Проповідь
на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.1
Кожен день свята Церква молитовно вшановує пам’ять того чи іншого
угодника Божого або декількох святих. Кількість святих перелічити неможливо. І
для того, щоб вшанувати кожного з них, Церква установила перший недільний день
після П’ятидесятниці святкувати пам’ять усім святим, які від віку угодили Богу.
А наша Церква, щоб вшанувати своїх співвітчизників, установила у другу неділю
після П’ятидесятниці святкувати пам’ять святих, які просіяли на наших землях.
Установивши це святкування,
свята Церква бажає піднести наші серця до неба, щоб взнавши про таку кількість
небожителів і слідуючи їхнім прикладам, ми могли укріпитись у ділі особистого
спасіння.
Скільки є святих на небі? На це питання відповісти не може ніхто.
Глядач невимовних одкровень, любимий учень нашого Спасителя Іоанн Богослов
свідчить: „Глянув я, і ось, велика кількість людей, яких ніхто не міг перелічити,
з усіх племен і колін, і народів і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем
у білому одязі і з пальмовими вітками в руках своїх ” (Одкр. 7,9). Для того,
щоб уявити собі цю велику кількість святих, досить пригадати, що тільки
мученики, які віддали своє життя за Христа і Церкву, складають мільйони. Велика
кількість святих угодників Божих свідчить про те, що для всіх відкрите небо,
всім можливо з допомогою Божою досягнути святості, якщо до цього буде наше
бажання і прагнення. Один з великих учителів Церкви, блаженний Августин, любив
себе запитувати: „Якщо могли спастись ті і інші, то чому не можеш ти,
Августине, цього досягнути?”1
Що ж спасає людину? Що спасало і освятило ту величезну кількість
святих, які нині торжествують на небі, прославляючи Отця Небесного? Людину
спасає, перш всього, благодать Божа. Кожен святий може про себе сказати словами
апостола Павла: „Благодаттю Божою я є те, що є; і благодать Його в мені не
була марною ” (1 Кор. 15,10). І цю благодать, яка спасає нас, Господь дає
кожній людині без виключення. В цьому упевнює нас Слово Боже: „Господь хоче,
щоб усі люди спаслись і досягли пізнання істини ” (1 Тим. 2,4). І тільки
від нас, від наших бажань і творчих зусиль залежить, як використати спасенний
дарунок благодаті.
Багато-хто з нас часто говорять: у тих умовах і обставинах, у яких ми
живемо, спастись неможливо. Для таких людей потрібно частіше нагадувати слова
апостола Павла, який сказав: „Усе можу в Іісусі Христі, Котрий мене зміцнює
” (Флп. 4,13). Інші говорять: мій вік надто юний, щоб мені думати про
спасіння, нехай про це думають старики. Таким треба глянути на сонм угодників Божих,
серед яких велика кількість не тільки юнаків і дівчат, але й дітей. Ще інші посилаються
на свої слабості і немочі. Але й тут необхідно поглянути на лик святих Божих, в
якому ми знайдемо і бідних, немічних Лазарів, і розслаблених і хворих. Часто
люди посилаються на те, що вони зайняті повсякденною працею і у них, бачите, не
залишається часу для свого спасіння. Це теж помилкова думка. У сонмі святих
угодників Божих є люди різних професій і станів: прості і знатні, землероби і
військові, багаті і бідні, царі і слуги, миряни і священики. Часто ми говоримо
про трудності, пов’язані з сповіданням імені Божого, які ускладнюють діло
нашого спасіння. У таких обставинах потрібно пригадати про те, що серед чисельного
сонму святих є і мученики, які не тільки терпіли, але коли це було потрібно, то
і життя своє віддавали за Христа.
Що ж, дорогі, складає джерело блаженства і вічного щастя для
насельників неба? На це питання відповідає святий апостол Павло: „Не бачило
око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим,
хто любить Його ” (1 Кор. 2,9). Перш всього і головним чином, джерело вічного
блаженства і радості являє собою близькість до Бога, лицезріння Його, життя з
Ним і в Ньому.
Ми відчуваємо особливе почуття радості після довгочасної розлуки з
родичами. Наскільки радісніше буває зустріч праведної людини з Богом – Отцем
Небесним, з милостивим і благим, особливо якщо ця зустріч відбувається для того,
щоб уже ніколи більше не розлучатися.
Небожителі мають радісну зустріч з Христом Спасителем, Який викупив нас
від гріха і вічної смерті. Одне благочестиве передання говорить, що в той час,
коли отрок Іісус жив у домі Йосифа, якщо комусь з оточуючих було особливо важко
і скорботно, він говорив: піду, подивлюсь на Іісуса. Древнє сказання
підкреслює, яким великим щастям було бачити Бога.
Пригадаємо, як апостол Петро одного разу вигукнув: „Господи! До кого нам йти?”
(Ін. 6,68), до кого нам ще йти, з ким бути, як не з Тобою. Іншого разу,
побачивши одкровення Царства Божого, він
говорить: „Наставнику! добре нам
тут бути ” (Лк. 9,33). Це свідчить про те, що близькість
до Бога і єднання з Ним є головним джерелом блаженства, щастя і радості.
На небесах людина зустрічається з Духом
Святим, Який дарує нам благодатне осіяння, силу віри, міцність надії, полум’я любові
до Бога і до людей. Дух Святий укріпляє нас на дорозі нашого спасіння, надихає
і наставляє нас до покаяння. І в цьому – джерело вічного блаженства.
Особливу радість блаженства святі мають
у тому, що в небесному житті зустрічаються з Матір’ю Божою, до Якої ми привикли
звертатись і Яка чує всяке прохання і відповідає на кожне людське зітхання.
Вона вічно клопоче перед Богом про наше спасіння. Вона – джерело невичерпної
радості.
Радість небесного буття полягає в тому, що
спадкоємці небес з’єднуються з ангелами Божими у постійній радості і
прославленні Бога, роздумуючи над незбагненою Його величністю.
І, нарешті, радість і блаженство
полягає у спілкуванні один з одним, з рідними і близькими.
У молитвах святих угодників Божих ми
черпаємо міцність і силу. Ми завжди покладаємо надію на Всемогутнього Бога,
Який прославляється в Тройці, покладаємо надію на спокутні заслуги Христа
Спасителя, на благодатну допомогу Святого Духа, на постійні, в чому ми ніколи
не сумніваємось, молитви Божої Матері, на допомогу Ангелів, але разом з цим, на
основі вчення Церкви і релігійного досвіду, ми віримо у допомогу і заступництво
святих угодників Божих, в тому числі і на наших святих співвітчизників. Маючи
стільки молитовників, хіба можна розслаблятись у ділах християнського благочестя,
в ділі нашого спасіння? Не спастися може тільки той, хто навмисне і свідомо цього
не хоче.
Прославляючи Бога, дивного у святих
Своїх, і вшановуючи всіх святих, які просіяли у наших землях, будемо слідувати
їхній вірі і їхньому життю, щоб милістю Божою успадкувати життя вічне,
поділяючи зі всіма святими радість небесного буття. Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Нинішній недільний день присвячується
спомину всіх святих, які від самого початку просіяли у межах нашої православної землі. У цей день у храмах
звучить урочисте величання: „Величаєм
вас, святії всі, в землі нашій просіявшії, і чтим святую память вашу, ви бо молите
за нас Христа Бога нашего”.
Це свято, дорогі, надзвичайно
дороге нам, бо звертаючись до святих і
пригадуючи їхні подвиги, ми набуваємо нових сил за їхнім молитовним
заступництвом. Святий апостол Павло у посланні до євреїв пише, що безліч людей „вірою перемагали царства,
творили правду, одержували обітниці, затуляли пащі левів, гасили силу вогню і
уникали вістря меча, зміцнювались від немочі, були сильними на війні, проганяли
полки чужинців; ... інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб одержати
краще – воскресення; інші зазнали наруги та побоїв, а також кайданів і темниці,
були побиті камінням, перепилювані, зазнали катування, помирали від меча,
тинялись в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення;
ті, котрих весь світ не був достойний, тинялися по пустелях і горах, по печерах
та ущелинах землі ”
(Євр. 11,33-38). І ось ми, споминаючи сьогодні подвиги святих, які жили у всі
часи у межах нашої країни, теж благоговійно схиляємось перед ними, хоч імена
багатьох з них нам невідомі.
