приречена до внутрішнього і зовнішнього зла і як результат, вона не може осудити його і не може відірватися від нього. Душа може це зробити тільки тоді, коли вона не спить, а це досягається подвигом.

Запитаємо, чому Господь з усіх подвигів указує тільки на подвиг молитви і посту? Бо перевестися у область Божу вірою найбільш сприяє молитва, яка являється бесідою людини з Богом. Сама головна вимога від молитви, як подвигу виховання віри той, що молитва повинна створити належну основу для того, щоб душа могла піднятись від землі до неба, у надземну сферу, у простір Духа.

Ось куди сягає молитва! І тому, що вартує наша звичайна молитва, яка чіпляється за вістря земних пристрастей і шпичаки земних предметів? Будемо уникати такого стану і зробимо молитву тим, чим вона повинна бути – спрямованістю до Бога.

Що стосується посту, то його ціллю є не тільки утримання від певної їди, але перш всього утримання від гріху. Важливо не те, скільки ми постимося і коли постимося, а те, щоб піст став для нас діяльною зброєю проти гріху. Важливо, щоб ми думали про піст не як про нашу повинність перед Богом, а як про насущну потребу нашої душі.

Отож, почнемо з того, що оголимо свою убогість і  стягнемо з себе лахміття душі, які прикривають її і разом з євангельським чоловіком помолимось: „Господи, прикрий мою убогість, бо вона як нестерпимий тягар, давить мене. Поможи і улий у мене віру, як вогонь, що винищує зло; віру, як силу, яка відкриває Небо. Дай молитву, як крила, які піднімуть туди. Господи, дай мені прозріти, як сліпим. Дарами благодаті і милосердя підніми мене  з одра хвороби, як Ти підняв розслабленого. Могутньою рукою Своєю утримай мене від нових потоплень у безодню, як ти утримав апостола Петра. І щоб я більше не чув, Спасителю Мій, слова Твого обурення: о, роде невірний і розбещений! доки терпітиму вас?  Хай мені зазвучить голос любові Твоєї: маловірний! чого ти засумнівався і захитався? Йди, віра – все твоє спасіння. ” Амінь.

Проповідь на 10-ту неділю після П’ятидесятниці.2

Прийшов до Іісуса „чоловік і, ставши перед Ним на коліна, сказав: Господи! помилуй сина мого. Він у час нового місяця біснується і тяжко страждає, бо часто кидається в огонь і часто у воду” (Мф. 17,14-15). Тобто він сповідував Христа Господом і попросив Його, як Бога про помилування. Тому Господь зцілив цього нещасного хлопця, який з дитинства був біснуватим. Біснуваті у тій чи іншій мірі всі люди, але ми переважно називаємо біснуватими тих, хто не може володіти собою і у кого воля повністю знаходиться у владі  диявола.

Господь очікує навернення кожної людини, і щоб навернути її до Себе, у Нього є багато всяких засобів.  Про це Він одного разу так сказав через апостола: „Ось, стою при дверях і стукаю” (Одк. 3,20). Господь стукає в серце кожної людини, але серце буває часто настільки закам’янілим, що не сприймає цього. І щоб людина все-таки щось почула, Господь попускає їй постраждати – або самій, або тим, кого вона любить. Коли людина бачить страждання любимої істоти, а рідко так буває, щоб не любити своїх дітей, - тоді серце її починає співчувати.

Співчуття – властивість Божественна. А людина – це єдина істота на землі, яка спосібна співчувати. І ось, щоб викликати співчуття і людину зробити людиною, Господь попускає страждання її близьких. І це часто приводить до успіху. Тобто тоді серце людини починає чути, що Господь зве її. Через страждання близьких багато-хто приходить до Бога і тому страждання наших близьких, і любимих завжди потрібно сприймати як наслідок наших гріхів. Можна думати, що Господь вичерпав всі можливості нас врозумити. Тому з цього завжди треба робити урок – треба каятись.

Тато, про якого говориться у Євангелії, попросив у Господа помилування, він звернувся до Христа за милістю від усього серця. Але спочатку він звертався до учеників. І коли апостоли залишились на одинці з Христом, вони запитали: а чому ми не могли зцілити? Раніше ми ходили з проповіддю і зцілювали біснуватих, лічили хворих, чому ж тепер ми не мали ніякого успіху? Господь відповів їм: „Через невір’я ваше” (20). А що таке віра, чому її тут не хватило? Віра – це не є згода нашого розуму з деякою інформацією. Сатана теж вірує, що є Бог, але ми не називаємо його віруючою істотою. Таким чином, віра не є довіра до інформації про існування Бога. Віра - це животворна сила і людина її або має, або не має, або має мало. І ось цієї божественної сили у апостолах і не хватило, щоб зцілити хлопця. Тому Господь сказав їм: „Цей же рід виганяється тільки молитвою і постом” (21).

