Проповіді на неділі після

П’ятидесятниці

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Сьогодні Церква слідом за святом П’ятидесятниці вшановує пам’ять всіх святих угодників Божих. Це вшанування служить як би завершенням цілого ряду знаменних богослужбових днів від початку Великого посту і до кінця П’ятидесятниці – днів у які свята Церква згадувала усі великі благодіяння Божі від початку світу аж до наших днів.

 За цей період церковного року перед нашим духовним зором були представлені спогади про перші дні світу і людини, про гріхопадіння прародичів, про прибуття на землю Сина Божого ради нашого спасіння, про життя, діла і вчення Спасителя, про Його смерть, Воскресіння і Вознесіння на небо і, нарешті, про послання апостолам Святого Духа, які по всій землі сповістили тайну спасіння.

В особах святих угодників, які прославляються після закінчення днів П’ятидесятниці подається, таким чином, здійснення тієї великої цілі, ради якої приходив на землю Син Божий. Святі угодники Божі служать живими свідками того, що Спаситель воістину „звершив діло, яке Йому доручив ... виконати ” Отець Небесний (Ін. 17,4), що благодать Духа Святого діє в Церкві Христовій і що царство гріха і зла зруйновано. Святі угодники свідчать, який уділ був призначений людині Творцем; вони свідчать, до якої духовної висоти святості може досягнути людська природа, коли вона укріплена Божою благодаттю.

 Свідкуючи про це, святі угодники і нас ваблять за собою на цей світлий путь Господа, на цей подвиг ради добра. Вони – предтечі наші на путі до неба; вони – зразки покаяння і благочестивого життя; вони – і наші провідники, і помічники на цьому шляху, вони – наші заступники і молитовники за нас перед Престолом Божим.  

Путь спасіння не легкий. На цьому путі стоїть зла сила, яка одвічно старається направити людське серце до зла, осквернити його гріхом. І не під силу була би ця боротьба, якби не цей чудний сонм небесних заступників. Адже вони самі винесли на собі цю ж боротьбу і перемогли зло. І тепер, перебуваючи у Царстві любові і слави небесної, вони допомагають нам у цій боротьбі за вічне спасіння. Бо у Церкві Христовій всі – і живі, і ті, які відійшли від нас – складають одне

 тіло, яке животвориться одним Духом Божим, всі брати і сестри. Ця загальна любов, яка зв’язує всіх і яка не знає перепон та навіть смерті і тому праведні, чисті душі святих угодників - близькі нам.

Ми не одинокі тут у світі боротьби. З нами цілий сонм кращих людей, які коли-небудь жили на землі, людей, натхненними вірою, що жили любов’ю, сяяли праведністю, готових прийти до нас кожної хвилини. Чи відкажемось ми від цієї допомоги? Чи відвернемось від тієї духовної підтримки, яку з-за природної близькості і любові Христовій готові дати нам наші небесні браття – святі угодники? Чи не з радістю, чи не з подякою нам потрібно прийняти цю милість Божу, яка дарується нам у особах святих угодників, що своїм прикладом надихають нас, своїм заступництвом допомагають нам?

Будемо з надією глядіти на них духовними очима, будемо вчитись у них богоугодному життю, будемо слідувати їм у боротьбі зі злом і спокусами, будемо просити їх допомоги і заступництва і вірити, що їхніми молитвами Господь і нас проведе по земному путі збереженими від зла у Небесне Своє Царство. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Заключний день пам’яті важливіших подій, які визначили наше спасіння, – тобто Голгофських страждань Христа, Його трьохденного Воскресіння, славного Вознесіння на небо і Зішестя Святого Духа на апостолів, - свята Церква присвячує прославленню всіх святих, які від віку угодили Богу. Адже якраз задля того, щоб дати людям можливість досягнути святості і успадкувати Царство Небесне, Христос перетерпів хресну смерть, воскрес з мертвих, вознісся на небо і послав у світ Духа Святого.

Загальне прославлення всіх святих відзначається ще й тому, що в їх сонмі є багато тайних угодників Божих, імена яких Церкві невідомі. До числа святих ці люди не зачислені, проте уже прославлені Богом на небесах. Щоб не бути по відношенні до них непам’ятливими, земна Церква прославляє їх сьогодні разом з відомими Їй всіма святими.

Воістину незлічимий сонм святих угодників Божих! Серед них старці і стариці, мужі і жінки, юнаки і дівчата, отроки і отроковиці – люди різного звання, як духовного – від патріархів до простих монахів, так і люди мирського звання - знамениті і безвісні, люди, які жили у різні історичні епохи від давніших старозавітних часів і до наших днів.

Ці люди йшли до Бога і кожен з них творив своє спасіння відповідно своєму духовному закликанню. Одні угодили Богу проповідуванням Слова Божого і розповсюдженням віри Христової, інші засвідчили свою вірність Христу мученицьким пролиттям крові, треті – відреклись від світу, посвятивши себе Богу постійною молитвою і умертвінням свого тіла подвигами крайнього утримання, ще інші, хоч залишались серед людей, угодили Богу своїм праведним і благочестивим життям.

 Всіх їх єднала тверда віра у Христа, яка не знала сумлінь у надії на Нього, єднала гаряча і палка любов до Нього. Христос, Його Божа Особа, Його спасительне вчення, - ось що живило розуми і серця всіх святих. Ради Господа і скорішого з’єднання з Ним вони, за Його заповідями, йшли на різноманітні подвиги, з радістю переносили злидні, образи, скорботи, хвороби, а багато з них добровільно віддавали себе на мученицьку смерть. Ніщо не могло зупинити цих людей на шляху слідування Христу. Полюбивши Спасителя всім серцем, душею і думкою, вони зберегли любов і вірність Йому і Його науці до кінця свого життя.

Їхня надія не була даремною і по смерті своїй вони з’єднались з Господом у Царстві Небесному, об’єднались між собою і з Главою цього Царства – Христом Спасителем. Відбулось те, до чого вони так самовіддано прагнули в своєму земному житті. Нині всі святі, які від віку угодили Богу, в єдиному сонмі Божих святих представляють Небесну, торжествуючу Церкву, Главою Якої  є Сам Христос Спаситель.

Церква Христова єдина. Всі святі складають Її небесну, торжествуючу частину, ми ж, віруючі християни, - земну. Але перебування наше тут тимчасове. За словами Святого Письма всі ми подорожні на землі (Пс. 118,19), „чужинці й приходні перед Тобою ”, Боже (1 Пар. 29,15), „а наше життя – на небесах ” (Фил. 3,20), „де  Христос  сидить праворуч Бога ” (Кол. 3,1), де Його Пречиста Матір, де всі святі угодники Божі. І нам приготовлені там місця, адже і ми, за словами апостола, „не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові ” (Єф. 2,19).

Чи можемо ми, грішні, надіятися на життя із святими у Царстві Небесному, адже до нього „не ввійде ... ніщо нечисте ” (Одкр. 21,27)? Якщо будемо обтяжені гріхами, то, звичайно, що ні. Але у нас є можливість зробити себе достойними небесного блаженства. Запорука цьому – приклади всіх святих. Вони святими не родились. Подібно нам, вони явилися на світ гріховно немічними, з пошкодженим розумом і волею, з схильністю тіла до спокус і гріхів. Проте вони діяльно боролись з гріхом силою благодаті Божої, вгамовували у собі гріховні пристрасті утриманням, „плоть свою самовіддано розпинали з пристрастями й похотями ” (Гал. 5,24), перемагали  всі спокуси терпінням і страхом Божим. У суровій боротьбі вони досягали тієї святості, до якої закликає святий апостол Петро: „За прикладом Святого, котрий покликав вас, і самі будьте святі в усіх вчинках. Бо написано: будьте святі, бо Я святий ” (1 Пет. 1,15-16). І інший апостол: „Бо воля Божа є святість ваша ” (1 Фес. 4,3).

І ми можемо і повинні прагнути до того, чого досягнули святі. У нас є такі ж духовні засоби, які мали вони. Святий апостол Петро пише: „Від Божественної сили Його даровано нам усе потрібне для життя і благочестя, через пізнання Того, Хто покликав нас славою та чеснотою, якими даровані нам великі й дорогоцінні обітниці, щоб ви через них стали причасниками Божого єства, віддалившись від пануючого в світі розтління похіттю ” (2 Пет. 1,3-4).

Щоб жити з святими на небі, ми повинні за допомогою благодаті Божої слідувати їм тут, на землі, і не тільки вірою, але й життям. Нам потрібно засвоїти їхні святі звичаї, їхній образ думок і почуттів, їхні святі діла і непохитну твердість у виконанні заповідей Божих, їхню старанність у збереженні і очищені себе від всякої нечистоти тіла і духа сльозами покаяння і сердечною зворушливістю, молитовними подвигами і працею. Тільки таким чином ми зможемо достойно ввійти у небесні оселі, з’єднатися з святими у Господі в єдиному сонмі від віку, які угодили  Богу і разом з ними насолодитися невимовним блаженством бачення Божественної слави Христа Спасителя. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Першої неділі після П’ятидесятниці свята Церква прославляє пам’ять всіх святих, які від віку угодили Богу. З благоговінням шануючи святу пам’ять угодників Божих, наших небесних покровителів, мимоволі вознесімось думкою до горнього святилища – Церкви Небесної, де вони з’єднались з Агнцем Божим для вічного торжества життя над смертю, для вічного свідчення про те, що земний подвиг людини в ім’я добра, правди і любові до свого Творця і Бога – великий і прекрасний, як сама любов Божа, яка освячує і оживотворяє цей подвиг.[1]

Подумаємо про цих людей Божих. Постараємось узнати про їхні подвиги і навчимось від них жити християнським життям. Звичайно, що святими не народжуються. Святість – це духовний подвиг цілого життя, це „гаряче прагнення до доскональності і чим сильніше це прагнення, тим вища святість ”.[2]

Ми шануємо святих, щорічно відзначаємо їхню пам’ять, збираючись у святих храмах Божих. Прославляючи святих, ми прославляємо Бога, Який „дивен ... во святых своих” (Пс. 67,36).[3] Святий не може бути відокремленим від Бога. Святитель Василій Великий говорить, що честь, яку ми віддаємо святим угодникам „є доказом нашої прихильності до загального Владики ”.[4] В іншому місці він пише, що „коли ми переказуємо життя прославлених благочестям, перш всього прославляємо Владику в рабах Його ”.[5]

Інтересні у цьому відношенні слова блаж. Августина. Він пише: „Християнський народ шанує пам’ять мучеників торжеством віри, але так, що ми не приносимо жертви нікому з мучеників, а лише Богу мучеників, хоч і будуємо олтарі в пам’ять мучеників ... То, що приноситься (розуміються молитви, подяки, прохання), приноситься Богу, Який увінчав мучеників ... Ми шануємо мучеників тою честю любові і спільності, якою і в цьому житті шануються святі Божі люди. Але цим шануванням ми служимо Богу і не вчимо шанувати нікого крім єдиного Бога ”.[6] Отож, святкуючи пам’ять святих угодників, ми перш всього віддаємо пошану Богові.

Святі являються нашими заступниками біля Престолу Господнього. Ми молимось: „Пресвятая Богородице, спаси нас ”, „Святий Іоанне Предтече і Хрестителю Господень, моли Бога за нас ”, „Святителю отче Николає, моли Бога на нас ”, „Святий великомученице Димитріє, моли Бога за нас ” і т.д. Преподобний Єфрем Сирін писав у похвальному слові мученикам: „Побідоносні мученики, які добровільно терпіли скорботи з-за любові до Бога і Спасителя! Ви маєте сміливість перед Самим Владикою! Клопочіть, о святії, за нас розслаблених і грішних, і сповнених лінивством. Хай прийде на нас благодать Христова і просвітить серця всіх лінивих, щоб улюбити нам Господа ”.[7]

Святі отці Церкви наставляють нас звертатися за допомогою до угодників Божих. Але разом з цим вони рекомендують нам не розслаблятися, але діяти за їхнім прикладом. Св. Іоанн Златоуст говорить у тлумаченні на книгу Буття: „Будемо притікати до заступництва святих і закликати їх, щоб вони за нас молилися. Але не будемо надіятись тільки на їхні молитви, але й самі станемо діяти за їх прикладом ”.[8] А святий Діонісій Ареопагіт зазначає, що „хто просить молитов святих і відкидає властиві їм діла, той не дбає про божественні дарування і відступає від ясних і спасительних заповідей ”.[9]

Отож, будемо старатись всіма силами віруючої душі притікати за допомогою до святих угодників Божих, щоб за їхнім молитовним заступництвом і за нашими щиросердечними зітханнями, а також за молитвами Церкви Христової Господь не переставав зливати на нас Свою благодать, і в день той, щоб приєднав нас до безкінечної радості вічного блаженства з святими Своїми, які від віку угодили Богу. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

Нині Вселенська Церква закликає нас до прославлення всіх святих, які від віку угодили Богу. Нині прославляється весь сонм святих Старого і Нового Завітів, які виявились вірними Богу.

Церква звертає наш погляд на тих, які були подібні нам: вони жили на землі, носили таке ж як ми тіло, переживали і відчували радість і горе, трудились і умирали.

Вони у всьому по єству були подібними нам, але і відрізнялись від нас. Їхні заслуги полягають в тому, що вони мали непохитну віру, так що могли „зробити те, - за висловом Спасителя, - що ...якщо і горі цій скажете: піднімись і кинься в море, буде ” (Мф.21,21). Пророк Мойсей ударом жезла по водах моря заставив розступитись морській стихії (Вих. 14,21); іншим разом, ударом жезла по камені, він викликав з нього воду і напоїв спрагливий народ (Числ. 20,21). Преподобна Марія перейшла води Йордану як по суші. І можна привести безліч подібних прикладів.

Віра святих прикрашалась послухом і покірністю волі Божій. Праведний Авраам готовий був принести у жертву єдиного сина (Бут. 22,9); апостоли, мученики  Нового Завіту горіли ревністю по Богу (Євр. 6,11-12), були поборниками віри, істини і правди Божої, без боязні  твердо боролись навіть до смерті (2 Кор. 11,24-28; Євр. 11,33-38). Пригадаємо старозавітних мучеників Ананію, Азарію і Мисаїла (Дан. 3, 1-97); святих братів Маккавеїв (1 Мак. 2,1-5); сонм новозавітних мучеників з святим Іоанном Предтечею; святителів Афанасія Великого, Василія Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоуста. Не перелічити всіх їх, борців за правду Божу. І всі їхні діла віри, їхні подвиги були осяяні променями всеперемагаючої любові до Бога і до людей. Разом з тим, вони були непримиримими до зла і неправди, родоначальником яких являється диявол (Ін. 8,44).

Листаючи сторінки історії на яких відбите життя вшанованих Церквою святих, ми читаємо їх заповіти, які звернені до нас. З далеких-далеких часів сивої давнини лунають голоси святих, які закликають нас зробити законом нашого життя заповідь Божу, яка гласить: „Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ” (Мф. 6,33). При всякому званні і суспільному стані – будемо служити Богу, а через Нього – і людям, а все необхідне у житті земному дасться нам. Шуканням Царства Божого ми не відриваємось від людей і їхніх потреб, не гальмуємо розвиток життя, але очищуємо і прикрашаємо його. Істинне життя не у надлишку смачної їди і розкоші, а в розвиткові духа, досконалості серця, в ділах любові і милосердя.

Все, що оточує людину і чим вона користується, дається їй Богом, щоб вона ним керувала і чинила добро. Навіть зброя, наприклад, дрючок, який Каїн використав на зло (Бут. 4,8), у руках доброї людини являється опорою під час ходьби і засобом захисту від диких звірів.

Коли людина збирається у морську подорож і знає, що їй прийдеться керувати кораблем, що час не чекає і відплиття близиться, і корабель ось-ось повинен залишити рідні береги і зустрітись з водними просторами, вона повинна знати ціль своєї подорожі, знати напрямок і вся віддатися цій подорожі. Вона повинна на певний час відкласти всяку турботу про тих, що залишились на березі, про дім, про дітей, про родичів, забути отже всі зв’язки, а всі свої почуття, думки і волю віддати розпочатому ділу – ділу подорожі. Тільки при цій умові вона подолає всі труднощі і небезпеки, досягне цілі і  щасливо вернеться до рідних берегів.

Так і ми, вирушаючи  з завтрашнього дня у море посту на честь святих Апостолів, не віддамось у владу хвиль, але як учать нас святі отці, здіймемось з якоря нашого житейського  клопоту, відсторонимо всі земної турботи, піднімемо паруси наших думок на хрест нашого спасіння, закріпимо їх канатами чеснот, візьмемо компас євангельських істин, дамо вірний курс нашому кораблю і попливемо прямим шляхом, маючи своїм кермачем Самого Спасителя, і при попутному вітрові  благодатної дії Святого Духа подолаємо пінливі хвилі, уникнемо підводних скал, ввійдемо у найтихішу небесну бухту Вічної Пасхи, у світлу радість Воскресіння Христового.

Всяка подорож вимагає запасів їди, прісної води і різних приладжень. Будемо і ми розсудливими! Нехай хлібом нам буде любов до Бога і до людей, а свою спрагу вгамуємо дивною водою милосердя, одягнемось в одежу смиренної мудрості, які захистять нас від холодних вітрів самовпевненості і проливних дощів марної слави. Будемо пам’ятати: що весна для землі, то для посту милосердя. Як весняний вітер розкриває на полях і лугах у променях сонця прекрасні квіти, так і милосердя сприяє душі прикрашатись килимом з квіток добротворення і готовить багаті жнива у Царстві Божому.

Ще порівняємо наші серця з лампадою, наповненою олією любові, щоб світити всім. Хай буде це полум’я рівним, тихим і світлим. Хай наша чеснота буде приправлена розсудливістю (2 Пет. 1,5).

Що тілу душа, то посту – щедрість у ім’я Господнє. Коли душа залишає тіло, наступає смерть, так і  у скупого піст робиться безплідним. Піст – життя наповнене чеснотами і як таке - воно умертвляє пороки. Піст - бадьорість душі, стіна чистоти, життя у цнотливості. Піст – гостра зброя, війна Христова проти сил темряви. Всепрощення як основа любові і милостиня – це дві крилі, на яких душа підноситься вверх.

„Милість і справедливість зустрілись ”, - говорить пророк (Пс. 84,11). Християнська справедливість у любові. Творіння добрих діл – основа духовної їди для тих, хто поститься. Рука потребуючого є Небесною скарбницею. Згадаймо слово Господнє: „Збирайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні  іржа не точить і де злодії не підкопують і не крадуть ” (Мф. 6,20). Господь вимагає від нас милості. Знову пригадаємо слова Господа: „Я бажаю милості, а не жертви ” (Ос. 6,6) і не будемо відказувати прохачу на благе.

Навчимось розрізняти форму милості. Є милість зовнішня, яка полягає у матеріальній допомозі, у слові утіхи. Але є милість духовна: це всепрощення, настанова у ділах віри і, нарешті, покаяння. Сила нашого покаянного почуття хай предстане перед нами у образі пророка Давида, царя Манасії, апостолів Петра і Павла, преподобної Марії Єгипетської і всіх тих, хто милістю Отця Небесного нині успадкували вічні оселі слави.

Ціль нашого життя – притягнення милості Божої. „Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть ”, - каже нам наш Спаситель і Господь (Мф. 5,7). То ж не будемо надіятись на милість там, на Небесах, коли не творимо милості тут, на землі.

Вшановуючи нині всіх святих і вступаючи з понеділка у піст на честь святих апостолів, покажемо наші тіла і душі угодними Богу, щоб за молитвами святих і самим стати учасниками нескінченої слави і радості, яких би ми змогли досягти благодаттю і чоловіколюбством Господа нашого Іісуса Христа, Якому належить слава з Безначальним Його Отцем і Пресвятим і Благим і Животворящим Духом нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.

                 „Радуйтесь і веселіться, бо

                 велика ваша нагорода на

                         небесах ” (Мф. 5,12).

Велика радість чекає на небі тих, хто на землі був вірним Богу і ходив правими шляхами. Свята Церква нині прославляє всіх святих, які від віку угодили Богу, а слова: „радуйтесь і веселіться ” Сам Господь адресує тим, хто ще живе на землі і прагне ввійти у життя вічне. Святі на небесах радуються, бо там „смуток і зітхання зникнуть ” (Іс. 51,11). Але радість ця неповна. І не тільки тому, що їх душі ще не з’єднані з тілами, але ще й тому, що вони сумують про наші гріхи. Якщо на небесах буває велика радість навіть про одного грішника, який покаявся, то яка велика повинна бути у них скорбота про нерозкаяних грішників!

Що зробити нам, щоб не було перепони для радості святих? Відповідь проста: покаємось і виправимось. Почнемо чисте і бездоганне життя, і запросимо у свої душі Святого Духа Божого. Ще до приходу у вічність, в земних умовах, як говорить Господь, „Царство Боже всередині нас є” (Лк. 17,21). Воно є радість про Духа Святого. Якщо у нас буде перебувати ця духовна радість, тоді і святі на небесах будуть радіти про нас. Помилково думати, що небесна радість на землі – доля лише великих подвижників і не доступна всякому християнину.

Хто втратив надію придбати Духа Святого, буде постійно сумніватися у своєму спасінні, не буде впевненим у тому, що буде прощений, і не зможе достойно причаститися святих Христових Тайн. Слово „праведність ” він буде вважати для себе даремним; віра його буде нестійкою, надія – непевною, любов недосконалою.

Тому необхідно вірувати, що Господь всіх кличе до Себе, всім хоче спасіння, а тому радість про Святого Духа доступна не тільки вибраним подвижникам, але всім, які живуть вірою: і сімейним людям, які несуть тягар турбот про своїх родичів і дітей, і одиноким, і монахам. Зовнішній стан людини при всій різноманітності її земних обов’язків ніскільки не мішає її серцю бути відкритим для Бога. При чистоті серця, доброму настої духа і відданості волі Божій у серці людини таємниче появляється ця вища неземна радість про Духа Святого, приходить надія спасіння, упевненість у тому, що Господь не відкинув нас. Ми не помилимось, коли назвемо такий духовний стан людини - станом праведності, миру, присутності благодаті Божої. Праведність і радість про Духа Святого рівносильні. Грішник, який кається не втрачає цієї радості, бо у таїнстві Покаяння він сподобляється оправдання і миру Божого. Але Царство Боже не може перебувати у душі, яка любить гріх, адже у Писанні сказано, що „в душу, яка лихе мислить, мудрість не ввійде, ані не оселиться в тілі, запроданім гріхові ” (Прем. 1,4). Грішники, які не каються і зневірились у своєму спасінні, самі себе позбавляють як радості Царства Божого, так і стану праведності у земному житті.

А що таке праведність у земних умовах? Це постійна боротьба з гріхом. Один Господь Іісус Христос був цілком безгрішним. А праведник, як людина, грішить і може навіть впасти. „Праведний, - говорить Соломон, - сім раз упаде ” (Притч. 24,16). Здавалось би, як помічає святитель Григорій Богослов, праведнику не слідувало би і через все життя сім раз впасти у гріх, а він деколи навіть і на день сім раз падає. Який же він тоді праведник? Адже праведник повинен стояти твердо і не падати!

Відповідаючи на це питання, святитель Григорій говорить, що Бог іноді попускає праведнику впасти, щоб він не згордився і не погубив своїх чеснот і заслуг перед Богом. Премудрий Соломон відповідає, чому і той, хто падає, називається праведником: „Бо праведний сім раз упаде й знову встане ”. Він піднімається і цим не втрачає своєї праведності.10 І блаж. Ієронім підтверджує: „Праведний грішить, але імені свого праведного не втрачає, бо покаянням завжди скоро піднімається”.11 Тому, коли хтось згрішив і  зразу ж покаявся, то такого вже не можна називати грішником, бо він піднімається, плаче і, смиряючись перед Богом, піднімається і знову виганяє з своєї душі гріх як непрошеного гостя. „Якщо прийде до твоєї душі гріх, - говорить св. Іоанн Златоуст, - нехай буде у тебе гостем, а не мешканцем”.12 Людина, яка після падіння піднімається покаянням, не грішник, а праведник: якщо навіть і багато разів трапиться людині впасти, така виправдовується перед Богом. На цій людині збуваються слова пророка Давида: „Коли буде падати, то не впаде, бо Господь піддержує за руку його ” (Пс. 36,24).

Образ падіння в гріх буває різним. Одні, впавши у гріх, зразу ж через покаяння, піднімаються, потім знову падають і знову встають. Інші нескоро піднімаються після свого падіння. Звичка до гріху як би перетворюється на їхню природу і стає необхідністю, хоч вони відчувають свою провину і шукають можливості покаятися. Подібні грішники, хоч нескоро, але приходять до себе і з Божою допомогою істинно каються, залишають свій гріховний звичай і вже не вертаються до попереднього звичаю до самої своєї кончини.

        Всім грішникам, які каються, обіцяне спасіння. Святий пророк Давид мовить про таких: „Господь допоможе їм і визволить їх. Він визволить їх від нечестивих і спасе їх, бо вони надіялися на Нього ” (Пс. 36,40). „Вірою старозавітна Раав блудниця ... не загинула з невірними ” (Євр. 11,31) і сам св. ап. Павло ставить її нарівні з великими праведниками. І євангельська грішниця не була відкинута Христом, Який сказав їй: „Прощаються тобі гріхи ” (Лк. 7,48). Святитель Іоанн Златоуст говорить про неї, що вона була блудницею, а стала дівицею, сестрою Христовою – і все це через істинне покаяння.13

         Всі ми, якщо будемо боротися з гріхом, -  а з ним прийдеться боротися все життя, – через покаяння і виправлення не позбудемось милості бути у сонмі праведників. Милість Божа – надія всякому, хто кається  у своїх гріхах.

Тільки треба скинути гріх, перемінити злу звичку, побороти пристрасті і звернутися з покаяння до Бога, щоб почати нове життя. Спасіння далеке від нерозкаяних грішників, а хто кається – спасіння близьке. „Господь близько до всіх, хто призиває Його; хто призиває Його правдиво. Він сповняє бажання тих, що бояться Його, чує молитву їх і спасає їх ”, - так обнадіює всіх нас пророк Давид (Пс. 144, 18-19). Такі стануть новими святими, будуть мати у своєму серці радість про Духа Святого і досягнуть спілкування з святими, бо за словами Господа нашого Іісуса Христа їх очікує „велика ... нагорода на небесах ” (Мф. 5,12). Амінь.

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці. 14

      Якийсь юдейський законник запитав одного разу Іісуса Христа: «Учителю Благий! що зробити мені доброго, щоб мати життя вічне?» (Мф. 19,16). Питання, здається, саме просте, але відповісти на нього нелегко. На самому ділі, як спастися, як успадкувати життя вічне? Що ми повинні робити для цього і як заради цього ми повинні вести себе? Так ось, приклади святих, пам'ять яких сьогодні творить свята Церква,  краще всього могли би нам допомогти у цьому питанні. Але цих прикладів настільки багато і вони настільки різноманітні, що важко вибрати якийсь з них: один жив так, другий - інакше, один робив одне, а другий зовсім інше. Один спасався в пустині, другий серед міського шуму, один у храмі, інший на полю бою; один проводив дні і ночі в пості, а інший пив і їв; один приймав всіх до себе, інший не впускав нікого. Одним словом, житія святих і різноманітне, і часто одне іншому зовсім протилежне. Отож, що ж ми повинні робити, щоб успадкувати життя вічне?