Ми свято вшановуємо святого апостола
Андрія Первозванного, учня Христового, який, проходячи від Кавказьких гір і
берегів Чорного моря до моря Балтійського, благословив нашу землю і на
Київських горах установив хрест; ми споминаємо святого Климента, єпископа
Римського, який був висланий у Крим і там зазнав мученицької смерті, залишивши
нам свої святі мощі. Ми споминаємо і інших святих, зокрема: святу рівноапостольну
Ольгу та її внука великого князя Володимира, просвітителя Русі, князів
страстотерпців Бориса, Гліба та Ігоря, мучеників Феодора та Іоанна, які
постраждали за сповідування Христа; ми також споминаємо Антонія і Феодосія, і весь чисельний сонм Києво-Печерських
святих, Іова і Амфілофія Почаєвських, Серафіма Саровського; цілий ряд святих -
просвітителів Північних земель, зокрема, святителів Стефана Пермського,
Інокентія Іркутського, Іоанна Тобольського та Димитрія Ростовського. Ми
споминаємо поіменно всіх, хто духовно потрудився. Але все ж, якою би не була
міцною і глибокою наша церковна пам’ять, ми не можемо назвати навіть малої
частини всіх тих, хто жив благочестиво, хто прожив у подвигах молитви і доброчесності, міцною вірою сповідав свою надію на Бога і
успадкував вічне блаженне життя.
Ми також споминаємо нових мучеників,
мучениць, сповідників, які постраждали у часи жорстоких гонінь на Церкву від
більшовицького режиму у 20-ті, 30-ті і 40-ві роки минулого 20-го століття,
споминаємо убитих, замучених в тюрмах, на етапах, висланих у ліси, гори, моря,
ріки і болота. „Настане час, - ще у 18-му столітті пророче говорив преподобний
Серафім Саровський, - коли на Русі нашій стільки буде убитих праведників, що
Ангели Божі не будуть устигати возносити їхні душі до Престолу Всевишнього .”
Багато сотень і тисяч праведників і
сьогодні, в наш час, живуть серед нас і невидимо для світу звершують свій християнський
жертовний подвиг. І тому сьогоднішнє свято спонукує нас задуматись над тим, що
кожен, хто належить до святої Церкви також стоїть у цьому ряду святих, але одні
досягли Престолу Божого, а інші тільки йдуть до Бога; одні прямують твердим
поступом, інші йдуть і спотикаються, а деякі ще не зрозуміли цілі життя на
землі. Але Господь показує дорогу кожному і веде – кого строго, кого ласкаво,
іноді міняючи строгість на ласку, іноді нібито залишаючи на деякий час,
випробовуваннями пробуджує нашу ревність. Всі ми, брати і сестри, пройшовши
через купіль святого Хрещення, зобов’язані бути святими, тобто вірними Богу.
Адже не комусь, але всім Господь сказав:
„Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний ” (Мф. 5,48), „і хто не несе хреста свого і не йде за Мною, той не
може бути Моїм учеником ” (Лк. 14,27). Тому цей недільний день – день
особливої відповідальності кожного з нас перед Богом, день випробовування нашої
совісті і нашої душі.
Ми іноді вступаємо у суперечку з Богом, зі своєю совістю і починаємо
шукати для себе шляхів самовиправдання: нібито не має в нас ні сил, ні умов,
щоб свято і благочестиво провести своє
життя. Згадуючи деяких з наших святих угодників, ми говоримо: „Так, він
пішов у лісові хащі, а як ми серед шумного міста зможемо повторити його
подвиг?” Або: „Чи можемо ми слідувати нашим святим, коли нас все роздратовує і
спокушає?” Ми, споминаючи про свої немочі і хвороби, говоримо, що святі йшли
своєю дорогою, а ми, грішні, можемо тільки надіятись на милість Божу і шукати
більш легкої дороги, а Господь нас зрозуміє.
Але давайте, уявимо собі всю „хмару свідків ” (Євр, 12,1), як
пише святий апостол Павло, тобто незчисленний сонм святих, відомих і невідомих,
прославлених і не прославлених, і хай стряснеться і затремтить наша совість, тому що умови у яких вони жили і
подвизались були далеко не легкими, але вони не подавляли голосу своєї совісті.
У Святому Письмі сказано: „Ви – рід обраний, царственне священство, народ
святий, люди відновлення, поставлені для того, щоб сповіщати чесноти Того, Хто
покликав вас з темряви у чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9). Багато і інших
слів Господа нашого Іісуса Христа і святих апостолів можна привести, щоб
пробудити нашу совість і сказати: не має виправдання нашій малодушності! Будемо
ж, браття і сестри, як можна частіше приводити собі на пам’ять приклад того
високого повсякденного життя святих, яке проходить перед нашими очима і стало
надбанням нашої Церкви.
У всі часи, не дивлячись ні на які умови, люди всіх верств, всіх звань
йшли до Бога, вірували, спасались і
удосконалювали свій дух. І якщо ми забуваємо про заклик до святості, звертаємо з дороги Господньої і не хочемо
відповідати перед Богом, і перед своєю совістю, то не має виправдання нікому з
нас.
Приведемо повчальний приклад. Коли майбутній патріарх Олексій
(Сіманський) прийняв чернецтво і сан ієродиякона, його старець, скитський
ієромонах Троїце-Сергієвої Лаври, сказав йому: „Від нині життя твоє повинно
бути таким, як буцімто хтось дав тобі в руки дорогоцінну кришталеву чашу до
верху наповнену водою, і ти повинен так ступати, щоб не розплескати її ”.
Ми маємо святиню – дорогоцінну кришталеву чашу і воду в ній – це
запорука, яку дав нам Господь у купелі святого Хрещення і йти по житті треба не
з порожніми руками, не з розсіяним поглядом, а обережними кроками і уважним
оком вибирати кожний раз ту стежку, яка дозволить зберегти запоруку благодаті у
душі, думках і діях. Коли будемо стримувати пристрасті і оберігати язик від
образливих слів, коли у душі будемо укріпляти мир, тоді збережемо цю святиню.
Пригадаймо слова преподобного Серафіма Саровського і запам’ятаємо їх: „Притягни
мир до своєї душі і навколо тебе спасуться тисячі ”. Дійсно, коли людина
умиротворена, коли душа її радісна, коли вона строго берегтиме себе від гріху,
то до цієї людини буде нас притягувати і
її приклад допоможе кожному знайти свою рятівну життєву стежку.
То ж прослідуємо, браття і сестри, важкому, але праведному путі наших
подвижників і навіть у думках не допустимо нічого лихого. Перебуваючи вірними і
слухняними дітьми нашої святої Церкви, у житті своєму будемо старатись
слідувати тим, кого ми сьогодні славимо, про кого радуємось і веселимось.
Будемо бадьоро, з радістю і смиренням нести свій життєвий хрест. Будемо твердо
вірити, що з нами Бог і ніхто проти нас. Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Сьогодні ми побожно шануємо всіх святих, яких прославила за їх віру і
благочестя наша Церква. Славимо їх пам’ять, щоб і нам успадкувати вічне
блаженство.
Що ми бачимо у святих угодниках Божих? Перш всього, ми бачимо в них
світло Христове. З того часу, як „темрява безбожності минула і засяяло
правдиве світло Христової науки (1 Ін. 2,8), з того часу, як Бог „покликав
людей з темряви в чудове Своє світло ” (1 Пет. 2,9), на землі
появилась нова і небачена до цього спілка людей, про яких святий апостол
справедливо говорить, що вони є „сини світла і сини дня ” (1 Фес. 5,5).
Ці „сини світла ” часто, не
маючи земного багатства, були багаті вірою, бо благодать Божа була тою силою,
яка зміцнювала їх у подвигах земного життя. Якими ж чеснотами сяють для нас
святі угодники Божі землі нашої, наші великі і славні предки?
Про блаженну княгиню Ольгу (10ст.) після її хрещення
Константинопольський патріарх говорив: „Блаженна ти у роді твоєму, бо вподобала
світло християнської віри і позбулась язичеської темряви. Благословлятимуть
тебе сини руські аж до останнього роду ”.
Прп. Антонію Печерському (11 ст.), який прийняв чернечий постриг на
святій Афонській горі, ігумен сказав: „Вернись на Русь і будеш там на
утвердження багатьох і благословення святої Гори буде над тобою ”. Антоній не
мав ні золота, ні срібла, але сльозами, постом і молитвами заснував славетний Києво-Печерський
монастир, звідки і поширилось чернецтво на всю нашу землю.
Прп. Феодосій Печерський (11
ст.) вславився своєю особистою працею на будівництві великої Печерської церкви,
подібної до небес, постійним піклуванням про братію монастиря та про добробут
кожної людини, яка приходила до нього за допомогою. Він захистив нещасну вдову
від неправедного судді, турбувався про спасіння кожного з братії. Як ігумен
обителі, він всім показував приклади працелюбності, смирення і лагідності,
перебуваючи у постійному молитовному єднанні з Богом.