У чому полягає сила молитви? Чому угодник Божий помолиться, навіть просто подумає і зразу видно результат? А інший може годинами і місяцями молитися, а результатів не видно. Чому в одному випадку Бог чує людину, а в іншому як би не чує? Адже не можна собі навіть уявити, що Бог не чує наших молінь. Він, як пишеться у Писанні „створив небо і все, що на ньому, землю і все, що на ній, і море і все, що в ньому” (Одкр. 10,6), дав їм закони і ними керує світом. Тому коли нам потрібно, щоб природний хід подій змінився на нашу користь, ми звертаємось до Бога. Але насправді молитися можна тільки Духом Святим. Коли людина з’єднується з Ним через благодать Божу, тоді Дух Святий Сам починає молитися в нас і вибирати з глибин душі невимовні слова. А поки цього з’єднання не відбулось, молитва залишається безплідною.  Тільки благодать Божа, не- сотворена сила Божої сутності являється могутньою і самовладною силою, яка творить чудеса і вона не належить людині. Тому ні один святий ніколи в житті не говорив: я зцілив, я допоміг, я зрушив гору, я зупинив полки ворогів. Вони говорили, що зробив це Бог, хоч самі вони просили, але через них діяла благодать Божа.

І ось для зцілення біснуватого отрока апостолам не хватило тої міри благодаті, яка могла би цю могутню бісівську силу вигнати з дитини. Тому стребувалось втручання Самого Бога. В цьому і полягає відповідь, чому наша молитва часто буває безплідною: вона буває безплідною в силу нашої безблагодатності. А чому ми буваємо безблагодатними? Тому що ми не хочемо вчитися лагідності і смиренню. Господь тільки лагідним і смиренним може дати благодать, а ми горді, марнославні, непокірні і уперті. А ці властивості нашої душі противні Богу. Тому благодать Божа не може у повній мірі поселитися у нашому серці.

Господь, щоб нас спасти одного разу сказав: „Навчіться від Мене, бо Я  лагідний і смиренний  серцем, і знайдете спокій душам вашим” (Мф. 12,29). Цей спокій полягає в тому, щоб нашу душу покинули всі біси, які гніздяться в ній і являються збудниками наших страстей. Всі ми люди пристрасні. І як проявляється кожна пристрасть, можна визначити, що за біс її викликає. І потрібно вигнати з своєї душі цю бісівську рать, щоб не дати їй можливості заволодіти нами до кінця, як це сталось з багатьма людьми. Скільки ми знаємо людей, які не можуть кинути пити, бо ними заволодів біс п’янства. Людина не може собою володіти, бо якась могутня сила бере за комірець її душу і кидає назустріч цьому пійлу, яке робить її повнішим ідіотом. Людина втрачає друзів, жінку, дітей, роботу, стає цілковито безумною і поступки її не нормальні.

А чому людина вкидає себе у таке безумство і втрачає все? Чому цього не робить ніяка тварина, а тільки розумна істота, якою являється людина? Бо нею володіє біс. І таке біснування буває повне або часткове, час від часу. Ось захопив нас гнів - і ми починаємо кричати, вимовляти непристойні слова, про що після жаліємо і думаємо: що зі мною відбулось? А відбулось те, що ми дали можливість бісу діяти в нас і він все  добре і прекрасне, що ми мали зруйнував.

Щоб вигнати цю бісівську силу з нашого життя, потрібно поститись і молитись. Мається на увазі не сам тілесний піст, бо хоч тілесні вправи корисні, проте вони мало що рішають. Тому ми повинні зупинитись на духовному пості, який полягає в тому, що ми утримуємось від кожної пристрасті, яку у собі помічаємо і не даємо їй можливості заволодіти нами. Ось, наприклад, закипів у нас гнів. Треба всіма силами старатись, щоб не дати йому можливості вирватись назовні. Своєю волею противитися волі диявола і молитись: „Господи, помилуй мене, Ти бачиш, що зі мною відбувається? Ти бачиш які мерзенні істоти просто роздирають мене на частини, заставляють робити, говорити і думати те, чого я не хочу; не допусти, Господи, щоб вони насміялись наді мною!” Якщо ця молитва буде йти з глибини серця, якщо вона буде розчинена з лагідністю і смиренням, то Господь допоможе. І якщо ми так будемо поступати завжди, то подолаємо в собі пристрасті. Хоч не зразу, але поступово вони перестануть нас мучити і тоді ми знайдемо спокій у душах наших, незворушність у пристрастях і у цих душах стане віддзеркалюватись образ Божий.