Іісус Христос рішив це питання наступним чином.  Він сказав законнику: «Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуй заповідей (Мф. 19,17): … не вбивай; не перелюбствуй; не кради, не лжесвідч; шануй батька й матір; і люби ближнього твого, як самого себе». Інший законник спитав Іісуса: «Яка заповідь перша з усіх заповідей? Іісус відповів йому: перша з усіх заповідей: … полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм, і всією силою твоєю … Друга подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе. Іншої більшої за ці заповіді немає» (Мк. 12,28-31).

А як ми можемо виконати цей закон? Як можемо доказати нашу любов до Бога і ближніх? Треба жити так, як велить совість і закон Божий. Що совість забороняє і закон Божий не велить, того ніколи робити не треба. І, навпаки, що совість дозволяє і закон Божий повчає, те обов’язково треба робити. Отож треба слухатись своєї совісті і закону Божого. Бо хто слухається закону Божого і своєї совісті, той неодмінно спасеться де би він не жив. Коли  та чи інша людина живе серед метушні світу, то хай живе. Тільки треба жити так, як велить закон і совість і тоді можна спасти свою душу. Якщо хтось відмовився від світу – це теж добре. Тоді хай така людина живе по совісті і по закону, інакше вона не спасеться навіть у в пустелі. Хто їсть і п’є, хай їсть і п’є, тільки нехай їсть і п’є так, як велить совість і закон Божий. Хто поститься, хай поститься, тільки хай нічого не робить проти совісті і закону Божого, інакше і піст не спасе його. Хто займається торгівлею, хай торгує, тільки хай торгує так, як велить совість і закон Божий і такий не загубить своєї душі.  Хто начальствує і керує людьми, хай начальствує і керує, але хай поступає так, як велить совість і закон Божий. Хто перебуває на службі і працює, повинен знати своє діло і робити так, як підказує совість і повчає закон Божий, і тоді спасеться. Взагалі, треба робити і поступати по своєму закликанні і стану, але робити так, як велить совість і закон Божий. Тому-то так сталося, що життя святих таке різноманітне, таке, на перший погляд, одно одному протилежне. Святі находились у різних обставинах, займали різні посади, були різних звань, жили у різних місцях. Тому-то робили різне, поступали неоднаково, але поступали завжди і робили все по своїй совісті і по закону Божому. Завдяки цьому вони прославлені Богом і успадкували життя вічне.

Отож, щоб ми не зробили, як би ми не жили, де б ми не знаходилися – будемо поступати тільки по своїй совісті і по закону Божому -  і ми спасемося. Що совість велить і закон вимагає, то завжди святе. Величаем вас, апостоли, мученицы, пророки и вси святии и чтем святую память вашу, вы бо молите о нас Христа Бога нашего. Амінь.  

Проповідь на неділю 1-шу після П’ятидесятниці.15

Сьогодні свята Церква вшановує пам'ять всіх святих, які від віку вгодили Богу. Що ж нам говорять святі? Говорять слова апостола: «Будьте наслідувачами мене, як і Христу» (1 Кор. 11, 1). Всі ми, говорять святі, пішли вузькою і скорбною дорогою, хрест взяли як ярмо, прослідували вірою Началовождю нашому, дорогою скорбот і злигоднів прийшли у Царство Отця Небесного, в оселі вічної слави і радості. Одні з нас «зазнали наруги та побоїв, а також кайдани і темниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча, тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення ; ті, котрих весь світ не був достойний, тинялися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11, 36-38). Але ці короткочасні скорботи привели нас до вічно-блаженного життя; це недовге приниження подало нам вічну славу; ці скороминущі печалі принесли нам вічну і нескінчену радість. Ми, говорять святі, радуємося і веселимося і дамо славу Агнцю, Який сидить на Престолі і постраждав і викупив нас у Бога Своєю Кров’ю.

Але поряд зі святими є й інші, не прославлені Богом, які відійшли з цього життя у вічність, тобто є померлими. То що ж говорять нам всі ці померлі? Те ж що і святі: «Не любіть світу, ні того, що в світі; хто любить світ, у тому немає любові Отчої. Бо все, що в світі: похіть плоті, похіть очей і гордість житейська …  Світ минає і похіть його, а той, хто виконує волю Божу, перебуває повік (1 Ін. 2, 15-17).

Подивіться на світ. Деякі люди володіли мудрістю і знаннями: уміли вимірювати рух зірок і вітрів, досліджували все і знали про все не тільки на землі, але і під землею і у глибинах морських, що було і що є у світі. Але вся земна мудрість не захистила їх від смерті і коли поставила перед Богом, не оправдала на Суді Божому. Отже, і мудрість, і знання без живої і спасительної віри, без щиросердечного благочестя, без богоугодного життя - «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем».

 Багато хто з людей відрізнялися почестями, займали важливі пости, мали вплив на людей свого кола. Але запитайте кого завгодно з них, що помогла їх важність при смерті? Чи захистила вона їх від хвороб і тілесних страждань, від жахів і томління духа? Чи приготовила їм християнську кончину життя без хвороб, бездоганну, мирну і добру відповідь на страшнім Суді Христовому? І якщо б не якийсь камінь над їхньою могилою, ви не відрізнили би її від могили бідної людини. Отже і почесті і мирські відзнаки без смирення і страху Божого, без благочестя і чесноти –  «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем» (Еккл. 2, 11).

Багато-хто володів великими багатствами, жили у пишних палатах, насолоджувались всім, що може дати це життя для утіхи людини. Запитайте їх, що вони взяли з собою із своїх скарбів? Що користі їхнім душам від всіх задоволень і тілесних утіх? І вони скажуть нам: голими ми вийшли з утроби матері, голими і вернулись в утробу землі – смерть відняла у нас усе. Чаша мирських задоволень перетворилась для нас у чашу горя і страждань, і чим більше ми утішались там, тим більше страждаємо тепер тут. Отже, і багатство, і утіхи світу без чистоти серця і совісті, без діл любові і християнського милосердя - «марнота й гонитва за вітром, і ніякої користі під сонцем».

Таким чином, і всі святі, і всі померлі повчають нас одному: не причіплятись душею і серцем до земних скарбів і почестей, до плотських задоволень і насолод, а шукати «спершу Царства Божого і правди Його» (Мф. 6,33), старатись оживити дух свій істинною вірою і надією на Бога, зігрівати і усолоджувати своє серце любов’ю до Бога і до своїх ближніх, догоджувати Богу виконанням Його заповідей, збагачувати себе ділами добрими і благоугодними. Св. ап. Павло пише: «Кажу вам, браття: час уже короткий; отже ті, що мають жінок, нехай будуть так, ніби не мають їх; хто плаче, наче не плаче; хто радіє, наче не радіє; і хто купує, наче не купує; і хто користується світом цим, наче не користується; бо минає образ світу цього» (1 Кор. 7,29-31). «Отже, глядіть, робіть обережно, не як нерозумні, а як мудрі, цінуючи час, бо дні лукаві» (Єф. 5, 15-16).  

Не святкове це повчання, подумає хтось, слухаючи це строге слово з горнього світу, яке викриває метушню і нікчемність всього, в чому ми звикли покладати своє щастя, свої радості, свою утіху і блаженство життя, яке забуває про смерть і вічність, про суд Божий і нашу долю за гробом. Але, дорогі, істинне свято для нашої душі буває тоді, коли вона, звільнившись від турбот і житейської суєти, від мирських зв’язків, які гнуть її додолу, може вільно вознестися до Отця Небесного на крилах молитви, подумки побуде в оселі Отця Свого Небесного, молитовно поговорить зі святими.   Істинне свято для нашої душі тоді, коли вона з чистим серцем і незаплямованою совістю предстане перед Престолом Божим, молитовно приймаючи участь у спасительній жертві Святішого Тіла і Крові Сина Божого, а особливо тоді, коли і сама буває причасницею цієї спасительної Жертви. Таке воістину світле свято нашої душі буває не в який-то певний час, а завжди, коли ми щиро цього побажаємо. Тому не можна нічого кращого побажати нам від лиця не тільки всіх святих, але й усіх померлих отців і братів наших, як того, щоб ми частіше справляли для своєї душі таке свято, частіше давали їй можливість відриватись хоч на деякий час від земних життєвих турбот і могли вознестися своїм розумом і серцем у світлі, блаженні оселі Отця Небесного, дихати небесним повітрям молитви. Кращий для цього засіб – залишати на деякий час свої житла, у яких ми зв’язані і обтяжені земними турботами та пристрастями і приходити до храму під молитовний покров всіх святих Божих. Кожна така подорож, якщо вона здійснюється у благоговійному настрої духа, неодмінно віднесе з нашої душі все нечисте та зле і осінить її світлом благодаті Божої, зігріє її святими і високими почуттями.

Для цього, коли будемо йти до храму Божого, будемо роздумувати про те, що земне життя наше одне і не надто довге, і веде до гробу і до могили; роздумувати, що за гробом чекає або вічність блаженства, або вічність мучень, дивлячись по тому, якою дорогою життя ми йдемо. Хто йде дорогою заповідей Божих, хто страшиться більше смерті переступити хоч єдину заповідь свого Творця і боїться согрішити перед Господом, той перейде від смерті до життя, як про це сказав Сам Господь: «Якщо ж хочеш увійти в життя вічне, дотримуй заповідей (Мф. 19,17). Хто, навпаки, легкодумно переступає святі Господні заповіді, того чекає Божий гнів і кара. Св. ап. Павло пише: «Відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей … Скорбота і тіснота всякій душі людини, яка чинить зло» (Рим. 1, 18; 2,9). Хто йде за Господом Іісусом Христом вузькою і скорбною дорогою хрестоношення, хто відрікся своєї злої волі і у всьому покоряється волі Божій, переносить все, що попускається Провидінням Божим, тобто: спокуси, напасті, скорботи у дусі віри і надії на Бога у дусі смирення і відданості волі Божій, в дусі лагідності і терпіння; хто, відрікаючись старої людини з її ділами, попирає і гасить тілесні похоті і пристрасті – той явиться з Христом і в Його славі. Св. ап. Павло пише: «З Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися» (Рим. 8,17). «Хто Мені служить, - говорить Христос, - нехай Мене наслідує, і де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12,26). І, навпаки, хто йде назустріч своїм пристрастям і хтивості, живе плоттю, і той «від плоті пожне тління» (Гал. 6,8) і успадкує пекло. Хто не закопує у землю даного йому Богом таланту, але трудиться і примножує його у славу Божу, для блага своїх ближніх; хто старається збагатити себе благими ділами віри і благочестя, любові і милосердя, правди і чесноти, той почує із уст свого Господа: «Гаразд, добрий і вірний рабе! у малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість господаря твого» (Мф. 25,22). Хто ж , навпаки, проводить своє життя у бездіяльності і нехтуванні про діла свого звання і про вічне спасіння душі, хто застосовує дані йому Богом сили і засоби тільки на те, щоб подібно євангельському багачу, їсти, пити і веселитись, - тому уже виставлений страшний вирок Судді світу: «Негідного раба вкиньте в тьму зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів» Мф. 25,30).

Коли ввійдемо у храм і станемо посеред нього, нагадаємо самим собі: ось сюди принесуть і тут покладуть і мій гріб у якому буде лежати мертве моє тіло, коли душа моя буде уже в іншому світі і стане перед судом Христовим. Свята Церква прийме мене в обійми своєї матірної любові, але чи узнає вона у мені свого сина, чи дочку, яких вона омила, освятила і оправдала у таїнстві святого Хрещення? Також, чи узнає свята Церква тих, яких вона після гріховного падіння багаторазово обновляла і примиряла з Божим правосуддяму таїнстві Покаяння і благодаттю Святого Духа Божого очищала, освячувала і робила непорочними перед Богом.

Свята Церква закликає всіх присутніх у храмі до прилежної молитви за тих, які відійшли у вічність, але чи будуть наші браття і сестри, серед яких ми провели своє життя, чи будуть вони мати внутрішнє спонукання принести про нас сердечну молитву до Небесного Отця, яка буде зігріта теплою до нас любов’ю? Чи будуть, навпаки, мати причину плакатися на нас перед Богом? Свята Церква, і сама створить про нас прилежну молитву перед Богом духів і всякої плоті, щоб Він був милостивим до смиренних наших душ на Своєму Суді. Але чи будемо ми достойними цієї милості? Це буде не людський суд, перед яким можна багато чого утаїти, а Суд Бога Серцезнавця, Який бачить не тільки діла, але й думки і бажання. Все, в чому ми согрішили не тільки ділом чи словом, але й розумом і серцем своїм – все буде викрито і осуджено праведним Судом. Не захистить нас від строгості цього Суду ніяке вибачення. Тепер, поки двері прощення відкриті, звернемось до покаяння і поки час довготерпіння Божого не припинився, поспішимо змити і обілити свої душевні ризи сльозами сердечного жалю, щоб увійти у чертог Христов. Не даремно свята Церква співає:  «Душе моя, душе моя, возстани, что спиши? Конец приближается, и имаши смутитися: воспряни убо, да пощадит тя Христос Бог!»

Коли прийдемо на кладовище і будемо ходити поміж могилами усопших  братів, сестер і рідних наших, згадаймо про те, що тут і ми будемо похованими. Тут наш гріб опустять у могилу, закриють землею, і над  ним підніметься горбик - достойний пам’ятник людської тлінності. Чи прийде на нашу могилу любляча нас  людина і чи пом’яне нас з любов’ю у своїй молитві перед Богом?  Чи пройде байдуже мимо неї, а може ніхто не прийде і ми будемо лежати тут одні до дня страшного Суда Божого і сама пам'ять про нас згладиться між живими і сама наша могила стане безіменною. Правда, ми не будемо забуті святою Церквою, яка буде молитися про нас разом з усіма, які тут лежать. Нас не забуде Господь Іісус Христос, Який Своєю Кров’ю викупив нас. Христос і Господь залишив нам утішні слова: «Настане час, … коли мертві почують голос Сина Божого і, почувши, оживуть» (Ін. 5, 25). Св. ап. Павло доповнює: «Бо тлінному цьому належить одягнутись у нетління, і смертному цьому одягнутися у безсмертя» (1 Кор. 15,53). Тоді-то у всьому своєму величчі відкриється слава «Царство Бога і область Христа Його»   і радість вічна буде над їхніми головами. Від суєти всього земного і тимчасового, до цього світлого і вічно блаженного торжества хай направляється весь розум і серце наше

Коли, нарешті, будемо повертатись з цвинтаря до своїх жител, то будемо роздумувати: чи довго Господь ще допускатиме нам ходити по цій дорозі і повертатись у ті  тлінні помешкання, які ми називаємо своїми домами і які насправді є тільки тимчасові притулки на шляху до гробу? Чи скоро прийде день, коли ми не підемо вже самі, а принесуть нас сюди і залишать тут назавжди? Але цей неминучий для нас день Господь утаїв від нас, а нам заповів бути готовими на всякий час. Ось чому свята Церква велить нам кожен вечір молитися Господу: «Владыко Человеколюбче, неужели мне одр сей гроб будет; или еще окаянную мою душу просветиши днем? Се ми гроб предлежит, се ми смерть предстоит». Будемо готовими на всякий час залишити все земне і тимчасове, розлучитись зі всім, що таким дорогим вважають люди, щоб не пристрастилось наше серце ні до чого тлінного, щоб і само не успадкувало тління. Не даремно апостол заповів нам:  «Зважайте на себе, щоб ваші серця не обтяжувались об’їданням та п’янством і житейськими турботами, і щоб день той не настиг вас несподівано» (Лк. 21,34). Будемо завжди готовими явитись на небо, в собор ангелів і всіх святих. А для цього необхідно заздалегідь привчити підносити свій розум і серце вверх, до Бога, жити духом своїм в оселях Отця Небесного, шукати «горнього, де Христос сидить праворуч Бога, про горнє помишляти, а не про земне» (Кол. 3, 1-2). Будемо готовими на всякий час стати перед страшним Судом Божим і дати відповідь всезнаючому Судді. А для цього потрібно оберігати свою совість, щоб вона завжди була чистою від мертвих діл неправди і очищати її щирим покаянням. Коли, таким чином, будемо безперестанно готовити себе, то смерть, коли б вона не прийшла до нас, не може нас застрашити. Чи прийде вона до кого у старості, чи у половині днів, чи у самій юності – такий з вдячністю скаже разом з праведним Симеоном: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром» (Лк. 2,29), нині визволяєш мене від самої можливості оскорбляти Твою любов своїми гріхами. Нині приводиш мене у тихе пристанище вічного Твого Царства. Тому «вихвалятиму Тебе, Боже мій, Царю мій, і прославлятиму Ім’я Твоє, по віки й  віки». Амінь.

  Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.1

Кожен день свята Церква молитовно вшановує пам’ять того чи іншого угодника Божого або декількох святих. Кількість святих перелічити неможливо. І для того, щоб вшанувати кожного з них, Церква установила перший недільний день після П’ятидесятниці святкувати пам’ять усім святим, які від віку угодили Богу. А наша Церква, щоб вшанувати своїх співвітчизників, установила у другу неділю після П’ятидесятниці святкувати пам’ять святих, які просіяли  на наших землях.

 Установивши це святкування, свята Церква бажає піднести наші серця до неба, щоб взнавши про таку кількість небожителів і слідуючи їхнім прикладам, ми могли укріпитись у ділі особистого спасіння.

Скільки є святих на небі? На це питання відповісти не може ніхто. Глядач невимовних одкровень, любимий учень нашого Спасителя Іоанн Богослов свідчить: „Глянув я, і ось, велика кількість людей, яких ніхто не міг перелічити, з усіх племен і колін, і народів і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем у білому одязі і з пальмовими вітками в руках своїх ” (Одкр. 7,9). Для того, щоб уявити собі цю велику кількість святих, досить пригадати, що тільки мученики, які віддали своє життя за Христа і Церкву, складають мільйони. Велика кількість святих угодників Божих свідчить про те, що для всіх відкрите небо, всім можливо з допомогою Божою досягнути святості, якщо до цього буде наше бажання і прагнення. Один з великих учителів Церкви, блаженний Августин, любив себе запитувати: „Якщо могли спастись ті і інші, то чому не можеш ти, Августине, цього досягнути?”1

Що ж спасає людину? Що спасало і освятило ту величезну кількість святих, які нині торжествують на небі, прославляючи Отця Небесного? Людину спасає, перш всього, благодать Божа. Кожен святий може про себе сказати словами апостола Павла: „Благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не була марною ” (1 Кор. 15,10). І цю благодать, яка спасає нас, Господь дає кожній людині без виключення. В цьому упевнює нас Слово Боже: „Господь хоче, щоб усі люди спаслись і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4). І тільки від нас, від наших бажань і творчих зусиль залежить, як використати спасенний дарунок благодаті.

Багато-хто з нас часто говорять: у тих умовах і обставинах, у яких ми живемо, спастись неможливо. Для таких людей потрібно частіше нагадувати слова апостола Павла, який сказав: „Усе можу в Іісусі Христі, Котрий мене зміцнює ” (Флп. 4,13). Інші говорять: мій вік надто юний, щоб мені думати про спасіння, нехай про це думають старики. Таким треба глянути на сонм угодників Божих, серед яких велика кількість не тільки юнаків і дівчат, але й дітей. Ще інші посилаються на свої слабості і немочі. Але й тут необхідно поглянути на лик святих Божих, в якому ми знайдемо і бідних, немічних Лазарів, і розслаблених і хворих. Часто люди посилаються на те, що вони зайняті повсякденною працею і у них, бачите, не залишається часу для свого спасіння. Це теж помилкова думка. У сонмі святих угодників Божих є люди різних професій і станів: прості і знатні, землероби і військові, багаті і бідні, царі і слуги, миряни і священики. Часто ми говоримо про трудності, пов’язані з сповіданням імені Божого, які ускладнюють діло нашого спасіння. У таких обставинах потрібно пригадати про те, що серед чисельного сонму святих є і мученики, які не тільки терпіли, але коли це було потрібно, то і життя своє віддавали за Христа.

Що ж, дорогі, складає джерело блаженства і вічного щастя для насельників неба? На це питання відповідає святий апостол Павло: „Не бачило око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його ” (1 Кор. 2,9). Перш всього і головним чином, джерело вічного блаженства і радості являє собою близькість до Бога, лицезріння Його, життя з Ним і в Ньому.

Ми відчуваємо особливе почуття радості після довгочасної розлуки з родичами. Наскільки радісніше буває зустріч праведної людини з Богом – Отцем Небесним, з милостивим і благим, особливо якщо ця зустріч відбувається для того, щоб уже ніколи більше не розлучатися.

Небожителі мають радісну зустріч з Христом Спасителем, Який викупив нас від гріха і вічної смерті. Одне благочестиве передання говорить, що в той час, коли отрок Іісус жив у домі Йосифа, якщо комусь з оточуючих було особливо важко і скорботно, він говорив: піду, подивлюсь на Іісуса. Древнє сказання підкреслює, яким великим щастям було бачити Бога.

Пригадаємо, як апостол Петро одного разу вигукнув: „Господи! До кого нам йти?” (Ін. 6,68), до кого нам ще йти, з ким бути, як не з Тобою. Іншого разу, побачивши одкровення Царства Божого,  він говорить: „Наставнику! добре нам тут бути ”  (Лк. 9,33). Це свідчить про те, що близькість до Бога і єднання з Ним є головним джерелом блаженства, щастя і радості.

На небесах людина зустрічається з Духом Святим, Який дарує нам благодатне осіяння, силу віри, міцність надії, полум’я любові до Бога і до людей. Дух Святий укріпляє нас на дорозі нашого спасіння, надихає і наставляє нас до покаяння. І в цьому – джерело вічного блаженства.

Особливу радість блаженства святі мають у тому, що в небесному житті зустрічаються з Матір’ю Божою, до Якої ми привикли звертатись і Яка чує всяке прохання і відповідає на кожне людське зітхання. Вона вічно клопоче перед Богом про наше спасіння. Вона – джерело невичерпної радості.

 Радість небесного буття полягає в тому, що спадкоємці небес з’єднуються з ангелами Божими у постійній радості і прославленні Бога, роздумуючи над незбагненою Його величністю.

І, нарешті, радість і блаженство полягає у спілкуванні один з одним, з рідними і близькими.

У молитвах святих угодників Божих ми черпаємо міцність і силу. Ми завжди покладаємо надію на Всемогутнього Бога, Який прославляється в Тройці, покладаємо надію на спокутні заслуги Христа Спасителя, на благодатну допомогу Святого Духа, на постійні, в чому ми ніколи не сумніваємось, молитви Божої Матері, на допомогу Ангелів, але разом з цим, на основі вчення Церкви і релігійного досвіду, ми віримо у допомогу і заступництво святих угодників Божих, в тому числі і на наших святих співвітчизників. Маючи стільки молитовників, хіба можна розслаблятись у ділах християнського благочестя, в ділі нашого спасіння? Не спастися може тільки той, хто навмисне і свідомо цього не хоче.

Прославляючи Бога, дивного у святих Своїх, і вшановуючи всіх святих,  які  просіяли у наших землях, будемо слідувати їхній вірі і їхньому життю, щоб милістю Божою успадкувати життя вічне, поділяючи зі всіма святими радість небесного буття.  Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Нинішній недільний день присвячується спомину всіх святих, які від самого початку просіяли у межах нашої  православної землі. У цей день у храмах звучить урочисте величання: „Величаєм вас, святії всі, в землі нашій просіявшії, і чтим святую память вашу, ви бо молите за нас Христа Бога нашего”.

Це свято, дорогі, надзвичайно дороге  нам, бо звертаючись до святих і пригадуючи їхні подвиги, ми набуваємо нових сил за їхнім молитовним заступництвом. Святий апостол Павло у посланні до євреїв пише, що безліч людей „вірою перемагали царства, творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча, зміцнювались від немочі, були сильними на війні, проганяли полки чужинців; ... інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще – воскресення; інші зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і темниці, були побиті камінням, перепилювані, зазнали катування, помирали від меча, тинялись в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, котрих весь світ не був достойний, тинялися по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі ” (Євр. 11,33-38). І ось ми, споминаючи сьогодні подвиги святих, які жили у всі часи у межах нашої країни, теж благоговійно схиляємось перед ними, хоч імена багатьох з них нам невідомі.

Ми свято вшановуємо святого апостола Андрія Первозванного, учня Христового, який, проходячи від Кавказьких гір і берегів Чорного моря до моря Балтійського, благословив нашу землю і на Київських горах установив хрест; ми споминаємо святого Климента, єпископа Римського, який був висланий у Крим і там зазнав мученицької смерті, залишивши нам свої святі мощі. Ми споминаємо і інших святих, зокрема: святу рівноапостольну Ольгу та її внука великого князя Володимира, просвітителя Русі, князів страстотерпців Бориса, Гліба та Ігоря, мучеників Феодора та Іоанна, які постраждали за сповідування Христа; ми також споминаємо Антонія і Феодосія,  і весь чисельний сонм Києво-Печерських святих, Іова і Амфілофія Почаєвських, Серафіма Саровського; цілий ряд святих - просвітителів Північних земель, зокрема, святителів Стефана Пермського, Інокентія Іркутського, Іоанна Тобольського та Димитрія Ростовського. Ми споминаємо поіменно всіх, хто духовно потрудився. Але все ж, якою би не була міцною і глибокою наша церковна пам’ять, ми не можемо назвати навіть малої частини всіх тих, хто жив благочестиво, хто прожив у подвигах молитви і доброчесності,  міцною вірою сповідав свою надію на Бога і успадкував вічне блаженне життя.

Ми також споминаємо нових мучеників, мучениць, сповідників, які постраждали у часи жорстоких гонінь на Церкву від більшовицького режиму у 20-ті, 30-ті і 40-ві роки минулого 20-го століття, споминаємо убитих, замучених в тюрмах, на етапах, висланих у ліси, гори, моря, ріки і болота. „Настане час, - ще у 18-му столітті пророче говорив преподобний Серафім Саровський, - коли на Русі нашій стільки буде убитих праведників, що Ангели Божі не будуть устигати возносити їхні душі до Престолу Всевишнього .”

Багато сотень і тисяч праведників і сьогодні, в наш час, живуть серед нас і невидимо для світу звершують свій християнський жертовний подвиг. І тому сьогоднішнє свято спонукує нас задуматись над тим, що кожен, хто належить до святої Церкви також стоїть у цьому ряду святих, але одні досягли Престолу Божого, а інші тільки йдуть до Бога; одні прямують твердим поступом, інші йдуть і спотикаються, а деякі ще не зрозуміли цілі життя на землі. Але Господь показує дорогу кожному і веде – кого строго, кого ласкаво, іноді міняючи строгість на ласку, іноді нібито залишаючи на деякий час, випробовуваннями пробуджує нашу ревність. Всі ми, брати і сестри, пройшовши через купіль святого Хрещення, зобов’язані бути святими, тобто вірними Богу. Адже  не комусь, але всім Господь сказав: „Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний ” (Мф. 5,48), „і хто не несе хреста свого і не йде за Мною, той не може бути Моїм учеником ” (Лк. 14,27). Тому цей недільний день – день особливої відповідальності кожного з нас перед Богом, день випробовування нашої совісті і нашої душі.