Прп. Нестор Літописець (12 ст.) залишив нам описи про початок Русі, її
хрещення й поширення віри Христової, про життя ченців Києво-Печерського
монастиря та їх подвиги, про перших святих угодників, прославлених у нашій
Православній Церкві.
Св. Михаїл Чернігівський (13 ст.) засвідчив свою тверду віру у Христа
Спасителя мужнім сповідуванням її в столиці татарського ханства.
Св. Макарій, митрополит Київський (15 ст.), відправляючи Божественну
Літургію у селі Скригосові, довідався, що до села наближається загін кримських
татар, які мають намір захопити у полон і продати у неволю всіх людей, що
зібралися на богослужіння. „Рятуйтеся діти! – вигукнув святитель до народу. – А
мені не можна. Я віддаю себе на волю Божу. ” Люди сховалися у лісі, а святителя
Макарія татари вбили перед св. Престолом.
Старозавітний мудрець говорить, що „нема нічого нового під сонцем ” (Еккл.
1, 9). І дійсно, мучеництво і подвижництво, початок якому було покладено у
перші століття християнства, продовжувалось і в більш спокійні часи. Прикладом
цьому служить мужнє сповідання християнської віри великомучеником Іоанном
Сучавським, який постраждав у Білгород-Дністровську у 15 ст.
Але особливим чином мучеництво і сповідання віри продовжилось уже у
наші, зовсім недалекі від нас часи. У 20-му столітті наша Церква і наш
православний народ переніс неймовірні гоніння, які підняли на віру Христову богоборці.
Багато тисяч вірних чад Церкви: ієрархів, священнослужителів, монахів, мирян
прославили Господа мученицькою кончиною, покірливим перенесенням страждань і
позбавлень у таборах, тюрмах і засланнях. Подібно до святих апостолів вони
на шляху віри перетерпіли всі скорботи і мученицьку смерть
за Христа, показавши „себе як служителі Божі, у великому терпінні, в бідах і
нестатках, у тісних обставинах, під ударами, в темницях, у вигнаннях, в трудах,
у неспанні, в постах, у чистоті, в розсудливості, у великодушності, в
доброті, в Дусі Святому, в нелицемірній любові, в слові істини, у силі Божій зі
зброєю правди в правій і лівій руці ” (2 Кор. 6, 4-7). Святі новомученики
засвідчили свою віру, надію і любов до Христа і Його святої Церкви до останньої
каплі крові, залишивши нам істинну прихильність до Святої Тройці. Вони стали
служителями Животворящого Духа і явили духовну силу Церкви у випробовуваннях,
які так потрясли народ, що і до теперішнього часу ми відчуваємо на собі гніт
войовничого атеїзму.
Першим новомучеником нашої землі став митрополит Київський і Галицький
Володимир (Богоявленський). Він з духовним величчям і євангельською простотою
утвердив у своєму архіпастирському служінні єдність праведного життя і
мученицької кончини. Але масовий і
запеклий характер гонінь починається з 1918 р. і своєї кульмінації досяг у 1937-1938 роках. Так, у 1937 р. було заарештовано
136.900 православних священнослужителів і церковних людей, і з них розстріляно
85.300. У 1938 р. заарештовано 28.300 і розстріляно – 21.500.
Крім цього, безбожна влада своєю диявольською силою заставила відпасти
від Церкви мільйони людей і стала виховувати їх у дусі осоружності і ворожості до Бога. Виник духовний вакуум,
який весь час наростав і врешті-решт, не витримавши цього духовного насилля,
безліч людей почали відчувати потребу морально піднятися і освятитися, знайти
віру і відродитися у благодаті і істині. І таку віру шукаючій душі дають
приклади самовідданого сповідництва наших співвітчизників, які жили декілька
десятиліть тому і які добре запам’ятали заповіт св. апостола Петра, який
написав: „Улюблені! вогняної спокуси, що посилається вам для випробовування,
не цурайтеся, ... оскільки ви берете участь у стражданнях Христових ... Якщо лихословлять вас за ім’я Христове, то ви
блаженні, бо Дух слави і Дух Божий спочиває на вас ” (1 Пет. 4,12-14).
Страшні гоніння, які пережили віруючі, не змогли зломити людського
духу. І тепер Церква, надихнувшись подвигами новомучеників і сповідників,
відроджується і відновлюється, подібно до євангельського зерна, яке згнивши,
сприймає воскресіння і нове життя (Ін. 12,24). Нині з цього благодатного зерна
виростає щедра нива духовного обновлення народу. З попелу руїн піднімаються
храми, відроджуються монастирі, сотнями будуються нові храми. Але головним надбанням
подвигу мучеників і сповідників є самі люди, які за їхнім прикладом віри і любові
до Бога приходять нині у храми, щоб стати нездоланним стрижнем Церкви. Вогонь
репресій не тільки не зміг знищити на нашій землі православну віру, але,
навпаки, явився тим світочем, завдяки якому запалали серця мільйонів людей, а сподівання
на Єдиного Бога у них стало твердим і непохитним, бо Христос переміг смерть і
всім дарував надію воскресіння.
Подвиг новомучеників і сповідників приводить у лоно Церкви не тільки
молодих людей, але й людей похилого віку, які у ті тяжкі часи, хоч і жили рядом
з ними, але були духовно сліпими і не бачили Істини. Тепер і вони, набравшись
сил від своїх сучасників, самі приходять до Бога і сповідують їх подвиги.
Будемо, дорогі, у нашому житті слідувати важкому, але праведному путі
наших подвижників: рівноапостолів і святителів, мучеників і священномучеників,
преподобних і праведних, пам’ять яких ми сьогодні благочестиво вшановуємо. Будемо
бадьоро, зі смиренням нести свій життєвий хрест з твердою вірою в те, що якщо з
нами Бог, то хто проти нас? „Як сонце ясне, як яскрава ранішня зоряниця,
засяяла велична пам’ять святих, що в землі нашій просіяли ..., зогріваючи серця
наші до наслідування життя їх побожного та до щирості у вірі”.2Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
У нинішньому Євангелії ми бачимо чотирьох людей, які все що мали, на що
покладали свою надію, що у цьому світі любили, - все це покинули для того, щоб
піти за Іісусом Христом, Який не мав де й голови прихилити. Тут бачимо, з
одного боку, владу, з якою Христос закликає вибраних Ним людей, щоб йшли за
Ним, а з іншого – послушність, з якою покликані пішли за Його голосом. Владу, з
якою Христос покликав апостолів показує у Ньому божественну силу; а послушність
апостолів і палке бажання покликаних вірно служити апостольській проповіді
указує, як людина повинна виконувати свій християнський обов’язок.
На березі Генісаретського озера займались своїм ділом чотири риболови.
Два з них запускали сітки для ловлі, а трохи дальше два інших закінчили роботу
і полоскали свої сітки. У цей самий час
Хтось приближається по березі моря і, підійшовши до перших двох та й каже їм: „Ідіть
за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей ” (Мф. 4,19). Петро і Андрій пізнали
в Ньому Того, Котрого їм на березі Йордану указав Іоанн Хреститель і Котрого
назвав Агнцем Божим. Вони пізнали, що це був Той Самий, Який при першій же
зустрічі з незнайомим Йому Симоном, дав йому нове, незрозуміле і загадкове ім’я
– Петро. Без сумніву, Господу Іісусу, як Серцезнавцю, відкриті людські серця,
їх почуття і прихильності. Він здалеку бачив, як близькі до Царства Небесного
Петро і Андрій, Яків і Іоанн. Тому Він і вибирає їх до апостольського служіння,
як достойних і готових для розповсюдження між людьми світла євангельського
учення.
З одного боку їм треба було
послухатись Господнього заклику, а з іншого – як їм було йти за Людиною, яка
була їм майже не знайома, тим більше не мала ні багатства, ні влади, ні власного
житла, ані популярності. І куди йти з Людиною, яка й Сама не має де прихилити
Своєї голови? Петро і Андрій мали хоч якусь хатину, мали човна, сітки, мали
роботу і заробіток, щоб прогодуватися. А як тепер все це покидати і йти за Тим,
Хто й цього не має? Але Він обіцяє зробити їх ловцями людей. І що це значить
бути ловцями людей? Як можна ловити людей? Люди ловлять людей, щоб панувати над
ними, поставити їх у свою залежність. Але Христос нічого такого не мав на увазі. То
ж яку відповідь міг дати Петро і Андрій? Вони були поставлені перед непростим
вибором. І їхні думки, напевно, могли хитатися між можливістю відізватися на
заклик і все залишити і боязню втратити те, що мають. Але перемогла
послушність. Петро і Андрій, як пише Євангеліє „зараз же, покинувши сіті, пішли
за Ним ” (20).