Це, власне, і є спасіння. Бо якраз такими, з віддзеркаленим образом Божим, Бог нас і створив. Для того Він і на землю прийшов, щоб нам вернути цей стан. І якщо ми хочемо стати такими, для цього треба затратити все життя і прикласти всю свою волю. Але якщо частину своєї волі ми витратимо  на зло, і тільки частину на добро, то ніколи нічого не доб’ємось. Сам Господь сказав: „Ніхто не може служити двом господарям” (Мф. 6,24). Наскільки ми серйозні у наших діях, настільки  Господь допомагає нам сприйняти благодатний дар. Ось чому вчить нас сьогоднішнє Євангеліє.

А для чого після зцілення отрока Господь сказав учням: „Син Чоловічеський буде виданий в руки людські, і уб’ють Його, і на третій день воскресне” (22)? Чому Господь визнав доречним якраз у цей момент ще раз нагадати апостолам, що Його очікує хресна смерть і що Він буде убитий? А тому, що коли, з одного боку, виступає добра людська  воля, а з іншого - воля диявола, закон духовного життя вимагає жертви. Ми родились грішниками, а в процесі життя гріх ще більше розвився в нас, особливо любов до себе. Ми хочемо цей світ поставити собі на службу і нам розставатися з цим дуже важко. Це стало якби нашим другим характером. Тому, щоб спасти себе від цієї душевної мерзенності треба  багато чого убити в собі, тобто відкинути від себе. Святі отці, які до нас пройшли цією дорогою, говорили: „Дай кров і прийми дух”. Тому християнство і разом з ним спасіння осягне той, хто буде мужньо, твердо і не хитаючись звершувати свій життєвий шлях. Господь так і говорить: „Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, та йде за Мною” на Голгофу, щоб там розіп’ятися з своїми гріхами і похотями (Мф. 16, 24). І щоб це в нас відбулось, ми повинні брати приклад з Іісуса Христа. „У вас, - пише св. ап. Павло, - „повинні бути ті самі почування, як і у Христі Іісусі: Він, будучи образом Божим, ... принизив Себе Самого, прийнявши образ раба ..., був слухняним аж до смерті, і смерті хресної” (Фил. 2,6-8). Отже, якщо Христос, будучи істинним Богом,  відказався від Своєї божественності і, прийнявши на себе образ людини, пішов на  жертву, виявив у всьому покірність, смирення і самозречення, то і ми, як християни, повинні жити в згоді, забути всякі розбіжності, відкинути гординю, прагнення до просування і престижу і жити у лагідності та смиренні, щоб нам у майбутньому віці благодаттю Божою досягнути безсмертне життя у славу єдиного Життєдавця Христа, Якому належить слава, держава, честь і поклоніння з Безначальним Його Отцем і Животворящим Духом, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

---

1 Молитва після 4-ої кафізми.

2 При підготовці цієї проповіді була використані матеріали  праці протопресвітера Віталія Борового „Быть свидетелями Христа. Проповеди”. М. 2006, с.239-242.

3 Протопресвітер Віталій Боровий виголосив цю проповідь в Успенському собі в Лондоні.

4 Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди. Т. 1, М., 2007, с. 146-157.

1 ЖМП, 1961, №8, с. 40.

3  Цит. по: Архимандрит Илия  (Рейзмир). Проповеди. Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2005, с. 237.

4   Там же, с. 238.

5  Там же.

6  Св. Іоанн Златоуст. Тв., т.8, СПб., 1902, с. 212, бес. на  Евангелие от Иоанна.

 7  Св. Иоанн Златоуст. Тв. т.6, СПб., 1900, с. 725.

8  Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди. Т. 3. М., 2007, с. 157-167.

1 Архимандрит Киприан. Евхаристия. Париж,1947, с. 304.

2 Прот. П. Преображенский. Писания мужей апостольских. СПб., 1895, с. 278.

3 Св. Игнатий Богоносец. Послание к Ефесянам, гл. 13.

4 Молитва після 19-ї кафізми.

1 Архиепископ Лука (Войно-Ясенецкий). Духовные беседы. М., 1994, с.7-17.

2 Акафіст Іісусу Христу.

3 Воскресний ірмос 6-ї пісні, 6-го гласу.

4 Недільний канон, глас 3-ий, пісня 6-а.

5 Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди. Т., 3. М., 2007, с. 207-220.

6 Тропар по 4-й кафізмі.

1 Проповідь складена за допомогою видання: «Епископ Шлиссельбургский Григорий (Лебедев). Проповеди». Свято-Троицкая Сергиева Лавра. Изд «Отчий дом» М., 1996, с. 142-147.

2 Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди, т. 6, М., 2007, с. 212-220