Ми іноді вступаємо у суперечку з Богом, зі своєю совістю і починаємо шукати для себе шляхів самовиправдання: нібито не має в нас ні сил, ні умов, щоб свято і благочестиво провести своє  життя. Згадуючи деяких з наших святих угодників, ми говоримо: „Так, він пішов у лісові хащі, а як ми серед шумного міста зможемо повторити його подвиг?” Або: „Чи можемо ми слідувати нашим святим, коли нас все роздратовує і спокушає?” Ми, споминаючи про свої немочі і хвороби, говоримо, що святі йшли своєю дорогою, а ми, грішні, можемо тільки надіятись на милість Божу і шукати більш легкої дороги, а Господь нас зрозуміє.

Але давайте, уявимо собі всю „хмару свідків ” (Євр, 12,1), як пише святий апостол Павло, тобто незчисленний сонм святих, відомих і невідомих, прославлених і не прославлених, і хай стряснеться і затремтить наша совість,  тому що умови у яких вони  жили  і подвизались були далеко не легкими, але вони не подавляли голосу своєї совісті. У Святому Письмі сказано: „Ви – рід обраний, царственне священство, народ святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто покликав вас з темряви у чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9). Багато і інших слів Господа нашого Іісуса Христа і святих апостолів можна привести, щоб пробудити нашу совість і сказати: не має виправдання нашій малодушності! Будемо ж, браття і сестри, як можна частіше приводити собі на пам’ять приклад того високого повсякденного життя святих, яке проходить перед нашими очима і стало надбанням нашої Церкви.

У всі часи, не дивлячись ні на які умови, люди всіх верств, всіх звань йшли до Бога,  вірували, спасались і удосконалювали свій дух. І якщо ми забуваємо про заклик до святості,  звертаємо з дороги Господньої і не хочемо відповідати перед Богом, і перед своєю совістю, то не має виправдання нікому з нас.

Приведемо повчальний приклад. Коли майбутній патріарх Олексій (Сіманський) прийняв чернецтво і сан ієродиякона, його старець, скитський ієромонах Троїце-Сергієвої Лаври, сказав йому: „Від нині життя твоє повинно бути таким, як буцімто хтось дав тобі в руки дорогоцінну кришталеву чашу до верху наповнену водою, і ти повинен так ступати, щоб не розплескати  її ”.

Ми маємо святиню – дорогоцінну кришталеву чашу і воду в ній – це запорука, яку дав нам Господь у купелі святого Хрещення і йти по житті треба не з порожніми руками, не з розсіяним поглядом, а обережними кроками і уважним оком вибирати кожний раз ту стежку, яка дозволить зберегти запоруку благодаті у душі, думках і діях. Коли будемо стримувати пристрасті і оберігати язик від образливих слів, коли у душі будемо укріпляти мир, тоді збережемо цю святиню. Пригадаймо слова преподобного Серафіма Саровського і запам’ятаємо їх: „Притягни мир до своєї душі і навколо тебе спасуться тисячі ”. Дійсно, коли людина умиротворена, коли душа її радісна, коли вона строго берегтиме себе від гріху, то до цієї людини  буде нас притягувати і її приклад допоможе кожному знайти свою рятівну життєву стежку.

То ж прослідуємо, браття і сестри, важкому, але праведному путі наших подвижників і навіть у думках не допустимо нічого лихого. Перебуваючи вірними і слухняними дітьми нашої святої Церкви, у житті своєму будемо старатись слідувати тим, кого ми сьогодні славимо, про кого радуємось і веселимось. Будемо бадьоро, з радістю і смиренням нести свій життєвий хрест. Будемо твердо вірити, що з нами Бог і ніхто проти нас. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Сьогодні ми побожно шануємо всіх святих, яких прославила за їх віру і благочестя наша Церква. Славимо їх пам’ять, щоб і нам успадкувати вічне блаженство.

Що ми бачимо у святих угодниках Божих? Перш всього, ми бачимо в них світло Христове. З того часу, як „темрява безбожності минула і засяяло правдиве світло Христової науки (1 Ін. 2,8), з того часу, як Бог „покликав людей з темряви в чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9), на землі появилась нова і небачена до цього спілка людей, про яких святий апостол справедливо говорить, що вони є „сини світла і сини дня ” (1 Фес. 5,5).

         Ці „сини світла ” часто, не маючи земного багатства, були багаті вірою, бо благодать Божа була тою силою, яка зміцнювала їх у подвигах земного життя. Якими ж чеснотами сяють для нас святі угодники Божі землі нашої, наші великі і славні  предки?

Про блаженну княгиню Ольгу (10ст.) після її хрещення Константинопольський патріарх говорив: „Блаженна ти у роді твоєму, бо вподобала світло християнської віри і позбулась язичеської темряви. Благословлятимуть тебе сини руські аж до останнього роду ”.

Прп. Антонію Печерському (11 ст.), який прийняв чернечий постриг на святій Афонській горі, ігумен сказав: „Вернись на Русь і будеш там на утвердження багатьох і благословення святої Гори буде над тобою ”. Антоній не мав ні золота, ні срібла, але сльозами, постом і молитвами заснував славетний Києво-Печерський монастир, звідки і поширилось чернецтво на всю нашу землю.

 Прп. Феодосій Печерський (11 ст.) вславився своєю особистою працею на будівництві великої Печерської церкви, подібної до небес, постійним піклуванням про братію монастиря та про добробут кожної людини, яка приходила до нього за допомогою. Він захистив нещасну вдову від неправедного судді, турбувався про спасіння кожного з братії. Як ігумен обителі, він всім показував приклади працелюбності, смирення і лагідності, перебуваючи у постійному молитовному єднанні з Богом.

Прп. Нестор Літописець (12 ст.) залишив нам описи про початок Русі, її хрещення й поширення віри Христової, про життя ченців Києво-Печерського монастиря та їх подвиги, про перших святих угодників, прославлених у нашій Православній Церкві.

Св. Михаїл Чернігівський (13 ст.) засвідчив свою тверду віру у Христа Спасителя мужнім сповідуванням її в столиці татарського ханства.

Св. Макарій, митрополит Київський (15 ст.), відправляючи Божественну Літургію у селі Скригосові, довідався, що до села наближається загін кримських татар, які мають намір захопити у полон і продати у неволю всіх людей, що зібралися на богослужіння. „Рятуйтеся діти! – вигукнув святитель до народу. – А мені не можна. Я віддаю себе на волю Божу. ” Люди сховалися у лісі, а святителя Макарія татари вбили перед св. Престолом.

Старозавітний мудрець говорить, що „нема нічого нового під сонцем ” (Еккл. 1, 9). І дійсно, мучеництво і подвижництво, початок якому було покладено у перші століття християнства, продовжувалось і в більш спокійні часи. Прикладом цьому служить мужнє сповідання християнської віри великомучеником Іоанном Сучавським, який постраждав у Білгород-Дністровську у 15 ст.

Але особливим чином мучеництво і сповідання віри продовжилось уже у наші, зовсім недалекі від нас часи. У 20-му столітті наша Церква і наш православний народ переніс неймовірні гоніння, які підняли на віру Христову богоборці. Багато тисяч вірних чад Церкви: ієрархів, священнослужителів, монахів, мирян прославили Господа мученицькою кончиною, покірливим перенесенням страждань і позбавлень у таборах, тюрмах і засланнях. Подібно до святих апостолів вони на  шляху віри  перетерпіли всі скорботи і мученицьку смерть за Христа, показавши „себе як служителі Божі, у великому терпінні, в бідах і нестатках, у тісних обставинах, під ударами, в темницях, у вигнаннях, в трудах, у неспанні, в постах, у чистоті, в розсудливості, у великодушності, в доброті, в Дусі Святому, в нелицемірній любові, в слові істини, у силі Божій зі зброєю правди в правій і лівій руці ” (2 Кор. 6, 4-7). Святі новомученики засвідчили свою віру, надію і любов до Христа і Його святої Церкви до останньої каплі крові, залишивши нам істинну прихильність до Святої Тройці. Вони стали служителями Животворящого Духа і явили духовну силу Церкви у випробовуваннях, які так потрясли народ, що і до теперішнього часу ми відчуваємо на собі гніт войовничого атеїзму.

Першим новомучеником нашої землі став митрополит Київський і Галицький Володимир (Богоявленський). Він з духовним величчям і євангельською простотою утвердив у своєму архіпастирському служінні єдність праведного життя і мученицької кончини. Але масовий  і запеклий характер гонінь починається з 1918 р. і своєї кульмінації досяг у 1937-1938 роках. Так, у 1937 р. було заарештовано 136.900 православних священнослужителів і церковних людей, і з них розстріляно 85.300. У 1938 р. заарештовано 28.300 і розстріляно – 21.500.

Крім цього, безбожна влада своєю диявольською силою заставила відпасти від Церкви мільйони людей і стала виховувати їх у дусі осоружності  і ворожості до Бога. Виник духовний вакуум, який весь час наростав і врешті-решт, не витримавши цього духовного насилля, безліч людей почали відчувати потребу морально піднятися і освятитися, знайти віру і відродитися у благодаті і істині. І таку віру шукаючій душі дають приклади самовідданого сповідництва наших співвітчизників, які жили декілька десятиліть тому і які добре запам’ятали заповіт св. апостола Петра, який написав: „Улюблені! вогняної спокуси, що посилається вам для випробовування, не цурайтеся, ... оскільки ви берете участь у стражданнях Христових ...  Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви блаженні, бо Дух слави і Дух Божий спочиває на вас ” (1 Пет. 4,12-14).

Страшні гоніння, які пережили віруючі, не змогли зломити людського духу. І тепер Церква, надихнувшись подвигами новомучеників і сповідників, відроджується і відновлюється, подібно до євангельського зерна, яке згнивши, сприймає воскресіння і нове життя (Ін. 12,24). Нині з цього благодатного зерна виростає щедра нива духовного обновлення народу. З попелу руїн піднімаються храми, відроджуються монастирі, сотнями будуються нові храми. Але головним надбанням подвигу мучеників і сповідників є самі люди, які за їхнім прикладом віри і любові до Бога приходять нині у храми, щоб стати нездоланним стрижнем Церкви. Вогонь репресій не тільки не зміг знищити на нашій землі православну віру, але, навпаки, явився тим світочем, завдяки якому запалали серця мільйонів людей, а сподівання на Єдиного Бога у них стало твердим і непохитним, бо Христос переміг смерть і всім дарував надію воскресіння.

Подвиг новомучеників і сповідників приводить у лоно Церкви не тільки молодих людей, але й людей похилого віку, які у ті тяжкі часи, хоч і жили рядом з ними, але були духовно сліпими і не бачили Істини. Тепер і вони, набравшись сил від своїх сучасників, самі приходять до Бога і сповідують їх подвиги.

Будемо, дорогі, у нашому житті слідувати важкому, але праведному путі наших подвижників: рівноапостолів і святителів, мучеників і священномучеників, преподобних і праведних, пам’ять яких ми сьогодні благочестиво вшановуємо. Будемо бадьоро, зі смиренням нести свій життєвий хрест з твердою вірою в те, що якщо з нами Бог, то хто проти нас? „Як сонце ясне, як яскрава ранішня зоряниця, засяяла велична пам’ять святих, що в землі нашій просіяли ..., зогріваючи серця наші до наслідування життя їх побожного та до щирості у вірі”.2Амінь. 

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

У нинішньому Євангелії ми бачимо чотирьох людей, які все що мали, на що покладали свою надію, що у цьому світі любили, - все це покинули для того, щоб піти за Іісусом Христом, Який не мав де й голови прихилити. Тут бачимо, з одного боку, владу, з якою Христос закликає вибраних Ним людей, щоб йшли за Ним, а з іншого – послушність, з якою покликані пішли за Його голосом. Владу, з якою Христос покликав апостолів показує у Ньому божественну силу; а послушність апостолів і палке бажання покликаних вірно служити апостольській проповіді указує, як людина повинна виконувати свій християнський обов’язок.

На березі Генісаретського озера займались своїм ділом чотири риболови. Два з них запускали сітки для ловлі, а трохи дальше два інших закінчили роботу і полоскали свої сітки.  У цей самий час Хтось приближається по березі моря і, підійшовши до перших двох та й каже їм: „Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей ” (Мф. 4,19). Петро і Андрій пізнали в Ньому Того, Котрого їм на березі Йордану указав Іоанн Хреститель і Котрого назвав Агнцем Божим. Вони пізнали, що це був Той Самий, Який при першій же зустрічі з незнайомим Йому Симоном, дав йому нове, незрозуміле і загадкове ім’я – Петро. Без сумніву, Господу Іісусу, як Серцезнавцю, відкриті людські серця, їх почуття і прихильності. Він здалеку бачив, як близькі до Царства Небесного Петро і Андрій, Яків і Іоанн. Тому Він і вибирає їх до апостольського служіння, як достойних і готових для розповсюдження між людьми світла євангельського учення.

 З одного боку їм треба було послухатись Господнього заклику, а з іншого – як їм було йти за Людиною, яка була їм майже не знайома, тим більше не мала ні багатства, ні влади, ні власного житла, ані популярності. І куди йти з Людиною, яка й Сама не має де прихилити Своєї голови? Петро і Андрій мали хоч якусь хатину, мали човна, сітки, мали роботу і заробіток, щоб прогодуватися. А як тепер все це покидати і йти за Тим, Хто й цього не має? Але Він обіцяє зробити їх ловцями людей. І що це значить бути ловцями людей? Як можна ловити людей? Люди ловлять людей, щоб панувати над ними, поставити їх у свою залежність.  Але Христос нічого такого не мав на увазі. То ж яку відповідь міг дати Петро і Андрій? Вони були поставлені перед непростим вибором. І їхні думки, напевно, могли хитатися між можливістю відізватися на заклик і все залишити і боязню втратити те, що мають. Але перемогла послушність. Петро і Андрій, як пише Євангеліє „зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним ” (20).

Маючи уже двох апостолів, Христос пішов берегом Галілейського озера і таким самим чином закликав двох інших риболовів: Якова і Іоанна. Без всякої суперечки, „покинувши човен і батька свого ”  і ці „зараз же ” (22) пішли за Христом.

Що ж то за сила, котра небагатьма словами діє так певно і нехибно, долає почуття і думки, розриває самі ніжні родинні зв’язки? Це сила превелика, надзвичайна і надприродна, це сила живого і діючого Слова Божого. „Воно, - пише св. ап. Павло, - проникає до розділення душі і духу, суглобів і мозків, і судить помисли і наміри сердечні ”  (Євр. 4,12). Це саме Слово, Єдиносущне Отцю і Духові, яке на початку світу прорекло: „Нехай буде світло і настало світло ” (Бут. 1,3). Це саме Слово, яке „в останні дні говорило нам через Сина ” (Євр. 1,2) і що Воно веліло людським голосом, те й здійснювалося: людина йде за Боголюдиною, риболов стає апостолом.

Чому нам більше дивуватись: силі слова Христового, яке пронизувало всю глибину людських сердець, чи безмовній покірності, з якою закликані приймають призвання до царства світла і життя? Але й то й інше достойне здивування.

Своєю послушністю вони подають і нам приклад послушності слову Христовому. Якщо ми хочемо бути дійсними імені християнина, то і у нас слово Христа повинно бути у виконанні швидким, охочим, непохитним, діяльним, щоб бути уловленими для спасіння і не дати перемогтися трудностями і надією нагород.

Христос сказав нам: „Хто Мені служить, нехай Мене наслідує ” (Ін. 12,26). Служити Христу – це обов’язок кожного християнина. Він є святий  і найперший обов’язок, порушення якого пояснити не можливо. Бо Христос не тільки дає нам заповідь, але Він дає також силу до виконання заповіді і при цьому не силує і не примушує.

Слухаючи ці слова у нас може виникнути питання: як нам іти за Христом і як Йому наслідувати? Адже у нас стільки земних сіток, з яких ми ніяк не можемо виплутатись, а дорога за Христом вузька і терниста. І тому, коли хочемо служити Христу, йти за Ним, ми поступово, день за днем повинні скидати з себе все, що нам мішає у слідуванні за Ним, особливо журбу за цим світом і любов до земних утіх.

Господи Іісусе, Христе Боже наш! Якщо Ти  заради нас і нашого ради спасіння піддався великому убожеству, то дозволь і нам бути учасниками Твого святого і спасительного убожества. Дай нам у думках і ділах наших залишити всякі житейські піклування, всяку земну журбу і любов до утіх світу цього, щоб зустріти Тебе „з оливою добрих діл та з світлими свічками віри ” і увійти і Світлицю Твою.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.3

  У євангельському читанні сьогоднішнього дня ми слухали благовістя про те, як Господь наш Іісус Христос закликав до слідування за Собою перших своїх учеників, які займалися риболовством на Галілейському морі.

Петро і Андрій, Яків та Іоанн уже були знайомі Іісусу Христу раніше, бо чули про Нього від Іоанна Хрестителя, що це «Агнець Божий, Котрий бере на Се6е гріхи світу» (Ін. 1, 29). Вони відвідували Його у назаретській оселі, вели бесіду з Ним про Царство Боже і щирим серцем увірували в Нього, як про обітованого пророками Месію. Але на той час ще не залишали своїх домівок, ні сімей, ні своїх повсякденних діл і занять. Проходячи по березі Галілейського мооря, Господь побачив їх коли одні з них закидали в море сітки, а інші на березі поралися з своїми снастями і сказав їм: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним» (Мф. 4, 19-20). З цих пір раз і назавжди ці істинні ізраїльтяни, які прагнули Царства Божого, віддали себе Господу Іісусу, присвяти все своє життя благовіствуванню Царства Божого і проповідуванню Євангелія Христового, залиши все – і доми, і рідних своїх, і пішли за Христом. З тих пір бути завжди з Господом, з Ним страждати, для Нього і за Нього терпіти наруги, мучення і саму смерть, було для них жаданою участю і предметом їх полум’яних бажань та молитов.

Від нас, дорогі, Господь не вимагає неодмінного обов’язку, щоб ми залишали все по прикладу апостолів, покидали свої домівки, йшли від своїх родичів, але все-таки обов’язок бути з Христом і слідувати за Ним лежить і на нас, бо і ми ученики Його. Служити одному Господу, любити Його більше всього, жити для Нього одного, є першим і головнішим обов’язком кожного християнина. Вступаючи в число віруючих і чад Божих, ми відреклися від сатани і від всіх діл його, і всього служіння його, і від всієї гордості його - тобто відреклись від диявола, як начальника всякого гріха, який прихилив до гріху першу людину і через гріховну похіть заволодів всім впалим потомством. У Хрещенні ми відреклись від всіх гріховних і беззаконних діл, які є діла диявола, від всього гріховного життя, яке є служінням дияволу, від всієї метушливої мирської пристрасті, від всього на чому стоїть і опирається гординя диявола.

      І, навпаки, через віру в Христа, Сина Божого,  ми з’єдналися  з Отцем Його і Святим Духом, сповідуючи Його Єдиним своїм Царем і Господом, обіцяючи «служити Йому в святості й праведності перед Ним у всі дні життя нашого» (Лк. 1, 75), обіцяючи Його слухатись у всьому, виконуючи Його святу волю і сповняти Його божественні, животворні і спасительні заповіді, на Нього одного надіятись і Йому передати свою душу і тіло, всі думки і почуття, все життя і долю.

З цим зреченням від гріховного життя, з цією обітницею назавжди належати Господу ми хрестились у ім’я Пресвятої і Животворящої Тройці, тобто погреблися, як пояснює апостол, з Христом у смерть і воскресли з Ним для нового, благодатного життя (Рим. 6,4), умерли для гріха і ожили для правди і чесноти, відкинули «колишній спосіб життя старої людини, яка зотліває в спокусливих похотях, а обновилися духом розуму свого і одягнулися в нову людину, створену за Богом, в праведності і святості істини» (Єф. 4, 22-24). Тільки на цій умові ми прийняті у число учеників Христових, названі дітьми Божими, об’явлені спадкоємцями Царства Божого в оселях Отця Небесного.

Така сила нашого хрещення у Христа, таке значення нашого християнського звання і така сутність християнського життя! В кому немає цих ознак християнства, той хоч і знає Господа, проте не є Його учеником і послідовником. Хто не живе Христовим життям, той хоч би і вірував у Нього і хрестився в ім’я Його, за словом Самого Господа, носить «ім’я, ніби живий, але такий мертвий» (Апок. 3,1). Хто не йде за Іісусом Христом, той йде не царським шляхом догоджання Богу, а йде широким шляхом догоджання світу, який веде до вічної загибелі. Словом, бути з Христом невідступно, слідувати за Ним всюди і завжди є нашим першим, головним й істотним обов’язком від виконання якого залежить і тимчасова і вічна наша доля.

Хто ж перебуває з Христом? Той, хто з’єднався з Ним живою, твердою і не відступною вірою; хто всім серцем вірує в Нього, як у єдиного істинного Сина Божого, Владику і Господа життя нашого, єдиного Спасителя світу без Якого не має спасіння, але вічна загибель. Також перебуває з Христом той, хто вірує в Нього, як у Єдиного Суддю і Подателя всього, Який має владу або оправдати нас і прославити з Собою, або погубити тіло й душу у геєні вогненній і хто за цю віру, за ім’я свого Господа і Спасителя, за Хрест і Євангеліє готовий покласти свою душу, віруючи обітниці Господній: «Хто хоче зберегти свою душу, той згубить її, а хто згубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Лк. 9,24).

Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним міцною любов’ю, так що «ні смерть, ні життя … ,  ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Іісусі, Господі нашому» (Рим. 8,38-39). Перебуває з Христом той, хто любить «Господа Бога … всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю» (Втор. 6, 5), для кого Господь Іісус Христос є все – і світло, і життя, і їда, і утіха, і радість, і насолода, і блаженство.

Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним живою і ніколи не відпадаючою надією, в Ньому покладає всі свої надії, до Нього направляє всі свої бажання, в Ньому шукає і від Нього чекає всього щастя і всіх радостей життя. Перебуває з Христом той, хто цілком віддав самого себе Господу, всю душу і серце своє, всю участь і долю свою, для кого вічне життя з Христом Господом є перша й найголовніша ціль всієї діяльності, зосередження всіх надій і бажань, всіх думок і прагнень. Така людина і розумом, і серцем, і думкою, і бажанням, і почуттями, завжди і всюди з Христом Господом: в Ньому покладає весь скарб серця і з Ним все життя його закрите у Богові.

Що значить йти за Христом? Це значить у всьому житті і ділах слідувати Йому, як найвищому взірцю і прикладу істинно святого і богоугодного життя, жити і діяти так, як жив і діяв на землі Сам Господь Іісус Христос. Він покладав всю ціль Свого життя у виконанні волі Отця Небесного, у здійснення діл, які передав Йому Отець: «Моя їжа, - говорить Христос, - є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4, 34).  

Так поступає й істинний ученик Христов: у всьому і завжди він старається догоджувати Господу, виконувати Його святу волю, поступаючи по Його заповідях, не випробовуючи, чому це дозволяється і чому інше не дозволяється. Скоріше такий згодиться би залишитися без нічого у житті, ніж переступити заповідь Божу. Згадаємо, яких почестей і скарбів не пропонували святим мученикам, яких мук вони не винесли, щоб нахилити їх принести жертву ідолам хоч би для виду, але вони були готовими краще перетерпіти всі муки, випробувати тисячу смертей, ніж, хоч би удавано, переступити першу заповідь Божу, яка велить служити і поклонятися тільки єдиному істинному Богу, Творцю неба і землі.

Господь Іісус Христос був милосердним і співчутливим до всіх. Він прощав грішникам, годував голодних, зцілював страждаючих, закликав до заспокоєння всіх струджених і обтяжених.

Так поступає й істинний послідовник Христов: він прощає  своєму брату «до семидесяти разів по сім» (Мф. 18,22), подає  що має тим, хто просить у нього, дає їду в ім’я Христове голодному і пиття спрагливому, одіває голого, приймає у дім свій сироту, успокоює подорожуючого, утішає страждаючого, підкріплює своєю порадою падаючого, допомагає хворому, відвідує заточеного у в’язницю, готовий розділити з потребуючим братом своїм все до послідньої сорочки і до останнього шматка хліба.

Господь Іісус Христос являючись безпристрасним і доскональним по природі, постився сорок днів у пустелі, віддавав час ночі молитві до Свого Отця, а в послідню ніч Свого перебування на землі молився до кровавого поту.

Так поступає й істинний ученик Христов: він смиряє свою плоть, гасить пристрасті свої постом і утриманням, привчає себе до строгої помірності у всьому, знаючи, що «Царство Боже не їжа і пиття, але праведність і мир, і радість у Святому Дусі» (Рим. 14,17), згадуючи при цьому страшне слово Господнє: «Горе вам, ситі нині! бо будете голодувати. Горе вам, що смієтесь тепер! бо будете плакати і ридати» (Лк. 6,25). Тому істинний ученик Христов укріпляє дух свій і освячує всі свої діла молитвою і молиться на всякий час духом, присвячуючи молитві до Отця Небесного той час, коли інші або покояться на постелях своїх, або веселяться плотськими радостями. Він огороджує і розум, і серце, почуття, і уста свої страхом Божим. Від того всяке, саме звичайне його діло, освячуючись молитвою і словом Божим, стає  ділом святим і богоугодним. Всяке слово його, яке виходить з серця, наповнене страхом Божим, буває корисне і повчальне, розчинене сіллю благодаті.

Іісус Христос у всі установлені законом свята приходив з Галилеї до Єрусалиму у храм Божий, щоб там молитися, учити і творити чудеса.  

Так і послідовник Христов дні свят Господніх присвячує Господу Богу Своєму. Залишаючи всі діла свої, він приходить до храму Божого, щоб там принести  Господу жертви хвали і подяки за всі Його благодіянні, і випросити Його святе благословення на всі діла і труди свої. Також і у домі  своєму він проводить святі дні Господні у молитві і благоговійних роздумах про діла Божі, у повчанні слова Божого і у милосерді до своїх ближніх. Тому Бог допомагає їм і всі починання їхні благотворні, всі труди їхні успішні, на домах і сімействах їхніх почиває благословення Боже.

Господь Іісус Христос терпів чисельні наклепи, переслідування, гоніння і мучення від своїх ворогів, не перестаючи робити їм добро, плакав про народ, який відкинув Його і віддав на смерть та молився про своїх розпинателів.

Так поступає й істинний ученик Христов. Він любить ворогів своїх благословляє тих, хто проклинає їх, добро творить тим, хто ненавидить їх і молиться за тих, хто кривдить і гонить їх (Мф. 5, 44), не платить злом за зло, а, навпаки, благословляє (1 Пет. 3,9).