Маючи уже двох апостолів, Христос пішов берегом Галілейського озера і
таким самим чином закликав двох інших риболовів: Якова і Іоанна. Без всякої
суперечки, „покинувши човен і батька свого ” і ці „зараз же ” (22) пішли за
Христом.
Що ж то за сила, котра небагатьма словами діє так певно і нехибно,
долає почуття і думки, розриває самі ніжні родинні зв’язки? Це сила превелика,
надзвичайна і надприродна, це сила живого і діючого Слова Божого. „Воно, -
пише св. ап. Павло, - проникає до розділення душі і духу, суглобів і мозків,
і судить помисли і наміри сердечні ” (Євр. 4,12). Це саме Слово, Єдиносущне Отцю і
Духові, яке на початку світу прорекло: „Нехай буде світло і настало світло
” (Бут. 1,3). Це саме Слово, яке „в останні дні говорило нам
через Сина ” (Євр. 1,2) і що Воно веліло людським голосом, те й
здійснювалося: людина йде за Боголюдиною, риболов стає апостолом.
Чому нам більше дивуватись: силі слова Христового, яке пронизувало всю глибину
людських сердець, чи безмовній покірності, з якою закликані приймають призвання
до царства світла і життя? Але й то й інше достойне здивування.
Своєю послушністю вони подають і нам приклад послушності слову
Христовому. Якщо ми хочемо бути дійсними імені християнина, то і у нас слово
Христа повинно бути у виконанні швидким, охочим, непохитним, діяльним, щоб бути
уловленими для спасіння і не дати перемогтися трудностями і надією нагород.
Христос сказав нам: „Хто Мені служить, нехай Мене наслідує ” (Ін.
12,26). Служити Христу – це обов’язок кожного християнина. Він є святий і найперший обов’язок, порушення якого
пояснити не можливо. Бо Христос не тільки дає нам заповідь, але Він дає також
силу до виконання заповіді і при цьому не силує і не примушує.
Слухаючи ці слова у нас може виникнути питання: як нам іти за Христом і
як Йому наслідувати? Адже у нас стільки земних сіток, з яких ми ніяк не можемо
виплутатись, а дорога за Христом вузька і терниста. І тому, коли хочемо служити
Христу, йти за Ним, ми поступово, день за днем повинні скидати з себе все, що
нам мішає у слідуванні за Ним, особливо журбу за цим світом і любов до земних
утіх.
Господи Іісусе, Христе Боже наш! Якщо Ти заради нас і нашого ради спасіння піддався
великому убожеству, то дозволь і нам бути учасниками Твого святого і спасительного
убожества. Дай нам у думках і ділах наших залишити всякі житейські піклування,
всяку земну журбу і любов до утіх світу цього, щоб зустріти Тебе „з оливою
добрих діл та з світлими свічками віри ” і увійти і Світлицю Твою.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.3
У євангельському читанні
сьогоднішнього дня ми слухали благовістя про те, як Господь наш Іісус Христос
закликав до слідування за Собою перших своїх учеників, які займалися
риболовством на Галілейському морі.
Петро і Андрій, Яків та Іоанн уже були знайомі Іісусу Христу раніше, бо
чули про Нього від Іоанна Хрестителя, що це «Агнець Божий, Котрий бере на
Се6е гріхи світу» (Ін. 1, 29). Вони відвідували Його у назаретській оселі,
вели бесіду з Ним про Царство Боже і щирим серцем увірували в Нього, як про обітованого
пророками Месію. Але на той час ще не залишали своїх домівок, ні сімей, ні
своїх повсякденних діл і занять. Проходячи по березі Галілейського мооря,
Господь побачив їх коли одні з них закидали в море сітки, а інші на березі
поралися з своїми снастями і сказав їм: «Ідіть за Мною, і Я зроблю вас
ловцями людей. І вони зараз же, покинувши сіті, пішли за Ним» (Мф. 4,
19-20). З цих пір раз і назавжди ці істинні ізраїльтяни, які прагнули Царства
Божого, віддали себе Господу Іісусу, присвяти все своє життя благовіствуванню
Царства Божого і проповідуванню Євангелія Христового, залиши все – і доми, і
рідних своїх, і пішли за Христом. З тих пір бути завжди з Господом, з Ним
страждати, для Нього і за Нього терпіти наруги, мучення і саму смерть, було для
них жаданою участю і предметом їх полум’яних бажань та молитов.
Від нас, дорогі, Господь не вимагає неодмінного обов’язку, щоб ми
залишали все по прикладу апостолів, покидали свої домівки, йшли від своїх
родичів, але все-таки обов’язок бути з Христом і слідувати за Ним лежить і на
нас, бо і ми ученики Його. Служити одному Господу, любити Його більше всього,
жити для Нього одного, є першим і головнішим обов’язком кожного християнина.
Вступаючи в число віруючих і чад Божих, ми відреклися від сатани і від всіх діл
його, і всього служіння його, і від всієї гордості його - тобто відреклись від
диявола, як начальника всякого гріха, який прихилив до гріху першу людину і
через гріховну похіть заволодів всім впалим потомством. У Хрещенні ми відреклись
від всіх гріховних і беззаконних діл, які є діла диявола, від всього гріховного
життя, яке є служінням дияволу, від всієї метушливої мирської пристрасті, від
всього на чому стоїть і опирається гординя диявола.
І, навпаки, через віру в Христа, Сина Божого, ми з’єдналися
з Отцем Його і Святим Духом, сповідуючи Його Єдиним своїм Царем і Господом,
обіцяючи «служити Йому в святості й праведності перед Ним у всі дні життя
нашого» (Лк. 1, 75), обіцяючи Його слухатись у всьому, виконуючи Його святу
волю і сповняти Його божественні, животворні і спасительні заповіді, на Нього
одного надіятись і Йому передати свою душу і тіло, всі думки і почуття, все
життя і долю.
З цим зреченням від гріховного життя, з цією обітницею назавжди
належати Господу ми хрестились у ім’я Пресвятої і Животворящої Тройці, тобто погреблися,
як пояснює апостол, з Христом у смерть і воскресли з Ним для нового, благодатного
життя (Рим. 6,4), умерли для гріха і ожили для правди і чесноти, відкинули «колишній
спосіб життя старої людини, яка зотліває в спокусливих похотях, а обновилися
духом розуму свого і одягнулися в нову людину, створену за Богом, в
праведності і святості істини» (Єф. 4, 22-24). Тільки на цій умові ми
прийняті у число учеників Христових, названі дітьми Божими, об’явлені
спадкоємцями Царства Божого в оселях Отця Небесного.
Така сила нашого хрещення у Христа, таке значення нашого християнського
звання і така сутність християнського життя! В кому немає цих ознак
християнства, той хоч і знає Господа, проте не є Його учеником і послідовником.
Хто не живе Христовим життям, той хоч би і вірував у Нього і хрестився в ім’я
Його, за словом Самого Господа, носить «ім’я, ніби живий, але такий мертвий»
(Апок. 3,1). Хто не йде за Іісусом Христом, той йде не царським шляхом догоджання
Богу, а йде широким шляхом догоджання світу, який веде до вічної загибелі.
Словом, бути з Христом невідступно, слідувати за Ним всюди і завжди є нашим
першим, головним й істотним обов’язком від виконання якого залежить і тимчасова
і вічна наша доля.
Хто ж перебуває з Христом? Той, хто з’єднався з Ним живою, твердою і не
відступною вірою; хто всім серцем вірує в Нього, як у єдиного істинного Сина
Божого, Владику і Господа життя нашого, єдиного Спасителя світу без Якого не
має спасіння, але вічна загибель. Також перебуває з Христом той, хто вірує в
Нього, як у Єдиного Суддю і Подателя всього, Який має владу або оправдати нас і
прославити з Собою, або погубити тіло й душу у геєні вогненній і хто за цю
віру, за ім’я свого Господа і Спасителя, за Хрест і Євангеліє готовий покласти
свою душу, віруючи обітниці Господній: «Хто хоче зберегти свою душу, той згубить
її, а хто згубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Лк. 9,24).
Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним міцною любов’ю, так що «ні
смерть, ні життя … , ні теперішнє, ні
майбутнє, ні висота, ні глибина, ані інше створіння не зможе відлучити нас від
любові Божої, що в Христі Іісусі, Господі нашому» (Рим. 8,38-39). Перебуває
з Христом той, хто любить «Господа Бога … всім серцем своїм, і всією душею
своєю, і всією силою своєю» (Втор. 6, 5), для кого Господь Іісус Христос
є все – і світло, і життя, і їда, і утіха, і радість, і насолода, і блаженство.