Хто, таким чином, слідує у всьому за Господом і має перед собою величний приклад Його святішого життя, той безсумнівно прийде туди «де Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), бо «хто Мені служить, - говорить Сам Христос, - нехай Мені наслідує; і де Я, там і слуга Мій  буде» (Ін. 12, 26).

Чи бачите, що і не залишаючи ні дому, ні рідних своїх, ні повсякденних діл і занять своїх, можна прослідувати за Христом, бути завжди з Ним і служити Йому. Не будемо думати, що від цього можуть постраждати наші земні справи, що можуть бути якісь  важливі упущення і ущерби у нашому господарстві, якщо ми будемо думати тільки про те, як догодити Господу, думати тільки про небо, шукати тільки Царства Небесного. Навпаки, тоді якраз всі наші життєві діла приймуть правильний і успішний напрямок, всі наші труди будуть супроводжуватись благословенним успіхом, всі заняття наші одухотворяться, освятяться благословенням згори. Коли перш всього будемо шукати  Царства Божого і правди Його, коли неусипно будемо трудитися не для тимчасових вигод, а для здобуття вічних благ від Подателя всіх Бога, коли будемо діяти не з проявами честолюбства і користолюбства, а з догоджання Богу, з послушності волі Божої, від Нього Єдиного очікувати відплати на небі, тоді тільки і земний добробут наш буде забезпечений і укріплений Божим благословенням. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33), - це сказав Той, у чиїй владі і небо, і земля, і ми, і всі діла наші. «Я був молодим і постарів уже, - говорить пророк Божий, - але не бачив праведника покинутим, або щоб діти його просили хліба. Він щодня дає милостиню, позичає і рід його в благословенні перебуває» (Пс. 36, 25-26). Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Минуло вже тисячу років з тих пір, як свята віра Христова засяяла своїм благодатним світлом на древніх землях Київської Русі. Скільки дорогоцінних плодів принесла свята віра нашій Вітчизні і нашому народу! Вона насадила по всьому лицю землі святі обителі і там вперше почалась наша писемність. У монастирях були відкриті перші школи. Там трудились літописці, які записали історію нашої Вітчизни. Православна віра наклала свою глибоку печатку на древньоруські закони, зм’якшивши при цьому язичеські норови. Вона створила і укріпила у нашому народі сім’ю, якої не було у язичестві з-за його багатоженства.

Тому хрещення Русі є духовним святом. Це не просто згадка про історію нашої країн, згадка про її державність, культуру і думку. Хрещення Русі – це також необхідність задуматись над тим, що дала християнська віра, християнська ідея для пізнання людиною самої себе, свого призначення, путі свого морального і духовного вдосконалення.

А головне те, що свята православна віра викормила своїм духовним молоком, звела на небо і прославила тисячі Божих угодників, які стали нашими молитовниками, нашими заступниками перед Престолом Божим. І ось сьогодні, у другу неділю після П’ятидесятниці, наша Церква урочисто святкує пам'ять всіх святих, які просіяли на землях нашої країни.

Їх багато, їх тисячі: одні з них прославлені всією Церквою, декотрі вшановуються на місцях, в окремих областях, інші відомі тільки одному Богу. І знову хочеться сказати: як їх багато! Неусипні молитовники Антоній і Феодосій Печерські, кроткий і смиренний Серафім Саровський, кріпкий волею, мужній і терпеливий у всіх випробовуваннях Зосіма Соловецький, полум’яний борець за Православ’я Іов Почаєвський; великі святителі нашої Церкви, які віддали себе на служіння ділу вічного спасіння людей: Димитрій Ростовський, який все життя присвятив вивченню життя святих людей і залишив нам їх життєописання, Феодосій Чернігівський, просвітитель Сибіру Іоанн Тобольський, Інокентій Іркутського. Та хіба можна перелічити і назвати імена всіх праведників, виплеканих у лоні нашої Церкви? Воістину, нам є чим духовно пишатися, є чому навчитися у цих Божих людей на шляху до Царства Небесного! А головне – побачити на їх прикладах як потрібно вірувати, як потрібно терпіти, як потрібно любити, як потрібно берегти для Царства Небесного свою безсмертну душу.

В Євангелії є такі слова, які, напевно, багато кому з нас відомі, що «усякому кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й стягнеться» (Лк. 12,48). Нам, треба сказати, багато дано нашим Господом. Він  дав «хмару свідків» нашої віри,  як називає святих людей апостол Павло (Євр. 12, 1) і дає їх нам для того, щоб вони були не тільки нашими молитовниками і заступниками, але й учителями і керівниками на дорозі до вічного життя. Ми маємо безліч взірців святої віри в особах не тільки вселенських святих, але якраз наших рідних братів і сестер по плоті і крові.

Багато нам дано, але багато й стягнеться з нас. Свята віра, яку ми бережемо від днів свого дитинства – це насіння, яке повинно давати плоди в душах кожного з нас. Свята віра, яку передали нам у дорогоцінну спадщину предки – це талант, даний Богом кожному з нас, який потрібно зростити, щоб вернути його Небесному Господарю примноженим.

І ось коли ми пригадуємо про наших угодників Божих, ми нібито ставимо свою совість і серце перед їхнім лицем. Буває, що на живому, плодоносному дереві можуть знайтися сухі гілки, які не дадуть плодів; також і на живому тілі можуть бути омертвілі і безжиттєві органи. Так, можливо, і ми з вами являємось безплідними вітками на величному дереві Христової Церкви? Можливо, і ми з вами мертві, безжиттєві органи на великому тілі Христової Церкви? То ж як узнати, живі ми, чи мертві у Христі?

Святий апостол Павло дає нам таку заповідь: «Перевіряйте самих себе, чи у вірі ви; самих себе досліджуйте» (2 Кор. 13,5). Але як ми це зробимо, як випробуємо себе, як дослідимо себе? Господь Спаситель дає нам відповідь на це питання. Він сказав: «Хіба збирають виноград з тернини, або смокви з реп’яхів? Так усяке добре дерево і плоди добрі приносить, а погане дерево і плоди погані приносить» (Мф. 7,16-17).

Якщо ми приносимо у своєму житті добрі плоди, то являємось добрим деревом, і тоді ми не мертві, а живі органи тіла Церкви Христової. Св. ап. Павло учить і часто св. Церква нагадує нам ці слова: «Плід же духу є: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23). Апостол назвав дев’ять основних плодів істинного життя з Христом. Це плоди, яких від нас терпеливо очікує Господь Іісус Христос і відчиту у яких потребує від кожного з нас на своєму Божественному суді.

Хай кожен, заглядаючи у свою совість і углибляючи в неї свій духовний погляд, відповість собі на питання: чи зростає в ньому любов до Господа, така любов, коли вірний син Небесного Отця любить Господа свого більше всього на світі, більше всього бажає виконати волю Божу, більше всього боїться її порушити і погубити свою безсмертну душу? Істинна любов до Бога проявляє себе в тому, що християнин прагне своєю віруючою душею тісніше і ближче з’єднатися з Спасителем через молитву, через св. таїнство Причастя і, шукаючи цього спілкування з Господом, радується тим хвилинам, у які відвідує його серце Господь, відкликаючись на його заклик і поселяючись у його серці.

То чи є у нашому серці така любов один до одного, яка не бажає нікому того, чого не бажає собі, тобто та любов, чка заповідана Господом? Також, чи живе у нашому серці радість - світла, свята радість про те, що у нас є безсмертна душа, що всі ми спасенні безцінною Кров’ю Господа Спасителя, народжені Ним для вічного життя? Чи носимо ми в собі радість про те, що наш Небесний Отець ще терпить кожного з нас на землі, ще дає дні життя, щоб у ці решту років ми потрудилися для життя майбутнього віку і щоб свою душу зробили достойною учасницею вічного життя? Чи живемо ми радістю про те, що Господь приготовив для кожного з нас місце в Своєму Небесному Царстві?

Чи перебуває в нашому серці мир про Господа, мир у совісті, коли людина може  споглядати Господа чистими духовними очима, коли з такою ж чистою душею ми можемо дивитись в очі один одному, простивши взаємні образи, не ховаючи брехні і злоби один проти одного, удержуючи свій язик від осудження?

Чи навчились ми бути довготерпеливими? Це плід життя з Христом, якщо всяку скорботу і прикрість ми приймаємо як би з руки Божої і коли ніяка скорбота  не роздратовує нас і не викликає озлоблення.

Чи дихає наше серце благістю, коли людина не розрізнює між своїми ближніми друзів і недругів?

Чи сяє наше серце милосердям, коли людина не тільки від надлишку, але й від свого нестатку готова поділитись з немаючим, можливо, останнім шматком хліба, чи останньою монетою?

Чи прикрашує нас віра в Бога, віра яка не знає сумнівів і хвилювань, тверда як скала, віра в силу слова Божого, як слова істинного, всемогутнього Господа Бога?

Чи являємось ми носіями лагідності, яка не знає ненависті, а буває поблажлива, мирить нас з особистими ворогами, спонукає людину думати тільки про свої гріхи і не осуджувати іншого, хоч би і явного грішника, думати тільки про те, як нам самим явитися перед Господом?

Чи привчаємо ми свою душу до утримання, до боротьби з хтивістю і пороками, до посту не тільки тілесного, але й духовного, до утримання від гріхів?

Ось це чесноти істинного християнства: любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність і утримання.

Відповіді за земне життя кожного з нас Господь потребує по цих плодах. І свою віру ми можемо і повинні провіряти по цих плодах. «По їхніх плодах пізнаєте їх», - говорить нам Господь (Мф. 7,20).

Якщо ми у своєму серці носимо ці плоди, хоч і в не такій доскональній мірі, як святі угодники Божі, але носимо хоч би у мірі, доступній нашим силам – значить ми не мертві, не безжиттєві органи Тіла Христового, не безплідні гілки дерева Церкви Христової - значить  ми живі у Христі.

Ми живі, якщо наше серце горить вірою у Бога, якщо ми всім своїм єством хочемо Йому слідувати - слідувати Його любові, чистоті, милосердю, відданості волі Небесного Отця. Ми живі, якщо наша совість стоїть на сторожі серця і коли гріх та порок проникає у це серце і затуманює нашу чистоту, ця совість зве до покаяння. Ми живі, якщо ми боїмося вічної погибелі нашої безсмертної душі і під гріховним тягарем шукаємо у Господа на молитві благодаті покаяння і прощення. Ми живі, якщо нас страшить небезпека, що невидимий ворог нашого спасіння знову може заволодіти нашим серцем. Ми живі, якщо наше серце прагне до небес і хоч тремтячими і слабими ногами, але все-таки ми прямуємо духом туди, де святі угодники чекають  нас у свою сім’ю, щоб вічної радості не було кінця.

Блажен, хто так живе. Він йде вірною дорогою до свого Господа. Але коли в нас  панує байлдужість до горя і сліз наших ближніх, якщо в нас мало турботи про спасіння своєї душі і відсутня думка про неминучість смерті і ми своїм серцем живемо тільки у гущі земних турбот і розваг, - то що це значить? Невже сила віри Христової з часом ослабла до того, що не має влади над нами? Невже  оскуділа у Церкві Христовій сила благодаті?

Ні! Світло віри Христової як і раніше сяє по всьому лицю православної землі; не оскудіє і ніколи не зможе оскудіти сила благодаті Святого Духа, яку Церква подає людям. Якщо ми, живлячись Слово Божим і благодаттю Божою, все ж таки залишаємося поганими християнами і недостойними дітьми Небесного Отця, то це тому, що в самих нас ослабла віра, а слаба віра не може мати і тих плодів, яких очікує від нас Господь.

Що ж нам робити з нашою слабою, немічною вірою? Потрібно, перш всього, молитись про її примноження, її укріплення, як святі апостоли просили свого Божественного учителя і казали: Господи, «додай нам віри» (Лк. 17,5). Потрібно укріпляти в собі вогонь віри молитвою, увагою до Слова Божого, старанністю до відвідування храму і нашого богослужіння і роздумами про шляхи Провидіння Божого у житті кожного з нас. Потрібно надихатись прикладами святих людей, прикрашених вірою і всіма тими плодами, які виростають у серцях людей, які зберігають у собі щиру віру. Хочеться від усього серця молитовно побажати вам, дорогі, щоби у наших серцях було більше і більше плодів святої віри, успадкованої нами від предків, щоб не застидались нас наші святі земляки, коли ми прийдемо у їхню сім’ю, в Небесне Царство, але узнали в нас своїх братів та сестер і там прийняли нас перед Лицем Небесного Отця під свій благодатний небесний покров. Величаем вас, святии вси в земли нашей просиявшии, и чтем святую память вашу, вы бо молите о нас Христа Бога нашего. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Сьогодні свята Церква молитовно вшановує пам'ять святих, які просіяли на наших землях. Незчисленний сонм угодників Божих, які прикрасили нашу рідну землю. Серед них як люди духовного звання: митрополити, архієпископи і єпископи, священики та диякони, так і мирські люди: прості монахи, юродиві, військові і крім того багато преподобних жінок. Всі вони, незалежно від їхнього положення, добились святості через подвиг духовного життя.  Що значить жити духовно? Жити духовно це значить творити духовні плоди. Св. ап. Павло у посланні до галатів роз’яснює, що плід духа - це «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23), тобто ті головні християнські чесноти, які ведуть людину до блаженства ще тут, на землі, і сприяють спасінню і досягненню вічного спілкування з Богом. 

Святі, пам'ять яких ми сьогодні урочисто вшановуємо, якраз таким шляхом угодили Богу і досягнули вічного блаженства. Крім того, вони показали нам приклади правдивого життя і навчили нас боротися з гріхами. Зокрема, вони довели, що спілкування з Богом можуть досягнути тільки ті, хто очищає свої серця від гріху. Святитель Феофан Затворник пише: «Чи в пустині хто живе, чи в монастирі, чи серед людей звершує своє спасіння, - всякому з них один закон – очистити своє серце від пристрастей».

У таїнствах Хрещення і Покаяння Господь прощає християнину попередні гріхи і подає сили для боротьби з гріхом на подальше життя. Але, нажаль, гріховні почуття і бажання залишаються в людині і викоренити їх можна тільки через постійний подвижницький труд. Тілесний подвиг, тобто піст, пильнування за собою і різноманітні діла милосердя поступово очищають душу від пристрастей і підготовляють її до духовного подвигу, тобто до молитви, читання Слова Божого і духовної тверезості.

Постійна праця над собою – невід’ємна умова досконалості у духовному житті. Так у древніх житіях святих розказується про якогось старця, який у пустелі проводив подвиг мовчання. Його келія знаходилась далеко від води. Одного разу, йдучи по воду, струджений старець подумав: «Що за потрібність переносити мені цей труд? Переселюсь я і буду жити близько біля води». Продумуючи як краще поступити, він оглянувся і побачив когось, хто йшов за ним. Старець запитав: «Хто ти?».        -   « Я ангел Господній, - відповів той, - посланий від Бога рахувати твої кроки, щоб за кожен ти одержав нагороду». Цей приклад показує, що всяка праця заради Бога багато робить для успадкування Царства Небесного.

Інший приклад: учня одного з великих старців бороли гріховні думки, але він мужньо протистояв їм. Святий старець помітив посильний його подвиг і якось сказав: «Якщо ти хочеш, сину, я помолюся Господу, щоб Він взяв у тебе боротьбу». Учень відповів: «Отче, хоч я і труджусь, але бачу і відчуваю у собі благий плід. За причини цієї боротьби я пощуся, більше і більше вправляюся у пильнуванні і молитвах. Але прошу тебе, отче, помолись Господу, щоб дав мені силу витримати боротьбу і подвизатися законно». Тоді мудрий старець відповів йому: «Тепер я взнав, що ти  вірно зрозумів, що цією невидимою боротьбою з духами злоби піднебесної, при допомозі терпіння, звершується вічне спасіння твоєї душі».   

   І святі, які просіяли на нашій землі все життя проводили у строгих тілесних і духовних подвигах, у чеснотах завдяки яким вони змогли подолати спокуси лукавих демонів.

Людська природа, яка звільняється від гріховної пристрасті стає храмом Божим (Ін. 14,23). Але у всіх добрих починаннях ми потребуємо Божої допомоги, «бо без Мене, - сказав Господь, - не можете робити нічого» (Ін. 15,5). Допомога Бога випрошується щиросердечною молитвою, і Спаситель  обіцяв: «Просіть, і дасться вам» (Мф. 7,7).

Отож, тільки дорогою постійного подвижництва, який указаний святими отцями і подвижниками, які просіяли на наших землях: безперестанні труди у ім’я Господнє, смирення і сердечне покаяння, боротьба з гріхом і пристрастями приведуть нас  до вершин духовної досконалості і до завітної цілі – вічної участі у Царстві Небесному, у чому хай допоможе нам Господь по молитвах всіх святих, які просіяли у землях наших. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Великий і радісний для нас цей недільний день, бо сьогодні ми творимо пам'ять наших співвітчизників – всіх святих, які просіяли на теренах наших земель.

Починається ряд святих землі нашої з святої рівноапостольної Ольги – мудрої вдовиці, правительки і матері  християн Київської Русі. Ольга у терпеливій надії виховала свого внука – святого рівноапостольного великого князя Володимира, за правління якого почалась християнізація його держави.  

З Ольги і Володимира на землях нашої країни починається ряд святих від першого митрополита Київського Михаїла до недавно прославленого нашою Церквою Київського митрополита Володимира (Богоявленського). Серед святих нашої Церкви є також великий сонм преподобних від Антонія і Феодосія Києво-Печерських, до преподобних Іова і Амфілофія Почаєвських і Кукші Одеського і безліч новомучеників, які постраждали за віру у роки войовничого атеїзму.  

Серед лику святих є багато князів, будівельників і безліч безвісних воїнів, які зброєю і твердою вірою забезпечували мир і нерушимість рідної землі, поклали своє життя на полі битви. Інші у суровому подвигові чернечого життя, у молитві і пості шукали єднання з Богом, просили Господа про благословення і процвітання і укріплення нашої рідної землі і її народу.

Згадаємо також подвиг Христа ради юродивих, чиї імена так благоговійно береже наша Церква, подвиг преподобних монахинь, страстотерпців, багатьох по місцях відомих і невідомих пустельників і благочестивих мирян, які чистою совістю і трудом рук своїх послужили ближнім і в щирій молитві відійшли до Бога. 

Подвиг святих був багатогранним. Різноманітними також були шляхи їхнього земного служіння. Сьогодні ми навчаємось тому, що при всяких зовнішніх умовах можливе духовне вдосконалення і успадкування життя вічного. Проте, не про це хочеться говорити в день пам’яті собору наших святих. Хотілось би відзначити ту силу, яка звела їх на висоту досконалості і подібних до нас зробила такими до нас неподібними.

Цією силою була справжня любов до світу, який їх породив, але того світу, який вони зуміли подолати. Цією силою було почуття своєї єдності з Христовою Церквою і вболівання за долю своєї Батьківщини. Цей особливий дар душі вони відкрили Богу як потаємне бажання свого серця і пронесли його через життя своє як подвиг. Почуття це настільки сильне і нездоланне, що носити його у серці своєму уже і є подвиг. Але виконати це на ділі можливо тільки при сприянні  благодаті Божої. Благодать обновила, примножила і освятила їхні душевні сили, а свята Церква показала їм істинний образ єдності і любові. Адже хто перебуває у Церкві Христовій, у тому і Бог перебуває. Через Церкву Христову освячується весь навколишній світ. У Церкві пізнається глибина Божественного Провидіння і широта участі в ньому людини.

Наші святі, які чистим і вогненним серцем прийняли віру, дивно постигнули цю велику тайну Церкви. Всю силу свого єства вони принесли для ствердження на землі цієї боголюдської єдності. Зблизити Бога і людину у досконалій єдності за образом єдності Пресвятої Тройці – це не тільки себе спрямувати до Бога, але зібрати оточуючих і разом попрямувати спільною дорогою до Нього – такий був дух наших подвижників.

 Святі наші – це святі-трудівники. Подвиг їх – подвиг полум’яного духа і натруджених рук. Як би не був нині зображений на іконі наш святий, в якому би земному званні він не перебував, він перш всього  трудився у самовідреченні заради інших, трудився і полум’янів у молитві не про себе одного, а про всіх відомих і невідомих йому земних братів і сестер. У безмірній сердечній глибині вмістили вони небесну чистоту і земну печаль та радість.

Тому і стоять вони завжди – і особливо у цей день, єдиним ликом перед Престолом Божим, простираючи до Нього свої молебні руки. І молять вони про прощення наших гріхів, про допомогу нам у земних наших турботах, про мир і благоденство рідної землі, про благостояння Православної Церкви нашої, про успадкування кожним з нас слави вічного життя і нероздільної з ними єдності.

Помолимось і ми загальною з ними молитвою, щоб у єдності святої Церкви і нам успадкувати їх блаженний уділ. Амінь.

Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.

Згадаємо сьогоднішнє євангельське читання. Апостол Матфей пише: «Проходячи біля моря Галілейського, Христос побачив двох братів: Симона, що звався Петро, і Андрея, брата його, які закидали сіті в море, бо вони були рибалки, та й каже їм: ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей. І вони зразу же, покинувши сіті, пішли за Ним. Ідучи звідтіля, далі побачив Він інших двох братів: Якова Зеведеєвого та Іоанна, брата його, у човні із Зеведеєм, батьком їхнім, які лагодили сіті свої, і покликав їх. Вони, покинувши човен і батька свого, зараз же пішли за Ним. І ходив Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи всякий недуг і всяку неміч у людях» (Мф. 4,18-23).

У пророка Ісайї є такі Господні слова:    « … ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги … Бо настільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої – за ваші думки» (Іс. 55, 8-9). Так ось, якщо б Христос поступив згідно з людськими думками, то Він би вибрав не дванадцять рибалок, а дванадцять земних царів і їх зробив би Своїми послідовниками і апостолами. Можна собі уявити, як би ім’я Христове швидко розповсюдилось по всьому світу. Царськими указами були би знищені ідоли і капища перетворились би на християнські храми. З якою б легкістю у всьому людському роді припинилось криваве заколення жертовних тварин і утвердилась би Церква Єдиного і Живого Бога. Без всяких страждань Христос зміг би зійти на один-єдиний царський престол і через дванадцять своїх покірних царів почав би  управляти всім світом. Тоді би і жорстокі серцем юдеї без всякого труда признали б Царя Христа як свого очікуваного Месію і поклонились би Йому.

Але що сталось б з таким царством, створеного на скору руку силою і генієм однієї людини? Сталось би те саме, що сталось з усіма іншими царствами, створених на Землі до пришестя Христового і світ очутився би у тому самому або ще гіршому стані, звідки починав.

, цвіте, покривається зеленим листям, блищить свіжістю і красою, і приносить людям і ангелам соковиті і благодатні плоди.

Якщо б Господь наш Іісус Христос поступив, як поступають люди, Він дійсно зміг би дуже скоро прославитися серед людей, але ми не змогли би спастися від вічної смерті. Адже Христос прийшов не для людської слави, а для спасіння людей. Він прийшов до людей не так як приходить силач на борцівський поміст, щоб показати свою силу та мистецтво і добитися оплесків, але приходить як Друг і Лікар, щоб навістити нас, хворих і безпомічних, наодинці поговорити з нами і подати пораду і лікарство. Тому благо нам, що Господь поступив по Божому і вибрав апостолами не дванадцять царів, а дванадцять нікому у світі невідомих і простих рибалок.

Чому Христос сказав Андрію і Петру, Якову та Іоанну: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей»? Сказав тому, що Господь знав їх серця. Він знав, що вони подібно дітям вірують у Бога і покоряються законам Божим. Він знав, що вони привикли не керувати і приказувати, а працювати і слухатись. Він знав, що вони нічим не гордились, що серця їхні були сповнені смиренням і послушністю волі Божій. І хоч вони були простими рибалками, зате душі їх прагнули до як можна більшої істини і правди Божої. Тому Христос закликав їх і тому вони пішли за Ним.

Таким же чином Бог поступає зі всіма нами. Він не силує нас ставати на дорогу спасіння, але надає нам можливість самОсь тому-то Христос премудро почав побудову Свого Царства не з верхів, а знизу, не з царів, а з рибалок! І хоч це Царство не зразу повстало у всій своїй красі, бо росло воно дуже повільно, але не зважаючи на це, навіть і тоді, коли цілі армії ворогів, які на протязі століть старались зруйнувати і знищити це Царство, Воно і через дві тисячі років, подібно могутньому дереву пустило глибокі корінняим, вільно і з допомогою свого розсудку вибрати спасіння чи вибрати загибель. І ось коли Бог, Який бачить, що наші серця схиляються на дорогу добра і стають на путь спасіння, Він не бариться нас закликати до себе. І, відповідно, коли наші серця будуть невідворотно сповзати на путь загибелі і зла, Бог залишає нас і нашим господарем стає сатана. Згадаємо долю Юди-зрадника. Коли його серце повністю схилилося до зла і вибрало темну дорогу загибелі, Христос більше не пробував відвернути його від цього. Напроти, побачивши, що в Юду ввійшов сатана, Господь Сам добровільно віддав Себе в руки ворогів. Таким чином, Господь ніколи не обмежує свободи людської волі, але очікує доти, поки вони самі не визначаться у виборі чи то добра чи зла.

Отже Господь вибрав малих і некнижних, щоб ними посоромити великих і мудрих; вибрав бідних, щоб посоромити багатих. Це означало, що на протязі всього часу проповіді  апостоли будуть шукати  і ловити духовні блага не зусиллями своєї особистої душі, але силою Божою, не своїм розумом, але божественним одкровенням.

Сьогоднішнє Євангеліє закінчується такими словами: «І ходив Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи всякий недуг і всяку неміч у людях». Отже, Господь Іісус Христос, після 30-ти років усамітнення, починає Своє Божественне служіння. Це служіння полягало у тлумаченні старозавітного закону Божого, у проповіді Євангелія і все це підтверджувалось багатьма чудесами і знаменнями. Чому Христу прийшлося тлумачити старозавітний закон? Тому, що хоч цей закон був подібний до доброї і родючої землі, але лжеіменні тлумачі так перекрутили його, що світло цього закону було повністю заховане у терні і осоті людського мудрування. І тому Господу прийшлось переорати цю запущену землю і посіяти на ній нове і здорове насіння.

Це сіяння продовжується до нині і буде тривати до закінчення віку. Це так! Бо як закликав Господь апостолів біля Галілейського озера, так закликає й нас і говорить: ідіть за Мною. І коли ми почуємо цей голос, не будемо баритися ні хвилини, але залишимо все своє минуле і старе, і прослідуємо за Ним. Адже Він закликає нас не як царів, не як пастухів, не як багачів, не як бідняків, не як учених, не як неосвічених, але як людей, які страждають хворобами і немочами. Причина наших хвороб і немочей не що інше, як гріх. Тому припадемо  до Господа нашого Іісуса Христа, як колись припадало до Нього багато хворих і немічних, і помолимось: Господи, Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного! Прости мені, Господи, мої незліченні согрішення. Очисти мене силою Твоєю, насити мене Животворящим Хлібом Твоїм, ввійди в мене, як свіже і чисте повітря входить у душну оселю, щоб я сповнюся здоров’ям і миром. І так хай молитвами святих апостолів прославиться Господь у кріпості душ наших і у чистоті тіл наших з Отцем і Святим Духом – Трійцею Єдиносущною і Нероздільною, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

                                           

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

 „Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його (Мф. 6,33). Такі слова Господа нашого Іісуса Христа слухали ми  з сьогоднішнього євангельського читання. „Отець ... Небесний знає, що  ми маємо потребу ” (32) у підтримці нашого життя і про це ми повинні не забувати. Адже тіло наше взяте від землі і тому все необхідне для тіла ми зможемо взяти тільки працею на землі. Але ж у нашому тілі перебуває і душа, яка також має свої потреби. А так, як душа призначена для неба, то, звичайно, повинна старатись осягнути це небо. Отже, підтримуючи тіло, ми прив’язані до землі, а стараючись для душі, прив’язані до неба. А що є важливіше запитаємо: тіло і земля, чи душа і небо? Не помилиться той, хто скаже, що важливіші є душа і небо, ніж тіло і земля. І тому більше треба турбуватися про душу. Але люди перекрутили цей порядок і стараються всіма силами  дбати тільки для тіла, а про душу не споминають, нібито її в них не має і ніколи не було. Це є велика помилка, яку признає всяка розумна людина. Від цієї помилки старається застерегти всіх нас Господь у Своїх словах з нині прочитаного Євангелія.

 Отож, що нам говорить у Євангелії наш Спаситель: „Світильником для тіла є око. Отже, якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле; коли ж око твоє буде лихе, то і все тіло твоє темне буде ” (Мф. 6,22-23). Це значить, що чим є око для тіла, тим самим є розум для душі. Хто має чисте і здорове око, той бачить кожний предмет добре, бачить де кладе руку, куди ступає ногою, що робить і куди йде. А в кого око нечисте або закрите, той і одного кроку сміливо і безпечно не може зробити.

Так само і те, коли розум людини чистий і здоровий, він освітлює душу і провадить її дорогою справедливості до Бога і до неба. І знову таки, коли розум чимось затемнений і притлумлений, то він і душу осліплює, і провадить її до вічної загибелі.

Що ж, запитаємо, затемнює і притлумлює розум? Ніщо так, як завзяте старання про тіло і надмірна турбота про речі.

Від такого старання і турботи застерігає нас Христос і так нам говорить у Своєму Євангелії: „Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме. Не можете служити Богові й мамоні ” (24), тобто не можете працювати для  цього світу.

Тут Господь поставив Себе з Своїми заповідями на один бік, а світ з його добром і утіхами -  на інший. Це ті два господарі, яким ми одночасно служити не зможемо. І так ніколи не буває, щоб любов наших душ можна було розділити між Богом і світом, між небесною утіхою і розпустою світу цього; так ніколи не буває, щоб ми могли одночасно думати і про небо і про землю, одним словом, як мовить Спаситель, не можемо ми „служити Богові й мамоні ”.

Запитаємо, яке з цих служінь важливіше? До служби Господу Богу ми приступаємо з перших хвилин нашого життя, коли Він створив нас „на  Свій образ і ... подобу ” (Бут. 1,26), коли дав нам землю у спадкоємство і для життя на ній, коли нас поставив вищими від усіх земних створінь. Ось від того часу Господь прийняв нас до Себе на службу, призначивши нас Своїми слугами. Він, наш Господь і Творець, Господар і Володар від початку нашого життя і до його кінця, а ми Його власність, Його слуги чи живемо, чи умираємо. А коли ми ще пригадаємо, що Отець Небесний послав нам Свого Єдинородного Сина, що Він викупив нас від гріха, простив нам наші провини, і відкрив нам двері неба, то тим більше повинні признати, що служити треба Єдиному Богу і служити Йому до кінця своїх днів: Богу Отцю і Богу Сину і Богу Духу Святому – Тройці Єдиносущній і Нероздільній. Це ми й зробили під час святого Хрещення, коли через уста своїх хресних відреклись від сатани і від всіх діл його, і всього служіння його, і склали урочисту обітницю служити Самому Богу і Сину Його Іісусу Христу, і Святому Духу. Як після цього ми можемо шукати ще іншого господаря?

А іншим господарем Спаситель називає мамону, тобто цей світ з його утіхами, привабами і гріхами. Але хто служить цьому світу, той свого ока не піднесе до неба; хто серце своє прив’яже до цього світу, той не полине з ним до Бога; хто своїми бажаннями прикутий до землі, той думкою своєю не злетить над нею.

А тому і бачимо, що багато-хто живе так, нібито їм одна земля дана на вічність, живе так, що їм ні віра в Бога, ні любов до Бога не зігріває серця. Всі ми турбуємось про повсякденний хліб, проте голоду душевного не всі відчуваємо і даємо можливість померти душі ще при житті тіла.

Є серед людей такі, що думають як саме краще прикрасити свої будинки і запровадити гучні забави, але при цьому уникають прислужити Богу в образі своїх братів, відвідати храм Божий і прикрасити його хоч би  своєю присутністю, не говорячи, що храм Божий потребує більшої уваги.

Бачимо нині і таких, які день і ніч, проводять у гріховних утіхах, а одної години послужити Богу не бажають. Всі вони служать мамоні.

Проте є і такі люди, котрі служачи мамоні, думають, що вони разом служать і Богу. Приведемо такий приклад. Людина зайнята своїми справами цілий тиждень, збираючи для своєї потреби все необхідне, і при цьому не промовить ні однієї молитви, можливо навіть не згадає про Бога, проте коли випадково навідається до храму Божого раз чи два на рік, то вже думає, що учинив велику прислугу Богові. То чи можна, запитаємо, про таку людину сказати, що вона служить Богу? Ні. Така людина служить мамоні, служить своїм потребам, а тому Богу служити вже не може, бо Сам Спаситель сказав, що „не  можете служити Богові й мамоні ”.

Інший провів цілий тиждень у гріховному служінні: п’янстві, сварках, ворожнечі і на хвилинку заглянув у храм Божий. Хіба такий, запитаємо, послужив Богу? Не послужив, бо Сам Христос нам сказав: „Не можете служити Богу і мамоні ”.

Отож, якщо служіння  Богу і мамоні сумістити неможливо, то Спаситель наш дальше каже нам: „Не піклуйтесь для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що одягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” (25). Цими словами Спаситель не каже, щоб ми ні про що не турбувались, не каже, щоб ми нічого не робили, а вказує, щоб те все було, але без надмірної журби, без надмірної пожадливості. Господь указує нам бути спокійними і уповати на Провидіння Боже. Тобто, якщо Господь дав нам життя на цьому світі, то дасть і все потрібне, щоб це життя підтримати: і їду, і пиття, і одежу.

Щоб цю надію на Провидіння Боже утвердити в нас, Господь продовжує: „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці і Отець Ваш Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них?” (26).

Тут Господь не подає нам прикладів великих людей: Мойсея, Ілії, Іоанна Хрестителя та інших, які зовсім не журились тим, що будуть їсти і пити. Не подає Спаситель прикладів цих великих людей, бо ми могли би сказати, що не можемо осягнути їхньої святості. Але щоб ми не могли оправдатися, подає нам приклади з життя птахів, які літають у повітрі. Якщо Господь підтримує цих птахів, які в наших очах такі малозначущі, то що говорити про людину, яку Бог створив за Своїм образом, обдарував розумом, безсмертною душею і так підвисив над всім створінням? Якщо Господь старається про менше, то буде старатись і про більше; якщо старається Він про птахів небесних, то буде старатись і про людину, щоб мала з чого жити і не журилась. Адже журбою і піклування за словами того ж Господа, людина не може „додати собі зросту ” (27).

Після того, як Господь сказав про журбу метушливої людини у відношенні їди і пиття, переходить далі до одежі і промовляє: „І про одежу чого піклуєтесь? Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам, що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них. Коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри!” (28-29).  

Ці слова Спасителя настільки ясні, що й тлумачення не потребують. Вони показують нам, що в людей, в яких віра слаба, або її зовсім не має, виникає сильна тривога з-за придбання необхідного для життя.  Але коли вони, ці слабі вірою, побачать, що Господь, як Володар природи, мало на що придатну польову траву так прикрашує, то повірять і більшому, що коли Господь дав нам тіло і прикликав нас служити Йому в цьому світі, то Він подасть нам не тільки одежу для прикриття тіла, але й одягне це тіло у безсмертя.

Щоб підтвердити істинність Своїх слів, Христос повторює ще раз: „Отже не піклуйтесь і не кажіть, що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися? ... адже ж Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. І додає: Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам ” (31,32). Цими словами Спаситель упевнює, що коли будемо старатись і докладати зусиль заради Царства Божого і правди Його, то не треба боятися, що чогось потрібного не матимемо для життя: їди, пиття та одежі. Коли заслужимо Царство Боже, то неодмінно заслужимо і все інше, потрібне для земного існування. З цього видно, що живемо ми тут не для їди, пиття і одежі, а живемо заради Царства Небесного.

Отже і ми, як слуги Божі, будемо перш всього чинити волю Господню, а що їсти, в чому будемо ходити, про то постарається Отець наш Небесний. Будемо дбати про Царство Боже і правду Його, а всю журбу віддамо  на волю Господа Бога, а Він як повний Господар милосердя і всякого добра не дасть нам, своїм слугам, марно загинути. Покладаючи всяку потребу на Бога, будемо мати на увазі таку правду: хто більше старається про земне, ніж про небесне, втратить і небесне і земне, а хто перш всього старається про небо, той осягне і землю, в чому хай допоможе нам Сам Бог Своєю благодаттю і чоловіколюбством нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

„Погляньте, -  говорить Господь, - на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець Ваш Небесний годує їх. Чи ви ж не багато кращі за них? ...Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, а завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? ... Та і хто з вас, піклуючись, може додати собі зросту хоч на один лікоть ” (Мф. 6, 26-30). Хто з найбільш турботливих людей може узнати наперед, яким буде завтрашній день, або хто зможе обіцяти собі продовження життя і здоров’я хоч би на одну годину? Хто з самих турботливих може відгородити своє життя від біди і скорботи, від зла і напасті? Хто з самих вправних і знаючих, кидаючи насіння в землю, може надіятись, що посіяне принесе йому багатий урожай? Хто з самих працелюбних і попередливих може бути упевненим, що нажиті ним блага послужать йому „на багато років ” (Лк. 12,19)?

Все це у волі Божій, все залежить від Його благовоління або гніву. Відніміть благословення Боже від землі – і вона закам’яніє під нашими ногами, і на ній сама собою не проросте ні одна жива билинка. Відніміть благословення Боже і від людини, від її життя і сил, від її діл і трудів – і ніяка умілість не продовжить її життя ні на одну мить, і в результаті усіх людських зусиль вийде тільки „марнота й гонитва за вітром, і ніякої з того користі під сонцем ” (Екл. 2,11).

Тому-то і учить нас свята наша віра, щоб ми надіялись не на свій розум і сили, але на всеобіймаючу премудрість і всемогутню силу Божу; надіялись не на земні скарби, „де міль та іржа точить і де злодії підкопують і крадуть ” (Мф. 6,19), але на немеркнучий скарб доброти і милосердя Божого; надіялись „не ... на князів, на синів людських, в яких нема ... спасіння ” (Пс. 145,3), але „щоб служити Богові Живому і істинному ” (1 Фес. 1,3); щоб ми всього очікували не від своїх трудів, турбот і піклування, але від доброти і милосердя Отця Небесного, Який знає всі наші потреби і подає нам усе потрібне раніше нашого прохання; щоб ми страшились не тимчасових бід і небезпек, які не можуть постигнути нас без волі Божої, не злоби і підступності людей, які не можуть причинити нам зла, якщо не попустить Господь Бог, але страшились гніву і неприхильності  Отця нашого  „що єси на небесах ” (Мф. 6,9). Які б не були ми щасливими і благополучними у всьому, будемо пам’ятати, що все, що маємо, чим користуємось і утішаємось у житті, не наше, а все подається нам з неба від Отця світів, все подаровано нам тільки на деякий час і все може бути взято від нас назавжди.

З іншого боку, яке би не було тяжке становище, в якому ми опинилися, якими би сумними обставинами ми не були оточені, ніколи не будемо забувати, що є всевидюще око, яке і бачить, і лічить всі наші сльози; є всевідаюче вухо, яке чує наші стогни  і зітхання; є всемогутня премудрість, яка може звільнити нас від усіх можливих неприємностей; є щонайвища любов, яка любить нас більше, ніж матір дитя своє; є щедра рука, яка готова подати нам все потрібне у свій час. Від яких бід не спасав Господь вірних рабів своїх? Скрізь які небезпеки не провадив їх неушкодженими? „Ти -  Мій! Чи через воду йтимеш, Я з тобою, чи крізь ріки, - тебе не затоплять, чи підеш крізь вогонь, - не попечешся, і полум’я тебе не обпалить ” (Іс. 43, 1-2).

Зрештою, дорогі, ми б глибоко помилялись у надії на Бога, якщо би у всякому випадку і у всіх наших потребах чекали якихсь надзвичайних і чудесних явлень Провидіння Божого над нами. Ми не повинні ні вимагати, ні очікувати, щоб над нами і для нас здійснювались якісь знамення і чудеса: це значило би не уповати на Бога, а спокушувати Його милість і премудрість. Тільки озлоблене невір’я фарисеїв могло вимагати від Господа небесних знамень, а істинна віра бачить всевладну руку Божу у всьому, що не трапляється з нами у житті, яким б воно не було малим чи випадковим. Та і чи потрібно Богу творити чудеса для підтримки нашого життя, коли Його премудрість приготовила все потрібне для нашого тимчасового життя від самого створіння світу, коли весь світ і все, що у світі, існує і живе Його завжди існуючою силою?

Хіба потрібно, щоб хліб наш насущний сходив нам з неба, коли Господь повелів його вирощувати, коли достатньо того, щоб Господь не відняв Свого благословення, щоб не заборонив хмарам орошати землю і сонцю зігрівати своєю живодайною теплотою?

Хіба потрібно, щоб наші будинки виростали, так би мовити, з землі, або щоб одежа наша шилась сама собою, коли для цього потрібно тільки, щоб Господь благословив наші труди, укріпив наші сили і здоров’я та продовжив наше життя?

 Хіба потрібно, щоб Господь видимо посилав  своїх ангелів для допомоги у наших потребах, для полегшення наших трудів, для подання нам доброї поради у скруті і непорозумінні? Благочестива людина – хіба не той самий ангел Господній? Щирий друг та добрий порадник – хіба не той            самий посланець Божий? Турботливий і добрий начальник – хіба не слуга Божий нам на добре? Лікар, який допоміг нам у хворобі, хіба не посланий Самим Богом наш цілитель? Нежданий збіг сприятливих обставин чи не є справжнім чудом Божої доброти і любові до нас? Треба уміти, дорогі, бачити і цілувати доброчинну руку Отця Небесного у всьому, чим користуємось у своєму житті, що подає вона нам і раніше нашого прохання, і не шукати знамень і чудес, які являються тільки там і тоді, де і коли їх находить потрібними величніша премудрість Божа.

У цьому-то, дорогі, і полягає наша злочинна невдячність перед Отцем Небесним, що, безперестанно користуючись Його незліченими благодіяннями і дарами, живучи і існуючи Його завжди діючою силою і Його божественною благодаттю, ми не відчуваємо і не усвідомлюємо цього. Ми користуємось сонячним світлом, якому сяяти повеліває Отець Небесний, дихаємо повітрям, яке Господь пролив на землю, живимось плодами землі, які Господь повелів вирощувати для нас, одіваємось в одежу і будуємо собі житла, насолоджуємось всім, чим так багатий прекрасний світ Божий, заставляємо служити своїм потребам, своїм задоволенням, і небо, і землю, і море, і ріки, і рослин і тварин. Але чи часто ми піднімаємо свій подячний погляд на Того, Хто все це створив і оберігає і подає нам, силою Чиєю ми самі „живемо і рухаємось і існуємо ” (Діян. 17,28)? Чи не достойна гніву Божого така невдячність? Чи достойні ми іменуватись синами Отця Небесного, надіятись на Його Провидіння, чекати від Нього милості і благовоління? Але цього мало. Ми обертаємо навіть у знаряддя гріха і беззаконня ті самі блага, які подає нам любов Отця Небесного. Одні обертають їх у предмет марнославства і зневажливості, інші  - у привід до нестриманості і розпусти. Одні зловживають ними до виснаження сил і здоров’я, інші все переводять у золото і роблять його своїм кумиром. У кого більше земних благ, той  невгамовно віддається гріховному

життю і почуттєвим насолодам. Чи дивно після цього, що Отець Небесний, Який зневажений нашою невдячністю іноді не подає нам Свої благодіяння, відбирає від нас Своє благословення, посилає нам мізерність хліба і олії? І чи не повинні ми дивуватись більше тому, що праведний гнів Божий відвідує нас рідше, ніж це по справедливості повинно би бути, і що милосердя і довготерпіння Божі щадять нас від давно заслуженої загибелі?

Бачите, дорогі, що надіятися на Провидіння Отця Небесного необхідно розумно, благочестиво і з страхом Божим. Чи може уповати на любов і милість своїх родичів син-злочинець, який забув їхні благодіяння, знехтував їхньою любов’ю, не покорився їхній владі і волі, не виконав їхніх повелінь? Так і грішник, який забуває про свого Небесного Отця, який ненавидить Його величчя і святість, який безстрашно порушує святу Його волю, який не виконує Його святих і животворних заповідей – чи може бути угодним перед лицем Отця Небесного, чи достойний звертатися до Нього з молитвою, надіятись на Його Провидіння, чекати від Нього дарів любові і доброти? Чи не скаже Господь і йому, як сказав древнім юдеям: „Наближаються до Мене люди ці устами своїми, і шанують Мене язиком, а серце їхнє далеко від Мене; але даремно шанують Мене, навчаючи вченням і заповідям людським ” (Іс. 29,13; Мф. 15,8-9). Навернись всім серцем своїм до Отця свого і Він навернеться до тебе Своєю волею і благословенням. Будь послушний у всьому святій Його волі і Він з любов’ю вислухає молитви твої і виконає на благо всі бажання серця твого. Пробудь вірним до смерті у виконанні заповідей Його і Він буде вірним у словах обітниць Своїх.

Не менш помилковою була би наша надія на Провидіння Боже, якщо би ми, надіючись на Бога, самі залишались безпечними у відношенні  до себе, не  трудились би „в поті лиця” свого по заповіді Господній (Бут. 3,19). Даремно ми обробляли би землю, якщо би Господь не послав своєчасно дощів і тепла, які необхідні для проростання посіяного насіння; але з іншого боку, і дощі і тепло залишились би марними, якщо ми не обробляли би землі і не посіяли в неї насіння. „Коли не Господь будує дім, даремно трудяться будівничі; коли не Господь береже місто, даремно пильнує сторожа ” (Пс. 126,1). Але і допомога Господня даремна, хто не хоче будувати собі будинку, або хто сам відкриває двері своєї хати злодію і розбійнику. Даремно ми старались би продовжити своє життя більше ніж благоволив Господь, але також даремно надіялись би на збереження свого життя, кидаючись стрімголов з високої скали. Так і у всьому – допомога Господня приходить тільки до того, хто трудиться і молиться, а не до того, хто нічого не робить і віддається смутку. Господь хоче, щоб все потрібне для нашого життя, було разом і плодом благословення, яке Він накликає на землю, і плодом праці, яку Він заповів людині. Отже, якщо у трудних обставинах життя, яким Господь попустив бути, щоб дати нам відчути потребу у Його Провидінні і заставити навернутись і прийти до Нього з молитвою, ми будемо тільки горювати і зітхати, не приймаючи зі свого боку ніяких заходів, щоб вийти з важких обставин, віддаючись смутку і бездіяльності і хочемо, щоб Господь якось  визволив нас без  всякого з нашого боку сприяння, то чи не значить це, що ми спокушаємо Господа, бажаємо того, чого не хоче Він, вимагаємо, щоб Господь змінив для нас вічні закони Його премудрості?

Якщо не маючи нічого, крім своїх рук і своєї умілості, для підтримки себе і свого сімейства, ми більшу частину часу проводимо даремно, або займаємось порожніми і дрібними справами; якщо без розрахунку тратимо більше, ніж можемо придбати; якщо, подібно мурашці, не збираємо у погожий час того, що необхідно для нашого життя, то чи достойні ми благословення Божого і чи можемо надіятися на Провидіння Отця Небесного?

І справедливо, дорогі, було би зухвало і безумно уявляти, що Господь буде творити чудеса для підтримки людей, які перебувають у спокої і лінощах; що Господь буде творити чудо для збереження їхнього майна, коли вони самі розтрачують його; що Господь буде чудодіяти для збереження їхнього здоров’я і сил, коли вони самі руйнують його. Чи не буде тяжким це гріхом – надіятись на Бога тільки для того, щоб вести бездіяльне і безладне життя?

Опіки Божої достойний тільки  той, хто старається бути своїми душевними почуттями і схильностями, своїм життям і ділами достойним сином чи дочкою Отця Небесного, хто приймає дари Божі з вдячністю і використовує їх для слави Божої і для спасіння своєї душі, хто, нарешті, проводить життя працелюбне, благоговійне і  богобоязливе. „Шукайте ж спершу Царства  Божого і правди Його, і все потрібне для вашого тимчасового життя додасться вам ” (Мф. 6. 33). Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці.

„Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його ”, - закликає нас Господь у Своєму Євангелії (Мф. 6,33). Як ми повинні розуміти ці слова?

Шукати Царства Божого – це перш усього полюбити „Господа Бога ... всім серцем ..., і всією душею ..., і всім розумінням ... а ближнього ... як самого себе ” (Мф. 22,37-39). Шукати Царства Божого - значить шукати Бога через виконання Його святих заповідей. Шукати Царства Божого і правди Його – це зберігати у собі образ Божий, це бути милосердними, як і Отець наш милосердний (Лк. 6,36), бути досконалими, як досконалий Отець наш Небесний (Мф. 6,48), це бути святими, як святий Господь Бог наш (Лев. 19,2). Іншими словами, шукати Царства Божого і правди Його - це безперестанно морально вдосконалюватися.

Шукати Царства Божого – значить  уподібнюватися Богу. Святий Іоанн Златоуст повчає, що  „ми уподібнюємось Богу не тоді, коли їмо, п’ємо і одіваємось, тому що Бог не їсть, і не п’є, і не одівається; але уподібнюємось Богу тоді, коли робимо правду, до людей показуємо любов, буваємо добрими і тихими, творимо ближнім милосердя, стараємось у всякому доброму ділі.”1

Шукають Царства Божого ті, хто всі свої духовні і тілесні сили, всі свої знання, всього себе віддають Богу і ближнім. „Блаженні убогі духом, бо їхнє є Царство Небесне ” (Мф. 5,3). Убогість духа у розумінні святої Церкви – це наша духовна досконалість. „Убогі духом – це смиренні і скрушні серцем ”, - говорить святитель Іоанн Златоуст.2 Убогий духом той, хто відчуває негідність перед іменем Божим, хто свідомо бачить свою гріховність і старається виправити своє життя, ставлячи його на шлях заповідей Христових. Але не той вбогий духом, хто гордиться і звеличується, бо „Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать ” (Як. 4,6). Убогий духом той, хто віддає себе для загального, хто служить і ближнім і дальнім, хто, допомагаючи людям, не шукає нагороди і вигоди, це, нарешті, той, хто творить діла „в ім’я Господа Іісуса Христа ” (Кол. 3,17). І таких є Царство Боже, до якого всіх нас закликає Господь.

Шукати Царства Небесного означає пильнувати, щоб земні, тимчасові блага не заволоділи нами, не були перетворені нами на ідола. „Не можете служити Богові й мамоні ”, -  застерігає нас Господь (Мф. 6,24). Святий Іоанн Златоуст говорить, що ніщо інше так не псує нашої душі, як безумна пристрасть до багатства.3

І справді, хто безперестанно клопочеться тільки про особисте збагачення, той бідніє духовно, морально, бо така людина уже не здатна бачити цінності людської душі, яка є безсмертною сутністю. При цьому втрачається людяність, зникає ціль і смисл життя, що приводить до деградації духа, розтління душі і вічної її загибелі, „бо де скарб ваш, там буде й серце ваше ”, -  говорить Господь (Мф. 6,21).

Будемо пам’ятати, дорогі,  що матеріальні блага не повинні володіти нами і стояти на першому місці у нашому житті. Господь учить, що нам не треба турбуватись що нам їсти чи що нам пити, чи в що одіватись (Мф. 6,25), „адже ж Отець ... Небесний знає, що ми маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6,32) і все тілесне „дає нам щедро для насолоди ” (1 Тим. 6,17). І будучи благим, „велить сонцю Своєму сходити над лихими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних ” (Мф. 6,45) „раніше нашого прохання в Нього ” (Мф. 6,8). Однак це не означає, що ми повинні покинути всяку турботу, труд і передбачливість. Господь не забороняє нам працювати і турбуватись. Він засуджує тільки нашу метушливу неспокійність. „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх ... Подивіться на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них ” (Мф. 6,26;28). Тобто „птиці і лілеї не мучаться думкою про майбутнє, проте це не мішає першим будувати гнізда і виводити пташенят, а другим – накопити у цибулинах за літо поживні речовини”.4

Так і ми не будемо журитися про своє земне благополуччя „що нам їсти? чи що пити? або у що одягтися?” (Мф. 6,31). Адже ми не гірші від птахів небесних і польових лілей, яких Господь і годує, і одіває. Не будемо маловірними і тоді й нас Господь не допустить бути голодними чи голими, бо Він  „знає, що ми  маємо потребу в усьому цьому ” (Мф. 6, 32). Будемо мати на увазі те головне, ради чого ми живемо на землі – шукати „спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться ”  нам. Амінь.

Проповідь на 3-тю неділю після П’ятидесятниці. 5

                     (Мф. 6, 22-33)

Господь сказав: „Світильник для тіла є око”. А народна мудрість каже, що очі є дзеркалом душі. В очах відображується внутрішній стан душі людини: і гнів, і злоба, і заздрість, і блуд, і сріблолюбство. Тому Господь говорить: „Якщо око твоє буде чисте, то і все тіло твоє буде світле”. Бо якщо душа наша буде світлою, то й ми самі будемо світлими, але якщо у очах наших буде відображатися який-небудь гріх, то це буде свідчити, що цей порок існує в нас, а тому ми з-за того гріха будемо темними.

„Отже, якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” На це питання, яке поставив перед нами Господь, відповіді немає, бо якщо то, що випромінюють наші очі є темрява, то наскільки страшнішою є та темрява, яка знаходиться в нас самих. Якщо наші очі передають і невелику дещицю нашого гріха, то наскільки мерзенний гріх сам по собі! То ж чому, запитаємо, людині так дорогий і приємний гріх і чому він завойовує наше серце? Відповідь одна: та тому, що ми забуваємо про Бога, забуваємо про суд Божий і до всього духовного відносимось байдуже.