Перебуває з Христом той, хто з’єднався з Ним живою і ніколи не відпадаючою
надією, в Ньому покладає всі свої надії, до Нього направляє всі свої бажання, в
Ньому шукає і від Нього чекає всього щастя і всіх радостей життя. Перебуває з
Христом той, хто цілком віддав самого себе Господу, всю душу і серце своє, всю
участь і долю свою, для кого вічне життя з Христом Господом є перша й найголовніша
ціль всієї діяльності, зосередження всіх надій і бажань, всіх думок і прагнень.
Така людина і розумом, і серцем, і думкою, і бажанням, і почуттями, завжди і
всюди з Христом Господом: в Ньому покладає весь скарб серця і з Ним все життя
його закрите у Богові.
Що значить йти за Христом? Це значить у всьому житті і ділах слідувати
Йому, як найвищому взірцю і прикладу істинно святого і богоугодного життя, жити
і діяти так, як жив і діяв на землі Сам Господь Іісус Христос. Він покладав всю
ціль Свого життя у виконанні волі Отця Небесного, у здійснення діл, які передав
Йому Отець: «Моя їжа, - говорить Христос, - є творити волю Того, Хто
послав Мене, і звершити діло Його» (Ін. 4, 34).
Так поступає й істинний ученик Христов: у всьому і завжди він
старається догоджувати Господу, виконувати Його святу волю, поступаючи по Його
заповідях, не випробовуючи, чому це дозволяється і чому інше не дозволяється.
Скоріше такий згодиться би залишитися без нічого у житті, ніж переступити заповідь
Божу. Згадаємо, яких почестей і скарбів не пропонували святим мученикам, яких
мук вони не винесли, щоб нахилити їх принести жертву ідолам хоч би для виду, але
вони були готовими краще перетерпіти всі муки, випробувати тисячу смертей, ніж,
хоч би удавано, переступити першу заповідь Божу, яка велить служити і
поклонятися тільки єдиному істинному Богу, Творцю неба і землі.
Господь Іісус Христос був милосердним і співчутливим до всіх. Він
прощав грішникам, годував голодних, зцілював страждаючих, закликав до
заспокоєння всіх струджених і обтяжених.
Так поступає й істинний послідовник Христов: він прощає своєму брату «до семидесяти разів по сім»
(Мф. 18,22), подає що має тим, хто
просить у нього, дає їду в ім’я Христове голодному і пиття спрагливому, одіває
голого, приймає у дім свій сироту, успокоює подорожуючого, утішає страждаючого,
підкріплює своєю порадою падаючого, допомагає хворому, відвідує заточеного у
в’язницю, готовий розділити з потребуючим братом своїм все до послідньої
сорочки і до останнього шматка хліба.
Господь Іісус Христос являючись безпристрасним і доскональним по
природі, постився сорок днів у пустелі, віддавав час ночі молитві до Свого
Отця, а в послідню ніч Свого перебування на землі молився до кровавого поту.
Так поступає й істинний ученик Христов: він смиряє свою плоть, гасить
пристрасті свої постом і утриманням, привчає себе до строгої помірності у
всьому, знаючи, що «Царство Боже не їжа і пиття, але праведність і мир, і
радість у Святому Дусі» (Рим. 14,17), згадуючи при цьому страшне слово
Господнє: «Горе вам, ситі нині! бо будете голодувати. Горе вам, що
смієтесь тепер! бо будете плакати і ридати» (Лк. 6,25). Тому істинний
ученик Христов укріпляє дух свій і освячує всі свої діла молитвою і молиться на
всякий час духом, присвячуючи молитві до Отця Небесного той час, коли інші або
покояться на постелях своїх, або веселяться плотськими радостями. Він огороджує
і розум, і серце, почуття, і уста свої страхом Божим. Від того всяке, саме
звичайне його діло, освячуючись молитвою і словом Божим, стає ділом святим і богоугодним. Всяке слово його,
яке виходить з серця, наповнене страхом Божим, буває корисне і повчальне,
розчинене сіллю благодаті.
Іісус Христос у всі установлені законом свята приходив з Галилеї до
Єрусалиму у храм Божий, щоб там молитися, учити і творити чудеса.
Так і послідовник Христов дні свят Господніх присвячує Господу Богу
Своєму. Залишаючи всі діла свої, він приходить до храму Божого, щоб там
принести Господу жертви хвали і подяки
за всі Його благодіянні, і випросити Його святе благословення на всі діла і труди
свої. Також і у домі своєму він проводить
святі дні Господні у молитві і благоговійних роздумах про діла Божі, у повчанні
слова Божого і у милосерді до своїх ближніх. Тому Бог допомагає їм і всі починання
їхні благотворні, всі труди їхні успішні, на домах і сімействах їхніх почиває
благословення Боже.
Господь Іісус Христос терпів чисельні наклепи, переслідування, гоніння
і мучення від своїх ворогів, не перестаючи робити їм добро, плакав про народ,
який відкинув Його і віддав на смерть та молився про своїх розпинателів.
Так поступає й істинний ученик Христов. Він любить ворогів своїх
благословляє тих, хто проклинає їх, добро творить тим, хто ненавидить їх і
молиться за тих, хто кривдить і гонить їх (Мф. 5, 44), не платить злом за зло,
а, навпаки, благословляє (1 Пет. 3,9).
Хто, таким чином, слідує у всьому за Господом і має перед собою
величний приклад Його святішого життя, той безсумнівно прийде туди «де
Христос сидить праворуч Бога» (Кол. 3,1), бо «хто Мені служить, -
говорить Сам Христос, - нехай Мені наслідує; і де Я, там і слуга Мій буде» (Ін. 12, 26).
Чи бачите, що і не залишаючи ні дому, ні рідних своїх, ні повсякденних
діл і занять своїх, можна прослідувати за Христом, бути завжди з Ним і служити
Йому. Не будемо думати, що від цього можуть постраждати наші земні справи, що
можуть бути якісь важливі упущення і
ущерби у нашому господарстві, якщо ми будемо думати тільки про те, як догодити
Господу, думати тільки про небо, шукати тільки Царства Небесного. Навпаки, тоді
якраз всі наші життєві діла приймуть правильний і успішний напрямок, всі наші труди
будуть супроводжуватись благословенним успіхом, всі заняття наші одухотворяться,
освятяться благословенням згори. Коли перш всього будемо шукати Царства Божого і правди Його, коли неусипно
будемо трудитися не для тимчасових вигод, а для здобуття вічних благ від
Подателя всіх Бога, коли будемо діяти не з проявами честолюбства і
користолюбства, а з догоджання Богу, з послушності волі Божої, від Нього
Єдиного очікувати відплати на небі, тоді тільки і земний добробут наш буде забезпечений
і укріплений Божим благословенням. «Шукайте ж спершу Царства Божого і правди
Його, і все це додасться вам» (Мф. 6, 33), - це сказав Той, у чиїй владі і
небо, і земля, і ми, і всі діла наші. «Я був молодим і постарів уже, -
говорить пророк Божий, - але не бачив праведника покинутим, або щоб діти
його просили хліба. Він щодня дає милостиню, позичає і рід його в благословенні
перебуває» (Пс. 36, 25-26). Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Минуло вже тисячу років з тих пір, як свята віра Христова засяяла своїм
благодатним світлом на древніх землях Київської Русі. Скільки дорогоцінних
плодів принесла свята віра нашій Вітчизні і нашому народу! Вона насадила по
всьому лицю землі святі обителі і там вперше почалась наша писемність. У
монастирях були відкриті перші школи. Там трудились літописці, які записали
історію нашої Вітчизни. Православна віра наклала свою глибоку печатку на древньоруські
закони, зм’якшивши при цьому язичеські норови. Вона створила і укріпила у
нашому народі сім’ю, якої не було у язичестві з-за його багатоженства.
Тому хрещення Русі є духовним святом. Це не просто згадка про історію
нашої країн, згадка про її державність, культуру і думку. Хрещення Русі – це
також необхідність задуматись над тим, що дала християнська віра, християнська
ідея для пізнання людиною самої себе, свого призначення, путі свого морального
і духовного вдосконалення.
А головне те, що свята православна віра викормила своїм духовним
молоком, звела на небо і прославила тисячі Божих угодників, які стали нашими
молитовниками, нашими заступниками перед Престолом Божим. І ось сьогодні, у
другу неділю після П’ятидесятниці, наша Церква урочисто святкує пам'ять всіх
святих, які просіяли на землях нашої країни.
Їх багато, їх тисячі: одні з них прославлені всією Церквою, декотрі
вшановуються на місцях, в окремих областях, інші відомі тільки одному Богу. І
знову хочеться сказати: як їх багато! Неусипні молитовники Антоній і Феодосій
Печерські, кроткий і смиренний Серафім Саровський, кріпкий волею, мужній і
терпеливий у всіх випробовуваннях Зосіма Соловецький, полум’яний борець за
Православ’я Іов Почаєвський; великі святителі нашої Церкви, які віддали себе на
служіння ділу вічного спасіння людей: Димитрій Ростовський, який все життя присвятив
вивченню життя святих людей і залишив нам їх життєописання, Феодосій Чернігівський,
просвітитель Сибіру Іоанн Тобольський, Інокентій Іркутського. Та хіба можна
перелічити і назвати імена всіх праведників, виплеканих у лоні нашої Церкви? Воістину,
нам є чим духовно пишатися, є чому навчитися у цих Божих людей на шляху до
Царства Небесного! А головне – побачити на їх прикладах як потрібно вірувати,
як потрібно терпіти, як потрібно любити, як потрібно берегти для Царства
Небесного свою безсмертну душу.
В Євангелії є такі слова, які, напевно, багато кому з нас відомі, що «усякому
кому дано багато, багато й вимагається, і кому багато довірено, з того більше й
стягнеться» (Лк. 12,48). Нам, треба сказати, багато дано нашим Господом.
Він дав «хмару свідків» нашої
віри, як називає святих людей апостол
Павло (Євр. 12, 1) і дає їх нам для того, щоб вони були не тільки нашими молитовниками
і заступниками, але й учителями і керівниками на дорозі до вічного життя. Ми маємо
безліч взірців святої віри в особах не тільки вселенських святих, але якраз
наших рідних братів і сестер по плоті і крові.
Багато нам дано, але багато й стягнеться з нас. Свята віра, яку ми
бережемо від днів свого дитинства – це насіння, яке повинно давати плоди в душах
кожного з нас. Свята віра, яку передали нам у дорогоцінну спадщину предки – це
талант, даний Богом кожному з нас, який потрібно зростити, щоб вернути його
Небесному Господарю примноженим.
І ось коли ми пригадуємо про наших угодників Божих, ми нібито ставимо
свою совість і серце перед їхнім лицем. Буває, що на живому, плодоносному
дереві можуть знайтися сухі гілки, які не дадуть плодів; також і на живому тілі
можуть бути омертвілі і безжиттєві органи. Так, можливо, і ми з вами являємось
безплідними вітками на величному дереві Христової Церкви? Можливо, і ми з вами
мертві, безжиттєві органи на великому тілі Христової Церкви? То ж як узнати,
живі ми, чи мертві у Христі?
Святий апостол Павло дає нам таку заповідь: «Перевіряйте самих себе,
чи у вірі ви; самих себе досліджуйте» (2 Кор. 13,5). Але як ми це зробимо,
як випробуємо себе, як дослідимо себе? Господь Спаситель дає нам відповідь на
це питання. Він сказав: «Хіба збирають виноград з тернини, або смокви з
реп’яхів? Так усяке добре дерево і плоди добрі приносить, а погане дерево і
плоди погані приносить» (Мф. 7,16-17).
Якщо ми приносимо у своєму житті добрі плоди, то являємось добрим
деревом, і тоді ми не мертві, а живі органи тіла Церкви Христової. Св. ап.
Павло учить і часто св. Церква нагадує нам ці слова: «Плід же духу є: любов,
радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, лагідність, стриманість»
(Гал. 5, 22-23). Апостол назвав дев’ять основних плодів істинного життя з
Христом. Це плоди, яких від нас терпеливо очікує Господь Іісус Христос і
відчиту у яких потребує від кожного з нас на своєму Божественному суді.
Хай кожен, заглядаючи у свою совість і углибляючи в неї свій духовний
погляд, відповість собі на питання: чи зростає в ньому любов до Господа, така
любов, коли вірний син Небесного Отця любить Господа свого більше всього на
світі, більше всього бажає виконати волю Божу, більше всього боїться її
порушити і погубити свою безсмертну душу? Істинна любов до Бога проявляє себе в
тому, що християнин прагне своєю віруючою душею тісніше і ближче з’єднатися з
Спасителем через молитву, через св. таїнство Причастя і, шукаючи цього
спілкування з Господом, радується тим хвилинам, у які відвідує його серце Господь,
відкликаючись на його заклик і поселяючись у його серці.
То чи є у нашому серці така любов один до одного, яка не бажає нікому
того, чого не бажає собі, тобто та любов, чка заповідана Господом? Також, чи
живе у нашому серці радість - світла, свята радість про те, що у нас є
безсмертна душа, що всі ми спасенні безцінною Кров’ю Господа Спасителя, народжені
Ним для вічного життя? Чи носимо ми в собі радість про те, що наш Небесний
Отець ще терпить кожного з нас на землі, ще дає дні життя, щоб у ці решту років
ми потрудилися для життя майбутнього віку і щоб свою душу зробили достойною
учасницею вічного життя? Чи живемо ми радістю про те, що Господь приготовив для
кожного з нас місце в Своєму Небесному Царстві?
Чи перебуває в нашому серці мир про Господа, мир у совісті, коли людина
може споглядати Господа чистими
духовними очима, коли з такою ж чистою душею ми можемо дивитись в очі один
одному, простивши взаємні образи, не ховаючи брехні і злоби один проти одного,
удержуючи свій язик від осудження?
Чи навчились ми бути довготерпеливими? Це плід життя з Христом, якщо
всяку скорботу і прикрість ми приймаємо як би з руки Божої і коли ніяка
скорбота не роздратовує нас і не
викликає озлоблення.
Чи дихає наше серце благістю, коли людина не розрізнює між своїми
ближніми друзів і недругів?
Чи сяє наше серце милосердям, коли людина не тільки від надлишку, але й
від свого нестатку готова поділитись з немаючим, можливо, останнім шматком
хліба, чи останньою монетою?
Чи прикрашує нас віра в Бога, віра яка не знає сумнівів і хвилювань,
тверда як скала, віра в силу слова Божого, як слова істинного, всемогутнього
Господа Бога?
Чи являємось ми носіями лагідності, яка не знає ненависті, а буває
поблажлива, мирить нас з особистими ворогами, спонукає людину думати тільки про
свої гріхи і не осуджувати іншого, хоч би і явного грішника, думати тільки про
те, як нам самим явитися перед Господом?
Чи привчаємо ми свою душу до утримання, до боротьби з хтивістю і пороками,
до посту не тільки тілесного, але й духовного, до утримання від гріхів?
Ось це чесноти істинного християнства: любов, радість, мир, довготерпіння,
добрість, милосердя, віра, лагідність і утримання.
Відповіді за земне життя кожного з нас Господь потребує по цих плодах.
І свою віру ми можемо і повинні провіряти по цих плодах. «По їхніх плодах
пізнаєте їх», - говорить нам Господь (Мф. 7,20).
Якщо ми у своєму серці носимо ці плоди, хоч і в не такій доскональній
мірі, як святі угодники Божі, але носимо хоч би у мірі, доступній нашим силам –
значить ми не мертві, не безжиттєві органи Тіла Христового, не безплідні гілки
дерева Церкви Христової - значить ми
живі у Христі.
Ми живі, якщо наше серце горить вірою у Бога, якщо ми всім своїм єством
хочемо Йому слідувати - слідувати Його любові, чистоті, милосердю, відданості волі
Небесного Отця. Ми живі, якщо наша совість стоїть на сторожі серця і коли гріх
та порок проникає у це серце і затуманює нашу чистоту, ця совість зве до
покаяння. Ми живі, якщо ми боїмося вічної погибелі нашої безсмертної душі і під
гріховним тягарем шукаємо у Господа на молитві благодаті покаяння і прощення.
Ми живі, якщо нас страшить небезпека, що невидимий ворог нашого спасіння знову може
заволодіти нашим серцем. Ми живі, якщо наше серце прагне до небес і хоч
тремтячими і слабими ногами, але все-таки ми прямуємо духом туди, де святі угодники
чекають нас у свою сім’ю, щоб вічної радості
не було кінця.
Блажен, хто так живе. Він йде вірною дорогою до свого Господа. Але коли
в нас панує байлдужість до горя і сліз
наших ближніх, якщо в нас мало турботи про спасіння своєї душі і відсутня думка
про неминучість смерті і ми своїм серцем живемо тільки у гущі земних турбот і
розваг, - то що це значить? Невже сила віри Христової з часом ослабла до того,
що не має влади над нами? Невже оскуділа
у Церкві Христовій сила благодаті?