„Ніхто не може служити двом господарям: бо або одного буде ненавидіти, а другого любити; або до одного виявлятиме прихильність, а другого зневажатиме”. Господь сказав ці слова, які всім нам зрозумілі. Звичайно, коли  хтось намагатиметься догодити обом, то нічого з цього не вийде: обов’язково з’явиться якесь непорозуміння і коли ми станемо одному приділяти більше уваги, то другого неодмінно почнемо втрачати. Тому Господь говорить: „Не можете служити Богу і мамоні”. „Мамона” – значить „багатство”, але не тільки у грошовому відношенні, а взагалі тут треба розуміти всяке матеріальне буття. Не можливо одночасно служити і Богу, і світові. Якщо людина віддасть на служіння мамоні, тобто гріху, хоч би частину своєї душі, то тоді Богу буде догодити просто неможливо.

Неможливо, наприклад, поступати так: день і ніч молитися, роздавати бідним милостиню, кожен день читати Євангеліє, виконувати всі заповіді, весь отже час жити благочестиво, але раз на тиждень, всього одну годину, займатись крадіжками. Це перекреслить все життя. Тому, припустимо, якщо ми відвідуємо храм, причащаємось, вивчаємо Святе Письмо, стараємось догодити Богу і разом з цим трохи когось осуджуємо, то цим перекреслюємо все інше. Тим більше, коли станемо грішити заздрістю, гнівом, ненажерністю, блудом і т.п. Ці гріхи позбавляють людину благодаті Божої і вона опиняється поза Церквою, і буде там до тих пір, поки в ній не відбудеться покаяння. Така людина сама себе відділяє від Церкви, хоч вона і храм відвідує, і по виду нічим не виділяється.

То невже краще ринутися в цю мамону, зайнятись якоюсь прибутковою, але злочинною справою, чи піти в розпусту, цьому служити і віддатись їм понад все на світі? Отож не можливо одночасно віддатись трошки собі, а трошки Богу. Тому нам треба обов’язково вибрати, кому ми збираємось послужити у цьому житті. І коли зробимо цей вибір, потрібно своє життя зорієнтувати на нього. 

Звертаючись до Бога, ми говоримо: „Господи”, що у перекладі на нашу мову означає „господар”. Якщо Бог, Який створив всесвіт і Якого ми називаємо Отцем, є дійсно наш Господар, то ми повинні Його слухатись. Бо який то буде смисл, коли ми будемо говорити „Господи”, а самі будемо поступати так, як нібито наш Господар зовсім інша істота, протилежна Богу? Стається то, що ми не тільки не виконуємо того, що Господь заповідає нам, але ще знущаємось над Ним і лицеміримо. Бо, називаючи Його Господарем, ми нічого не робимо для того, щоб якимось чином Йому підкоритися. Тому Господь так і сказав: „Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! увійде в Царство Небесне” (Мф. 7,21). Нажаль, багато людей упевнені, що вони такі віруючі, що у них все так правильно, але насправді багато з таких віруючих можуть опинитися за порогом Царства Небесного.

Дальше Господь радить, як нам жити для того, щоб послужити Богу і успадкувати життя вічне. „Тому кажу вам: не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що одягатися. Чи душа не більша за їжу, а тіло за одежу?” У кожного з нас є чим прикрити голизну. Хто багатший - у того одіж дорожча; хто бідніший - у того одежа простіша. Якщо дозволяють кошти, то можна купити і кращу одежу, і в цьому гріху немає, що він, чи вона так одіваються, але погано, коли для них це стає смислом і ціллю життя, коли вони про це весь час думають і завжди їх це турбує. Тому Господь говорить: „не піклуйтеся”. Бо зайве піклування про їду і про одежу є гріхом і воно суперечить тому, що Господь хоче від нас.

І тому Господь приводить приклад: „Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають в житниці; і Отець ваш Небесний годує їх. Чи ж ви не багато кращі за них?” Так, за призванням людина набагато краща від птахів, але по  своєму житті набагато гірша за них. Птах, коли його гнізду загрожує небезпека, прикидається раненим і відводить загрозу від своїх пташенят. А людина своїх особистих дітей убиває, бо, бачите, йому важко їх прокормити.

Господь говорить: „Чи ви ж не багато кращі” за птиць? По замислу Божому ми, звичайно, кращі: у нас є розум, почуття, колосальні спосібності, навіть такі, що людина може цю Землю, яку Господь дав нам, зірвати декілька разів. Але у моральному відношенні ми живемо набагато гірше від комах, птахів і тварин. Тому нам потрібно у тварин і птахів ще багато чому повчитися – повчитися чистоті життя і моралі. Та ми ж повинні перевершити мораль не тільки птахів і тварин, але й людей, бо закликані до ангельського життя. Царство Небесне – це Царство Духа. А ми про це навіть і не помишляємо і багато-хто з нас навіть не  знають що це таке. Ось так люди далеко віддаляються від Бога.

„Та і хто з вас, піклуючись,  - продовжує Господь, - може додати собі зросту хоч на один лікоть?” Скільки розумних людей пробувають у невідомості і бідності, а скільки таких собі ніяких стають академіками і міністрами. Як Богу угодно, так і буває. Скільки не рвись, неможливо того досягнути, якщо на то не буде волі Божої. Тому Господь і говорить, що це марно.

„І про одежу чого піклуєтесь? – запитує Господь. – Подивіться, - каже, - на лілеї польові, як вони ростуть: не трудяться і не прядуть; кажу ж вам: що й Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них; коли ж траву польову, що сьогодні є, в завтра буде вкинута в піч, Бог так одягає, то чи не багато краще вас, маловіри? Отже, не піклуйтеся і не кажіть: що нам їсти? Чи що пити? або у що одягтися? Бо всього цього шукають язичники; адже ж Отець ваш Небесний знає, що ви маєте потребу в усьому цьому. Шукайте ж спершу Царства Божого і правди Його, і все це додасться вам”. Чому Господь говорить „маловіри”? Тому що людина з-за маловір’я все боїться, що залишиться без куска хліба, з-за маловір’я боїться, що з нею трапиться якесь нещастя, і старається накопичити і убезпечити себе на „чорний день”. А коли „чорний день” приходить, то коштовний перстень міняється на буханку чорного хліба. Ніяке золото, виявляється, нікого ні від чого не спасає. Можна і в самій привілейованій лікарні померти з-за халатності лікарів, бо лікар туди попав не за спосібністю, а по блату. Так що ні зв’язки не поможуть, ні гроші не спасуть, ні спосібності не дадуть результату.

Тому Господь, запроваджуючи „Новий Завіт”, заключив з нами договір, в якому йдеться: „Дорогі, шукайте Царства Небесного, старайтесь придбати духовні скарби, учіться у всьому догоджувати Богу, а Я Сам потурбуюсь про вас, щоб у вас були і гроші, і одежа, і все, в чому ви маєте потребу”. Проте людина по своєму маловір’ю розмірковує, що краще синиця у руках, ніж журавель у небі і тому надіючись на Бога, сама не хибить, і поки є можливість прихватити - прихвачує, бо потім не буде. І так утомляється, що  й помолитись нормально не вистачає сил.

Тому виходить: весь день людина невідомо для чого трудиться, молитва у неї скупа,  про духовні вправи вона забуває, все це для неї скучне, краще поговорити про мирське: де і що продається, які ціни, яка погода, хто до влади прийшов – і все це цікаво, все це життя. А до життя, до якого закликає Господь, людина не прагне, та й не готова.

Багато-хто думає, що коли наступить смерть і душа предстане перед Богом, Він вимовить свій вирок: ну ось, раз ти не молився, не постився, підеш в пекло і там будеш мучитись. Ні, зовсім не так все відбувається. Бо є вузькі ворота до Царства Небесного і є широкі  брами, які ведуть у загибель. І кожна людина сама своїм життям, своїми поступками  вибирає куди і в які ворота ступити. Як св. ап. Павло написав: „Коли ж хто Духу Христового не має, той і не Його” (Рим. 8,9). Якщо людина не стяжала Святого Духа, якщо вона не знає, що таке Дух Святий, ніколи Його не відчувала, ніколи з Ним не спілкувалась, яке їй може бути Царство Небесне? Адже Царство Небесне – це спілкування з Святою Трійцею через благодать Святого Духа. А людина до цього не прагне і знати цього не хоче. Деякі і в храмі дуже часто бувають по різних причинах, але що стосується якраз духовного, тобто подолання себе і своєї гріховності – і чути не хочуть. Не хочуть, бо це їм не інтересно, бо як вони говорять, у храмі мова завжди про одне і те саме.

     Так, про одне і те саме. Все в Євангелії написано про одне і те саме. Церква дві тисячі років говорить про одне і те саме, хоч і мова міняється, міняється рівень освіти, але смисл той самий – вся та ж проповідь Царства Небесного. Тому хто хоче успадкувати Царство Небесне, хто хоче бачити і відчувати Бога, хто хоче жити з Богом, хто відсторонився від мирського, як другорядного, тільки така людина і досягне Царства Небесного.

Царство Небесне називається благодаттю і даром Божим. Неможливо, виконавши певне завдання, взяти і досягнути Царства Небесного. Такого окремого завдання немає. Всі вони викладені у Новому Завіті. Для їх виконання, для їх засвоєння розумом і серцем, потрібно потратити все життя. Якщо б Царство досягалось інакше, тоді не потрібен був би цей Божий дар, а людина могла би одержати його згідно закону: я виконав закон, то ж, Господи, будь добрий, дай мені заслужене. Але це не так, бо Господь сказав: „Коли  виконаєте все, що вам наказувалося навіть, кажіть, ми раби нікчемні; бо зробили те, що повинні були зробити” (Лк. 17,10). Тому, якщо навіть виконаємо все, Царства Небесного не заслужимо, бо одержати його можна тільки в дарунок за прагнення у його досягненні.

Так і дитині мама говорить: якщо будеш себе добре вести, то куплю тобі велосипед. І дитина зі всіх сил старається, хоч не завжди це виходить, бо часом вона про це забуває, а потім згадує і просить вибачення, і знову старається все виконати: і відро виносить, і посуду миє. І хоч не завжди це справно виходить, але мама бачить, що дитина старається. І потім одержує велосипед не тому, що поводила себе цілком пристойно, але за старанність, за вірність у досягненні бажаного.

Так поступає з нами і Отець Небесний. По нашій гріховності ми, звичайно, не можемо всього виконати, але, нажаль, ми і не стараємось. А Господь тільки тим, хто старається, хто насправді цього хоче,  дає благодать Святого Духа. Бо можна священика обманути, можна перед іншими людьми прикинутися, все це можна. Ми стали такими собі артистами, що можемо вдавати з себе щось таке, чого в нас ніколи не було. Але шило в мішку не втаїти, воно пролізе назовні. А як тоді Бога обманути, коли Він управляє не тільки нашою душею, всім нашим тілом, але й всесвітом? У Бога нічого не забувається,  кожною нашою клітинкою управляє Бог. „У вас же і волосся на голові все обчислене”, -  говорить нам Господь (Мф. 10,30).  А ми думаємо обманути Його.

Тому хто у своєму житті зробив вибір бути з Богом, той і досягне Царства Небесного. А хто хоче досягнути у цьому житті купу задоволень, той даремно приходить в храм Божий, краще залишався б дома в оточенні своїх кумирів. І коли такі люди приходять, вони, як не дивно, тільки мішають, створюють якусь перепону у молитві, бо кожен у храм приносить свій дух. Господь тому і каже: „Якщо світло, що в тобі, темрява, то яка ж тоді темрява?” То ж нам треба старатись, особливо коли готовимось йти до храму, відкласти всі  життєві піклування. Всяка людина, яка у храмі думає про що-небудь стороннє, являється ворогом загальної церковної молитви. Якраз по цій причині у древній Церкві ті, хто готовилися до Хрещення,  виходили з церкви, двері закривались і з Богом наодинці залишались тільки ті, яким Бог дійсно потрібний, котрі хотіли з Ним з’єднатися і котрі намагались виконати Його заповіді.

        Зараз зовсім інший час і все у нас по-іншому, проте в пам’яті Церкви цей високий ідеал завжди зберігається. І все Євангеліє, від початку до кінця, донесло до нас все те, що передали нам святі апостоли і що вони чули від Господа. Тому кожен з нас сам для себе рішає, чи бути йому з Богом, чи бути з сатаною; сам вибирає кому служити і для кого жити. Це діло чисто добровільне, це залежить тільки від нашої волі, а не від виховання, не від освіти і навіть не від дарів Божих. Деяким  це буває простіше: один, припустимо, від природи злий, а інший від природи добрий. Кому легше ввійти до Царства Небесного? Звичайно, доброму. Тому, кому важче, кому легше, але ні від кого ця можливість не закрита. І якщо ми втратимо Царство Небесне, то тільки з-за двох причин: перша – з-за особистого маловір’я, а друга – з-за особистих лінощів до всього духовного. Тому якщо ми цих двох хвороб у собі не зможемо подолати, то Царства Небесного успадкувати не зможемо.

Духовне – вище від тілесного. Тому своє життя ми повинні влаштувати таким чином,                                                                               щоб духовне було на першому місці за сприянням благодаті і чоловіколюбства Господа нашого Іісуса Христа, Якому належить  слава, держава, честь і поклоніння з безначальним Його Отцем і животворящим Духом, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.

Що може зробити сильна віра, маємо на це очевидний приклад у нинішньому Євангелії, де сотник з вірою приступає до Спасителя і отримує від Нього все, чого просив. Послухаємо уважно, як це сталось.

„Як увійшов Іісус у Капернаум, -  мовить Євангеліє, - підійшов до Нього сотнику і благав Його ” (Мф. 8,5).

Той сотник був у римському війську старший над сотнею воїнів. Хоч він був військового стану і був старшим над іншими, хоч був вихований у язичестві і сам був язичником, проте не зважаючи на все це, підходить до Іісуса з своєю потребою.

Подібно і ми, коли молимось Богу і віддаємо Йому хвалу, не повинні звертати уваги на своє походження, ні на свій стан. Чим би ти, християнин, не був: для тебе Господь Бог твій Творець, Іісус Христос – Спаситель і Дух Святий – Просвітитель. На всякому місці і на всякий час кожен з нас має потребу від Бога у Його милості. І якщо ми будемо пам’ятати про Бога, то і Він про нас не забуде.

 Якщо сказати більш докладно по відношенні до євангельського тексту, то хоч би і хто з нас був і військовим, чи іншого звання, то і такий не повинен встидатися ввійти у храм Божий, перехреститися, стати на коліна і молити Всевишнього, щоб Він змилувався над ним і допоміг у його службі, яку він несе далеко від свого дому, можливо у далеких краях.

 Яке ж прохання мав сотник до Іісуса: „Господи, - благав він, - слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає ” (Мф. 8,6). Бачимо, що язичник-сотник не виганяє свого хворого слугу з дому, але доглядає його як рідну дитину, а коли вже не зміг нічим допомогти йому, залишає все і кличе на допомогу Іісуса.

Цей приклад служить для всіх нас і особливо для тих, хто має під собою людей, якими керує, щоб не проганяли від себе людей, які впали у хворобу, або постаріли, але всіляко про них турбувались, а при смертній небезпеці – сподобили би їх причастя святих Христових Таїн. Крім цього, старші не повинні своїм підлеглим боронити відвідувати храм Божий, молитися і творити діла милосердя. Там, де це буде мати місце, там, на той дім, на ту установу зійде благословення Боже, як у Старому Завіті воно зійшло на дім Лавана з-за побожного Якова і на дім Пантефрія з-за справедливого Йосифа. До цього так само закликає господарів святий апостол Павло: „Господарі, віддавайте рабам належне і справедливе, знаючим, що і ви маєте Господа на небесах ” (Кол. 4,1). А в іншому місці він пише: „Коли ж хто про своїх і особливо про домашніх не піклується, той відрікся від віри і гірший за невірного ” (1 Тим. 5,8). Так само, з боку тих, хто находиться на службі, чи на роботі у кого би то не було, повинен старатися заслужити собі любов у своїх господарів. А для цього необхідно у кожному ділі, навіть самому дрібному, бути вірним і щирим не тільки в очі, але й поза очі. Про це теж нагадує нам святий апостол Павло, коли пише: „Слуги, слухайте в усьому господарів ваших по плоті, не для очей тільки прислуговуючи їм, як чоловікоугодники, але в простоті серця, боячись Бога. І все, що робите, робіть від душі, як для Господа, а не для людей, знаючи, що в нагороду від Господа одержите спадок, бо ви служите Господу Христу ” (Кол. 3,22-24). Якщо так будуть поступати і господарі і слуги, то цим утворять одну родину, яких сполучить взаємна любов, а Господь, бачачи це, пошле Своє благословення.

Коли сотник почав розповідати про свою потребу, Іісус сказав йому: „Я прийду і зцілю його ” (Мф. 8,7). Ми бачимо, як тільки сотник розповів про свого хворого слугу,  Господь був уже готовий йому допомогти. Для Господа, бачимо, не треба багато слів, щоб Він почув щире прохання вірної людини. Він пообіцяв не тільки зцілити слугу, але й піти туди, щоб це зробити. Так через щиру і побожну молитву, яка виходить з глибини серця, а не тільки промовлена устами, Господь дає більше, ніж можна було б гадати. І навпаки, коли ми тільки формально, про людське око просимо Бога, то і мало що одержуємо, а можливо і нічого не одержуємо. Тому будемо просити у Господа  з твердою вірою, від усієї сили нашої душі, молитвою побожною і чистою, сердечною і витривалою, і така молитва поєднана з вірою і надією, подасть нам все і більше того.

Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Почувши, що Господь хоче відвідати його дім, сотник каже до Іісуса: „Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга  мій ” (Мф. 8,8).

Вислухавши ці слова сотника, ми не можемо не подивуватись чого тут більше: віри чи покірності волі Божій? Напевно, тут присутнє і те, і інше, бо ці чесноти одна без іншої існувати не можуть. Покірністю язичник-сотник проник у тайну Божества Христового і зрозумів те, чого не розуміли і не хотіли розуміти юдеї, зрозумів те, що Господь „втаїв ... від мудрих і розумних і  те, що відкрив  ... дітям ” (Мф. 11,25).

А вірою сотник пізнав, що на світі він ніщо без Божої сили і допомоги; він пізнав, що стоїть перед всемогутнім Богом в образі скромної людини, одне слово Якої може зробити все, може оздоровити його хворого слугу навіть на відстані.

Покірливість і віра хай будуть завжди перед нашими очима, особливо у відповідальні моменти нашого життя, особливо, коли ми приступаємо до святих Христових Таїн. Подумаймо тоді: Хто є Христос, а хто ми; подумаймо, яким повинно бути чистим і прибраним наше серце, щоб туди увійшов і поселився наш Господь і Бог Своїми Пречистими і Животворчими Тайнами. І чим більше ми признаємо себе недостойними і негідними приймати Господа, тим досконалішими і гіднішими будемо в очах Божих, Який „прийшов покликати не праведників, а грішників до покаяння ” (Мф. 9,13).

Що дальше говорить сотник до Господа: „Бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить ” (9). Цими словами сотник хотів сказати, що якщо і мене, як людину, котра має під собою воїнів і слуг, слухаються, то тим більше послухають Тебе, Господа, як всемогутнього і слову Якого покоряється все небесне і земне створіння, то, безсумнівно, покориться Тобі і хвороба, яка вразила мого слугу.

Як бачимо послух, який виявляли підопічні до свого сотника кладеться за основу порядності людини і за підґрунтя спокою і безпечності життя на землі. Кожен з нас має над собою вищих і старших, кожен з нас має також під собою і підлеглих. Подумаймо, що станеться у світі, коли ніхто нікого не захоче слухатись? Який безпорядок настане тоді, яке насилля, жах і безвладдя пануватимуть серед людей. Тому послух підноситься до висоти Божої заповіді. Сам Спаситель нагадує нам: „Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові ” (Мф. 22,21). „Нагадуй їм, -  пише святий апостол Павло своєму учневі Титу, - щоб слухалися і корилися начальству і властям, були готові на всяке добре діло, нікого не лихословили, були не сварливі, а тихі і виявляли всяку лагідність до всіх людей ” (Тит. 3,1-2).

Дальше у Євангелії говориться, що коли Іісус почув прохання сотника, то здивувався і сказав оточуючим: „Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ” (Мф. 8,10).

Сотник глибоко упокорився перед Господом і за те Господь підносить його: Він підносить його вище язичників і вище за юдеїв. Придивимось уважніше тепер, чи не вище сотник і від нас, християн? Дивувався Христос, що сотник не будучи юдеєм, не знаючи Святого Письма, так легко увірував у Нього як у Бога. Ще більше треба дивуватись тепер, коли ми, будучи християнами, так часто слухаючи про Іісуса Христа і про Його науку, не слідуємо цій науці. Що з того, що ми носимо ім’я християн, що своїми устами сповідуємо православну віру, коли діл віри не сповняємо і буваємо спокусою для іновірних і невірних.

Дивувався Христос колись, що знайшов таку сильну віру у язичника-сотника. Дивується Христос і тепер, коли після всього того, що Він зробив для світу, коли звільнив його від гріху, прокляття і вічної смерті, бачить тепер серед людей  злодіїв, перелюбців, неслухняних, віроломних, ненависних, лінивих до роботи і недбайливих до молитви. Що очікує таких людей, нас дальше повчає Євангеліє.

Спершу Христос Спаситель, похваливши сильну і велику віру сотника, додав: „Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу і заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному, а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів ” ( Мф. 8,11-12). Що сказав Христос, те і сталось: багато народів зі всіх сторін світу прийняли віру Христову і стали християнами. А сини царства, тобто юдеї, котрих Господь Бог через пророків приготовив до Христового пришестя, до яких Христос прийшов з проповіддю – відкинули і немилосердно замучили. І за цю сліпоту вони були вигнані з свого краю, розпорошені по всьому світі і жили як вівці без пастиря. Але гірше попереду, коли за словами Спасителя їх очікує безпросвітна темнота, плач і скрегіт зубів. Замість них Господь покликав нас і ми стали синами і дочками Царства, дітьми  Божими. Хай доля юдейського народу буде нам пересторогою і попередженням. Бо як давні євреї вважали себе спадкоємцями Царства Небесного, так і християни, іменуючись ними, хочуть тільки самим хрещенням зійти на небо, хочуть без світильника і без віри, і добрих діл бути присутніми на бенкеті Царства Небесного. Як здивується багато з таких християн, коли застануть двері Царства зачиненими, а з зсередини почують голос Небесного Жениха: „Я ніколи не знав вас, відійдіть від Мене, хто чинить   беззаконня ” (Мф. 7,23).

Отож, прийнявши віру Христову, будемо старатись виконувати її ділами своїми; будучи християнами, будемо жити по-християнськи; будучи прийняті замість древніх юдеїв за синів і дочок Царства, будемо пам’ятати про ту гордість з-за якої вони все втратили.

Сказавши Своє пророцтво про рід юдейський, Христос сказав сотникові: „Іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж  мить ” (Мф. 8,13).

Слова, які Спаситель сказав сотнику упевнюють нас, що все залежить від нашої віри. Якщо про щось просимо у Господа, будемо вірити, що Господь подасть нам, будемо вірувати, що наша молитва буде вислухана. У клопотах і печалях будемо вірити ще сильніше, що Господь не залишить нас без утіхи і без допомоги. І як Він оздоровив слугу сотника, так  оздоровить і нас від гріховної недуги  і душевної нечистоти, щоб ми у здоров’ї душевному і тілесному могли прославляти Небесного Отця, з Його Безначальним Сином і Животворящим Духом завжди, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.1

(Мф. .8,5-13)

„Як увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його.  Сотник же, відповідаючи сказав: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ... Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ... І сказав сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І видужав слуга його в ту ж  мить ”.

Ось як буває! Сотник тільки попросив – і слуга в ту ж мить видужав, хоч він тяжко страждав і навіть не міг піднятися. А ми часто молимось за хворих і молимось довго, і нічого не виходить. І ось сьогодні Господь подає нам приклад сотника. Якщо ми будемо слідувати йому, то і наша молитва буде такою ж діючою. Тому нам треба дуже уважно вникнути у це Євангеліє, щоб ми теж свою молитву могли зробити такою ж плідною.

Чим незвичайний цей сотник? По-перше, він просив не за себе, не за сина, не за дочку чи внучку, навіть не за воїна, який був у його підпорядкуванні, а за свого слугу. Це говорить про його велику любов, бо рідко який начальник так любить свого підлеглого, що буде турбуватись про нього, кудись буде йти і клопотати. Ось перша чеснота: у сотника було дуже милостиве серце, яке було спосібне любити людину, яка була від нього набагато нижча по своєму стану.

Далі йдеться, що сотник сказав: „Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій ”. Чоловік цей мав велике смирення. Він міг просто послати пару воїнів і наказати: ось Цього приведіть до мене. Адже сотник був окупантом, стояв на чолі капернаумського гарнізону і був великим начальником. Але замість того, щоб послати за Іісусом своїх підлеглих, він сам йде до Нього  і просить Його. І мало того, що просить; бо коли Господь, побачив, що цей чоловік милосердний і дійсно співчуває хворому і сказав: „Я прийду і зцілю його ”, то він відповів: „Я недостойний, щоб Ти увійшов ” у мій дім. Тобто сотник мав велике смирення, маючи при цьому велику владу. А як влада страшно псує людей?

Мало хто з людей може витримати тягар влади, бо всі перед нею починають гнути спину, догоджати. І людина, якщо у неї не достає розуму, починає ці знаки уваги приймати на свій рахунок, хоч люди смиряються не перед нею, а перед владою. І коли таких зміщають або вони помирають, то всі раптово про них забувають і навіть не згадують.

Але сотник цій спокусі не піддався, він з великим смирення підійшов. І до кого він підійшов? До мандрівного Проповідника, Якого всякий міг образити, Який навіть не мав свого постійного мешкання, не мав де голови прихилити, попросту був бідняком. І він цьому Бідному говорить: „Я недостойний, щоб ти увійшов під покрівлю мою ...І далі: „Я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить ”. Тобто сотник показав, що підлеглі слухаються його не гаючись – але тут він зустрів Божественну владу, і з-за цього він складає свою владу і признає, що вона ніщо не варта у зрівнянні з тою владою, яку має Син Божий. Тобто будучи людиною, яка має великі можливості, він все ж таки у глибокому смиренні підійшов до Спасителя.

„Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри ”. В чому ж ця віра проявилася? Проявилась у словах сотника: „Скажи тільки слово і видужає слуга мій ”. Він не говорив: треба обов’язково щось зробити, щось обов’язково заказати, провести якісь дії. Він мав таку глибоку віру, що не потребував якихось доказів того, що Іісус – Син Божий. „Скажи тільки слово і видужає ”, - і все.  Тому Господь здивувався і говорить: „І в усьому Ізраїлі не знайшов Я такої глибокої віри ”.

Тобто у діях і словах сотника ми бачимо самі найголовніші християнські чесноти: сильну віру, нелицемірне милосердя, любов до людини і, нарешті, величезне смирення. Тому „і одужав слуга  його в ту ж мить ”.

Праведний був цей сотник і Господь почув його негайно. І коли Господь не зразу сповняє наші молитви, то це не тому, що Він нас не чує.  А чому, запитаємо, бариться? Бариться, бо ми далеко не праведні. Господь, сказано у Писанні, любить праведників і грішників милує. Тому якщо ми хочемо заслужити у Господа милості, бажаємо схилити Його волю до нашого прохання, то повинні свою волю поєднати з волею Божою. Сотник з вірою,  любов’ю і смиренням підійшов до Спасителя і попросив: зціли мого отрока. І якщо б Господь Іісус Христос відповів йому: ти знаєш, голубчику, Богу угодно, щоб твій отрок хворів, - то можна бути впевненим, що він би смиренно відійшов і сказав: що ж? хай буде воля Твоя. Але Богу було угодно, щоб отрок видужав.

Ми часто хочемо одержати від Бога одного, другого, третього – і не одержуємо не тільки тому, що у нашій молитві немає смирення і віри, але в нашій молитві часто відсутня любові. У ній в основному присутнє самолюбство, бо ми здебільше просимо собі. І якщо навіть молимось за когось, то це частіше всього не з-за співчуття до цієї людини, а тому, що її тяжка доля досаждає нам і нам важко терпіти. Тому ми і просимо за нього, щоб одержати облегшення собі. І Господь, знаючи це, не припиняє наші скорботи. Він чекає, коли окріпне наша віра, коли зросте наше милосердя до ближніх, коли наше смирення дасть дорогу благодаті Божій. І якщо ми хочемо, щоб Господь звернув на нас увагу і був радий за наші поступки, думки і слова, нам потрібно досягнути успіху у цих трьох чеснотах: тобто у вірі, милосерді чи любові та смиренні.

По-перше, у смиренні. А смирення – це значить завжди мати мирний незворушний дух; вважати себе гіршими всіх, недостойними всього того, щоб нам подається.

По-друге, у вірі. Необхідно безсумнівно і твердо вірувати у істинність кожного слова, яке сказав Господь. Тобто потрібно свою душу так повернути до Євангелія, щоб кожне слово дійсно сприймалось нами як істина. Так, на словах ми нібито віруємо Євангелію, а на ділі ні, бо творимо такі діла, які незгідні з євангельським духом.

І, звичайно, мало у нас милосердя. Господь дав головну заповідь, без якої не можливо ввійти до Царства Небесного і яка гласить: полюби ближнього. І не просто полюби, а полюби як самого себе; не бажай йому того, чого не хочеш, щоб зробили тобі. Як це все просто! Якщо не хочемо, щоб нас убили, - і ми не повинні убивати нікого. Якщо не хочемо, щоб нас образили, - не будемо і ми ображати. А у нас виходить так, що ми собі завжди віддаємо перевагу. Нам потрібно навчитися входити у становище іншого, сприймати оточуючих людей, не як біологічних об’єктів, які мішають чи допомагають нам жити у даний час, а подумати, що у них теж є почуття, турботи і, можливо, скорботи. Потрібно, отже, навчитись сприймати іншу людину, як самого себе.

Ось як цей сотник: захворів слуга. Він би міг сказати: нехай помирає, яка різниця. Візьму іншого, подумаєш, слуга! Але, ні. Його біль він сприйняв близько до себе. Хворіє-то один, а співчуває інший. Але у нас так не завжди виходить. І тому, що ми порушуємо цю заповідь, ми часто робимо страшні поступки: наприклад, мама в утробі вбиває своє дитя.  І чому це відбувається? Відбувається тому, що людина не відчуває чужої болі; вона не розуміє, що рядом жива людина і не співчуває їй.

 Господь говорить: „Щоб усі були єдине ” і Він молився про цю єдність (Ін. 17,21). А вона може настати тільки тоді, коли буде любов. Без неї досягнути Царства Небесного неможливо, бо туди можна ввійти тільки люблячи Бога. І коли людина любить Бога, то це значить, що вона буде любити і милувати все. Тому Господь і сказав, що друга заповідь подібна до першої. Якщо людина навчиться любити Бога, то вона не буде вибирати кому і чому дати перевагу, а буде любити все: і дерева, і тварину, і тим більше людину, як вище творіння Боже.

Чому багато людей по неділях не ходять до храму, а  надають перевагу мирським справам, або сплять до обіду. Інше діло, коли виникають серйозні перепони. Але коли все нормально і  церковна служба пропускається, то це говорить, що людина зовсім не розуміє, що там у храмі відбувається; у неї зовсім холодне серце; вона абсолютно не відчуває присутності Бога у своєму житті. А раз людина не відчуває Бога, то як вона може Його любити? А раз вона не любить Бога, то як може любити іншу людину? А якщо немає любові, тоді можливий всякий гріх, всяке безумство, будь-які навіть уму незбагнені жахливі проступки.

Чому це відбувається? Тому, що людина живе гріхом, а не любов’ю до Бога. І коли щось з людиною станеться і вона почне молитись, спробує якимось чином увернутися від тяжких обставин, то нічого не відбувається. Каже: „Господи, поможи!”, але відповіді ніякої. Вона нічого не одержує, бо Господь знає: якщо зараз їй допомогти, звільнити її від того, що її мучить, дати то,  що вона просить, ця людина знову вернеться до своїх попередніх діл. Тож хай краще вона посумує і, перебуваючи у цій скорботі, постійно просить Бога, стукаючи то в одні, то в інші двері і, можливо, поступово щось зрозуміє і в її серце проникне хоч один промінь благодаті Божої.

Для того, щоб ми закріпили у своєму розумі і серці образ євангельського сотника, нам треба зрозуміти: якщо ми хочемо щось негайно одержати від Бога, то повинні володіти, по-перше, міцною вірою в те, що Господь нас чує. А якщо Він нам чого-небудь не дає на даний момент, то, значить, що Господь знає, що нам це не на користь. Тобто, ми повинні мати велике смирення і просити у Бога якраз зі смиренням.

І обов’язково потрібно прагнути до милосердя. А милосердя можна придбати тільки тоді, коли ми будемо відказувати собі, відривати від себе заради наших ближніх. І до цього треба прагнути постійно, цим треба займатись кожен день і кожну годину. І якщо ми досягнемо у цьому  успіхів, то молитва наша буде діючою і Бог нас почує. Йому ж слава честь і поклоніння з Єдинородним Його Сином і Пресвятим і Животворящим Духом нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь. 

Проповідь на 4-ту неділю після П’ятидесятниці.

Сьогоднішнє євангельське читання відкриває віру язичників і невір’я тих, які хвалькувато називали себе вибраними і правовірними. Цей невеличкий євангельський уривок строго застерігає нас, що, ми, християни, не повинні забуватися і гордитися тим, що ми ходимо до храму, молимось Богу і сповідуємо Христа, щоб на суді Божому не виявилося того, що ті, які перебували поза Церквою мали більше щирої віри і більше добрих діл.

Нагадаємо євангельський текст: «Як увійшов Іісус у Капернаум, підійшов до Нього сотник і благав Його: Господи! слуга мій вдома лежить розслаблений і тяжко страждає. Іісус говорить йому: Я прийду і зцілю його. Сотник же, відповідаючи, сказав: Господи! я недостойний, щоб ти увійшов під покрівлою мою; але промов тільки слово і видужає слуга мій: бо і я людина підвладна, але, маючи під собою воїнів, кажу одному: іди і йде; і другому: прийди і приходить; і слузі моєму: зроби це і зробить. Почувши це, Іісус здивувався і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри. Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть з Авраамом, Ісааком і Яковом у Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів. І сказав Іісус сотникові: іди, і, як вірував ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить» (Мф. 8, 5-12).

Те, що Христос сказав і що зробив у приведеному випадку, Він використав з найбільшою користю: Він зцілив хворого, відкрив велику віру сотника, докорив юдеям за їхнє невірство і промовив важливе пророцтво про прийдешнє Царство, а якраз, що ввійдуть до нього не ті, які були надто упевнені, а ті, які й не думали що воно існує.

Сотник був язичником. Він не знав ні Мойсеєвого закону, ні учення пророків. Але користуючись одним природним розумом він пізнав, що Христос не є звичайна Людина, а що Він Бог. Тому він говорить: Господи! я недостойний, щоб Ти увійшов під покрівлю мою; але промов тільки одне слово і хвороба відступить і слуга мій встане! Яка сильна віра цього сотника у Христа і в Його силу! У Христовій присутності сотник бачить присутність самого неба, бачить полум’я небесного вогню, бачить сяйво небесного світла. І він подумав: для чого такому Вогню входити у мій дім, коли достатньо буде одної іскри?

     Але сотник не обмежується цими словами. Він пояснює, що у його підпорядкуванні сто воїнів, а сам він підпорядкований вищим. Але ті, що у його підпорядкуванні слухають його і виконують всі його розпорядження. А Христос, розмірковував сотник, зможе зробити більше, бо Він нікому не підпорядковується і під Його всесильною владою перебувають всі створіння природи і всі люди у світі. Перед Його словом долу схиляються ангельські полки і ніщо не може противитися Йому. «Він сказав, і сталося, Він повелів, і створилося» (Пс. 32,9), - каже пророк Давид. Тому для Христа зцілити слугу – діло невелике. Йому не треба йти туди особисто, не треба бачити хворого, не потрібно брати за руку і піднімати його. І тому хай скаже тільки слово і видужає слуга мій. Такі були думки сотника про Христа і така була його віра у Христа.

     «Почувши це, - пише євангеліст, - Іісус здивувався  і сказав тим, що йшли за Ним: істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри». Чому Христос здивувався? Адже Він заздалегідь знав, що скаже сотник. Здивувався Він тому, щоби врозумити всіх, хто йшов за Ним. Здивувався, щоб показати всім, чому треба у цьому світі дивуватися. Здивувався великій вірі сотника і щоб навчити Своїх послідовників дивуватись великій вірі. І воістину, ніщо у цьому світі не достойне такого здивування, як велика віра людини. Христос не дивувався красі Генісаретського озера, не дивувався людській мудрості, ні багатству, ні силі, бо все це мізерне у зрівнянні з красою, багатством, премудрістю і силою Царства Небесного. Не дивувався Він великому плину народу на свята в Єрусалимі, бо надто мале це скупчення у порівнянні з чисельним ангельським собором, який Він споглядав від початку створення світу.

       Отже дивувався Христос великою вірою людини, яка являється найдорожчою цінністю від усіх благ на землі. Бо вірою раб стає вільним, наємник – сином Божим, а смертна людина стає безсмертною. «І в Ізраїлі, - сказав Христос, - не знайшов Я такої віри». Тобто, не знайшов Я її в юдейському народі, якому би належало мати найміцнішу віру від  усіх народів на землі. Бо цьому народу з самого початку через чисельні знамення і чудеса, через полум’яні слова пророків Господь відкрив силу і могутність, показав Своє піклування і любов. Такої віри, як сотник не мали на початку навіть апостоли, ні сестри Лазаря у домі якого часто бував Христос, ні Його рідні і друзі у Назареті, серед яких Христос зростав.

      Тому Господь промовляє пророцтво, яке було скорботне для юдеїв і радісне для язичників: «Кажу ж вам, що багато прийдуть від сходу й заходу і возляжуть … у Царстві Небесному; а сини царства вигнані будуть у тьму безпросвітню: там буде плач і скрегіт зубів». Це пророцтво на сьогодні у значній мірі сповнилось і до тепер продовжує сповнятися. Багато народів прийняли Христа, а між тим євреї, яким спочатку було запропоновано Царство, і донині продовжують впиратися у своїм невір’ї у Христа і перебувають ще в дальшій країні, ніж у якій перебував блудний син. Так вибрані стали невибраними, а невибрані – вибраними: перші стали останніми, а останні першими.

   «І сказав Іісус сотникові: іди, і, як вірував     ти, нехай буде тобі. І одужав слуга його в ту ж мить». Господь сказав слово - і стало так. Без лікарств хворий встав. Бо не лікарства зцілюють, а Бог. Бог зцілює – або безпосередньо Своїм словом, або через лікарства і трави – відповідно меншої або більшої віри хворого. Бо не має у світі лікарства від будь-якої хвороби, яке б могло відігнати хворобу і вернути здоров’я без сили Божої, без присутності Божої, без слова Божого.

Хай буде слава Живому Богу за Його незліченні зцілення вірних Своїх могутнім Своїм Словом – і в минулі часи, і теперішні, і майбутні. Поклонимось Його Святому і Всесильному Слову, Яким Він творить нове, лікує хворих, піднімає занепалих, прославляє забутих, стверджує вірних і навертає заблуканих, і все це – ради Іісуса Христа, Сина Свого Єдинородного, Господа і Спаса нашого. Поклонимось також разом з воїнствами ангелів і святих Отцю і Сину і Святому Духу – Тройці Єдиносущній і Нероздільній, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Коли ми читаємо Євангеліє, то помічаємо, що деякі люди, які слідували за Христом, виявляли маловір’я. Тому Господь повів цих людей у середовище язичників, де панувала непроглядна темрява безбожності, щоб  таким способом викрити їх і пристидити. А що відбулось, послухаємо сьогоднішнє Євангеліє.

«Коли Христос прибув … до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. І ось вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий?прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. А далеко від них паслося велике стадо свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилося у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові; І, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні. Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста» (Мф. 8, 28 - 9,1).

    Отже, Христос зустрів двох біснуватих, які кричали: «Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Тут саме важливіше те, що біси, на відміну від багатьох сучасників Христа, пізнали Іісуса і сповідали Його Божественне достоїнство. Проте сповідували Його не з почуттям радості, але закричали зі страхом і трепетом, побачивши перед собою  свого Суддю. Закричали вони у відчаї, подібно до багатьох людей, які лише у муках і відчаї відкривають уста, щоб промовити і закликати ім’я Боже. «Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас». Так! Біси очікують судного дня і мучень після закінчення віку. Але й одна поява і присутність Христа ще до закінчення віку викликало у них жах і  страждання. У той час, коли Христос був відсутній, біси відчували себе в людях сміливими і безсоромними, і тримали всіх навколишніх у страхові. А у присутності Христа вони затремтіли і принижено стали просити Господа, щоб Він не посилав їх у пекло, яке є їх справедливим житлом і місцем мучень. Чому вони просили цього? Просили, бо коли вони у людях, то хоч випробовують великі муки, але ці мучення послабляються тим, що їх розділяє хтось інший і від цього їм стає легше.

    Ап. Павло пише, що біс є пакосником для тіла - «жало в плоть» (2 Кор 12,7). По тілу він як по драбині піднімається до душі, чіпляється за серце і розум людини поки не спотворить, не опустошить і не забере божественної краси, і чистоти, розуму і правди, любові і віри, надії на добре і волі до добра. І тоді біс сідає у людині, як на своєму престолі, бере у свої руки і душу, і тіло, і як вершник поганяє людиною. Ось такий стан біснуватих про який описує Євангеліє. І вилічити таких людей означає воскрети їх з мертвих і навіть більше.  Якщо душа у руках Божих, Він може вернути її в тіло – і тіло оживе. Але з цими біснуватими сталось те, що страшніше смерті. Їх душі були украдені і поневолені бісами. Отже, потрібно було забрати душу у біса, а для цього потрібно була його вигнати з людини і вернути людині чисту душу.

    Ціль бісів не тільки отруїти людське існування, але й погубити душу як для цього життя, так і для майбутнього. І якщо б Господь не утримував їх, попустив би їм, вони б погубили людський рід так, як вони в одну мить погубили велике стадо свиней. Але Бог любить людей, підтримує їх і захищає нас від цих самих страшних ворогів вічного спасіння.

    І коли Христос Своєю божественною силою зцілив біснуватих, вигнав з них всю нечисту силу, то жителі тієї місцевості замість подяки за спасіння свої співбратів, показали великий жаль за втрату свиней. Замість того, щоб позвати Господа у гості, вони просять як можна скоріше покинути їх. Замість того, щоб прославити Бога, вони оплакують свиней.  Але не будемо спішити осуджувати цих мешканців:  перш всього поглянемо на сьогоднішню обстановку. Скільки тепер людей навіть тих, які накладають на себе хресне знамення і які сповідують Христа устами і язиком, але які не довго думають, щоб убити двох людей, щоб привласнити собі дві тисячі свиней. З іншого боку, чи багато знайдеться сьогодні людей, які би пожертвували дві тисячі свиней, щоб спасти двох людей? Для таких Євангеліє велика перепона і вони женуть від себе Христа, лиш би залишитися наодинці з своїми бісами. 

    Євангельська розповідь закінчується словами: «Тоді Він увійшов у човен, переплив  назад і повернувся до свого міста». Ані жодного слова не сказав Він гергесинцям. Хіба допоможуть слова, коли не допомогли великі божественні чудеса? Він не дорікнув їм. Він мовчки ввійшов у човен і відплив від них. Бачимо: яка поблажливість, яке терпіння, яка божественна висота!  Римський полководець Цезар гордо писав своєму сенату: «Прийшов, побачив, переміг!» А Христос прийшов, побачив, переміг і – промовчав. І зробив Свою перемогу дивною і вічною. І хай язичники вчаться на прикладі цього гордого полководця, а ми будемо учитися на прикладі кроткого Господа Іісуса Христа. Він нікому не нав’язується, але хто Його приймає, приймає Життя, а хто від Нього віддаляється, залишається у вічному біснуванні і вічній смерті.

    Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас, грішних, зціли і спаси! Бо Тобі належить честь і слава з Отцем і Святим Духом - Тройці Єднносущній і Нероздільній, нині і завжди і на віки вічні. Амінь.

 Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.1

В сьогоднішньому Євангелії від Луки, яке повіствує про зцілення Іісусом Христом гадаринського біснуватого є такі слова: «Біси, вийшовши з чоловіка, увійшли в свиней, і кинулося стадо з кручі в озеро, і потонуло» (Лк. 8, 33).

Як не дивно, але до цього часу ще є люди, які сумніваються у реальному існуванні темної бісівської сили, яка спосібна вселятися в людей і робити їх своїми послушними знаряддями. Особливо, непростимо це для правосланих людей нашої країни, які пережили і продовжують переживати весь жах за останні майже сто років.

А Святе Євангеліє нас ясно вчить, що біси дійсно існують і можуть вселитися в людей, які і стають «біснуватими», втрачаючи контроль над собою і стаючи іграшкою в руках безпощадної бісівської сили.

І ось якраз сьогоднішньої неділі за Літургією читається Євангеліє, в якому говориться якраз про такий випадок. Христос приходить у Гергесинську країну і зцілює там двох буйних біснуватих, які були настільки лютими, що нікому не давали пройти тою дорогою, біля якої вони мешкали. І як на це відреагували гергесинці? Замість того, щоб з подякою припасти до ніг Іісусових і просити Його залишитися в них, вони раптом всім містом виганяють Його геть.

      Чому таке страшне осліплення і таке незрозуміле затьмарення умів і сердець? Їх визволили від великих небезпек, а вони проганяють Благодійника і не бажають скористатися ще більшими благами, які безсумнівно проявились би, якщо би Христос Спаситель залишився з ними. Але вся справа в тому, що гергесинці втратили стадо свиней і їм жалко стало тварин.   

Всупереч строгій забороні Мойсеєвого закону, вони розводили свиней, а Господь вигнав бісів з тих двох людей і звелів їм ввійти в свиней, після чого оскаженіле стадо кинулось з кручі в озеро і затонуло. І  Господь поступив так нарочно, щоб знищити таким способом плоди беззаконної діяльності жителів Гергесина. Проте цей випадок їх нічому не навчив! Їхня совість не пробудилась! То, що двоє їхніх мешканців перестали бути сташними і визволились від хвороби і зробились  нормальними людьми їм не було дорого. Те, що Господь прийшов до них просвітити світлом Своєї Божествественної науки, вони не поцінили. Ними заволодів нестерпимий жаль про матеріальну втрату і побоювання, що дальніше перебування у них Господа принесе їм ще нові матеріальні збитки і порушить їхній давно заведений гріховний образ життя.

Ця приведена у Євангелії життєва картина зустрічається постійно і серед нас. Бо настрій гергесинців не що інше, як затаєне біснування, яке полягало у противлінні Богу і Його Божественному закону.

Види і зовнішні форми біснування можуть бути різними: від самих страшних і буйних до малопомітних і штучно утаєних. Святитель Феофан Затворник про це говорив так: «Коли біси вселяються в людину, то вони не завжди виявляють свою присутність, але затаюються і нишком, стиха повчають свого господаря всякому злу і відхиляють його від добра, так що той упевнений, що все робить сам, коли насправді виконує волю свого ворога».

Як передають всі три євангелісти, які пишуть про чудесне зцілення гадаринських біснуватих, при появі Господа Іісуса Христа вони стали кричати сильним голосом: «Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас» (Мф. 8,29). Але ж хіба Христос-Спаситель  прийшов мучити цих нещасних? Ні, Він прийшов, щоб спасти цих двох людей від диявольської сили. І в цьому то й полягає жахлива тайна замешкання бісів у людській душі. Коли людина з-за необережності  допустила у свою душу біса, то він вселяється в неї, поглинає собою її особистість, полонить її «я», оволодіває її волю  і робить людину послушним знаряддям своєї злої волі. Така людина думає, що вона самостійна у своїй поведінці, що вона сама все робить, але в дійсності всіми її поступками керує біс, або навіть багато бісів, як у тих гадаринських біснуватих. Оскільки воля людини опинилась у бісовському полоні, то вона починає ототожнювати себе з бісом, який проживає в ній. І тому все, що приємно бісу, приємно людині, а все, що  вороже і мучителько бісу, то і їй вороже і мучителько. Ось чому,  побачивши Спасителя, ці нещасні чоловіки замість того, щоб радіти, почали у відчаї кричати: ««Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас».

Тож запитаємо, як біс може одержати доступ до людини?  На це ми знаходимо багато вказівок як у Слові  Божому, так і у писаннях християнських подвижників благочестя. Кожне забуття Бога, в чому би воно не проявляось, кожне свавільне порушення заповідей Божих, які б вони незначними були, всякий проступок проти совісті, цього голосу Божого в душі людини, уже відкриває доступ у її душу. Особливо ж любюмі бісу гріховні пристрасті і гріхопадіння, які часто повторюються, які стали для людини звичними, стали як би її другою природою. «Гордість – демон», - говорить праведний Іоанн Крондштадський, - злоба – той самий демон, заздрість – той самий демон, блудна нечистота – той самий демон, нудьга і сумнів у істині – той самий демон. Отже пристрасті різні, але у всіх  діє один і той самий сатана». І характерно, яка би-то пристрасть не мучила людину, вона з крайньою ворожістю відноситься до всіх, хто перешкоджує їй перебувати у цій пристрасті. Так, гордий ненавидить смиренних, гнівливий не виносить тихих, блудник вкрай ненавидить цнотливих і т.д.  І самими великими своїми ворогами вони вважають тих людей, які їх викривають і стараються допомогти їм звільнитися від своїх пристрастей, які їх уговорюють і врозумляють або приймають якість рішучі міри, щоб вернути їх до нормального і здорового, духовного  життя.  Мешканці того краю, які не бажали, щоб Господь залишився в них, зжилися з своїми пристрастями, що означало, що вони теж були  біснуватими, проте у більш приховані формі.

Як показує наш час, ми переживаємо особливе заполонення пристрастями, що і являється біснуванням. Погляньте, як відданий гріховним пристрастям мучиться сам і мучить інших з якими проживає і контактує. Пристрасті, як учать наставники духовного життя, це – тайні змії, які постійно гризуть серце людини і ніколи не дають їй спокою. Така людина не знає душевного миру, та й придбати його не може, поки не подолає своїх страстей. Викоренити пристрасть  - це значить вигнати біса мучителя.

Щоб упевнитись у правдивості всього сказаного, потрібно постежити за оточуючим життям і заглибитися у свою особисту душу. Все, що ми побачимо, хіба це не справжнє біснування у самих темних фарбах? Йде безпощадний злом древніх церковних настанов, які беруть свій початок з апостольських часів і проводиться це з хитрим і водночас з лукавим наміром ніби-то модерзувати і підправити споконвічні вірування і благочестиві християнські традиції віруючого народу. Хіба це не справжнє біснування і спраба диявола через його вірних слуг повалити Церкву та споганити істинну віру?

Сатана зухвало підняв голову і торжественно марширує по світу і пожинає свої багаті плоди. Страшно робиться, коли людей чесних і щирих стає все менше, які не продали свою душу сатані за ті чи інші земні блага, які  не працюють на диявола своїми гріховними пристрастями і не біснуються подібно громадній більшості. Весь світ тепер стає подібним до гадаринської країни, який виганяє від себе Христа-Спасителя і не бажає зцілення від Нього.

Скільки лицемірних слів лунає тепер  про мир і любов, але де цей мир і де ця любов на ділі? Та Господь зрозуміло сказав: «По плодах їхніх пізнаєте їх» (Мф. 7,16). Фальш і брехня запанували у світі як і предрік про це св. ап. Павло у свому посланні до солунянів, сказавши, що наступить час, коли люди «віруватимуть неправді і відтак будуть засуджені всі, що не увірували істині, а полюбили неправду» («Фес. 2, 11-12).

Ми дійшли до того часу про який пророкували древні отці подвижники, які говорили: «Настане час, коли люди будуть безумствувати, а тому, хто не безумствує стануть дорікати: ти безумствуєш, тому що ти не схожий на нас». Але ці біснуваті безумці світу цього не помишляють, яка їх очікує участь. Біси, яких Госпродь вигнав з гадаринських біснуватих, ввійшли у свиней і кинулись з високої скали у Генісаретське озеро і потопились. Подібна участь очікує і цих людей, які одержимі бісами, але з тією різницею, що їх «доля в озері, що горить вогнем і сіркою …, і будуть мучитися … на віки вічні» (Одк. 21,8; 20,10) з дияволом, змієм-антихристом і лжепророками, яким вони вірно служили на землі, ведучи боротьбу проти Господа Іісуса Христа і його істинними і щирими послідовниками.

А нам, які хочуть працювати Господу нашому Іісусу Христу і тільки Йому Одному, необхідно озброїтись терпінням, пам’ятаючи Його слова: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк. 21, 19) і друге: «Хто ж перетерпить до кінця, той спасеться» (Мк. 13,13). Амінь.

    

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Сьогодні ми слухали Євангеліє наступного змісту: одного разу, коли Господь  „прибув ... до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою. І ось, вони закричали: що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? Прийшов Ти сюди передчасно мучити нас. А далеко від них паслося велике стадо свиней. І біси благали Його:  якщо виженеш нас, то пошли нас у стадо свиней. І Він сказав їм: ідіть. І вони, вийшовши, пішли в стадо свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилось у воді. Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все і про те, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові, і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні. Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста ” (Мф. 8, 28-34; 9,1).