Ні! Світло віри Христової як і раніше сяє по всьому лицю православної
землі; не оскудіє і ніколи не зможе оскудіти сила благодаті Святого Духа, яку
Церква подає людям. Якщо ми, живлячись Слово Божим і благодаттю Божою, все ж таки
залишаємося поганими християнами і недостойними дітьми Небесного Отця, то це
тому, що в самих нас ослабла віра, а слаба віра не може мати і тих плодів, яких
очікує від нас Господь.
Що ж нам робити з нашою слабою, немічною вірою? Потрібно, перш всього,
молитись про її примноження, її укріплення, як святі апостоли просили свого
Божественного учителя і казали: Господи, «додай нам віри» (Лк. 17,5). Потрібно
укріпляти в собі вогонь віри молитвою, увагою до Слова Божого, старанністю до
відвідування храму і нашого богослужіння і роздумами про шляхи Провидіння
Божого у житті кожного з нас. Потрібно надихатись прикладами святих людей, прикрашених
вірою і всіма тими плодами, які виростають у серцях людей, які зберігають у
собі щиру віру. Хочеться від усього серця молитовно побажати вам, дорогі, щоби
у наших серцях було більше і більше плодів святої віри, успадкованої нами від
предків, щоб не застидались нас наші святі земляки, коли ми прийдемо у їхню сім’ю,
в Небесне Царство, але узнали в нас своїх братів та сестер і там прийняли нас перед
Лицем Небесного Отця під свій благодатний небесний покров. Величаем вас, святии вси в
земли нашей просиявшии, и чтем святую память вашу, вы бо молите о нас Христа
Бога нашего. Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Сьогодні свята Церква молитовно вшановує пам'ять святих, які просіяли
на наших землях. Незчисленний сонм угодників Божих, які прикрасили нашу рідну
землю. Серед них як люди духовного звання: митрополити, архієпископи і
єпископи, священики та диякони, так і мирські люди: прості монахи, юродиві,
військові і крім того багато преподобних жінок. Всі вони, незалежно від їхнього
положення, добились святості через подвиг духовного життя. Що значить жити духовно? Жити духовно це
значить творити духовні плоди. Св. ап. Павло у посланні до галатів роз’яснює,
що плід духа - це «любов, радість, мир, довготерпіння, добрість, милосердя,
віра, лагідність, стриманість» (Гал. 5, 22-23), тобто ті головні
християнські чесноти, які ведуть людину до блаженства ще тут, на землі, і
сприяють спасінню і досягненню вічного спілкування з Богом.
Святі, пам'ять яких ми сьогодні урочисто вшановуємо, якраз таким шляхом
угодили Богу і досягнули вічного блаженства. Крім того, вони показали нам
приклади правдивого життя і навчили нас боротися з гріхами. Зокрема, вони
довели, що спілкування з Богом можуть досягнути тільки ті, хто очищає свої
серця від гріху. Святитель Феофан Затворник пише: «Чи в пустині хто живе, чи в
монастирі, чи серед людей звершує своє спасіння, - всякому з них один закон –
очистити своє серце від пристрастей».
У таїнствах Хрещення і Покаяння Господь прощає християнину попередні
гріхи і подає сили для боротьби з гріхом на подальше життя. Але, нажаль,
гріховні почуття і бажання залишаються в людині і викоренити їх можна тільки
через постійний подвижницький труд. Тілесний подвиг, тобто піст, пильнування за
собою і різноманітні діла милосердя поступово очищають душу від пристрастей і
підготовляють її до духовного подвигу, тобто до молитви, читання Слова Божого і
духовної тверезості.
Постійна праця над собою – невід’ємна умова досконалості у духовному
житті. Так у древніх житіях святих розказується про якогось старця, який у
пустелі проводив подвиг мовчання. Його келія знаходилась далеко від води.
Одного разу, йдучи по воду, струджений старець подумав: «Що за потрібність
переносити мені цей труд? Переселюсь я і буду жити близько біля води».
Продумуючи як краще поступити, він оглянувся і побачив когось, хто йшов за ним.
Старець запитав: «Хто ти?». - « Я ангел Господній, - відповів той, - посланий
від Бога рахувати твої кроки, щоб за кожен ти одержав нагороду». Цей приклад
показує, що всяка праця заради Бога багато робить для успадкування Царства Небесного.
Інший приклад: учня одного з великих старців бороли гріховні думки, але
він мужньо протистояв їм. Святий старець помітив посильний його подвиг і якось
сказав: «Якщо ти хочеш, сину, я помолюся Господу, щоб Він взяв у тебе боротьбу».
Учень відповів: «Отче, хоч я і труджусь, але бачу і відчуваю у собі благий
плід. За причини цієї боротьби я пощуся, більше і більше вправляюся у пильнуванні
і молитвах. Але прошу тебе, отче, помолись Господу, щоб дав мені силу витримати
боротьбу і подвизатися законно». Тоді мудрий старець відповів йому: «Тепер я
взнав, що ти вірно зрозумів, що цією невидимою
боротьбою з духами злоби піднебесної, при допомозі терпіння, звершується вічне
спасіння твоєї душі».
І святі, які просіяли на нашій землі все життя проводили у строгих
тілесних і духовних подвигах, у чеснотах завдяки яким вони змогли подолати
спокуси лукавих демонів.
Людська природа, яка звільняється від гріховної пристрасті стає храмом
Божим (Ін. 14,23). Але у всіх добрих починаннях ми потребуємо Божої допомоги, «бо
без Мене, - сказав Господь, - не можете робити нічого» (Ін. 15,5). Допомога
Бога випрошується щиросердечною молитвою, і Спаситель обіцяв: «Просіть, і дасться вам» (Мф.
7,7).
Отож, тільки дорогою постійного подвижництва, який указаний святими
отцями і подвижниками, які просіяли на наших землях: безперестанні труди у ім’я
Господнє, смирення і сердечне покаяння, боротьба з гріхом і пристрастями
приведуть нас до вершин духовної досконалості
і до завітної цілі – вічної участі у Царстві Небесному, у чому хай допоможе нам
Господь по молитвах всіх святих, які просіяли у землях наших. Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Великий і радісний для нас цей недільний день, бо сьогодні ми творимо
пам'ять наших співвітчизників – всіх святих, які просіяли на теренах наших
земель.
Починається ряд святих землі нашої з святої рівноапостольної Ольги –
мудрої вдовиці, правительки і матері християн Київської Русі. Ольга у терпеливій
надії виховала свого внука – святого рівноапостольного великого князя Володимира,
за правління якого почалась християнізація його держави.
З Ольги і Володимира на землях нашої країни починається ряд святих від
першого митрополита Київського Михаїла до недавно прославленого нашою Церквою
Київського митрополита Володимира (Богоявленського). Серед святих нашої Церкви
є також великий сонм преподобних від Антонія і Феодосія Києво-Печерських, до
преподобних Іова і Амфілофія Почаєвських і Кукші Одеського і безліч
новомучеників, які постраждали за віру у роки войовничого атеїзму.
Серед лику святих є багато князів, будівельників і безліч безвісних
воїнів, які зброєю і твердою вірою забезпечували мир і нерушимість рідної
землі, поклали своє життя на полі битви. Інші у суровому подвигові чернечого
життя, у молитві і пості шукали єднання з Богом, просили Господа про благословення
і процвітання і укріплення нашої рідної землі і її народу.
Згадаємо також подвиг Христа ради юродивих, чиї імена так благоговійно
береже наша Церква, подвиг преподобних монахинь, страстотерпців, багатьох по
місцях відомих і невідомих пустельників і благочестивих мирян, які чистою
совістю і трудом рук своїх послужили ближнім і в щирій молитві відійшли до
Бога.
Подвиг святих був багатогранним. Різноманітними також були шляхи
їхнього земного служіння. Сьогодні ми навчаємось тому, що при всяких зовнішніх
умовах можливе духовне вдосконалення і успадкування життя вічного. Проте, не
про це хочеться говорити в день пам’яті собору наших святих. Хотілось би
відзначити ту силу, яка звела їх на висоту досконалості і подібних до нас зробила
такими до нас неподібними.
Цією силою була справжня любов до світу, який їх породив, але того
світу, який вони зуміли подолати. Цією силою було почуття своєї єдності з Христовою
Церквою і вболівання за долю своєї Батьківщини. Цей особливий дар душі вони
відкрили Богу як потаємне бажання свого серця і пронесли його через життя своє
як подвиг. Почуття це настільки сильне і нездоланне, що носити його у серці
своєму уже і є подвиг. Але виконати це на ділі можливо тільки при сприянні благодаті Божої. Благодать обновила, примножила
і освятила їхні душевні сили, а свята Церква показала їм істинний образ єдності
і любові. Адже хто перебуває у Церкві Христовій, у тому і Бог перебуває. Через
Церкву Христову освячується весь навколишній світ. У Церкві пізнається глибина
Божественного Провидіння і широта участі в ньому людини.