Отже, за словами нинішнього Євангелія Господь прийшов у гергесинську країну і зцілив двох біснуватих, які жили на міському цвинтарі. І були ці біснуваті до того люті, що ніхто не смів проходити поблизу.

Цим зціленням Господь зробив благодіяння як самим біснуватим, так і жителям того міста, визволивши їх від злоби цих біснуватих.

Своїм оповіданням євангеліст Матфей нагадує нам, що і ми також піддаємось спокусам і бісівським підступам, які роблять як нас самих, так і всіх хто нас оточує, нещасливими.

І дійсно! Дехто з нас має біса гніву, інший – біса самолюбства, інший – біса заздрості, інший – біса гордості, інший – біса насолоди, або розкоші, чи сріблолюбства, чи лінощів, і т.п.

Тож будемо просити Господа від всього серця: як зцілив Він гергесинських біснуватих, так визволив би і нас від всіх спокус, щоб і ми були лагідними, терпеливими, милосердними, працелюбними, смиренними, справедливими, тобто щоб ми були справжніми християнами, які б служили Всевишньому від всього серця і любили ближніх, як самих себе.

Між тим, гергесяни, які звільнилися від страшних біснуватих замість того, щоб подякувати Спасителю за Його благодіяння, просили Його відійти з їхньої країни.

Така недостойна поведінка, на жаль, викриває злу душу. Якщо ми повинні любити всяку людину, то тим більше ту людину, яка зробила нам те чи інше добро, ту чи іншу добру послугу. Тому не будемо слідувати невдячним гергесянам, але будемо висловлювати вдячність всім, хто тим чи іншим чином, в тій, чи іншій мірі зробив нам добро.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

Проте Іісус, почувши прохання відійти, не обурився і не став докоряти жителів за їх невдячність, але ввійшов у човен і відплив у Капернаум.

Так і ми не повинні обурюватись і роздратовуватись, коли зазнаємо невдячності від тих, кому ми творили добро. Не повинні ми також чекати нагороди за наші добрі діла, тому що приносячи користь своєму ближньому в надії одержати на неї нагороду, ми, напевно, будемо поступати так задля особистої користі і наші благодіяння назавжди втратять своє моральне значення.

Отже, невдячність злих не повинна знищувати прекрасних плодів нашої християнської любові. Ніякої нагороди за наші благодіяння ми не повинні чекати, крім задоволення, яке виникає в нас при виконанні наших обов’язків і милостивого благословення, яке Бог посилає доброчинцям.

Будемо, дорогі, молитись, щоб і нам виконанням добрих діл удостоїтись цього Божого благословення і удостоїтись вічних Його благ у Царстві Небесному. Амінь.

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

Те, що нам запропонувала сьогодні свята Церква, читає вона два рази на рік: один раз сьогоднішньої  п’ятої неділі, а другий раз -   двадцять третьої неділі після святої П’ятидесятниці. Два рази повторює це Церква для того, щоб нам краще уявити той страшний стан, у якому перебуває кожен грішник, який уподібнюється до тих двох біснуватих, про яких пише святе  Євангеліє. Коли Іісус Христос прибув на протилежний берег Генісаретського озера „до країни Гергесинської, Його зустріли двоє біснуватих, що вийшли з могильних печер, дуже люті, так що ніхто не міг пройти тією дорогою ” (Мф. 8,28). Жахливий стан тих двох біснуватих є найкращим доказом лютості нечистого духа і невимовного нещастя тих, котрі своїми гріхами сприяють дияволу заволодіти ними і затягти у вічну погибель. В чому ж полягав жахливий стан тих двох біснуватих? Полягав у тому, що вони були надзвичайно лютими і не давали нікому перейти тою дорогою. Той стан подібний до стану кожного грішника, особливо п’яниці і розпусника. Як лютували біснуваті, так поступає й п’яниця: він не звертає жодної уваги на просьби жінки, на плач дітей, на застереження свого духовного отця і на громадський осуд, а тягне останнє, що має, а що не має, то украде, щоб до кінця упитися. І не досить, що сам п’є, але вабить кожного, кого знайде, щоб пив з ним і гнівається на сусіда, лає жінку, проклинає дитину, коли його не слухають і не хочуть приймати з ним участі. А це значить: він лютує і нападає.

Подібно поступає й розпусник. Для нього немає нічого святого: він не кориться присязі  супружної вірності і нічим не гидує, тільки б задовольнити своїй бридкій пожадливості. А щоб до цього добитись всюди наглядає за своєю черговою жертвою. Він буде просити, обіцяти і горе тому, хто наважиться повірити його словам! А це значить, що він не знаходить собі місця; отже він лютує і нападає.

 Що ж робити нам, християнам, щоб не підпасти владі таких біснуватих? Всіма силами треба уникати їх і не вступати з ними у спілкування, але здалеку їх обходити, як обходили люди біснуватих, про яких читалось у Євангелії. А щоб не дати дияволу оволодіти нами, будемо всіма силами зберігати себе у чистоті і невинності, розум свій утримувати від всяких нечистих і гріховних думок. У Святому Письмі говориться: „Жертва Богові – дух упокорений; серця скорботного і смиренного Ти не відкинеш ”(Пс. 50,19). Отож, коли тільки у нашому серці виникне нечисте побажання, чи забагнемо чогось злого, яким є п’янство, тілесна нечистота і розпуста, тієї ж хвилини подавимо пожадливість, умертвимо злу похіть і твердо наміримось навіть не мислити про подібні речі. При цьому треба пам’ятати, що Господь завжди бачить нас, завжди перебуває з нами і знає, що діється у серці кожної людини. Тому, коли нас хтось схиляє до гріху, або власна думка тягне до злого поступку, повторимо слова Йосифа, які він сказав у Єгипті жінці Пантефрія, яка схиляла його до гріху: „Як же мені вчинити таке велике зло і згрішити перед Богом?”(Бут 39,9). У хвилини такої спокуси будемо молитись: „Господи Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!”; „Пресвятая Богородице спаси нас; віджени від мене смиренного і окаянного раба Твого всі скверні, лукаві і огидні думки і погаси полум’я моїх пристрастей. ” Також не забудемо звернутися і нашого Ангела-хранителя: „Святий Ангеле-хранителю мій, поможи мені, не відступай від мене за неутримання моє і не дай лукавому демону оволодіти мною!” Так поступаючи, ми не впадемо у диявольські сітки і не піддамося намірам злих людей, а будемо служити Єдиному Богу.

Що дальше говориться у сьогоднішньому Євангелії? Біснуваті закричали: „Що Тобі до нас, Іісусе, Сину Божий? прийшов Ти сюди передчасно мучити нас ”(Мф.8,29). Чуємо, що біснуваті назвали Іісуса Сином Божим. Це сповідання явилось дією всемогутності Христа, Який і злих духів нахиляє коритись Йому, щоб учні та народ побачили, що Він має владу і могутність над дияволом. Тим часом, нечисті духи стали нарікати, що їх передчасно прийшли мучити. З цього дізнаємось, що для диявола є великою утіхою перебувати в людині і мучити її, і є великою карою, коли його звідти виганяють. Бо диявол ні про що так не думає, тільки би, оволодівши людиною, перебувати і ній як можна довше і тримати над нею владу аж до конечної її загибелі.

То ж якими ми повинні бути завжди обережними, щоб перемагати спокуси диявола і не датися йому,  і знову: яку повинні мати силу, щоб вирватися з його влади.

Нечисті духи, які перебували у біснуватих нарікали на Іісуса, що Він нібито передчасно їх мучить і велить їм вийти з них. Так і грішники, а якраз пияки і розпусники, нарікають на Бога і на людей. На Бога нарікають, що на старості до гріху втратили спосібність, що з роками вони вже не мають сили,  здоров’я і коштів, щоб пити і блудити. На людей нарікають, що їх відволікають від п’янства і розпусти, і настановляють на праву дорогу. Щоб і ми не дійшли до цього, щоб не стали такими грішниками, біснуватими, будемо пам’ятати слова Святого Письма: „Не покладайся на прощення занадто, додаючи гріхи до гріхів і не кажи: а що, милосердя Його велике, то й безліч гріхів мені Він відпустить ... Не гайся повернутися до Господа, не відкладай з днини на днину, бо зненацька вибухне гнів Господній, то й загинеш у годині помсти ”(Сир. 5,5-7). Це значить, що коли згрішиш, не нарікай ні на кого, але ж зразу без відстрочки покайся. Бо грішники привикли відкладати покаяння, наприклад, аж до Великого посту, але хто їм сказав, що вони доживуть до того часу.

„А далеко від них, - говориться дальше у Євангелії, –  паслося велике стадо свиней. І біси благали Його: якщо виженеш нас, то пошли у стадо свиней ”(Мф. 8,30-31). Чому злі духи просять Іісуса,  щоб Він не виганяв їх з тієї країни, а послав їх у стадо свиней? Тому, що вони привикли перебувати серед людей, чинити їм всякі пакості, спокушати їх на всякі беззаконня і, нарешті, щоб через потоплення стада викликати у народу ненависть до Іісуса.

Того самого бажають запеклі грішники. Вони бажають жити на цьому світі як можна довше, але не для того жити, щоб покаятися і зректися попередніх гріхів, не для того, щоб стати чемнішими і мудрішими, а для того, щоб продовжувати свій гріховний образ життя і надалі спокушати людей. Вони хотіли б, щоб після смерті не було ніякого суду і ніякої кари за гріхи і,  уподібнюючись безсловесній худобі,      ухилитися за свої злі поступки від усякої відповідальності.

З цього видно, до якого великого падіння  доводить людину нерозумне життя. Тому будемо просити Господа Бога, щоб дав нам духовні і тілесні сили, уникати гріху і не ступати на стежки неправди.

Дальше у Євангелії: „І Він сказав: ідіть. І вони вийшовши, пішли в стадо до свиней. І ось, все стадо свиней кинулося з кручі в море і втопилося у воді ”(32). Свиня у євреїв вважалась самою нечистою з свійських тварин з-за своєї нечистоплотності, а також через те, що вона грала важливу роль у язичеських жертвоприношеннях ( Іс. 65,4; 66,3; 2 Макк. 6,18-31). Тому звідки взялися свині серед жителів тих країв, можна тільки догадуватись. Напевно, як думають деякі тлумачі, євреї вирощували їх на продаж язичникам. Втім, у тих краях жили також язичники, яким могли належати ті тварини. Але якби то не було, запитаємо: для чого Христос, Який всім чинив добро, гадаринським жителям зробив таку шкоду, тобто допустив загибель великого стада тварин? Якщо свині належали євреям, то така втрата була зрозумілою, бо вони тримали їх всупереч закону. Якщо ж свині належали язичникам, то й вони поступали незаконно, бо тримали цих тварин серед народу, для якого вони були гріхом і спокусою. Крім всього цього, Христос, як всевідаючий Бог, знав, що жителі Гадаринської країни були жорстокосердими  і тісно прив’язаними до свого господарства і не про що не думали, тільки б примножити своє майно, навіть таким незаконним способом і зовсім не думали про душу та її спасіння.

Подібне може статися з нами. Коли ми так погружаємось у земні справи, що й думки ніколи піднести до неба і забуваємо про Бога і про вічну душу, Господь як Небесний Лікар посилає нам або хворобу, або якусь втрату, або якусь неприємність. Як ми маємо це приймати? Маємо приймати з щирою подякою, бо то є лікарство для нашої душі і при цьому все терпеливо переносити і думками  не відганяти від себе Іісуса, як це зробили жителі Гадари, про що дальше мовиться у Євангелії.

„Пастухи ж побігли і, прийшовши у місто, розповіли про все, що було з біснуватими. І ось, все місто вийшло назустріч Іісусові, і, побачивши Його, просили, щоб Він відійшов за межі їхні ”(Мф.8,34). Чому мешканці Гадари просять Іісуса, що Він покинув їхні краї? Просто говорячи, вони побоялись будь-якої переміни у своєму житті і зовсім не взяли до уваги, що від тепер у їхньому місті вже буде спокійно, і можна буде всюди безпечно пройти, і що біснуваті стали здоровими і нормальними людьми. Але що ж? Як жили вони у духовному неуцтві, не мали правдивої віри, не думали про своє духовне просвітлення, то так привикли до того порядку, що  вважали його непохитним і вічним. Але коли до них прийшов Христос і показав перед ними Свою божественну силу, створив перед ними чудо зцілення біснуватих, то вони не на жарт стурбувались, і побоялись мати близько біля себе таку Людину, яка заподіяла їм таку велику шкоду і порушила порядок їхнього порочного життя. Це був страх не перед Божим величчям і силою, а страх невір’я і марновірства, який виявив у людей тільки одне бажання – бажання „щоб Він відійшов за межі їхні ”. Тому ким був Іісус і для чого Він до них приходив, вони не питали, але хотіли якнайскоріше збутися Його.

Як було з тими жителями, так часто буває і серед нас. Ми так привикаємо до світського і безрелігійного життя, що в серці виростає холодне відношення до всього святого і духовного. Ми так любимо свій образ життя, свій мнимий спокій душі, що зовсім не помічаємо свого духовного омертвіння. В багатьох людей не тільки пропадає бажання поглянути на становище своєї душі, але, напроти, виникає якась прихована ворожнеча по відношенні до Церкви і по відношенні до вимог нашого християнського закликання. Для таких стає тяжко і неспокійно, коли їм нагадують, що існує всевідаючий Бог, що душа людини безсмертна і що кожному по закінченні земного життя прийдеться дати відповідь перед правдивим Суддею за всі свої поступки.

І що робить Христос у подібних випадках? Він поступає так, як поступив з жителями гадаринської країни. Євангеліст пише: „Тоді Він, увійшовши в човен, переплив назад і прибув до Свого міста ”(Мф. 9,1). Тобто Христос Сам іде від тих, хто боїться Його благодатного відвідання. І хто знає, чи ще колись відвідає Він душі таких людей, хіба, можливо, на Своєму Страшному і останньому суді.

 Апостол пише: „Коли почуєте голос Божий,  не  робіть  жорстокими  сердець  ваших”  (Євр. 3,7-8). Отож,  будемо, дорогі, молитися і праведно жити, і не станемо уподібнюватися гордим і невдячним жителям гергесинської країни, щоб Господь не відійшов від нас, як колись відійшов від тих, які образили Його. Підемо слідом за зціленими і помолимось Богу такими словами: „Яви нам, Господи, милість Твою і Твоє спасіння дай нам! ”(Пс. 84, 8). ”Засвіти в серцях наших нетлінне світло Твого Богопізнання і очі розуму нашого розкрий на розуміння Твоєї євангельської науки. Дай нам страх Твій і любов виконувати Твої блаженні заповіді, щоб подолавши усі тілесні пристрасті, ми провадили духовне і праведне життя та думали й чинили тільки те, що угодне Тобі. Бо Ти є освячення наше і Тобі славу віддаємо Отцю і Синові і Святому Духові, нині і повсякчас і на віки вічні. Амінь.”

Проповідь на 5-ту неділю

по П’ятидесятниці.

(Мф. 8,28-9,1)

Сьогодні у євангельському читанні ми слухали розповідь про зцілення Господом Іісусом Христом біснуватих у Гергесинській країні. Коли Господь проходив через ту частину Галілеї, де рядом з євреями проживали язичники, Йому прийшлось зустрітись з двома біснуватими чоловіками. Вони вели образ життя помішаних і жили у печерах, нападали на прохожих, і людям було страшно проходити тою місцевістю. Всі ми чули, що Господь зцілив їх.

Хочеться звернути увагу не на обставини самого зцілення, а на його наслідки, на наслідки тієї милості Божої,  того втручання Бога у діла людей і побачити, як люди сприйняли цю милість Божу, це чудо Боже і це Божественне милосердя.

Коли після повеління Господнього стадо свиней затонуло в морі, пастухи побігли і розказали про це жителям, і ті вийшли назустріч Господу і просили Його вийти від них. Запитаємо: чому? По-перше, тому, що Господь заподіяв їм матеріальну шкоду. Вони були язичниками і на відміну від євреїв, тримали свиней. І ось, коли був заподіяний збиток їхньому багатству, вони просто, по-людськи, не стерпіли, бо вважали своє матеріальне благоденство самим важливішим у житті. Нажаль так буває.

По-друге, ці люди злякалися порушення звичайного образу свого життя. Люди привикають, як і ми з вами, до відомого порядку життя, знають, що є ось такі і такі діла, і за цими ділами ідуть такі-то наслідки, і коли вони бачать, що образ їхнього життя порушується, в їхнє життя вторгається щось незрозуміле, щось чудесне, щось надприродне, щось таке, яке суперечить їхнім звичкам, то ці люди лякаються і уникають його і якби відштовхують це нове і незрозуміле від себе. Нажаль, так бувало через всю історію людства.

Таким чином, люди самі попросили Господа відійти, бо своє матеріальне благоденство, привичний, розмірений порядок, уклад  свого життя, його звичай і спосіб вони ставили вище всього. Вони не були готові до жертовності, не були готові постраждати матеріально і не були готові дивитись в обличчя новим незвичайним змінам.

Так завжди було в історії світу і народів, і ця євангельська розповідь стосується не тільки минулого, але й усіх часів, всіх місць і нас з вами. І дальше говориться у Євангелії, що Господь відійшов від них і пішов у місто, яке Він вважав Своїм.  

Господь на протязі історії християнства, історії Церкви, з тих часів, коли Він втілився, постраждав, воскрес, викупив рід людський і заснував Свою Церкву, часто змушений був йти від людей. Теж і люди часто віддалялися від Господа з-за свого матеріального благоденства, з-за своїх матеріальних міркувань, звичаїв і образу свого життя. І Господь як тоді, так і до нині віддалявся у Своє місто.

Тоді було зрозуміло в яке місто віддалявся Христос. А коли Він воскрес і вознісся на небо, коли Його Церква розповсюдилась по лицю всієї Землі, і коли люди продовжували виганяти від себе Бога, запитаємо: де Його місто в яке Він відходить? І ось відповідь на це дає св. ап. Павло у сьогоднішньому посланні. „Браття! –пише він, - бажання серця і молитва до Бога за Ізраїль на спасення. Бо свідчу їм, що мають ревність Божу, та не за розумом. Бо, не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ” (Рим. 10,1-3). Ап. Павло у посланні до римлянів торкається питання вибраного народу. У Старому Завіті до явлення Христа жив Богом вибраний народ ізраїльський - народ, з яким Господь Бог уклав союз для того, щоб цей народ серед зла, язичеського середовища, серед загального затьмарення тих часів зберіг істинну віру в Бога, істинне одкровення Боже, істинне богошанування, і ще для того, щоб з цього народу вийшов Спаситель світу. І народ Ізраїлю, старозавітний народ Божий, відчував себе вибраним народом, народом Божим, який мав обітницю Божу. По їх розумінні, відповідь на поставлене питання – куди Господь йде, якщо люди просять Його відійти, де це місто, куди Він йде, де Він буває, як дома, був таким: Він йде в наше місто, бо народ наш вибраний Богом і наш народ має Божу обітницю.

Але коли народ єврейський відпав від обітниці, бо не прийняв Месію, відкинув Спасителя світу, Якого чекав, Якого обіцяли пророки, Який явився, щоб спасти рід людський, коли богообраний народ відкинув Його і, мало того, вимагав Його розп’яття, вимагав смерті Його, коли, таким чином, богообраний народ перестав бути богообраним народом, - тоді явилась Церква Христова, тоді віруючі в Господа Іісуса Христа стали новим Ізраїлем, новим обраним народом Божим, який має обітницю Божу і має союз з Богом.

Колись єврейський народ так твердо вірував у свою праведність, свою законність, свою богообраність, що поставив цю свою богообраність, цю свою віру наріжнім каменем всього свого життя. Але коли прийшов Христос і сказав, що приніс спасіння всім людям, а не тільки богообраному народу, то народ єврейський не прийняв Його, бо по їх розумінні це суперечило почуттю богообраності, тому почуттю, що спасіння тільки у них і від них.

Що ж сталось після цього, тобто після приходу Спасителя? Сталось майже те саме, що з старозавітним єврейським     народом. Коли Церква Христова, християни, стали новим Ізраїлем, з якими Бог уклав союз, через який повинен був спастись весь світ, то і ми зіткнулися з подібною спокусою. Бо церковний народ теж став у цій спокусі відчувати, що тільки ми вибрані Богом, тільки ми спасемося. А решта? Решта, говорили, загине, - бо всі вони не вибрані Богом, вони не віруючі, вони не християни, вони не сповідують Бога. Таким чином і перед нами повстала ця спокуса – спокуса особистої праведності Божої, як і апостол пише: „Бо свідчу їм, що мають ревність Божу, та не за розумом. Бо не розуміючи праведності Божої і намагаючись поставити власну праведність, вони не скорились праведності Божій ” (Рим. 10,2-3). Ось це сталось і з нами - християнами, коли ми у цьому своєму віруванні стали упевнювати, що ми – народ Божий, що ми – праведники, які вірні Богу, які успадкують спасіння і цим поставили особисту праведність вище праведності Божої. А праведність Божа полягає в тому, що Бог „хоче, щоб усі люди спаслися і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4), кожній людині, а не тільки богообраному, не тільки законному, не тільки цьому праведному, не тільки тому, хто відвідує і буває у храмі. Кожній людині Бог хоче спастися і досягти пізнання істини.

Дальше апостол пише: „Бо всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться. Але як покликати Того, в Кого не увірували? Як вірувати в Того, про Кого не чули? Як чути без проповідника? І як проповідувати, коли не будуть послані? Бо написано: які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить добро!”(Рим. 10,15-15).

Таким чином, апостол дальше говорить цьому богообраному народу Божому і всім нам, що вони, а після і ми, не тільки поставили свою праведність вище праведності Божої, (а праведність Божа полягає в тому, що всі люди повинні спастись і всі люди одинакові перед Богом), але, нажаль, вони перестали іншим людям проповідувати цю істину, і апостол говорить: звичайно, що „всякий, хто покличе ім’я Господнє, спасеться ”. Але як вони будуть закликати, якщо вони не увірували? А як вірувати, якщо вони не чули, а як можна чути, коли не було проповідника?

Таким чином, задача, обов’язок кожного віруючого не в тому, щоб він почував себе праведником, вибраним, а задача полягає в тому, щоб він проповідував, свідчив Божу істину, Божий спадок, Боже буття, Боже спасіння перед усіма людьми. Немає християнської громади, немає християнської церкви, якщо немає проповіді, якщо немає розповсюдження вчення Христового по всьому лицю Землі. Це наш святий обов’язок, це не право наше, це наш обов’язок.  Бо сказано: „І як проповідувати, коли не будуть послані? І дальше: „Які прекрасні ноги тих, хто благовістить мир, хто благовістить добро!” Ми всі послані на проповідь слова Божого, ми всі свідки Божі на землі. І через нас люди можуть і повинні приходити до Христа.

А якщо вони не приходять? Апостол відповідає на це словами пророка Ісайї: „Господи! хто повірив тому, що почув від нас?”(Рим. 10,16; Іс. 53,1). І дальше говорить, що очі їх сліпі, вуха їх німі, ми проповідуємо, а вони не приймають (Рим. 11,8). Ось так буває. Буває, що істина Божа падає на кам’янисту ниву, у людей очі як би осліпли і вуха не сприймають, і вони глухі та сліпі по відношенні до істини Божої. Так буває часто. І тому апостол запитує: якщо вони невіруючі, то невже загинуть? І відповідає: „Невже Бог відкинув народ Свій ” (Рим. 11,1), який був Ним вибраний? Зовсім ні. „Не відкинув Бог народу  Свого, який Він наперед знав ”, - пише апостол, навіть у тому випадку, коли він не вірить і відрікся від Нього (Рим. 11,2). А яким чином? А таким, що серед загального моря невір’я „за обранням благодаті, зберігся остаток ” (Рим. 11,5), корінь віруючих і ось цей остаток, цей корінь, ця основа, ця група віруючих, цей стержень Церкви Христової пробуде повіки і він ніколи не зникне. І з-за нього, з-за цих віруючих, з-за цих святих праведників Бог може спасти і помилувати всіх інших. Мало того, щоб спасти і помилувати, говорить апостол у цьому посланні, Господь через цей остаток віруючих, через цей корінь і стержень Церкви, який повіки перебуває вірним Господу, може з часом навернути і невіруючих до Бога.

Ось так, дорогі, нам треба розуміти прочитані сьогодні Євангеліє і послання апостола. Коли люди Господа виганяють, Він видаляється у своє місто, а це місто – наші серця, місто це – ми з вами, віруючі Йому до кінця свого життя і всі інші віруючі, які будуть до закінчення віку. Ми то місто, де Господь мешкає. Але ми не просто місто, де Господь мешкає. Наш обов’язок, як говорить апостол,  проповідувати, сіяти слово Боже життям,  своєю діяльністю і свідченням своїм показувати людям спасіння, щоб навернути їх з дороги невір’я і беззаконня на стежку істини, праведності і святості. І якщо це нам удасться, якщо вони будуть мати вуха – і не чути, очі – і не бачити, то все рівно праведністю праведників Божих, якими позначається святість Церкви, всі по милості Божій спасуться. І апостол закінчує такими словами: „О, глибино багатства і премудрості і розуму Божого! Які незбагнені суди Його і недосліджені путі Його! Бо хто пізнав ум Господній? Або хто був порадником Йому? Або хто дав Йому наперед, щоб Він мав віддати? Бо все від Нього, Ним і для Нього. Йому слава повіки, амінь ”(Рим. 11,33-36).

---

[1] ЖМП, 1976, № 9, с. 36.

[2] Архиеп. Антоний (Мельников). БТ, сб. 14, М.,1975, с. 8.

[3] Подано у слов’янському перекладі Біблії.

[4] Цит. за Е. Тихомиров „Загробная жизнь”, с. 405.

[5] Там же.

[6] Там же, с. 406.

[7] Там же, с. 412.

[8] Там же.

[9] Там же.

10  ЖМП, 1978, № 6, с.35

11 Там же.

12  Там же.

13 Там же.

14  При написанні цієї проповіді була використаний «Троицкий листок» № 423, 1897,  изд. 5.

15  Димитрий, архиепископ Херсонский и Одесский. «Слова и речи», т. 3, М., 1898, с. 69.

1  Блаж. Владимир (Сабодан), митр. Киевський. Проповеди, т. 2, Киев, 1997, с. 9.

2 Сідален по полієлеї.

3 Архиепископ Димитрий (Муретов). Слова и речи. Т. 3, М., 1898, с. 80.

1 Св. Иоанн Златоуст. Тв.т. 6, СПб.,1900, с. 448.

²Там же, т. 7, СПб., 1901, с. 149.

³ Там же,  т.4, СПб., 1898, с. 739.

⁴«Богословские труды». Вып. 17, М., 1977, с. 161.

5 Прот. Димитрій Смирнов. Проповіді. Т. 5, М. 2007,   с. 102.

1 Прот. Димитрий Смирнов. Проповеди. Т. 2, М., 2007, с. 128-141.

1 Архиепископ Аверкий (Таушев). Современное беснование.