Наші святі, які чистим і вогненним серцем прийняли віру, дивно
постигнули цю велику тайну Церкви. Всю силу свого єства вони принесли для
ствердження на землі цієї боголюдської єдності. Зблизити Бога і людину у досконалій
єдності за образом єдності Пресвятої Тройці – це не тільки себе спрямувати до
Бога, але зібрати оточуючих і разом попрямувати спільною дорогою до Нього –
такий був дух наших подвижників.
Святі наші – це
святі-трудівники. Подвиг їх – подвиг полум’яного духа і натруджених рук. Як би
не був нині зображений на іконі наш святий, в якому би земному званні він не
перебував, він перш всього трудився у
самовідреченні заради інших, трудився і полум’янів у молитві не про себе
одного, а про всіх відомих і невідомих йому земних братів і сестер. У безмірній
сердечній глибині вмістили вони небесну чистоту і земну печаль та радість.
Тому і стоять вони завжди – і особливо у цей день, єдиним ликом перед
Престолом Божим, простираючи до Нього свої молебні руки. І молять вони про
прощення наших гріхів, про допомогу нам у земних наших турботах, про мир і
благоденство рідної землі, про благостояння Православної Церкви нашої, про
успадкування кожним з нас слави вічного життя і нероздільної з ними єдності.
Помолимось і ми загальною з ними молитвою, щоб у єдності святої Церкви
і нам успадкувати їх блаженний уділ. Амінь.
Проповідь на неділю 2-гу після П’ятидесятниці.
Згадаємо сьогоднішнє
євангельське читання. Апостол Матфей пише: «Проходячи
біля моря Галілейського, Христос побачив
двох братів: Симона, що звався Петро, і Андрея, брата його, які закидали сіті в
море, бо вони були рибалки, та й каже їм: ідіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями
людей. І вони зразу же, покинувши сіті, пішли за Ним. Ідучи звідтіля, далі
побачив Він інших двох братів: Якова Зеведеєвого та Іоанна, брата його, у човні
із Зеведеєм, батьком їхнім, які лагодили сіті свої, і покликав їх. Вони,
покинувши човен і батька свого, зараз же пішли за Ним. І ходив Іісус по всій
Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє Царства, зцілюючи
всякий недуг і всяку неміч у людях» (Мф. 4,18-23).
У пророка Ісайї є такі
Господні слова: « … ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги … Бо
настільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки
Мої – за ваші думки» (Іс. 55, 8-9). Так
ось, якщо б Христос поступив згідно з людськими думками, то Він би вибрав не
дванадцять рибалок, а дванадцять земних царів і їх зробив би Своїми послідовниками
і апостолами. Можна собі уявити, як би ім’я Христове швидко розповсюдилось по
всьому світу. Царськими указами були би знищені ідоли і капища перетворились би
на християнські храми. З якою б легкістю у всьому людському роді припинилось
криваве заколення жертовних тварин і утвердилась би Церква Єдиного і Живого
Бога. Без всяких страждань Христос зміг би зійти на один-єдиний царський
престол і через дванадцять своїх покірних царів почав би управляти всім світом. Тоді би і жорстокі серцем
юдеї без всякого труда признали б Царя Христа як свого очікуваного Месію і поклонились
би Йому.
Але що сталось б з таким
царством, створеного на скору руку силою і генієм однієї людини? Сталось би те
саме, що сталось з усіма іншими царствами, створених на Землі до пришестя
Христового і світ очутився би у тому самому або ще гіршому стані, звідки починав.
, цвіте, покривається зеленим
листям, блищить свіжістю і красою, і приносить людям і ангелам соковиті і
благодатні плоди.
Якщо б Господь наш Іісус
Христос поступив, як поступають люди, Він дійсно зміг би дуже скоро прославитися
серед людей, але ми не змогли би спастися від вічної смерті. Адже Христос
прийшов не для людської слави, а для спасіння людей. Він прийшов до людей не
так як приходить силач на борцівський поміст, щоб показати свою силу та мистецтво
і добитися оплесків, але приходить як Друг і Лікар, щоб навістити нас, хворих і
безпомічних, наодинці поговорити з нами і подати пораду і лікарство. Тому благо
нам, що Господь поступив по Божому і вибрав апостолами не дванадцять царів, а
дванадцять нікому у світі невідомих і простих рибалок.
Чому Христос сказав Андрію і
Петру, Якову та Іоанну: «Ідіть за Мною, і
Я зроблю вас ловцями людей»? Сказав тому, що Господь знав їх серця. Він знав, що вони подібно дітям вірують у
Бога і покоряються законам Божим. Він знав, що вони привикли не керувати і
приказувати, а працювати і слухатись. Він знав, що вони нічим не гордились, що
серця їхні були сповнені смиренням і послушністю волі Божій. І хоч вони були
простими рибалками, зате душі їх прагнули до як можна більшої істини і правди
Божої. Тому Христос закликав їх і тому вони пішли за Ним.
Таким же чином Бог поступає
зі всіма нами. Він не силує нас ставати на дорогу спасіння, але надає нам
можливість самОсь тому-то Христос премудро почав побудову Свого Царства не з
верхів, а знизу, не з царів, а з рибалок! І хоч це Царство не зразу повстало у
всій своїй красі, бо росло воно дуже повільно, але не зважаючи на це, навіть і
тоді, коли цілі армії ворогів, які на протязі століть старались зруйнувати і
знищити це Царство, Воно і через дві тисячі років, подібно могутньому дереву
пустило глибокі корінняим, вільно і з допомогою свого розсудку вибрати спасіння
чи вибрати загибель. І ось коли Бог, Який бачить, що наші серця схиляються на дорогу
добра і стають на путь спасіння, Він не бариться нас закликати до себе. І,
відповідно, коли наші серця будуть невідворотно сповзати на путь загибелі і
зла, Бог залишає нас і нашим господарем стає сатана. Згадаємо долю
Юди-зрадника. Коли його серце повністю схилилося до зла і вибрало темну дорогу
загибелі, Христос більше не пробував відвернути його від цього. Напроти,
побачивши, що в Юду ввійшов сатана, Господь Сам добровільно віддав Себе в руки
ворогів. Таким чином, Господь ніколи не обмежує свободи людської волі, але
очікує доти, поки вони самі не визначаться у виборі чи то добра чи зла.
Отже Господь вибрав малих і
некнижних, щоб ними посоромити великих і мудрих; вибрав бідних, щоб посоромити
багатих. Це означало, що на протязі всього часу проповіді апостоли будуть шукати і ловити духовні блага не зусиллями своєї особистої душі, але силою Божою, не своїм
розумом, але божественним одкровенням.
Сьогоднішнє Євангеліє
закінчується такими словами: «І ходив
Іісус по всій Галілеї, навчаючи в синагогах їхніх і проповідуючи Євангеліє
Царства, зцілюючи всякий недуг і всяку неміч у людях». Отже, Господь Іісус
Христос, після 30-ти років усамітнення, починає Своє Божественне служіння. Це
служіння полягало у тлумаченні старозавітного закону Божого, у проповіді Євангелія
і все це підтверджувалось багатьма чудесами і знаменнями. Чому Христу прийшлося
тлумачити старозавітний закон? Тому, що хоч цей закон був подібний до доброї і
родючої землі, але лжеіменні тлумачі так перекрутили його, що світло цього
закону було повністю заховане у терні і осоті людського мудрування. І тому
Господу прийшлось переорати цю запущену землю і посіяти на ній нове і здорове
насіння.
Це сіяння продовжується до
нині і буде тривати до закінчення віку. Це так! Бо як закликав Господь
апостолів біля Галілейського озера, так закликає й нас і говорить: ідіть за Мною. І коли ми почуємо цей
голос, не будемо баритися ні хвилини, але залишимо все своє минуле і старе, і
прослідуємо за Ним. Адже Він закликає нас не як царів, не як пастухів, не як
багачів, не як бідняків, не як учених, не як неосвічених, але як людей, які
страждають хворобами і немочами. Причина наших хвороб і немочей не що інше, як
гріх. Тому припадемо до Господа нашого Іісуса
Христа, як колись припадало до Нього багато хворих і немічних, і помолимось: Господи,
Іісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного! Прости мені, Господи, мої
незліченні согрішення. Очисти мене силою Твоєю, насити мене Животворящим Хлібом
Твоїм, ввійди в мене, як свіже і чисте повітря входить у душну оселю, щоб я
сповнюся здоров’ям і миром. І так хай молитвами святих апостолів прославиться
Господь у кріпості душ наших і у чистоті тіл наших з Отцем і Святим Духом –
Трійцею Єдиносущною і Нероздільною, нині і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар